Скорик М.М. Основи теорії гендеру

Подождите немного. Документ загружается.

Становлення теорії ґендеру

вважає за потрібне здійснити своєрідну деконструкцію ґендеру:

критично розглянути його обумовленість владними відносинами.

І, як наслідок, перейти до множинних фемінізмів, до плюраліс-

тичного підходу у власне визначеннях ґендеру.

Ґендер – змінна категорія, вона змінює своє значення. Само-

ідентифікація пов’язана не з суттю, а з поведінкою, що має

принципово імітаційну природу й характер. Отже, проблема са-

моідентифікації є проблемою постійного пошуку коректного

співвідношення форми імітації, символу, звуку та того, що від-

биває перформативність ґендеру. Батлер робить висновок, що

ґендер – це процес конструювання ідентичності, позначка куль-

турного різнобарв’я. В роботі “Gender Trouble” [2] вона відзна-

чає, що розподіл на стать та ґендер пропонує радикальний роз-

рив між сексуалізованими тілами та культурно сконструйова-

ними ґендерами. Це означає, що конструкція чоловіка не

обов’язково має відношення до чоловічого тіла, те ж саме можна

зауважити щодо конструкції жінки. Немає серйозної причини

вважати, що ґендерів має бути два, на думку Д. Батлер. Якщо

сконструйований статус ґендеру теоретизується як радикально

незалежний від статі, тоді ґендер сам по собі стає вільним арте-

фактом, з якого випливає, що чоловік і чоловічий можуть досить

легко позначати жіноче тіло, а жінка та жіночна – так само лег-

ко можуть позначати чоловіче тіло.

У такій логіці викладу знову постає питання про стать: а чи є в

статі історія? А чи кожна зі статей має свою історію або свої істо-

рії? Якщо є історія виникнення двох статей, то чи можна говорити

про природу статі? Цілком можливою стає ідея про соціально скон-

струйовану стать на кшталт ґендеру. Висновок Батлер радикаль-

ний: за таких умов різниці між статтю та ґендером взагалі немає.

Жінки, навіть у множині, постають проблематичним поняттям, мі-

сцем для суперництва, причиною занепокоєння. Якщо хтось є жін-

кою, то це не єдине, чим вона є; тому поняття “жінка” не може

бути вичерпним не тому, що долегендарна особистість переходить

специфічні межі свого ґендеру, але тому, що ґендер не завжди

встановлюється постійно й незмінно в різних історичних контекс-

тах. Ґендер перемежовується з расовою, етнічною, сексуальною та

Основи теорії ґендеру

регіональною модальностями дискурсивно встановлених ідентич-

ностей. В результаті унеможливлюється відокремлення ґендеру від

політичних і культурних перетинів, у яких він відтворюється й

укріплюється.

Можна відзначити Джудіт Батлер як дослідницю, що харак-

теризує ґендер як маркер біологічного, лінгвістичного та/або

культурного контексту.

Слід зауважити, що питання про природу й характер сек.-

суальності в сучасній теоретичній думці, практиках і дискурсив-

них спробах пояснити її поступово переформульовується в питан-

ня про сексуальність як соціальний конструкт та його форми. Вла-

сне феміністське відокремлюється, відходить на другий план пе-

ред загальнофілософським теоретичним розумінням проблеми.

Ключовою проблемою філософії ґендеру, як і всієї сучасної

філософії, постає проблема нового засобу відбиття цього нового

погляду, проблема тексту й мови, спроба побудувати мову, що

пропонує різницю, або принаймні не припускає ієрархії. У Ж.

Дельоза це перехід від молярного (подвійного) принципу розпо-

ділу до молекулярного, у Р. Барта – це теза про “кількість мов,

що дорівнює кількості бажань”. Постструктуралістська критика

мови пропонувала можливість протистояти відтворюваним ієра-

рхію мовним структурам. Семіотичні теорії філософії ґендеру

формувалися як пошук відмінної від панівної мовної практики.

За висловом Ж. Деріди, це одна й та ж система: “утвердження па-

тернального логосу (…) та фалосу як суб’єкта привілейованого”.

Семіотичний етап формування суб’єкта, не контрольований

усвідомленими стереотипами, символами, що виникають пізні-

ше, здатний найвідповідніше, різнобічно відбити безкінечне, по-

ліваріантне бажання, що, на думку видатного французького пси-

холога Ж. Лакана, полягає в основі суб’єктивної ідентичності.

Така теоретична позиція презентована М. Фуко, Р. Бартом, Ж.

Лаканом: всі вони вважають царину несвідомого, царину тілес-

ної експресії тією сферою, де суб’єктивне виражає себе якнай-

краще. Від проблеми вираження в мові філософія ґендеру зако-

номірно переходить до проблеми вираження в найширшому сен-

Становлення теорії ґендеру

сі цього слова. Репрезентативність тілесності стає сферою заці-

кавленості сучасних дослідників.

Семіотичний аналіз показав наявність бази для появи власне

феміністського структуралізму. Цей перехід пов’язується з ім’ям

Ю. Кристевої, Е. Сіксу, Л. Ірігарей. Приміром, в Е. Сіксу утопіч-

на виразна мова дістає назву “жіночого письма”, на противагу

чоловічому, антитетично-раціональному. У Л. Ірігарей йдеться

про принципову зміну символізму: однозначного на багатознач-

ний. Строкатість використовуваних термінів по-різному засвід-

чує специфіку нового розуміння мови, в якій взагалі немає клю-

чових понять як таких. Немає й таких, що засновують ієрархію.

Ю. Кристева вважає, що маргінальне феміністське письмо

здатне змінити наявний устрій. Її концепція заснована на теорії

двох типів надання значення й ідеї мінливості мови Р. Барта, що

є проектом вивільнення ірраціонального, містичного – семіоло-

гічного – в самій мові. З цієї позиції різні варіанти, класичні й

новітні, закономірно впливають на загальний процес деконстру-

кції. В цьому суттєва особливість, сила і водночас джерело внут-

рішніх суперечностей фемінізму постмодерного періоду: якщо

нове мислення справді продуктивніше при аналізі форм спроти-

ву традиційним владним структурам, структурі як концепту, то

воно може презентувати певну антигуманність з погляду тради-

ційного розуміння суб’єктивності як індивідуальності.

Досить упевнено став використовуватись термін “ґендер-

скептицизм”, що позначає певну недовіру в межах феміністсь-

кого постструктуралізму щодо традиційного фемінізму. Спроба

захистити надбання ґендерних теорій від постмодерної критики

відбиває своєрідну недовіру фемінізму до новітньої філософії.

Якщо традиційний, передовсім радикальний та соціалістичний,

фемінізм, керуючись своїм розумінням жіночності, або жіночої

сексуальності, намагався запропонувати альтернативу формам її

прояву, наявним у певному суспільстві, загальну для всіх жінок,

то новітня філософія не лише переводить розмову з реального

виміру в символічний, дискурсивний, але й, намагаючись повер-

нутися до висхідних начал, знаходить лише фрагментоване

суб’єктивне.

Основи теорії ґендеру

Висновок, що його можна зробити, проаналізувавши сут-

ність сучасних ґендерних досліджень, сягає рівня відповіді на

питання: чи є поняття ґендеру суто методологічним прийомом,

методологічним визначенням, конструктом соціальних, політич-

них, історичних дискурсивних практик?

Як можна окреслити групу “фемінної” ідентичності, якщо

“жіноче” розчиняється в етнічному, класовому, віковому, а голо-

вне – у множинності некласифікованої ідентичності. Чи можна

зберегти саме поняття “жіночого”, якщо поняття жіночої іденти-

чності, відповідно до положень та ідей новітньої філософії, опи-

няється в зоні конструктивного мислення? Ґендерні теорії стають

предметом спеціального філософського дослідження для апології

фіксованого соціально значущого досвіду, суб’єкта і, відповідно,

певної заданої висхідної ідентичності.

За свою багатовікову історію люди навчилися долати різнома-

нітні перешкоди. Найчастіше нерівність чоловіків і жінок у сфері

економіки, політики, культури пояснювалася природними відмін-

ностями між чоловіком та жінкою. Під “природним” при цьому

розуміють вроджені й незмінні прояви. Якщо “природу” змінити

неможливо, то наявний стан речей залишиться незмінним. Мето-

дологічний пошук ґендерних дослідників дійшов висновку, що

поставив під сумнів історичну та культурну непохитність стано-

вища чоловіків і жінок, залежно від їх “природного призначення”.

Були розмежовані поняття біологічної статі та статі соціокультур-

ної за допомогою терміна, поняття та конструкту “ґендер”.

Термін “ґендер” спочатку використовувався в лінгвістиці на

позначення граматичної категорії “роду”. В новому, не грамати-

чному, сенсі це поняття використав психолог Роберт Столер

1968 року. Він зробив це для того, щоб розрізняти “маскулін-

ність” (мужність) та “фемінінність” (жіночність) як соціокульту-

рні характеристики чоловічого й жіночого. “Чоловіче” та “жіно-

че” при цьому лишалися біологічною базою природного розріз-

нення чоловіків і жінок. Те, що поняття ґендеру ввів у науковий

обіг психолог, не випадково. У відомій книзі Отто Вейнінгера

“Стать і характер”, що вийшла друком 1903 року, автор ствер-

джував: “Головне – бісексуальність кожної людської істоти, на-

Становлення теорії ґендеру

явність у неї в різних пропорціях і чоловічих, і жіночих рис ха-

рактеру” [5, 5]. Непряма залежність чоловічих і жіночих рис ха-

рактеру від біологічної статі вже тоді виводила дослідників на

роздуми про природу маскулінності та фемінінності.

Психологія, історія, етнографія стали першими дисципліна-

ми, що підготували подальше обґрунтування категорії ґендеру як

міждисциплінарного поняття, зробили його прийнятним і респе-

ктабельним у системі наукового знання. Спочатку це відбувалося

через прояв аномалій – фактів, яких не можна було пояснити за-

собами наявної системи знання, її визнаних парадигм.

Якщо чоловічі та жіночі способи поведінки й самореалізації

передбачені, наперед установлені природою, чому тоді в різні

історичні епохи, в різних соціумах та культурах чоловічі й жіно-

чі стереотипи часто не збігаються? Як це встановила американ-

ський антрополог Маргарет Мід, порівнюючи життя й особливо-

сті культури та психології трьох племен Нової Гвінеї (арапеші,

мундугумори та тчамбулі), моделі поведінки чоловіків і жінок у

цих трьох племенах суттєво відрізняються, аж до протилеж-

ності [12, 278-280]. Ці висновки надалі розвинуто й доповнено в

дослідженнях низки вчених, що працювали в галузі культурної

антропології. Отже, не можна говорити про природну заданість,

а лише про культурну детермінацію чоловічих і жіночих стерео-

типів. Нетрадиційний розподіл чоловічих та жіночих ролей було

виявлено і в культурі північноамериканських індіанців, що до-

зволило говорити про суспільства з нетрадиційною системою

ґендерних ролей [6, 27].

Традиційний аналіз історії, що відбиває головно історію чо-

ловіків, оскільки вивчає суспільну та політичну сфери, дійовими

особами яких насамперед є чоловіки, навряд чи зміг би змінити

оцінку ролі чоловіків і жінок в історії. На межі 20-30-х років ХХ

століття виникає історичний напрямок під назвою “Нова істори-

чна наука” (La Nouvelle Histoire) або школа “Анналів” [7, 328]. Її

засновники (Люсьєн Февр і Марк Блок) та видатні представники

(Фернан Бродель, Жорж Дюбуі, Еманюель Леруа Ладюре, Жак

Ле Гоф) не просто змістили акценти історичного дослідження,

але докорінно виправили підходи до нього. Вони намагалися пе-

Основи теорії ґендеру

реглянути історію в цілому, без будь-якого розподілу на історію

економіки й історію культури, історію релігії та історію повсяк-

денного життя тощо. Школа “Анналів” зробила предметом свого

дослідження не лише ідеологічні та політичні явища й процеси, а

й приховані від суспільного погляду “структури повсякдення”

(Ф. Бродель), в яких відбувається приватне життя людей та жит-

тя більшості жінок зокрема. Зміщення інтересу істориків з ви-

вчення ідеологічних структур на історію ментальностей, світоба-

чення тощо також ставало підставою для внесення історії жінок в

історичний канон.

Концептуалізації ґендеру сприяла й загальна методологічна

атмосфера другої половини ХХ століття. Якщо класичне розу-

міння науки та наукової раціональності (засобів досягнення нау-

кового результату – знання, істини) походило з переконання, що

наукова неупереджена свідомість повинна й здатна адекватно

охопити все поле знання (передусім – об’єктивні закони природи

та суспільства, що діють динамічно або статистично), то некла-

сичне розуміння наукової раціональності охопило, окрім аналізу

предмета пізнання, ще й аналіз його засобів. У некласичному

проекті наукового пізнання йдеться про реалізацію можливості

певного спільного аналізу, з одного боку, об’єктивних процесів, а

з іншого – зовнішнього щодо них ряду усвідомлених дій і станів,

тобто способу аналізу, який уможливлює народження й існуван-

ня подібних станів життя та свідомості, в яких можна описати

людську історію. Отож об’єкт аналізу видається можливим пі-

знавати за допомогою взаємодії зі “станами життя та свідомості”

суб’єкта пізнання, тобто в контексті історії.

Постнекласичне розуміння наукової раціональності зробило

ще більший наголос на суб’єктивному боці пізнавального проце-

су, визнавши розмаїття суб’єктів пізнання та їх ціннісних орієн-

тацій, роль історичного й соціального контекстів, де ці суб’єкти

діють. Воно враховує співвідносність характеристик отримува-

них знань не лише з особливістю засобів і дій, а й з їх ціннісно-

цільовими структурами.

Дуже серйозну роль у становленні постнекласичного типу

раціональності відіграли ідеї постструктуралізму та постмодер-

Становлення теорії ґендеру

нізму. Саме так була підготована методологічна база для визнан-

ня особливого бачення науки й наукового дослідження,

суб’єктом якого є не універсальний об’єктивний (в історії це за-

звичай був чоловік) суб’єкт, а ґендерно окреслений – чоловік або

жінка. Некласичний та посткласичний типи раціональності

уможливили вивчення повсякденності

не як “низької реальнос-

ті”, вивченням якої можна знехтувати, на думку представників

марксизму, фрейдизму, структурного функціоналізму, а яку, на-

впаки, слід розглядати як необхідну умову формування та функ-

ціонування суб’єкта. Процес пізнання почав наповнюватися ви-

знанням плюралізму досвіду, соціальних практик, зокрема мов-

них. Соціальний дослідник втратив статус універсальності і став

учасником соціального життя та пізнання поруч з іншими.

Введення терміна “ґендер” у науковий дискурс стало доволі

вдалим прийомом, здатним переглянути споконвічно усталені

уявлення про механізми відтворення статевої нерівності, про ме-

ханізми реалізації влади, про статево-рольову структуру суспіль-

ства, головними рисами якого були патріархатність та гетеросек-

суальність. Розуміння ґендеру в сучасних теоріях ґрунтується на

концепції соціального конструювання, яка поширюється в фемі-

ністській літературі другої половини 80-х років ХХ століття в

новому тлумаченні.

У цей період, як ми вже відзначали вище, проявилася тенде-

нція елімінації біологічної статі, її “зануреності” в ґендер та роз-

чинення в ньому. Тенденцію елімінації, вилучення статі з фемі-

ністського тлумачення ґендеру посилював так званий “лінгвісти-

чний поворот” у соціально-культурологічній теорії, що також

поширилася в цей час.

Знищення жорстких перепон між “словами” та “речами” в

провідних філософських течіях ХХ століття (постструктуралізмі,

постмодернізмі, аналітичній філософії) методологічно обґрунто-

вувало відхід з позиції жорсткого розподілу біологічної та соціо-

Повсякденність – цілісний соціокультурний життєвий світ, що постає

в функціонуванні суспільства як “природна” наявна умова людської

життєдільності [9, 318].

Основи теорії ґендеру

культурної статі. Деякі дослідники почали наполягати та теоре-

тично обґрунтовувати потребу зберегти розподіл на біологічну

стать і ґендер (В. Пламвуд, Е. Фокс Келер), інші наполягали на

його знищенні (Мойра Гейтенс, Е. Грос) [10, 103-104]. Навколо

цієї проблеми точаться дискусії, викликаючи неабиякий інтерес

усіх дослідників.

Друге розуміння ґендеру ґрунтується на концепції соціаль-

ного конструювання (соціо-конструктивістський підхід). Наго-

лос на соціальному походженні було зроблено через розуміння

ґендеру як повсякденного світу взаємодії чоловічого й жіночого,

що відтворюється в структурах свідомості, дії та взаємодії.

Зокрема, існують відмінності між теорією ґендерного конс-

труювання та теорією ґендерної соціалізації. Відмінності поля-

гають, по-перше, в наголосі на активності індивіда, який навча-

ється, і, по-друге, в розумінні ґендерних відносин як не просто

різниці – доповнення, а як сконструйованих відносин нерівності,

в рамках яких чоловіки здобувають панівне становище. Ця від-

мінність свідчить, що теорія конструювання ґендеру більше й

адекватніше відповідає запитові феміністської та ґендерної пара-

дигм знання, їх ідеології з подолання в суспільстві панівних пат-

ріархатних відносин.

Розвиток теорії ґендеру, який у 80-ті та 90-ті роки ХХ сто-

ліття привів до ідеї множинності ґендерів, мав філософською

основою ідеї постструктуралізму та постмодернізму з їх зацікав-

леністю у всьому “неструктурному”, маргінальному, методологі-

чною переконаністю в тому, що цінним є “все, що існує” (Пол

Фейерабенд).

Методичним засобом традиційної дуалістичної ґендерної сис-

теми стала концепція деконструкції, що полягає в “демонстрації

неповноти та непогодженості філософської позиції з використан-

ням понять і принципів аргументації, чиє значення та ви-

користання узаконене лише цією філософською позицією” [14,

209]. Виникнення теорій про те, що культура концептуалізує тіло,

а не навпаки, а потім усвідомлення того факту, що ґендерна іден-

тичність конструюється не поряд з расовою, класовою, етнічною

або національною, а всередині та через ці й інші відмінності, до-

Становлення теорії ґендеру

зволили дослідникам критично поставитися до того, що ґендерна

ідентичність формується на основі суто сексуальної різниці.

Феміністські дослідження, безумовно, є першоджерелом ґе-

ндерних досліджень, але, з іншого боку, вони постають у транс-

формованому вигляді. В них змінені базові методологічні прин-

ципи: феміністська методологія есенціалізму замінена на мето-

дологію конструктивізму, феміністські дослідження злилися з

ґендерними, втративши статус єдиного способу вивчення про-

блематики ґендерних владних взаємозалежностей та ієрархій у

суспільстві. Виникнення ґендерних досліджень, а не просто пе-

рехід від феміністських і жіночих досліджень до ґендерних, став

закономірним підсумком теоретичних пошуків фемінізму другої

хвилі. Цей факт підняв ґендерні дослідження на новий рівень.

Теоретичний фемінізм, критикуючи патріархат у всіх сферах

людської діяльності, прийшов до іншого виду ігнорування – суто

феміністського. Особливо яскраво це відбилося на радикальних

варіантах фемінізму, що намагаються зробити категорію “жінка”

універсальною. Зрозуміло, що недоліками такої позиції стали

онтологічний есенціалізм, політичний утопізм та романтизм.

Недоліки радикальних позицій фемінізму та постфемінізму

подолано в ґендерних дослідженнях за допомогою поняття ґенде-

ру. Усунуто головну суперечність теоретичного фемінізму: зрозу-

міти розвиток як визнання різнобічності та розмаїття. Поглиблю-

ючи розуміння жіночності та поняття “жінка” через порівняльний

аналіз чоловічості та поняття “чоловік”, ґендерні дослідження

сприяли уникненню крайнощів одного й іншого тиску.

Найважливішим висновком порівняльної, критичної та єдна-

льної роботи постав поворот до академізму. Найяскравішим про-

явом його стала інституалізація досліджень у сфері ґендеру. До-

волі резонансною стала стаття “Фемінізм, постмодернізм та ґенде-

рний скептицизм” (1990) Сюзан Бордо. Там обґрунтовано знакове

питання про цілевідповідність використання ґендеру як аналітич-

ної категорії. Бордо зняла на теоретичному рівні напругу між зба-

лансованою ґендерною свідомістю й ідентичністю (як джерела

політичної єдності та альтернативного бачення), а також підбила

підсумки першої хвилі фемінізму. Остаточним результатом її ана-

Основи теорії ґендеру

100

лізу стала ідея політичної відповідності визнання ґендерних іден-

тичностей та аналітичної продуктивності поняття ґендеру.

Підсумовуючи, слід зауважити, що розуміння ґендеру в ґен-

дерних дослідженнях має певні відмінності від його тлумачення

й застосування в феміністських і жіночих дослідженнях. Це:

• критика та відмова від есенціалізму в розумінні феномена

статі;

• визнання та застосування для теоретичного аналізу ґен-

деру положень, розроблених у межах соціо-конструк-

тивістської парадигми;

• розширення предметного поля досліджень через залуче-

ння, поруч із жіночими, чоловічих досліджень, теорій се-

ксуальності, квір-теорій;

• розширення використовуваних методологічних підходів,

зокрема й тих, які відкидав ранній фемінізм другої хвилі

(наприклад, використання методів аналітичної філософії).

Спільними для феміністських і ґендерних (як постфемініст-

ських) досліджень позиціями у вивченні ґендерної проблематики

є намагання критично проаналізувати сутнісні – прийдешні та

сучасні – ґендерні структури суспільства з метою зміни структур

влади та підкорення всередині їх соціальної організації.

Ґендер є ключовою категорією такого критичного аналізу.

Зрозуміло, що сумнів в універсальності бінарної пари стать/

ґендер у сучасних ґендерних теоріях (і не тільки) позначив епіс-

темологічні межі їх застосування. Як будь-який соціальний фе-

номен, статева нерівність може піддаватися аналізові принаймні

на трьох рівнях: на рівні метатеорії, теорії середнього рівня та

прикладної методології. Як зазначалося, найширші можливості

теоретизування надає рівень метатеорій на кшталт марксизму,

психоаналізу, постструктуралізму. Можна стверджувати, що ма-

рксистський фемінізм для розуміння та пояснення структурної

нерівності статей використовує клас, психоаналітичний – несві-

доме, радикальний – жіночу сексуальність, чорний фемінізм –

расу, постколоніальний – етнос, культурний фемінізм – жіночі

цінності тощо. Можна також виділяти особливі типи метатеоре-