Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
(тобто культурні в цілому) установи й пануючі в ньому погляди. Виробничі
відносини досліджуються в марксизмі як форма розвитку продуктивних сил і як
основа, базис розвитку політичного й ідеологічного життя суспільства.
Це положення про двоїсту роль виробничих відносин або про органічний,
внутрішній зв’язок усіх сторін громадському життя (культури) з розвитком
суспільного виробництва і його формою – одне з центральних положень
марксизму. Зважаючи на нього, основоположники марксизму сформулювали
поняття суспільно-економічної формації, способу виробництва, закономірності
класової боротьби, соціальних революцій тощо. Виробничі відносини або
економічна основа суспільства отримали в марксизмі назву базису, а, вже згадані
політичні, правові, моральні (тобто в цілому духовні, культурні) основи людської
життєдіяльності названі надбудовою. Категорії базису й надбудови необхідні для
вичленовування основного й другорядного у всьому будинку суспільного буття.
Основною в аналізі суспільного буття є теорія суспільно-економічної формації,
під якою мається на увазі історично певний тип суспільства, вихідна схема його
матеріальних і духовних структур. У неї органічно входять соціально-економічні
відносини й різні форми суспільної свідомості (філософія, наука, релігія та ін.).
Основою суспільно-економічної формації виступають виробничі відносини, що
залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Специфіка суспільно-економічних
формацій є визначальним фактором розвитку культури в тій або іншій формації.
Формації можна вважати також вихідними моделями, типами культури в її
всесвітньо-історичному розрізі. Основою специфіки культур є тип матеріального
виробництва.
1.2. Розвиток марксистських уявлень про культуру в теоретичній
спадщині В.І. Леніна. Ленінська концепція «двох культур». Культурна
політика комуністичної партії в радянський період: наслідки перетворення в
життя концепції «двох культур»
Принципи марксизму, як відомо, виражали функціональну точку зору на
культуру. Звертаючись до проблеми культури, вітчизняний марксизм виходив
насамперед з того, що неможливо розділити власне культурну проблематику й
152
необхідність революційного перетворення людини й суспільства. Поступово, уже
на початку ХХ ст., марксизм усе більше усвідомлює значимість культури у
функціонуванні суспільства. На початку свого історичного шляху російський
марксизм не був єдиним, він асимілював у собі різні ідейні течії (ніцшеанство,
кантіанство, гегельянство, позитивізм та ін.). Водночас марксизм у його
російському варіанті перетворився на згуртовану ідеологію, яка мала практичну
спрямованість. Мета марксистського руху – глобальне соціальне перетворення,
яке повинне привести до принципово нового суспільства – комунізму. Комунізм,
за думкою його ідеологів, це і є теперішня історія людства, усе, що було до нього,
трактувалося як «передісторія». Видатними представниками російського
марксизму, що звернулися до теоретичних проблем культури, минулого були
Г.В.`Плеханов, А.А.`Богданов, М.Н.`Покровський, А.В.`Луначарський та ін.
У цілому марксизм убачав об’єктивні основи розвитку культури, причому
духовні, ідейні начала культури вважалися вторинними стосовно суспільного
виробництва, практики. Отже, зовсім природним для марксизму був утилітарно-
соціологічний підхід до культури, що бачив за культурою, спосіб виробництва.
Отже, історія культури розглядалася в контексті історії матеріального й
соціального життя людей. Культура представлялася як система людських дій і
містила не лише духовні продукти (релігію, філософію, мораль, мистецтво,
науку), але також економіку, політику, побут та ін. Цій системі, на думку
марксистів, властива єдність, яка проявляється через дію загальних законів
розвитку, що мають матеріальну природу. Історична картина розвитку культури
виводилася з особливостей формаційного розвитку суспільства. Тип культури
визначався соціально-класовою структурою суспільства, що склалися в
історично-конкретних умовах.
У розвиткові марксизму ленінський етап був важливим, знаковим періодом.
Особливості ленінізму мали своїм джерелом російські суспільно-економічні й
духовні реалії, які й забезпечили специфіку ленінського етапу розвитку
марксизму. Незважаючи на те, що ленінізм мав свою специфіку стосовно
західноєвропейського марксизму, В.І. Ленін бачив своє основне завдання в
боротьбі за чистоту марксистської теорії проти численних спроб її модифікації,
153
водночас опікувався необхідністю розвитку й творчого застосування марксизму
зокрема до російських реалій. Основою специфіки ленінізму було ленінське
вчення про партію як передову керівну силу робочого руху, про диктатуру
пролетаріату, про можливість побудови соціалізму в одній країні. Ленін визначив
тактику й стратегію революційної боротьби, у якій культурі приділялася певна
роль. У листопаді 1905 р., у розпал першої російської революції вийшла друком
невелика за обсягом, але знакова за змістом праця В.І. Леніна «Партійна
організація й партійна література». У цій праці Ленін визначив закономірності
відносин між партією й тими діячами культури, які виражають політики партії в
умовах буржуазних свобод, що народжуються в Росії, зокрема й свободи слова.
Однак розкриваючи цю практичну проблему, Ленін підійшов до визначення
теоретичної проблеми сутності культури в буржуазному суспільстві. На думку
Леніна, у такому суспільстві немає й у принципі бути не може волі культурної
творчості. У будь-якому суспільстві, основаному на експлуатації людини
людиною, неможлива справжня воля культури. «Жити в суспільстві й бути
вільним від суспільства не можна. Воля буржуазного письменника, художника,
актриси є лише замаскованою (або лицемірно замаскованою) залежністю від
грошового мішка, від підкупу, від змісту»[5, c.303]. Лише в соціалістичному,
позакласовому суспільстві можлива, на думку Леніна, «некласова література й
мистецтво». Дійсно вільна лише та культура, яка відкрито пов’язана з
пролетарським рухом. Цей рух, ставши масовим і легальним, повинний
переварити в собі ті непролетарські культурні течії, які можуть співробітничати із
соціал-демократичним рухом. У підсумку вся культура повинна стати партійною.
Цей принцип партійності культури застосовувався Леніним не лише до соціал-
демократичної преси. У буржуазному суспільстві культура також не може не
виражати інтересів якої-небудь партії, класу, соціальної групи. На думку Леніна, в
суспільствах експлуататорського типу немає й бути не може єдиної незалежної
культури. Якщо суспільство розділене на два антагоністичні класи, то культура
того ж суспільства розділена на дві культури, які перебувають в опозиції один до
одного. Одна з них – це демократична, народна культура пригноблених класів.
Інша – упадницька культура експлуататорів визискувачів, залежна від грошового
154
мішка. Будь-який твір культури й мистецтва об’єктивно соціально залежний та
економічно детермінованим. Існують твори, які чітко відбивають інтереси того
або іншого класу. Однак у багатьох випадках картина виявляється набагато
складнішою: у тому самому творі відбиті і експлуататорські інтереси й існують
тенденції та елементи демократичної культури. Тому найважливішим
ідеологічним завданням партії у створенні нової, соціалістичної культури є
виявлення об’єктивних, «прогресивних», «демократичних» тенденцій у тому або
іншому творі, створеному в антагоністичному суспільстві. Таким чином,
ленінська концепція «двох культур» логічно випливала з марксистської концепції
культури, стала цілком закономірним її продовженням. Після перемоги Жовтневої
революції в Росії це теорія, як і інші ленінські ідеї, була затребувана в практиці
радянського культурного будівництва.
Жовтнева революція, як відомо, ознаменувала собою початок грандіозного
соціального експерименту – побудови принципово нового суспільства, вільного
від гноблення й експлуатації людини людиною. Важливу роль у здійсненні цього
експерименту відіграла культура. Радянській владі насамперед потрібно було
визначити своє ставлення до культури минулого «експлуататорського»
суспільства. У перші радянські роки як у рядах партійної інтелігенції, так і серед
широких мас розвивалося нігілістичне ставлення до культурних досягнень
минулого, до традиційних морально-етичних цінностей. В.І. Леніним був
переосмислений цей певною мірою негативний шлях культурних перетворень. У
своїй промові «Завдання спілок молоді» на III з’їзді російського комсомолу 2
жовтня 1920 р. Ленін призвав молодь як будівельників майбутнього
комуністичного суспільства вчитися, опановувати ті цінності науки й культури,
які вироблені попередніми поколіннями. «Навчання, виховання й освіта молоді
повинні виходити з того матеріалу, який залишений нам старим суспільством. Ми
можемо будувати комунізм лише з тієї суми знань, організацій і установ, при тому
запасі людських сил і засобів, які залишилися нам від старого
суспільства»[3,`c.179-180]. Більше того, побудувати комунізм можна лише на
фундаменті старої культури, підкреслював Ленін. Однак, виходячи з теорії «двох
культур», В.І.`Ленін указував на те, що для побудови комунізму потрібно взяти не
155
всю стару культуру, а лише ту її частину, яка буде корисною для нового
суспільства. Більше того, не можна бути комуністом, «не засвоївши того, що
накопичене людським знанням» [3, c.181].
Нове радянське суспільство принципово заявило про себе як про
пролетарське суспільство. А пролетарському суспільству властива пролетарська
культура. Питання про сутність і природу пролетарської культури для перших
років Радянської влади було важливим і часто дискусійним. Значна частина
комуністичної інтелігенції призивала будувати пролетарську культуру як щось
принципово відмінне від усієї іншої культури. Ленін же бачив пролетарську
культуру як закономірний розвиток усієї попередньої культури, вищу точку цього
розвитку. Подібну позицію Ленін відстоював не тільки у своїй знаменитій
промові на III з’їзді комсомолу, на ній він наполягав і в проекті резолюції з’їзду
Пролеткульту (жовтень, 1920 р.). У пункті № 4 проекту резолюції В.І. Ленін
стверджував: «Марксизм завоював собі своє всесвітньо-історичне значення як
ідеолог революційного пролетаріату тим, що марксизм аж ніяк не відкинув
найцінніших завоювань буржуазної епохи, а навпаки, підсилив і переробив усе,
що було цінного в більш ніж двохтисячорічному розвиткові людської думки й
культури» [4, c.193-194].
Наполягаючи на необхідності засвоєння молодими будівниками комунізму
культурної спадщини й насамперед науки, Ленін призиває бачити в культурі її
класове коріння, пов’язувати «кожен крок виховання, освіти й навчання
нерозривно з боротьбою всіх трудящих проти експлуататорів» [3, c.190]. Таким
чином, розроблена Леніним ще під час першої російської революції концепція
«двох культур» і партійності культури знайшла своє яскраве вираження і в умовах
перемоги Радянської влади. Культура обов’язково повинна була відповідати
партійній ідеології та завданням комуністичного будівництва, головним з яких
було завдання ліквідації неграмотності. Щоб побудувати комунізм у бідній і
неписьменній країні, потрібно навчити народні маси насамперед читати й писати,
тобто елементарним навичкам грамотності. Але ця ліквідація неграмотності не
повинна стати самодостатньою. Просвітницьку роботу Ленін пов’язує з
політикою партії, критикує аполітичність освіти. Уся культосвітня робота
156
повинна підкорятися ідеологічному контролю партії й служити цілям
комуністичного виховання мас. Будь-який ідеологічний відступ убік строго
заборонявся. Так закладалися основи тоталітарної ідеології й культури.
Перетворення в життя марксистсько-ленінської концепції культури
пройшло досить швидко, уже до середини 30-х років констатувався факт
створення нової радянської культури. Культурна політика Радянської влади,
незважаючи на свій тоталітарний характер, мала певні позитивні підсумки.
Насамперед, це ліквідація неграмотності. Відносно освітнього рівня
дореволюційна царська Росія – країна різких контрастів. З одного боку, існував
нечисленний у співвідношенні із загальною чисельністю населення шар
надосвіченої і витонченої інтелігенції, а з іншого – маса практично
неписьменного народу. Згідно з переписом 1897`р. у Росії неписьменні серед
чоловіків становили 76`%, а серед жінок – 87`%. Приблизно таке ж положення
зберігалося й до 1917 р. Безумовно, кількість неписьменних у різних регіонах
імперії різнилася. Наприклад, у Середній Азії кількість грамотних була
мінімального (1-2`%). 26 грудня 1919 р. Рада народних комісарів видала декрет
«Про ліквідацію неграмотності серед населення РСФСР», яким зобов’язав усе
неписьменне населення республіки у віці від 8 до 50 років навчатися грамоті на
рідній або російській мові за бажанням. Органам освіти було надано право
залучати все грамотне населення країни для навчання неписьменних у формі
трудової повинності. Тим, хто навчався грамоти, робочий день скоротили на дві
години зі збереженням заробітної плати. Країна покрилася густою мережею
пунктів ліквідації неграмотності. Уже за період з 1917 по 1920 рр. ліквідували
свою неграмотність близько 7 млн. осіб, з них більше 4-х млн. жінок. У 1923`р.
організувалося добровільне суспільство «Геть неграмотність», яке поєднувало
більш 5 млн. осіб. Значну роль у ліквідації неграмотності відіграли комсомол і
профспілки. На початку 1930 р. при місцевих Радах були створені комісії з
ліквідації неграмотності. Зусиллями держави й радянської громадськості за роки
перших п’ятирічок було навчено грамоти більше 40 млн. дорослого населення.
Завдяки цьому до кінця 30-х рр. були отримані важливі результати в досягненні
загальної грамотності населення СРСР. Згідно з переписом населення 1939 р. на
157
кожну тисячу населення країни доводилося 812 грамотних. Ліквідація
неграмотності стала значним досягненням радянської культурної політики.
Радянська влада приділяла значну увагу й вищій школі. Уже на початку 20-
х рр. чисельність вузів збільшилася, порівняно з 1914 р. більше ніж у 2 рази,
відповідно подвоїла й кількість студентів. Двері вузів відкрилися для тих верств
населення, яким раніше вища освіта була недоступного. Велике значення в
розвиткові нової вищої школи відіграли робітфаки, організовані в 1919 р. при
університетах та інститутах. Уже на початку 20-х рр. у них навчалося близько
17`тис. студентів, на початку 30-х рр. існувало близько 200 робітфаків, де
навчалося 57 тис. робочої молоді.
Радянське культурне будівництво почалося в умовах, коли досить незначна
частина старої інтелігенції пішла за радянською владою. Деяка частина
інтелігенції активно не прийняла більшовицький режим. Основна ж маса
інтелігенції зайняла вичікувальну позицію й лише поступово переходила на
сторону Радянської влади. Загальний ентузіазм побудови нового суспільства
заражав усіх, навіть ворогів очікуючих. Успіх у залученні інтелігенції на сторону
комуністичного режиму базувався на ще дореволюційній опозиційності
інтелігенції царському режиму, на захопленості інтелігенції просвітницькими
ідеями. А Радянська влада планувала втілити в життя проект Освіти вже в умовах
ХХ ст. Однак, незважаючи на поступове зростання підтримки радянського
режиму й певну увагу розвитку освіти з боку держави, інтелігенція в перші роки
Радянської влади існувала, маючи постійні матеріальні труднощі й перебуваючи
під твердим ідеологічним контролем. Частина інтелігенції, що не прийняла дух
тоталітаризму і його культуру, що народжується, була примусово висланп в
серпні 1922 р. за кордон. Значна частина інтелігенції піддалася політичним
репресіям по сфабрикованих справах. Фактично інтелігенція була безправною, їй
приділялася роль прошарку в радянському суспільстві, ставилася функція
підтримки правлячого режиму. Особливо Радянська влада потребувала старої
науково-технічної інтелігенції, тому активно залучала її на свою сторону. Але
лише до того моменту, поки не була вирощена «своя», «пролетарська»
інтелігенція.
158
У втіленні проекту Просвітництва в життя визначну роль були покликані
відіграти різні культпросвітустанови. Більшу роботу в освіті мас, і політичній
зокрема, відіграли хати-читальні, що виникли майже відразу після революції. У
20-і рр. їх налічувалося десятки тисяч. Широкого розвитку набуло будівництво
бібліотек: у 1920 р. їх було вже близько 35 тисяч. Постійно розширювалася
культосвітня діяльність клубних установ у містах і на селі. Створювалися палаци
культури, парки культури й відпочинку, колгоспні клуби, клуби сільрад,
профспілок, де трудящі у вільний час могли долучитися до цінностей культури.
Ці культпросвітустанови несли не лише просвітницьке, але й ідеологічне
навантаження, були покликані виховувати маси в комуністичному дусі.
Тотальна ідеологізація культури, що виникла після революції, досягла своєї
кульмінації до середини 30-х рр. Цілеспрямовано велася боротьба проти
ідеологічно несумісних з тоталітаризмом культурних цінностей. Ідеологічно
далека культура усувалася. Так, з постійно зростаючих по чисельності бібліотек
вилучалися видатні твори літератури, що суперечать партійній ідеології. Ці книги
або знищувалися, або потрапляли в спецхран. Лише з кінця 80-х – поч. 90-х рр.
подібна література стала доступна масовому читачеві. Водночас із перших років
Радянської влади масовими тиражами видавалися твори класиків марксизму-
ленінізму, діячів революційного руху.
Процес ідеологічного чищення й консолідації на платформі Радянської
влади торкнувся численних літературно-художніх об’єднань 20-х рр. Культурний
плюралізм однозначно відкидався. 23 квітня 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв
постанову «Про перебудову літературно-художніх об’єднань», яка припускала
розпуск усіх існуючих літературно-художніх організацій, об’єднання всіх
письменників, що підтримують платформу Радянської влади в єдиний Союз
радянських письменників. Радянським письменникам ставилося в обов’язок
створювати свої твори лише в одному стилі – соціалістичному реалізмі. Подібна
асоціація літературно-художніх об’єднань була необхідна для полегшення
ідеологічного контролю над художньою творчістю з боку партії. Такий союз був
оформлений на Першому Всесоюзному з’їзді письменників у серпні 1934`р.
Важливу роль у роботі з’їзду відіграв О.М. Горький. На з’їзді був прийнятий
159
статут Союзу радянських письменників, у якому говорилося, що членом союзу
може бути письменник, який стоїть на платформі Радянської влади й бере участь
у соціалістичному будівництві. Радянські письменники у своїй творчій діяльності
повинні були керуватися політикою Комуністичної партії й Радянського уряду,
служити справі комунізму, допомагати партії виховувати народ у дусі комунізму.
Основним творчим методом радянської літератури став соціалістичний реалізм,
який вимагав від письменника зображувати життя в його революційному
розвиткові. Таким чином, з вільного творчого суб’єкта письменник
перетворювався на провідника комуністичної ідеології, що підкоряв свою
творчість диктату тоталітарної держави. У таких умовах розвивалася радянська
література, що висунула багатьох талановитих письменників і поетів, які вірили в
комуністичні ідеали й заразилися ідеєю побудови нового суспільства й нової
культури. Ця ідея в їхніх очах була вагомішої, ніж усі тоталітарні витрати
радянської ідеологічної машини, які, звичайно ж, не могли не притискати творчий
процес. З початку 20-х рр. у радянський літературний процес влилися нові
письменники – О.`Серафимович, Д.`Бєдний, Д.`Фурманов, Л.`Сейфулліна,
М.`Тихонов, В.`Кавєрін, М.`Свєтлов. У 20-і рр. розквітла творчість
В.`Маяковського. У 30-х рр. вийшли талановиті твори М.`Шолохова,
М.`Островського, О.`Фадєєва, Вс.`Іванова, О.`Толстого, Ф.`Гладкова, М.`Шагінян
та ін. В 30-х рр. плідно розвивалася література й у національних республіках
СРСР, у тому числі і в Україні. Успішно розвивалося радянське кіномистецтво. У
1925`р. під керівництвом режисера С. Ейзенштейна був створений кращий фільм
німого кіно «Броненосець Потьомкін», який одержав високу оцінку в усьому світі.
У 1929-1930 рр. український режисер О.`Довженко поставив картини «Арсенал» і
«Земля». Світову славу радянському кіно приніс фільм «Чапаєв», поставлений у
1934 р. С. і М. Васильєвими.
Досить плідною була творчість радянських композиторів. Вони створили
багато яскравих музичних творів різних жанрів – від народної пісні до опери й
балету. У побут широких мас увійшли пісні Александрова, Блантера,
Дунаєвського та ін.
160
Таким чином, підсумки культурної політики партії суперечливі: з одного
боку СРСР перетворився на країну загальної грамотності, з практично кращою у
Світі системою народної освіти, країну передової науки й самобутньої культури. З
іншого – було створене тоталітарне суспільство й тоталітарна культура, що
виключали різнодумство, плюралізм, творчий пошук поза межами комуністичної
ідеології. Розхитування здавалося б непорушного культурного тоталітаризму
відбулося вже в часи т.зв. хрущовської відлиги стагнацією культури, що змінила,
в 70 – сер. 80-х рр. ХХ ст. Для останніх років Радянської влади характерне
існування двох культур – офіційної, соцреалістичної і неофіційної, самвидавської,
яка й підточувала ідеологічні бастіони тоталітарного суспільства. Культурна
політика партії змінилася лише в роки перебудови (1985–1991 рр.), коли ослаб
ідеологічний контроль над культурою, виникли можливості волі художньої
творчості. У цей час були повернуті раніше заборонені видатні твори філософії,
літератури й мистецтва.
Контрольні запитання
1. В чому полягають передумови появи марксизму?
2. В чому суть матеріалістичного підходу доісторії та культури?
3. Що означають поняття «виробничі сили» та «виробничі відносини»?
4. В чому полягає ленінська концепція «двох культур»?
5. Проаналізуйте шляхи втілення марксистських поглядів на культуру у
житті в радянський період?
Література
1. Арон Р. Мнимый марксизм / Р. Арон. – М., 1993. – 435 с.
2. Горский Д. П. Ошибки гения самые опасные: Развитие теории Маркса и
ее изъяны / Д. П. Горский. – М., 1995. – 604 с.
3. Ленин В.И. Задачи союзов молодежи / В.`И.`Ленин // Ленин В.И.
Избранные произведения в 4-х т. Т. 4. – М., 1986.
4. Ленин В.И. О пролетарской культуре / В.`И.`Ленин // Ленин В.И.
Избранные произведения в 4-х т. Т. 4. – М., 1986.
5. Ленин В.И. Партийная организация и партийная литература / В.`И.`Ленин
// Ленин В.И. Избранные произведения в 4-х т. Т. 4. – М., 1986.
161