Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

типу цивілізації, що складався століттями у величезному євразійському регіоні.

До того ж ця трансформація має неоднакову спрямованість у різних частинах

країни. Особливо яскраво ці процеси проявляються у сферах національного

самовизначення, у становленні іншого типу духовності (переважно релігійного й

квазірелігійного), у різко зрослій інформаційно-культурній проникності меж, у

загальній кризі художньої культури, втраті нею розуміння соціального

замовлення на художнє відображення проблем дійсності й на прийнятні для

суспільства форми вираження цієї творчої рефлексії.

Певною мірою розгубленість охопила й науку гуманітарно-

суспільствознавчого профілю, що втратила жорсткий каркас одновимірного

бачення світу й соціально-економічного догмата в розумінні суспільно-

історичних явищ.

В умовах докорінного ламання українського суспільства, переоцінки

цінностей виявилася небезпека виникнення духовного вакууму. Руйнування

звичного світоглядного комплексу привело людей до етичної дезорієнтації,

відчуття розпаду звичних ціннісних норм і самого соціального змісту

колективного буття суспільства. Вакуум, що утворювався, стали заповнювати

різні псевдонаукові й білярелігійні уявлення. Навіть порівняно освічена частина

населення іноді не в змозі сформулювати змістовну відповідь на актуальні

ціннісні питання життя, виробити для себе стійкі орієнтації. Заповнити

порожнечу, що утворюється, наситити її конструктивним змістом може тільки

прилучення до культурних цінностей, які виробило людство протягом своєї

багатовікової історії. Цілі вивчення культурології:

- формування навичок грамотного використання культурної спадщини;

- виховання потреб у правильній соціально-культурній самоідентифікації

людини, а через неї й суспільства в цілому;

- утвердження національної, культурної, соціальної й релігійної

толерантності (терпимості до чужих думок, вірувань, поведінки) як природної

норми суспільної свідомості;

- виховання культурою через занурення людини в її багатовимірний

простір.

Завдання курсу культурології:

1) надати уявлення про основні культурологічні школи, історичні напрями

й теорії;

2) розкрити форми й типи культур і цивілізацій, основні культурно-

історичні центри й регіони світу, історію і закономірності їх функціонування та

розвитку;

3) допомогти вивченню історії культури України, зрозуміти її місце в

системі світової культури й цивілізації.

Визначивши предмет дослідження культурології, інакше кажучи, що вивчає

ця наука, ми можемо розглянути метод або те, як вивчається даний предмет.

Методи культурології:

- комплексне, системне осмислення форм соціального буття як продукту

втілення ціннісних орієнтації культури (поряд із практичними інтересами людей,

що регулюють життєдіяльність суспільства);

- дослідження культури в комбінації її статичної типології з динамікою

традиції, розумінням культури як актуалізованої пам’яті суспільства;

- переважно цивілізований підхід до теорії історичного процесу, розуміння

культури як основного змісту історії, а історії як однієї з форм опису культури й

динаміки її еволюції;

- розгляд суспільства як складної інформаційної системи, де культура є

основним змістом інформаційних потоків і одночасно механізмом їх

функціонування;

- інтегративний (об’єднаний) підхід до феномену культури, розуміння

єдності її змісту, втілюваного в різних історично детермінованих (певних) формах

і видах культурної практики (художньої, релігійної, етносоціальної, наукової й

ін.).

Позначивши культурологію як науку, яка розглядає теорію культури, ми

повинні відзначити, що вона має й практичне застосування. На основі результатів

культурологічних досліджень розробляються програми освіти, керування,

інформаційної й культурно-масової роботи, культуроохоронної і соціально-

регулятивної діяльності. Культурологи проводять експертизу будь-яких соціально

значимих проектів з погляду їх культурно-ціннісної прийнятності для суспільства,

ведеться наукове спостереження за практичною реалізацією розроблених програм

у соціально-культурній практиці.

Культурологія як загальна теорія культури сформувалася на базі різних

наук: філософії, історії, соціології, психології, етнографії, археології, антропології

й інших. У різних сферах соціальних знань і наукових дисциплінах виділилися

специфічно культурологічні напрями, що досліджують різні, а часом ті ж, аспекти

культурного життя суспільства. Ці напрями зумовили оформлення основних

розділів культурології: історії культури, філософії культури, антропології

культури, соціології культури, психології культури, історії культурології.

Філософія культури вивчає сутність і значення культури, надає її

філософське осмислення різних стадій еволюції. Досліджуючи смисл і

закономірності основних напрямів культурного процесу, вона розглядає методи

його пізнання. Філософія культури розкриває громадське життя людей як єдиний,

цілісний процес, пов’язаний з формуванням, функціонуванням, зберіганням,

трансляцією культурно-історичних цінностей, із критичним подоланням

застарілих і становленням нових форм досвіду, зі складними системами;

взаємозалежності різноманітних проявів діяльності людини в різних типах

культур.

Соціологія культури вивчає соціальні аспекти виробництва, поширення,

зберігання й споживання культурних цінностей, закономірності функціонування

культури, їх соціальні аспекти. Вона аналізує цілі творчості у сфері культури,

зміст соціального замовлення, матеріальні, соціальні й політичні фактори, що

впливають на творчий процес. Досліджує соціально-демографічні й інші

характеристики публіки як споживача культури, їх інтереси, смаки, орієнтації,

вивчаються установи культури, події культурного життя. Увага соціології

культури зосереджується на суспільній думці, художній критиці, що виражають

відношення громадськості до подій культурного життя.

Культурна антропологія – це галузь культурології, що вивчає культурну

основу природи людини, культурні характеристики її поведінки. Вона стикається

з етнографією, використовує дані археології й історичної лінгвістики, що

дозволяють пояснити роль культури у виникненні людини, відтворити її історичні

типи. Предметом культурної антропології є система родових засобів людської

життєдіяльності, властивий людині спосіб життя, що містить: свідомість, мову,

виготовлення знарядь, використання знаків і символів, закріплення створених

цінностей і здобутої інформації в матеріалізованих знакових системах.

Психологія культури розглядає явища душевного життя в їхньому

культурно-історичному розумінні. Це наука про психічне відображення дійсності

в процесі культурної життєдіяльності людини. Вона вивчає внутрішні

психологічні механізми й закономірності культурного процесу.

Предметом дослідження історії культурології є культурологічні аспекти

людської думки, людського буття. Вона розглядає динаміку уявлень про культуру

на різних етапах історичного розвитку, особливості тих або інших

культурологічних шкіл і вчень.

Історія культури припускає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер –

історії науки й техніки, побуту, освіти, суспільної думки, фольклору й літератури,

історії мистецтва. Стосовно них історія культури є узагальнюючою дисципліною,

що розглядає культуру цілісною системою в єдності й взаємодії всіх її сфер.

Вивчення історії культури дозволяє пізнати й виявити закономірності розвитку

людського суспільства в цілому.

1.5. Походження культури

Трудова теорія походження культури

Найдокладніше діяльнісний підхід до культури розроблений у

марксистській традиції. Марксизм убачає відмінність людини від тварин

насамперед у здатності до цілеспрямованої й доцільної діяльності.

Передбачається, що походження соціального й культурного безпосередньо

пов’язане зі становленням людської праці, яка й зробила мавпу людиною, гурту –

суспільством, а природу – культурним середовищем. Людина – творець культури,

розумна, уміла й суспільна істота.

Як відомо, людина живе в суспільстві. Але воно не є винятковим

досягненням лише людини. Усі форми колективного існування є й у природних

співтовариств. Однак тваринне співтовариство відрізняється від людського.

Відповівши на запитання про сутність відмінностей, ми отримаємо відповідь про

походження культури.

Тваринне співтовариство і його закони закріплені інстинктом. У людини ж,

окрім інстинкту, є свідомість, розум. Інстинктивні дії мають сенс лише в певних

(звичайно, природних) умовах. При різкій зміні обстановки інстинкти можуть

виявитися недоцільними. Людина – єдина в природі істота, яка подолала свою

інстинктивну програму й межі власного виду. Отже, згідно з знаряддєво-

трудовою концепцією, людина виокремилася з тваринного світу завдяки трудовій

діяльності. Діяльність людини породила культуру.

Соціальний механізм виробництва людської діяльності значно розширює

простір культури. Щодо цього людина із самого початку є суспільною істотою,

тобто, як істота, зразки поведінки якої закладені не в ній (генетично), а поза нею,

у соціальній формі спілкування.

К. Маркс був переконаний у тому, що коли людина почала трудитися,

виникла й розвилася свідомість, зародилася соціальність, тобто здатність жити в

культурному суспільстві. Однак питання про природу свідомості залишилося

практично нез’ясованим, хоча й розглянутим, але не цілком послідовно. Ця теорія

стверджує, що свідомість народжується всередині психіки, але не вказує, через які

стадії й механізми. Крім того, стверджується, що осмислена діяльність може бути

результатом недоцільної праці. Але ж свідомість припускає як передумову

соціальний зв’язок. А як вона зародилася? Тут виявляється логічне протиріччя.

Усі три аспекти походження культури (свідомість, соціальність, праця)

виявляються одночасно й передумовами, і наслідком один одного.

Таким чином, марксизм розглядав суспільну працю як основне джерело

людського багатства й культури. Праця, за Марксом, – не просто процес

виробництва матеріальних благ. Вона одночасно є головним видом діяльності, де

відбувається формування як окремого індивіда, так і людства в цілому.

Символічна концепція походження культури

Ця версія походження культури належить австрійському філософові Ернсту

Кассиреру (1874–1945)

. Він виводив концепцію культури з факту недосконалості

біологічної природи людини. На думку філософа, людське буття протікає в

символічних формах. Кассирер відзначав, що кожен біологічний вид живе у

своєму особливому світі, недоступному для інших видів. Людина також є

біологічним організмом, але в неї є одна особливість, відсутня в інших живих

організмів. Ця особливість полягає в соціально-культурно спрямованій діяльності.

Соціальність, культурні стандарти диктують людині інші, ніж біологічна

програма, образи поведінки. Інстинкти в людині ослаблені, витиснуті суто

людськими потребами, інакше кажучи, «окультурені». Завжди вважалося, що

саме культура послабила інстинкти людини.

Однак чи дійсно притуплення інстинктів – продукт історичного розвитку?

Новітні дослідження часто беруть під сумнів такий висновок. Виявляється, слабка

виразність інстинктів викликана зовсім не розвитком соціальності. Людина

завжди, і незалежно від культури, мала приглушені, нерозвинені інстинкти. Виду

в цілому були властиві лише задатки несвідомої природної орієнтації, що

допомагає прислухатися до голосу природи, навколишнього світу.

Ідея про те, що людина погано оснащена інстинктами, форми її поведінки

часто довільні, вплинула на уявлення про походження культури. Філософські

антропологи ХХ ст. звернули увагу на відому «недостатність» людської істоти, на

деякі особливості її біологічної природи. Учені вважали, що тваринно-біологічна

організація людини певною мірою недосконала. Однак вони не бачили й

приреченості людини. Навпаки, склалася думка, що саме тому людина змушена

шукати інші способи існування. Людина як біологічна істота виявилася б

приреченою на вимирання, оскільки інстинкти в ній були слабко розвинені ще до

виникнення культури й соціальної організації. Людина змушена була шукати

способи виживання не тільки як соціальна, але й як біологічна істота.

Особливість людини полягає в тому, що вона, на відміну від тварин, зуміла

подолати власну природну обмеженість. Сам спосіб людського існування

Цей підхід викладений у праці Е. Кассирера «Філософія символічних форм».

змінився завдяки комбінації в людині ослаблених інстинктів зі схильністю до

наслідування. Людина змогла пристосуватися до навколишнього середовища

через свою здатність створювати якісно нову реальність за допомогою

символізації. Людина існує немов у двох світах: фізичному й символічному.

Отже, походження культури пов’язане з працею; не з грою, не з убивством батька

племені, не з народженням тіла, а з народженням символу.

Завдяки здатності до символізації, людина вже не протистоїть природній

реальності безпосередньо, вона занурена в символічний світ лінгвістичних форм,

художніх образів, релігійних ритуалів. Людина практично не може обійтися без

цього штучного світу.

Таким чином, мова, міф, мистецтво, релігія утворюють певну символічну

мережу, що оточує людський вимір Універсуму. Людина мислить символічно й

живе в оточенні символів, серед уявлюваних емоцій, фантазій і мрій, у надіях та

страхах, ілюзіях. Людина – істота символічна, і в цьому її відмінна риса. Для

створення культури має значення лише ця здатність створювати символи,

причому неважливо, з якого змісту вони виходять.

Екзистенціальна теорія походження культури

Розроблена К. Ясперсом у праці «Зміст і призначення історії»

Культуру можна датувати осьовим часом. Вона у формі мистецтва,

філософії, релігії стала для людини способом подолання трагізму буття, що

відкрився вперше. Духовний зміст культури виникає й існує тільки в діалозі між

особистостями як нескінченний рух до трансцендентного. Культура діалогічна.

Діалог ведеться в полі культури між трансценденцією і людиною.

Осьовий час: 800-200 років до н.е. у Китаї, Індії, Європі за міфологічною

картиною відкривається жах реального буття, і людина вперше трагічно

усвідомлює кінечність власного життя, ставить питання про вищий зміст буття. У

цей час у Китаї жили Конфуцій і Лао-Цзи, виникли найзначиміші напрями

китайської філософії. В Індії виникли Упанішади, жив і проповідував своє вчення

Будда, у філософській думці Індії, як і Китаю, були розглянуті всі можливості

філософського збагнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й

нігілізму. В Ірані Заратустра вчив про світ, де відбувається боротьба добра зі

злом; у Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Ієремія й Второісайя; у Греції –

це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, Аристотеля, трагіків,

істориків Ксенофонта й Фукідіда. Усе, пов’язане з цими іменами, виникло майже

одночасно протягом деяких століть у Китаї, Індії й на Заході незалежно один від

одного.

Нове, що виникло в цю епоху в трьох згаданих культурах, зводиться до

того, що людина усвідомлює буття в цілому, саму себе й свої межі. Перед нею

відкривається страхіття світу й власна безпорадність. Перебуваючи над прірвою,

людина ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку.

Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає

абсолютність у глибинах самосвідомості й у зрозумілості трансцендентного світу.

У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й донині,

закладені основи світових релігій, що й сьогодні визначають життя людей. У всіх

напрямах відбувався перехід до універсальності.

Міф поступився місцем трагедії: усвідомленню існування на грані

природного світу з трансцендентним. Мистецтво, філософія, релігія вириваються

за межі замкненої самозаспокоєної свідомості до світу незнаного (ноуменальної

волі, за Кантом). Єдине знання для людини – безсумнівність її власного

існування.

На думку ж М. Хайдеггера, перші симптоми занепаду спостерігаються саме

в осьову епоху з її нескінченною рефлексією, що зруйнувала єдність людини та

світу і відкрила шлях до нігілізму.

Психоаналітична теорія походження культури. З. Фрейд

На думку Фрейда, культура – це вся сукупність досягнень і інститутів,

покликаних захищати людей від ворожого навколишнього середовища й

регулювати відношення один з одним. Культура одночасно й продукт

придушення потягів і джерело подібного придушення. Усі її інститути й

установлення, норми та заповіді, ідеї та теорії спрямовані на примус людей до

громадсько-корисної діяльності. Культура використовує різні засоби примусу: і

пряме насильство, і різні принади на кшталт мистецтва або релігії, що

примиряють індивідів з неминучими обмеженнями їх життєдіяльності.

Для вирішення проблеми походження культури З. Фрейд звернувся до

внутрішнього життя архаїчної людини

. Вивчаючи життєдіяльність сучасних

йому архаїчних племен, Фрейд відзначив, що у всіх племенах діє система

моральних заборон, що регламентують усі сторони життя. Особливу роль

відіграли своєрідні тотемічні системи, на які насамперед поширювалися заборони

їх знищення чи оскверніння. Описуючи звичаї й традиції племен, Фрейд прагнув

зрозуміти, як біологічне перетворюється на соціальне.

Проникаючи в сутність моральних заборон (табу), Фрейд розробив власну

концепцію походження культури. На його думку, система заборон компенсувала

втрату тваринних інстинктів. Якщо підійти до проблеми табу з боку психоаналізу,

то, на думку Фрейда, можна виявити, що є речі, які людина не може допустити ні

за яких умов.

Табу жорстко регулює всі сторони життя й панує над ним. Зважаючи на те,

що частина заборон зрозуміла за своїми цілями, інша ж здається безглуздою.

Фрейд розглядав табу як результат подвійності почуттів. Він виводив феномен

совісті з первородного гріха пралюдей – убивства первісного «батька» племені.

Сексуальне суперництво дітей з батьком привело до того, що вони біля джерел

історії вирішили позбутися його. Однак цей вчинок не пройшов для них

безслідно. Страшний злочин спонукав каяття. Діти заприсяглися ніколи більше не

робити таких діянь. Так відбулося, за Фрейдом, народження людини з тварини.

Свідомість виникла, на його думку, з надр психіки, а совість – це, по суті,

подвоєння реальності. Людська уява працює, коли відновлюється в пам’яті епізод,

що викликав раніше сум’яття почуттів. Свідомість народжується з болісного

процесу воскресіння тієї нав’язливої картини, яка розбудила совість. Тобто,

каяття породило й феномен культури як засіб подолання нав’язливих прагнень. За

переконанням Фрейда, темне відчуття споконвічної провини мало своїм джерелом

У праці «Тотем і табу» (1913) Фрейд, за власним визначенням, намагався «розробити за допомогою

психоаналізу проблему психології народів, яка вела безпосередньо до походження найважливіших культурних

установлений, державних порядків, моральності, релігії, а також до заборон кровозмішування і велінням совісті»

[Фрейд З. Основные психологические теории в психоанализе. – М.; Пг., 1923. – С. 45].

комплекс Едіпа. Уроджений несвідомий потяг викликав гріх, який виявився

поворотним пунктом у походженні людини, першодвигуном людської історії.

Зробивши колективний злочин, пралюди зорганізувалися в рід, тобто навчилися

жити соціальним життям, що й сприяло перетворенню стадної тварини на людину

й народженню культури.

Таким чином, кожна культура, за словами Фрейда, створюється примусово

для придушення первинних, особливо сексуальних, потягів. Культура пригнічує

природні руйнівні тенденції накладенням заборон.

Ігрова концепція походження культури

Багато сучасних культурологів вважають, що культура виникла зовсім з

іншого джерела – гри. Так, голландський історик Йохан Хейзинга (1872–1945)

дійшов висновку, що основою культури є гра як здатність, властива людині по

самій й природі. На думку Хейзинги, якщо проаналізувати будь-яку людську

діяльність до самих меж нашого пізнання, то вона виявиться не більше ніж грою.

Ось чому Хейзинга вважав, що людська культура виникає й розгортається в грі.

Сама культура носить ігровий характер, причому гра розглядається не як

біологічна функція, а як явище культури. Гра старша за культуру, людська

цивілізація не додала ніякої істотної ознаки до загального поняття гри. Усі

основні ознаки гри вже наявні в ігровій поведінці тварин.

Кожен, на думку Хейзинги, хто звертається до аналізу гри, знаходить її в

культурі як задану величину, яка існувала раніше за саму культуру, що

супроводжує й пронизує її спочатку до тієї фази культури, у якій живе сам.

Найважливіші види первісної діяльності людства переплітаються з грою. Людство

постійно творить поруч із світом природи інший, вигаданий (символічний) світ. У

міфі й культі народжуються рушійні сили культурного життя. Крім того,

необхідно підкреслити найважливіше: гра – це, насамперед, вільна діяльність.

Вона має незацікавлений характер, у ній укладений особливий смисл і цінності,

важливі для суспільства в цілому.

Хейзинга розгортає наступне положення: «культура виникає у формі гри,

культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що безпосередньо