Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

охоплює собою період від початку Нового часу до середини ХХ ст.; в

естетичному контексті постмодернізм – контрагент модернізму як етапу в

розвиткові мистецтва. Тут необхідно зазначити, що поняттям «модернізм»

визначається період Нового часу, який має свої характеристики, існує також

поняття «модернізм», під яким розуміють сукупність напрямів сучасного

мистецтва, які почали розвиватися з кінці ХІХ ст. Звісно, постмодернізм або

постмодерн – ці терміни або синонімізують, або декотрою мірою розрізняють, у

зв’язку з Новим часом може сприйматися як його антитеза, а у зв’язку з

модернізмом як його логічне продовження. Дійсно, постмодерністське мистецтво

в зіставленні з модернізмом є породженням модерну, ті художні процеси, що

створили модернізм, поширилися і на все сучасне в широкому розумінні цього

слова мистецтво. Постмодернізм, як і модернізм, є тут етапом розвитку

мистецтва, що відкидає класичне мистецтво. Мистецтво класичне, яке пов’язано з

культурними установками Нового часу, сформувало свої класичні принципи,

надовго визначивши розвиток художньої культури: це – умовність мистецтва, яка

дозволяє завжди розрізняти мистецтво та не мистецтво, унікальність художнього

твору, яка вбачає за головне у творчості художника роботу з матеріалом і

формою; наявність напряму та стилю, які забезпечують традицію й історизм у

мистецтві.

Авангард як потужна художня течія відмовився від усього, на що

орієнтувалося класичне мистецтво. Характерними ознаками більшості

авангардних явищ є їх експериментальний характер, радше усвідомлений

революційно-руйнівний пафос стосовно традиційного мистецтва і традиційних

цінностей культури, різкий протест діячів авангарду проти всього, що здавалося

їм консервативним, обивательським, буржуазним, «академічним». У візуальних

мистецтвах та літературі авангард стверджував рішучу відмову від реалістично-

натуралістичного зображення реальної дійсності, невпинний потяг до створення

принципово нового в усьому, перш за все у формах, засобах художнього

відображення. З цього й походить декларативно-маніфестарний, епатажно-

скандальний характер авангардних творів і їх творців, стирання меж між

традиційними для новоєвропейської культури видами мистецтва, тенденції до

172

синтезу окремих мистецтв, їх взаємопроникнення, взаємозаміна. Авангард

зруйнував зв’язок з класикою та раціоналізмом у європейській культурі. Але він

водночас має міцний зв’язок з дораціональними міфологічними й іншими

формами ранніх культур, відомими своїми джерелами в Африці, Америці, інших

регіонах.

Обмежуючи інтелект, авангард цілком звернувся до інстинкту й емоцій,

безпосередності та спонтанності. Ця орієнтація дозволила по-новому поглянути

на призначення мистецтва. Авангард дав світовому мистецтву такі видатні фігури

як Кандинський, Малевич, Шагал, Пікассо, Матісс, Шенберг, Кафка, Далі, Джойс,

Пруст.

Якщо порівнювати авангард і постмодернізм, то можливо побачити в них

багато спільного, перш за все, спорідненість художніх принципів. Постмодернізм

є наслідком і продовженням авангарду. Проте авангард і постмодернізм явища

досить різні. Різниця між ними полягає в ставленні до майбутнього і минулого.

Авангард рішуче відмежовується від традиції, історії, минулого. Пафос

художників-авангардистів спрямований у майбутнє. Авангард ХХ ст.

відзначається значною кількістю футуристичних проектів, а один з впливових

напрямів авангарду так і називає себе – футуризм. Цей потяг до майбутнього

споріднює такі різні явища як новоєвропейська класична культура й авангард.

Постмодерністське ставлення до майбутнього інше – він пропагує вичерпаність

майбутнього, натомість пропонує звернутися до минулого. Це звернення до

минулого не означає пієтет перед традицією. Навпаки, відносини між

постмодернізмом і традицією досить складні. Минуле постмодернізм

використовує в «бібліотечному» варіанті, як збірку текстів, котрі можливо

залучати для створення нових за допомогою алюзії.

Таким чином, авангард і постмодернізм при всій своїй спорідненості, явища

досить різні. Якщо початок ХХ ст. народив і потребував авангард, то кінцю цього

століття притаманніший постмодернізм. У цьому зв’язку розрізняють терміни

«постмодерн» – ревізія філософських засад Нового часу, «постмодернізм» –

перегляд модерністського мистецтва, «постмодерність» – релятивізація етичних

173

принципів та поступове зникнення героїзму в житті, поширення споживацьких

настроїв у суспільстві.

Як зазначалося, інколи поняття «постмодерн» і «постмодернізм» розрізняють.

На нашу думку, ці терміни все ж мають більше спільного, ніж відмінностей, тому їх

можливо використовувати як синоніми. Водночас можна погодитися з тими

авторами, які вважають за доцільніше вживати термін «постмодернізм»,

характеризуючи складні явища в сучасній філософії та мистецтві. Спробуємо

визначити основні ознаки постмодернізму як явища культури.

Під постмодернізмом в основному розуміють перш за все культурно-

теоретичну течію у філософії другої половини ХІХ – початку ХХІ ст., котра

привертає увагу до тих змін, що відбуваються в сучасному світі: соціокультурній,

інтелектуальній, науковій, художньо-естетичній і навіть політичній сферах.

Постмодернізм не може бути визначений як консолідований, організований

філософсько-художній напрям, він не претендує на таке визначення. Під назвою

постмодернізму об’єднуються різноманітні концепції та теорії, саме це поняття

ще недостатньо концептуалізоване.

Вважається, що офіційно термін «постмодернізм» ввів до наукового обігу

А.`Дж.`Тойнбі. На думку англійського історика, він означає сучасну фазу

західноєвропейської культури, важливою ознакою якої є перехід від політики, яка

основується на мисленні в категоріях інтересів національних держав, до політики,

що враховує глобальний характер сучасної цивілізації. Тойнбі вважав, що цей

етап розпочався ще в 1875 р. Середина 70-х рр. ХІХ ст., як відомо, період

бурхливого розвитку європейських держав, становлення сучасних моделей

управління суспільством, водночас потребував утілення в життя нового мислення,

пов’язаного з виникненням глобальних проблем людської цивілізації. Таким

чином, А.`Тойнбі у визначенні постмодернізму основувався на геополітичних

чинниках. Німецький філософ Вольфганг Вельш, котрий досліджував походження

цього поняття, визначає й інші випадки його вживання: у 1917 р. в праці Рудольфа

Паннвіца «Криза європейської культури», де йдеться про «постмодерну людину»;

в 1934 р. в іспанського літературознавця Федеріко де Оніса, де постмодернізм

розглядається як проміжна фаза в розвиткові літератури (1905–1914) між

174

модернізмом і так званим «ультрамодернізмом». На думку видатного

американського теоретика Ф.`Джеймісона, виникнення постмодернізму можна

датувати з часів післявоєнного буму в Сполучених Штатах (з кінця 1940 –

початку 1950-х рр.), а у Франції – з утворення П’ятої республіки (1958 р.).

Американський теоретик Хаг Д.`Сильверман стверджує, що в постмодернізму

немає вітчизни, а на думку Ж.`Дерріда, найбільш постмодерністською країною є

Японія в тому сенсі, що в її культурі органічно поєднані традиційні та модерні

елементи.

Засновниками постмодернізму вважають Ф.`Ніцше, М.`Вебера, Т.`Адорно,

М.`Хоркхаймера, М.`Хайдеггера, М.`Фуко, Ж.`Дерріда, Ж.-Ф.`Ліотара, котрі

проводили радикальну критику європейської культури і історії, яка пізніше буде

названа деконструкцією. Не буде великим перебільшенням вважати джерелом

постмодернізму ті кризові явища в європейській культурі, які нагадали про себе

ще в другій половині ХІХ ст.

Одну з найчіткіших характеристик постмодернізму подає його відомий

дослідник Іхаб Хассан. Він відзначає такі ознаки цього явища:

1) невизначеність, культ незрозумілостей, помилок, прогалин;

2) фрагментарність, принцип монтажу;

3) «деканонізація» – боротьба з традиційними цінностями, сакральному в

культурі, людині, етносі, боротьба з логосом, авторським пріоритетом;

4) відсутність психологічних і символічних глибин;

5) відмова від мімесису та зображувального начала;

6) панування іронії, яка стверджує плюралістичний Усесвіт;

7) змішування жанрів, високого і низького, стильовий синкретизм;

8) театральність сучасної культури, робота на публіку, обов’язкове

врахування аудиторії;

9) іманентність, зрощення свідомості із засобами комунікації, здатність

пристосовуватися до їх оновлення й рефлектувати над ними [4, c.24].

Якщо критика європейської культури і цивілізації є джерелом постмодернізму, то першими

постмодерністами будуть не лише Ф.`Ніцше та О.`Шпенглер, а й Ж.-Ж.`Руссо, типовий просвітянин. Ось такий

історичний парадокс.

175

У цілому, досліджуючи феномен постмодернізму, більшість учених

наполягають на тому, що постмодернізм виникає спочатку в контексті художньої

культури (літератури, архітектури), а потім поширюється і на інші сфери –

філософію, політику, релігію, науку – тим самим це явище стає визначальним для

цілого етапу в розвиткові культури. Можна також сказати, що в цих сферах

виникають нові проблеми, тенденції, явища, які вже загальноприйнято

кваліфікують як постмодерністські. Постмодернізм – досить зручний термін для

характеристики нових, складних, ще не досить осмислених проблем. Однак

широке трактування цього поняття викликає певні зауваження в тих теоретиків,

що схиляються до використання поняття «постмодернізм» лише у сфері

художньої культури. Так, на думку британського соціолога Ентоні Гідденса,

поняття «постмодернізм» належить головним чином до стилів чи напрямів у

літературі, живопису, скульптурі й архітектурі. Спростовуючи правомірність

поширення постмодерністської доктрини на економічну, політичну та соціальну

сфери, Гідденс, як до речі й інші західні теоретики, застосовують для визначення

реалій епохи близькі за звучанням, але дещо інші за значенням поняття

«модерніті» та «постмодерніті». «Постмодерніті» означає сукупність

характеристик сучасної епохи, серед яких є й ті, що стверджують неможливість

визначення напряму розвитку сучасного суспільства [11].

Інший відомий дослідник постмодернізму С.`Моравський убачає суть цього

явища у філософській рефлексії щодо процесів розвитку сучасного мислення й

суспільств. Учений усебічно розглядає історію поняття і погляди теоретиків на

явище постмодерну та доходить висновку, що формування суті постмодернізму

часто протилежні одне одному, і ті філософи, яких зазвичай визначають як

постмодерністів (Ж.-Ф.`Ліотар, У.`Еко, У.`Велш) спростовують думку про

опозиційність постмодернізму лише культурі Нового часу, оскільки

постмодернізм конфліктує зі всією філософською традицією. Таким чином,

постмодернізм, на думку Моравського, – це перш за все філософія в її

нестандартному вияві, тобто такі роздуми, які виходять за межі звичайного

філософствування. Більше того, дослідник визначає постмодерністську філософію

як постфілософію з тієї причини, що постмодернізм «атакує Платона так, як

176

Гегеля і Гуссерля, досократиків в тій же мірі, що й Хайдеггера» [26, c.26].

Аналізуючи співвідношення постмодернізму й авангарду, Моравський визначає

постмодернізм як антиавангард. Антиавангардні ознаки постмодернізму

полягають на думку дослідника в домінуванні в постмодерністському дискурсі

метафілософських і трансфілософських студій. Полемізуючи з Ліотаром, котрий

споріднює постмодернізм та авангард, С.`Моравський визначає джерелами

постмодернізму реалії сучасного суспільства з його культом споживацтва,

терпимістю, наявністю в кожної особи різноманітних соціальних ролей і

культурних трансформацій. Необхідно звернути увагу й на таке правильне, на

наш погляд, твердження С.`Моравського, який, полемізуючи з Бодрійяром, не

вбачає в постмодерні кінець історії, людському розвитку. Негативні тенденції

сучасної епохи будуть мати значний опір і це допоможе скорегувати цей

негативний напрям сучасного розвитку суспільства.

Таким чином, перспективи існування культури є і в добу тотальної

деконструкції, переосмислення самих основ буття людини у світі.

Таким чином, саме поняття постмодернізму, суть цього явища стали

предметом чисельних дискусій у західній і вітчизняній філософсько-

культурологічній думці. Характер цих дискусій указує на складність і

суперечливість феномену постмодернізму, постмодерної культури. Найвідоміші

теоретики постмодернізму у своїй філософській творчості чільне місце приділяли

дослідженню проблем культури, пов’язуючи процеси, що протікають у ній з

постмодерністськими світоглядними трансформаціями.

1.2. Проблема постмодерністського типу культури в працях Ж.-Ф.

Ліотара

Видатний теоретик постмодернізму Ж.-Ф. Ліотар вважає, що перехід

суспільства в його постіндустріальну фазу, а культури у фазу постмодернізму

почався з кінця 50-х рр. минулого століття, тобто в той період, коли Захід

закінчив власне відновлення після бурхливих подій світових воєн, революційних

потрясінь («La condition postmoderne», 1979). Особливостям сучасного знання

присвячена праця Ліотара «Стан постмодерну» (1979), філософ вважає, що

177

постсучасне знання орієнтоване не на згоду, консенсус або усування різниці, а на

розбіжності, «паралогію». Важливий пункт роздумів Ліотара полягає в проблемі

утвердження пріоритету незгоди перед згодою.

Постмодерн, на думку Ліотара, не є антитезою модерну, «він, звісно,

входить у модерн», являє собою частину модерну, тобто те, що імпліцитно

перебуває в ньому. Ця трактовка дає йому причини стверджувати, що, оскільки

добою Відродження відкривається наша сучасність, то й постсучасність також.

Узагалі, Ліотар вважає, що використовувати префікс «пост» для періодизації

історії не зовсім доречно, оскільки терміни в такому вигляді не зовсім адекватно

відображають реальність суспільства і культури.

У статті «Відповідь на питання: що таке постмодерн?» (1982) і в книзі

«Постмодерн, объясненный детям. Переписка 1982-1985» він пропонує

розглядати префікс «пост» не як повернення до минулого, а як перегляд

попереднього періоду розвитку мистецтва. Пізніше, у доповіді, яка була

прочитана у квітні 1986`р. у декількох європейських університетах та

оприлюднена під назвою «Редактируемый модерн», Ліотар вказує, що назва

«модерн» прийнятніша, ніж «постмодерн» або «постмодернізм», оскільки вона

виключає протиставлення постмодернізму як історичного етапу модерну. Більше

того, постмодернізм не лише не можна протиставляти модерну, сам

постмодернізм наявний у модерні, оскільки є спробою модерну побачити самого

себе, дослідити самого себе. Префікс «пост» не означає рух назад, повернення, а

радше процедуру, яку можливо виразити префіксом «ана»: процедуру аналізу,

аналогії, звертання до чогось напівзабутого. Тому постмодернізм – це не кінець

модерну, не нова епоха, а модернізм у стадії чергового оновлення. Модерн

продовжує розвиватися разом зі своїм постмодерном. Таким чином, антитезою

модерну є не постмодерн, а класика. Ліотар переконаний у тому, що нині

необхідно «переписати сучасність», й, отже, правильніше було б говорити про

редагування модерну. Водночас модерн обіцяє перебороти себе самого, після чого

можна констатувати кінець цієї епохи і датувати початок наступної.

Різниця між постмодерном і модерном полягає в тому, що постмодернізм,

на відміну від модернізму, відмовився від зв’язку винятковості та випередження.

178

По-друге, все те, що в модерні було досягнуто лише в особливих сферах,

постмодернізм здійснив навіть у повсякденності. Узагалі, замість протиставлення

модерну і постмодерну, необхідно відобразити їх відмінність, яка полягає в тому,

що постмодерн реалізує себе в усій повноті дійсності (екзотеризм), а модернізм

опробовує реальність специфічно (езотеризм). Іншими словами, постмодерн є

екзотерична повсякденна форма езотеричного модерну. Таким чином, згідно з

позицією Ліотара, не можна різко протиставляти модерн і постмодерн.

Постмодерн наявний у модерні як його продовження й редагування. Антитезою

модерну є не постмодерн, а класика. Культуру Ліотар розуміє як «пульсацію

лібідо, яка має певні механізми». У сучасному прагматичному суспільстві енергія

лібідо втрачає виключно сексуальний характер. У всіх культурах минулого

завжди яскраво виступали ті механізми, які давали вихід бурхливим, радісним

виявам лібідо (танок, ритуальні свята, мистецтво). Модерн не лише узаконює

метанарративи, а й ворожо ставиться до чуттєвості, постмодерн їх руйнує і

виштовхує енергію лібідо, оскільки зображує те, що неможливо зобразити чи

уявити.

Було б помилковим припускати, що постмодерн просто відрізняється від

модерну. Характерною ознакою постмодерну є те, що його зміст не новий і не

може бути принципово новим. Постмодерн означає не новизну, а плюралізм. І цей

плюралізм має свої античні, середньовічні, новоєвропейські й інші проформи.

Новим є те, що плюралізм тепер став домінувати, а за часів модерну охоплював

лише певні сфери. Постмодерний плюралізм відрізняється своєю радикальністю,

він радикальний настільки, що повинен, на думку своїх прихильників, стати

основним законом.

На думку Ліотара, не треба розуміти і пропагувати постмодернізм як щось

принципово нове. Ставлення постмодернізму до історії особливе: він не відхиляє

все зроблене в минулому, а має на увазі справжню одночасність неодночасного.

Постмодерн є власне радикальний модерн ХХ ст., він розпочався після

Нового часу. Власне відходом від нього та його наступних форм і визначає себе

постмодерн.

179

Постмодерн відділяє себе від Нового часу як у сенсі формальних

характеристик, так і в сенсі дійсного змісту. Зміст постмодерну містить

дистанціювання від орієнтації переважно на техніку, оскільки техніка, на думку

Ліотара, наполягає на стандартизації світу, що неприпустиме з точки зору

постмодерну. Якщо нові комунікаційні технології сприяють уніфікації світу та

пануванню існуючої системи, постмодернізм їх не приймає, якщо ж вони

використовуються як засіб передання постмодерністські-демократичних форм

життя, то вони всіляко вітаються. Логіка в цьому наявна. Поки дещо стійко втілює

продовження Нового часу, воно ніяк не пов’язане з постмодерном, а є різкою

опозицією йому. Постмодерн – це модерн, який більше не дотримується

зобов’язань Нового часу. Згідно з позицією Ліотара, Новий час має дві форми –

ранній та класичний Новий час і модерн ХХ ст., якому, на думку філософа,

притаманне відхилення, заперечення плюралізму. Постмодерн же стверджує

пріоритет плюралізму, чим і заперечує модерн. Постмодерний рух – це дух

радикального плюралізму.

Визначаючи особливості ментальності ХХ століття, Ліотар відзначав

хаотичний стан душі сучасної людини, розгубленість розуму. Такій свідомості,

яка визначається філософом як постмодерністська, сама реальність уявляється як

щось сумнівне і непереконливе. Тому ставити питання про сенс людського буття

– заняття марне. Розумне від безумного відділити неможливо. Дійсно твердих

цінностей не існує ні в об’єктивному світі, ні в людині.

Ліотар назвав такий стан «кризою легітимності». Він мав на увазі те, що

будь-яке знання про реальність і будь-яка інтерпретація реальності людиною в

певний момент історії втратили свою переконливість. Усе те, що до цього часу

допомагало осмислювати і легітимізувати світ, тобто вважати його існування

виправданим і необхідним (наука, мистецтво та релігія), виявилося

необов’язковим. Свідомої опозиції об’єктивним цінностям у сучасному світі не

виникло. Радше відчувається певна байдужість людства до дослідження світу, до

систем філософії, ідей і образів світу. Світ і людина якимось чином втратили

значну частину своєї легітимації.

180

У цілому Ж.-Ф. Ліотар критикує логоцентризм, тобто раціональність

європейської культури. Визначальна ознака постмодерної культури, на його

думку, – це критика раціональності. Логоцентризм – це влада слова, мови в

культурі. Логоцентризму постмодерн протиставляє око, фігуративність,

чуттєвість. Таким чином логосу протиставляється мистецтво. Для ситуації

постмодерну характерна втрата довіри до «великих метаповіствувань»

(«метанарративів»). «Метанарративи», за Ліотаром, – це головні ідеї людства.

Наприклад, ідея прогресу, емансипації особистості, уявлення Просвітництва про

знання, діалектика Духу, герменевтика смислу, визволення людства,

християнство. Просвітницькі метанарративи – це розширення і збільшення

свободи, розвиток розуму, визволення праці, прогрес науки та техніки тощо.

Філософія Гегеля, на думку Ліотара, ввібрала в себе ці метанарративи. Мета

метанарративів полягає в забезпеченні легітимації певних суспільних інститутів,

соціально-політичних відносин, законодавства, етичних норм, способів мислення

тощо. Мета метанарративів і міфів ідентична – міфи також шукали легітимність,

тільки в минулому, а метанарративи – в майбутньому.

1.3. Концепція Ж. Бодрійяра: культура як симуляція. Теорія симулякрів

Ж..Дельоза

Кризові явища в культурі ХХ ст. привернули пильну увагу й філософа,

теоретика культури Ж. Бодрійяра. На його думку, криза охопила всі сфери

духовної й практичної діяльності людини – економіку, політику, виробництво,

релігію, психологію, мистецтво. У своїх працях «Система речей» (1969),

«Прозорість зла» мислитель покритикував сучасне суспільство, що стало

суспільством споживання, у якому всі, у тому числі всі людські прагнення, ідеї,

емоції матеріалізуються в знаках і речах, щоб стати предметом покупки й

споживання. З метою пояснення причин кризових явищ у суспільстві Бодрійяр

розробив теорію симулякрів, представлену в деяких його працях, зокрема в книзі

«Символічний обмін і смерть» (1976). Під симулякрами він розумів образи, що

поглинають, витісняють реальність. На думку Бодрійяра, симулякр є способом

витиснення амбівалентності життя й смерті.

181