Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

Словник ключових понять і термінів

Тема 1

АКСІОЛОГІЯ — вчення про цінності, узагальнені стійкі уявлення про

найбільш значущі для людини блага, об’єкти, які є предметом його бажань,

устремлінь, інтересів.

КУЛЬТУРА — певна сукупність соціально набутих та транслюємих з

покоління в покоління значущих символів, ідей, цінностей, звичаїв, вірувань,

традицій, норм та правил поведінки, за посередництвом яких суспільство

організує свою життєдіяльність.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ — гуманітарна наука, яка вивчає закономірності розвитку

і функціонування культури, її структуру і динаміку, взаємозв’язок та взаємодію з

іншими сферами життя людини. Найбільш важливими проблемами культурології

є дослідження проблем теорії і історії світової та вітчизняної культури.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ДИСЦИПЛІНИ — галузь культурологічного знання як

ті, що уже сформувалися, як і ті, що знаходяться на шляху становлення: історія

культури, теорія культури, економіка культури, соціологія культури та ін.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ЗНАННЯ — феномен одержаного культурологічного

знання у співробітництві з іншими спорідненими дисциплінами (історією,

антропологією, соціологією, психологією, філософією тощо), як і будь яка інша

наука, культурологія має власний предмет дослідження і володіє конкретною

науковою методологією. Культурологія входить в загальну систему знання і

посідає в ній особливе місце.

МАГІЯ — символічні дійства та ритуали, які супроводжуються

заклинаннями та обрядами, що виражають собою віру в надприродні властивості

цих дій та людини, що їх виконує.

СЕМІОТИКА — галузь знань, предметом якої є загальні принципи структури

всіх знаків, їх використання в складі повідомлень, а також особливості різних

знакових систем.

ТАБУ — сувора категорична знакова заборона на особливо виділені

предмети, дії та слова, порушення якої несе всебічну відповідальність з боку

202

людського колективу. Ця заборона практично не мотивується і не

обгрунтовується.

ТЕОЛО́ГІЯ (грец. θεος — Бог та λογος — слово) — сукупність церковних

учень про Бога й догмати релігії. Дослівно, теологія є вивченням Бога. Те саме,

що богослов’я, богослів’я; теоретичний виклад, тлумачення й виправдання певних

релігійних поглядів.

ФУНКЦІОНАЛІЗМ (функціональний підхід) — методологічний принцип

аналізу явищ, який полягає у визначенні пізнавальних змістів, прагматичних

характеристик культурних явищ.

Тема 2

АРХАЇКА — ранній етап розвитку культури та мистецтва (звичайно

використовується для характеристики раннього періоду розвитку

давньоєгипетської та давньогрецької культури). Архаїчній культурі притаманне

злиття художньої діяльності з іншими формами творчої активності людини —

синкретизмом.

ЕПОС — (від гр. epos — слово, розповідь, переказ) — рід художньої

літератури, який у розповідній формі подає оповідь про події минулого чи

сучасного з значним додаванням міфології. Усний епос — це казки, перекази,

легенди, міфи, сказання, билини тощо. Героїчний епос — героїчна оповідь, яка

зображує цілісну картину народного життя, оспівує славетних героїв. У світовій

культурі це — «Іліада», «Одіссея», «Махабхарата», російські билини,

скандинавські саги та ін.

КУЛЬТУРНИЙ ГЕРОЙ — міфологічний персонаж, який служить людям,

добуває чи створює різноманітні артефакти культури (вогонь, знаряддя праці,

культурні рослини), вчить їх полюванню, ремеслу, мистецтву, вводить певну

соціальну організацію, шлюбні правила, ритуали, свята, обряди. Культурний

герой створює перекази, бере участь у світостворенні: дістає землю з первісного

океану, створює небесні світила, регулює зміну дня та ночі, пір року тощо.

Культурний герой також бере участь у творенні, формуванні та вихованні перших

людей.

203

МАГІЯ — символічні дійства та ритуали, які супроводжуються

заклинаннями та обрядами, що виражають собою віру в надприродні властивості

цих дій та людини, що їх виконує.

МІФОЛО́ГІЯ (грец. Μυθολογία — казкослів’я, виклад стародавніх казок,

переказів) — сукупність міфів, тобто казок, переказів, оповідань, де в наївно

персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища

природи й суспільного життя.

МІ́Ф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) —

оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів,

демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства.

ФЕТИШИ́ЗМ (фр. fetichisme) — одна із ранніх форм релігійних вірувань;

поклоніння предметам неживої природи — фетишам, які є нібито наділені

чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння

різноманітних амулетів, оберегів тощо.

АНІМІ́ЗМ (від лат. anima — душа) — віра в існування душі і духів, які

керують матеріальним світом. Анімізм це також вірування первісних людей, віра

в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів,

приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають

погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі,

потойбічне життя.

Тема 3

Е́ЛЛІНСТВО – це належність до певної касти, об’єднаної знанням Гомера та

Евріпіда, Платона та Демосфена, чистотою і витонченістю грецької мови, тонким,

"еллінським" смаком.

ВÁРВАР (грец. βάρβαροι, «незрозуміле які») – зневажливий термін, яким

позначають людину, представника певного народу або племені, що дійсно або

уявно перебуває на доцивіліазційному або нижчому цивілізаційному рівні

розвитку.

ВÁРВАРСТВО (від грецьк. βαρβαρος – чужоземець, варвар). Грецьке слово

перейшло в ранню латину (лат. barbaria), а із середньовічної латини — у

європейські мови. Слово за своїм походженням є ономатопоетичним, тобто

204

звуконаслідуванням незрозумілій мові іноземців. Варварство — поняття, введене

А. Фергюсоном (1723–1816), шотландським філософом і обґрунтоване Л.

Морганом (1818–1881), американським етнографом і соціологом. Відповідно до

цього визначення, варварство — період первісної історії після дикості, що

передує цивілізації. За Ф. Енгельсом, – це період розквіту і розкладання родового

ладу та становлення класового суспільства. Початок періоду характеризується

появою гончарного виробництва, кінець — винаходом писемності. Енгельс у

своїй праці «Походження родини, приватної власності і держави» відзначав

умовність періодизації Моргана. У сучасній антропології, археології й історії

прийняті інші системи періодизації первісної історії. Варварство – у переносному

значенні — грубе, дике, безкультурне, нецивілізоване поводження.

ПАЙДЕ́ЙЯ – у Давній Греції – виховання, культура як спосіб

формування самостійно розвинутої особистості, здатної до здійснення

цивільних обов’язків і свідомому виборові в політичній боротьбі.

ПО́ЛІС (грецьк. πολις — місто) — особлива форма соціально-економічної і

політичної організації суспільства, типова для Давньої Греції та Давньої Італії.

ТЕ́ХНЕ – поняття, котре виникло в Давній Греції, містило не тільки ремесло,

але будь-яку людську (професійну) майстерність, зокрема й мистецтво.)

ОЙКОНО́МІЯ – термін, уперше ужитий Ксенофоном, що означає

«керування господарством». Ойкономія – наука, за допомогою якої люди

можуть збагачувати господарство. Однак незабаром Арістотель провів

принципові розбіжності між ойкономією як натуральним господарством

(землеробство) і можливим товарним господарством, що він назвав

хрематистикою. Цей термін він застосував до грошового господарства, що може

вести торговець і яке виявляється як мистецтво наживати статок.

КАЛОКАГÁТІЯ (калокагатія; давньогрец. καλοκαγαθια, від давньогрец.

καλος, και αγαθος – «прекрасний і хороший», «гарний і добрий») у

давньогрецькій культурі — гармонійне поєднання фізичних (зовнішніх) і

моральних (душевних, внутрішніх) гідностей, досконалість людської особистості

як ідеал виховання людини. Калокагатія була одночасно соціально-політичним,

педагогічним, етичним і естетичним ідеалом. Людина-носій калокагатії була

205

ідеальним громадянином поліса, що прагне до здійснення колективних цілей

цивільного колективу і здатна їх здійснити. Слово виникло в повсякденній мові,

але використовувалося як термін у філософії Платона й Арістотеля.

КАТÁРСИС (від давногрецької κάθαρσις – підняття, очищення,

оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці

й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень. Давньогрецький

мислитель Арістотель зв’язав його з трагедією як літературним жанром. У

сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму,

коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не

пригнічують своєю безвихідністю, а «очищають» і «просвітлюють» глядача чи

читача.

КО́СМОС — Всесвіт як єдине ціле. Поняття походить з стародавньої Греції,

де слово Космос вживалося на позначення встановленого Богом (Богами,

Божеством) всесвітнього Ладу, Порядку на противагу Хаосу — всесвітньому

Безладу (див. Космоцентризм). При перекладі важливо пам’ятати, що слово

космос (англ. cosmos) несе інше смислове навантаження, ніж слово космічний

простір (англ. space — простір). Простір, відкритий простір (англ. open space),

зовнішній простір (англ. outer space) — це міжпланетний простір, простір поза

планетою Земля. Космос — це Всесвіт (англ. Universe), до складу якого входять

зокрема всі планети.

Тема 4

ОРÁТОРСЬКЕ МИСТЕ́ЦТВО — це здібність говорити до групи людей у

структурований, виважений спосіб із наміром надати інформацію, вплинути, чи

розважити слухачів. В ораторстві, як і в будь-якій іншій формі комунікації, є п’ять

основних елементів, що часто виражені як «хто говорить що до кого в якому

оточенні і з яким ефектом». Ораторське мистецтво може ставити за мету широке

коло результатів, починаючи із банальної передачі інформації, до мотивування

людей до дій, чи до простої розповіді цікавої історії. Добрі оратори мають змогу

керувати емоційним станом своїх слухачів, та використовувати це для досягнення

певних цілей.

206

ЦИВІ́ЛЬНЕ СУСПІ́ЛЬСТВО – це сфера самопрояву вільних громадян

асоціацій і організацій, що добровільно сформувалися від прямого втручання і

довільної регламентації від державної влади. Цивільне суспільство можна

визначити також як сукупність неполітичних відносин, тобто суспільних

відносин поза рамками владних-державних структур.

КУЛЬТУ́РА (лат. colere — "населяти", "вирощувати", "сприяти",

"успадковувати") — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних

цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку

суспільства у певну епоху. Те, що створюється для задоволення духовних потреб

людини. Освіченість, вихованість. Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі

господарської або розумової діяльності. Алгоритми людської поведінки і

символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості. Поняття

культура об’єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво

(літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

РИ́МСЬКЕ ПРÁВО – правова система, що діяла у Стародавньому Римі та

пізніше по всій Римській імперії. Головні джерела античного римського права

зібрані у лат. Corpus Iuris Civilis були віднайдені у часи середньовіччя. Римське

право заклало основу систем правосуддя більшості європейських країн середніх

віків та ранньої нової історії. Тому часто вважається, що римське право діяло і в

Європі тих часів.

СИНКРЕТИ́ЗМ (грец. συνκρητισμός — з’єднання) (лат. syncretismus —

поєднання) — поєднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів

мислення та поглядів. Синкретизм — різновид еклектизму. Розрізняють

синкретизм релігійний, культурний, синкретизм у мовознавстві, мистецтві,

філософії та ін.

НЕОПЛАТОНІ́ЗМ — напрям античної філософії III–VI ст., що поєднує і

систематизує елементи філософії Платона, Арістотеля і східних учень.

Найвідомішим і найзначнішим виразником ідей неоплатонізму є Гребель.

Парадигма неоплатонізму зводиться: до діалектики платонівської тріади Єдине-

Розум-Душа; до концепції східчастого видалення-переходу від вищого «єдиного і

загального» до роз’єднаної матерії; містично-інтуїтивного пізнання вищого; до

207

звільнення душі людини від матеріальної обтяженості, досягнення чистої

духовності за допомогою аскези і/або екстазу. Таким чином, неоплатонізм —

учення про ієрархічно влаштований світ, породжуваний від позамежної йому

першооснови; вчення про «сходження» душі до свого джерела; розробка теургії

(практичних способів єднання з Божеством

Тема 5

СЕРЕДНЬОВІ́ЧЧЯ — період історії від 5 століття (руйнування Римської

імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації

(кінець 15 століття — початок 16 століття). За усталеною періодизацією раннє

середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11

ст.).

БІ́БЛІЯ (з грец. βιβλία — книга) або Святе́ Письмо́ чи Святі Книги —

священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і

Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами

(після канону їх налічується 66). Для християн Біблія — це Боже Слово, яке, хоч і

писалося людьми, вважається богонатхненним.

ХРИСТИЯ́НСТВО (від грец. Χριστός — «помазанник», «мессія») —

монотеїстична релігія, разом з іудаїзмом і ісламом входить в групу авраамічних

релігій. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій.

Християнство зародилося на Сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю)

(в Палестині) в I ст. н.е. Засновником вважається Ісус Христос. В наш час

християнство є однією із найпоширеніших релігій світу – її притримуються

більше чвертки людства. Християнство займає перше місце в світі по

географічному розповсюдженню, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна

християнська громада.

СИМВОЛІ́ЗМ (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета,

символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст.,

основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера,

«теорії невідомого» Е. Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою

мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх

208

навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й

відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії.

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в

70-х pp. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ

перетворюється на багатозначний символ.

Символізм— філос. концепції, побудовані на основі інтерпретації поняття

символу як першооснови зв’язку буття, мислення, особистості та культури. (В

вузькому сенсі — естетичний напрямок і художній стиль європейській культурі з

1880-х по 1920-і рр.)

ТРАДИЦІОНАЛІ́ЗМ — доктрина яка твердить, що Бог дав первинне

об’явлення людству, яке передається як традиція з покоління до покоління і ця

традиція є остаточною основою знання та критерієм правди. Традиціоналі́зм —

світогляд і соціально-філософське напрямок, що відстоює збереження

культурних, соціальних, історичних чи релігійних традицій. Тотальний

традиціоналізм характерний для традиційного суспільства. Це філософсько-

релігійне вчення, сформульоване французьким мислителем Рене Геноном. Вчення

традиціоналізму двояке і має негативну (заперечувальну) та позитивну

(підтверджувальну) сторону. Негативна сторона полягає в фундаментальній і

масштабній критиці сучасного світу в усіх його проявах, позитивна — в

утвердженні думки Традиції.

ГРІХОПАДІ́ННЯ — гріхопадіння людських праотців Адама і Єви. Через цей

акт, люди втратили первинний безпосередній зв’язок із Богом, який вони до

гріхопадіння мали в раю і були вигнані з раю Едему. Людина через гріхопадіння

потрапила в рабство гріху. Гріхопадіння людини вважалось у християнстві

найбільшою космічною провиною, спокутувати яку взявся допомогти їй сам Бог,

олюднений в особі Христа. Людина хоч і була створена Богом за його подобою,

але внаслідок гріхопадіння стала неповноцінною, зіпсованою, а її духовну

сутність закрила завіса нездорових пристрастей, морального і фізичного

приниження. Проте, з Христовим Викупленням для людини стало можливим

повернення людині богоподібності, втраченої нею після гріхопадіння.

209

АРИСТОТЕЛІ́ЗМ — система мислення, яка в загальному слідує принципам і

вченню Аристотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так

й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Аристотеля

яскраво вираженні в одному з його відомих творів — Нікомаховій етиці.

Аристотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне.

Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику.

Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні

ній принципи спокою і руху. Душею Аристотель вважав те, завдяки чому людина

жиє, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і спосібності їстивні,

чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і

ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Аристотель

визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами

його філософії були — діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним

як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена

від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин.

Платонізм базується на апріорному міркуванні, а аристотелізм — на

апостеріорному розмірковуванні. Аристотель вчив свого учня, Олександра

Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед

учнів Аристотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Критолай і Діодор.

СХОЛА́СТИКА (від школа) – панівний у середньовічній Європі

філософський і педагогічний метод. Схоластика — це тип релігійної філософії,

для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами

пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному,

полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і

виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній

філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав

відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з

боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні

Аристотеля.

210

Тема 6

ВІДРО́ДЖЕННЯ АБО РЕНЕСА́НС (фр. Renaissance — «Відродження») —

епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16

століття, в інших країнах — кінець 15 — початок 17 століття), перехідна від

середньовічної культури до культури нового часу.