Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

Рух мислення (Абсолютної ідеї), за Гегелем, є перетворенням сутності в

поняття. Характеризуючи поняття, Гегель відзначав, що воно не є лише

загальним. У реальній дійсності, а, отже, і в понятті, загальне, особливе й

одиничне також нероздільні, як тотожність і відмінність у сутності явищ.

Розкриваючи багатогранність поняття, єдність різних сторін у самій дійсності,

Гегель дійшов висновку, що істиною лише остільки є істина, оскільки вона

містить у собі в єдності різні, зокрема й протилежні, сторони реального. У цьому

смислі Гегель стверджував: абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

Поняття як єдність загального, особливого й одиничного отримує своє необхідне

вираження в різних видах суджень і умовиводів, які зображувалися Гегелем як

виявлення та здійснення творчої міці, властивої поняттю як внутрішній основі

всіх тих процесів, які спостерігаються в природі й суспільстві протягом цієї

історії.

Мислення й уся свідома практична діяльність людей, що перетворить світ, –

це, за Гегелем, – творчість, самопізнання Абсолютної ідеї, що проявляється як

розвиток природи й суспільства. Процес розвитку – це, таким чином, процес

пізнання, що здійснюється всередині Абсолютної ідеї.

Цей процес, за Гегелем, відбувається поза часом і простором й полягає в

саморозвиткові поняття буття, спочатку абстрактного, позбавленого будь-якого

змісту, що потім стає все змістовнішим, багатобічнішим, конкретнішим. Розвиток

теоретичних знань дійсно йде від абстрактних уявлень до все конкретнішого, що

відповідають глибшому проникненню пізнання в сутність предметів. Це

підтверджується всією історією науки. Рух теоретичного мислення від абстрактного

знання до знання конкретного – це процес утворення, розвитку тих природних

речей, які в цьому випадку лише теоретично відтворюються, пізнаються.

Зміст мислення (науки), на думку Гегеля, є одному лише мисленню

властивим змістом; цей зміст породжений мисленням. Пізнання, з цього погляду,

не є виявленням того, що існує поза нами, поза мисленням; це – виявлення,

усвідомлення змісту мислення, науки. Отже, мислення, наука пізнають свій

власний зміст і пізнання виявляється самосвідомістю духу. В остаточному

підсумку Гегель дійшов висновку, що людське мислення є одним з проявів

142

(правда, найвище на Землі) абсолютного, поза людиною існуючого мислення –

Абсолютної ідеї, тобто Бога. Розумне, божественне, істинне, необхідне збігаються

один з одним, згідно з ученням Гегеля. Звідси випливає один з найважливіших тез

гегелівської філософії: усе дійсне розумне, усе розумне дійсне.

Дійсним Гегель називав не все те, що існує, а лише найважливіше, істотне,

історично необхідне. Тому було б неправильним розглядати положення Гегеля

про розумність дійсності як апологію всього існуючого. Лише дійсність

(необхідність) розумна, та й то лише доти, доки зберігаються обставини, що

зумовлюють її необхідність. Друга половина тези Гегеля – усе розумне дійсне –

означає, що розумне не безпідставне: усі розумні людські ідеали являють собою

не недосяжні мріяння, а щось, що здійснюється в дійсності.

Мислення відбиває об’єктивну реальність, і, оскільки воно правильно її

відбиває, можна говорити про розумний погляд на світ. Гегель ототожнював

розум та об’єктивну реальність. Процес мислення, що містить у собі усе

різноманіття дійсності, називається Гегелем Абсолютною ідеєю. В Абсолютній

ідеї здійснилася тотожність світового розуму з різноманітним світом явищ.

Поняття Абсолютної ідеї має, таким чином, зовсім реальний природний і

історико-культурний зміст.

Отже, процес розвитку в Гегеля завершується поняттям Абсолютної ідеї,

яка спочатку відчужує своє буття, повідомляє його рух, у результаті якого буття

стає змістовним. Потім вона виявляє себе як сутність, як поняття, і, нарешті,

завдяки розвиткові, поняття «Абсолютна ідея» виступає як систематична,

різноманітна єдність усіх сторін, логічних визначень, що характеризують не лише

світ як ціле, але і його пізнання.

Заключний етап розвитку Абсолютної ідеї полягає в тому, що вона,

залишаючи природу, повертається до самої себе як Абсолютний дух. Абсолютний

дух – це самосвідомість людства протягом усієї всесвітньої історії. Історія й

культура людства – це історія його духовного розвитку. Абсолютний дух як

вищий щабель історико-культурного розвитку людства втілюється у вищих

формах духовної діяльності – мистецтві, релігії, філософії.

Процес розвитку Абсолютної ідеї можна подати в такий спосіб.

143

Суб’єктивний дух – антропологія, феноменологія, психологія.

Ідеться про індивідуальний розвиток людської особистості, про відношення

душі й тіла, про расові відмінності, про відмінності людських віків і т.д. На думку

Гегеля, раси й націй утворюють різні щаблі самовизначення Абсолютного духу, через

що відмінності між ними у сфері культурного розвитку в принципі непереборні.

Об’єктивний дух. Є, за Гегелем, основою індивідуальної свідомості. Це

поняття охоплює правові, моральні відносини, сім’ю, громадянське суспільство,

економічні відносини й державу. Моральність тлумачиться Гегелем як внутрішній

зміст і рушійний сила не лише правових, але й економічних, і політичних

відносин. Держава ж характеризується Гегелем як вищий розвиток об’єктивного

морального духу й справжня основа економічних відносин.

Сутністю духу, згідно з Гегелем, є воля. Право визначалося ним як

здійснення безпосередньо буття волі. Історія людства зображувалася Гегелем як

прогрес у свідомості волі, яка, на його думку, становить внутрішню природу

людини, але лише поступово, протягом багатовікової історії, усвідомлюється

людиною, завдяки чому вона дійсно стає вільною. Гегель розумів волю переважно

як волю духу, думки, інтелектуальну свободу особи. Вищим утіленням волі

Гегель вважав державу. А народом, який яскравіше за всіх продемонстрував

прагнення до волі, на думку Гегеля, був німецький народ.

Абсолютний дух. Мистецтво, релігія й філософія, за вченням Гегеля, – вищі

форми самосвідомості Абсолютного духу. У них завершується всесвітня історія й

світовий розум повністю усвідомлює себе та самозадовольняється. Філософію

Гегель розглядав як найглибше вираження істини. Містить абсолютну істину у

формі образного уявлення, на думку Гегеля, і релігія. В остаточному підсумку

зміст релігії та філософії збігаються, оскільки предметом їх пізнання є Абсолютна

ідея, що виражає в системі Гегеля Бога й світ у цілому.

1.4. Проблеми культури в системі трансцендентального ідеалізму

Ф..Шеллінга

В історію суспільної думки Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775–1854)

увійшов як творець трансцендентальної філософії, критик кантіанства, опонент

144

Фіхте, один з ідейних натхненників німецького романтизму, Водночас його з

повною підставою можна зарахувати до кола видатних культурологів, що заклали

первісні основи науки про культуру.

У контексті становлення культурології цікаві насамперед праці Шеллінга

«Філософія міфології» і «Філософія мистецтва». Саме тут представлене

шеллінгіанське розуміння культури, розглянута сутність таких її базових

феноменів як міфологія й мистецтво. У своїх теоретичних побудовах Шеллінг не

давав розгорнутого визначення культури, оскільки ця проблема не була для нього

першорядною і цікавила його остільки, оскільки вона взаємодіяла з проблемою

природи є самостворюючим і самопізнаючим. Світ природи й світ культури для

Шеллінга – два різні світи. На думку Шеллінга природа здійснює розумну мету

(хоча й несвідомо). На об’єктивній телеології природи основане, за переконанням

Шеллінга, естетичне споглядання. Воля й необхідність нероздільні в природному

об’єкті, твір мистецтва також відображає, на думку Шеллінга, нерозчленованість

волі й необхідності, що виникло після їхнього поділу. Універсум, за Шеллінгом, –

є абсолютним твором мистецтва, він побудований «у вічній красі». Отже, лише

художник може адекватно відтворити вічну красу Універсуму. Таким чином,

співвідношення між мистецтвом і Всесвітом убачалося в їхній доцільності, що й

визначило, поряд з мистецтвом, культ природи, характерний для філософсько-

культурологічної думки епохи романтизму.

Переосмислення змісту поняття «природна людина» зумовило й нове

тлумачення романтиками міфології. Процес історичного становлення народу

поєднаний, на думку Шеллінга, з виникненням міфологічних уявлень. Філософія

культури для Шеллінга є синтезом філософії історії, філософії релігії, філософії

мистецтва, філософії міфології. Міфологічна символіка є прообразом культури в

цілому, а художні досягнення давньогрецької й християнської культур

безпосередньо зумовлені життєздатністю їх міфології. Шеллінг стимулював

інтерес романтиків до вивчення античної й християнської середньовічної культур

як цілісних систем. В інтерпретації змісту культури Шеллінг застосовував принцип

історизму, припускав пошук світоглядного синтезу на шляхах «нової міфології».

145

Інтерес Шеллінга до такого культурного феномена як міф по суті

переростає в розгорнуту філософію міфології. У цілому інтерес романтиків до

міфу був величезним. Розділяючи естетичні установки романтиків щодо ролі міфу

в мистецтві, Шеллінг проте вважає, що міф не є лише створеною творчими

особистостями естетичною першоосновою художньої культури. Міфологія в

розумінні Шеллінга є насамперед закономірним щаблем розвитку суспільної

свідомості. Вона виникає тоді, коли в племені, народу, нації виникає потреба

осмислити своє життя, своє місце у світі. Згідно з Шеллінгом, міф – це

універсальна першооснова думки, тісно пов’язана з життєдіяльністю родової

людини. Основа міфології – у самому житті, а не в рефлектуючому розумі.

Міфологія в поетизованій формі відбиває істинні факти людської історії.

Водночас Шеллінг схильний вважати міфологію відбиттям теогонії, історії богів,

у якій зафіксований процес переходу від політеїзму до монотеїзму, у міфології, по

суті, відбите зародження й розвиток ідеї єдиного Бога.

Таким чином, внесок Шеллінга у створення теорії міфології неоціненний. Саме

до нього сходить традиція розглядати міф як особливу форму свідомості, у якій злиті

воєдино релігійні, наукові, філософські, естетичні й етичні уявлення родової людини,

що недавно виділилася з природи, і почала жити історичним життям.

Контрольні запитання

1. Чому І.`Кант критикував цивілізацію?

2. Що за Кантом було справжньоютметою історії?

3. Які типи культури виділяв Г.`гегель?

4. В чому суть підходу до культури І.`Фіхте?

5. Проаналізуйте погляди Гегеля на процес розвитку Абсолютної ідеї.

Література

1. Асмус В. Ф. Иммануил Кант / В. Ф. Асмус. – М. : Наука, 1973. – 534 с.

2. Гегель Г.В.Ф.Система наук. Часть 1. Феноменология духа. – СПб: Наука,

1999. – С.`5-40.

3. Гегель Г. Философия духа // Энциклопедия философских наук. – М.:

Мысль, 1977. – Т. 1. – С. 350–364.

4. Гулыга А. В. Шеллинг / А. В. Гулыга. – М. : Соратник, 1994. – 316 с.

146

5. Кант И. Идея всеобщей истории… Критики способности суждения /

И.`Кант. – М., 1995.

6. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века / И.`С.`Нарский. –

М., 1973.

7. Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей /

Н.В.`Мотрошилова. – М., 1991.

8. Ойзерман Т. И. Амбивалентность великих философских учений (К

характеристике философских систем Канта и Гегеля) / Т. И. Ойзерман //

Вопр. философии. – 2007. – № 10. – С. 121-137.

9. Шеллинг Ф. Введение в философию мифологии / Ф.`Шеллинг //

Шеллинг`Ф. Соч. Т. 2. – М., 1989.

10. Шеллинг Ф. Философия искусства / Ф. Шеллинг. – М., 1966.

147

ТЕМА 9. МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРИ І ЇЇ ВАРІАНТИ

План викладу:

1.1. Матеріалістична інтерпретація культури в XIX ст.

Економічний детермінізм у розумінні культури

1.2. Розвиток марксистських уявлень про культуру в

теоретичній спадщині В.І. Леніна. Ленінська концепція

«двох культур». Культурна політика комуністичної партії

в радянський період: наслідки перетворення в життя

концепції «двох культур»

Ключові поняття і терміни:

«Відчужена праця», виробничі відносини, продуктивні сили, партійність

мистецтва, пролетарська культура, ідеологізація культури, ідеологія,

тоталітаризм.

Створення марксистського вчення являє собою процес, що відбувся

протягом приблизно одного десятиліття – з кінця 30-х до кінця 40-х рр. XIX ст.

Карл Маркс був видатним соціологом та економістом, однак проблеми

філософського й культурологічного змісту займають досить значне місце в його

творчій спадщині. К. Маркс народився в 1818 р. у м. Трирі (Рейнська провінція).

Після гімназії Маркс учився в університеті на юридичному факультеті, спочатку в

Бонні, а потім у Берліні. Уже в студентські роки Маркс звернувся до вивчення й

аналізу суспільно-політичних та економічних проблем.

Фрідріх Енгельс, так само як і Маркс, був уродженцем розвинутої в

економічних відносинах Рейнської провінції тодішньої Німеччини. Енгельс

народився в 1820 р. у м. Бармені в сім’ї текстильного фабриканта. Він не здобув

всебічної освіти й був змушений займатися комерцією. У цих умовах самоосвіта

була єдино можливою для нього формою освіти.

В історичному процесі формування філософії марксизму необхідно

виділити дві основні стадії: 1) перехід Маркса й Енгельса до матеріалістичного

підходу та комуністичних поглядів, який завершився до початку 1844 р., 2) період

розробки основних положень марксизму, створення творів зрілого марксизму.

148

1.1. Матеріалістична інтерпретація культури в XIX ст. Економічний

детермінізм у розумінні культури

У становленні й наступному розвиткові людства і його культури визначну

роль відіграла праця. Ця ідея є найважливішою в марксизмі. Створюючи й

розвиваючи людину, праця, матеріальне виробництво разом з тим поглинають усі

його сили, увесь його час, поневолюють його, приводять до виникнення приватної

власності, експлуатації, класів. Це, за термінологією Маркса, «відчужена праця»,

тобто така діяльність людини, яка, будучи найважливішим вираженням її

людської сутності, є водночас далекою силою, що його поневолює, проявляється

в пануванні продукту праці над його виробником. Розвиток виробництва в умовах

капіталізму необхідно створює, на думку Маркса, матеріальні передумови для

знищення «відчуженої праці», тобто для подолання взаємовиключної

протилежності між працею й насолодою, працею та всебічним розвитком

людської особистості. Головна умова подолання відчуження – знищення

приватної власності на засоби виробництва. Знищенням відчуження продуктів

праці й самої трудової діяльності людей створюється основа для ліквідації

відчуження й у духовному житті суспільства. А це і є, за Марксом, комуністичним

перетворенням соціокультурних відносин.

Питання про роль матеріального виробництва в розвитку суспільства й

культури докладно досліджене Марксом у «Німецькій ідеології». Тут же він

сформулював базові для марксистського навчання поняття продуктивних сил і

виробничих відносин, висловив класичні для марксизму положення про класову

боротьбу як закономірне явище, зумовлене приватновласницькими виробничими

відносинами, вказав на закономірність соціальних революцій і неминучість, на

його думку, переходу до безкласового суспільства через комуністичну

революцію.

Маркс і Енгельс наполягали на тому, що духовне життя суспільства, його

культура, ідеї, що панують у даному суспільстві, є наслідком панування певного

класу, того класу, якому належать засоби виробництва. Подібній закономірності

підпорядкований і такий соціальний інститут, як держава. Незалежно від форм

правління (монархія, парламентська республіка і т.д.) держава, за твердженням

Маркса, завжди являє собою політичну диктатуру того класу, який панує

економічно (володіє засобами виробництва).

149

У цілому людська культура розумілася Марксом як діяльність. Ця

діяльність єдина в різноманітті її проявів, вона стверджує людське начало у світі.

При цьому сутність людини та культури визначається соціальністю й

економічними факторами (виробничими відношеннями). Дійсна основа всього

різноманіття форм людської діяльності – це, за Марксом, виробництво

матеріальних благ, розвиток якого визначає всі інші сторони суспільного життя.

Будь-який прояв життя індивіда самого по собі у всій його неповторності й

унікальності, індивіда як особливого роду культурної реальності для Маркса

практично не існує. У цьому специфіка його поглядів. Принципове значення має,

за Марксом, не особистісне, індивідуальне, а соціальне, суспільне начало

людської життєдіяльності.

Релігія, за поглядами Маркса, також не є органічною, невід’ємною

частиною культури. Вона, за Марксом, – атрибут суспільства, основаного на

експлуатації й гнобленні, продукт нерозвиненості як людської свідомості, так і

соціального ладу в цілому. В інтерпретації Маркса релігія стала як «опіум

народу», «подих пригнобленої тварини», «серце безсердечного світу» – ілюзорна

свідомість людини, яка пригноблена й не може адекватно вирішити свої проблеми

в умовах земної реальності. У майбутньому досконалому суспільстві, де

вирішаться основні проблеми людського буття, релігійна свідомість буде

переборена, релігійні культи перестануть існувати. У даному суспільстві, на

думку Маркса, немає місця релігії як такій.

Отже, Маркс створив матеріалістичне розуміння суспільства й історії. У

розвитку всіх сторін людському життя, за Марксом, визначну роль відіграє

суспільне виробництво (економічні відносини). У першому томі «Капіталу»

Маркс розглянув основні характеристики праці як специфічної людської

діяльності, що відрізняє людину від інших тварин і складає природні умови

існування людського суспільства. Тваринам, як підкреслював Маркс, властиві

інстинктивні форми праці, людина відрізняє від них насамперед виготовленням

знарядь праці. Її трудова діяльність носить, отже, свідомий і доцільний характер.

Знаряддя праці – є головний показник рівня розвитку матеріального виробництва.

Економічні епохи, писав Маркс, різняться не тим, що виробляється а тим, як

виробляється, якими засобами праці. Таким чином, Маркс розумів виробництво

150

не просто як необхідну умову людського життя, а як визначальну основу всіх

форм громадського життя і її розвитку. Із цього погляду величезного значення

набуло поняття «виробничі відносини», є найважливішою категорією марксизму.

По всій природі виробництво є суспільним процесом. Для того, щоб

виробляти, люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі й свідомості,

суспільні відносини, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил

суспільства. І так само як продуктивні сили, будучи результатом праці попередніх

поколінь, незалежні від кожного даного покоління, так і виробничі відносини не

обираються людьми по сваволі, а об’єктивно необхідні. Продуктивні сили

становлять зміст процесу суспільного виробництва, виробничі відносини – його

необхідну форму.

Вивчення розвитку суспільно-економічних формацій і закономірності

переходу від одного способу виробництва до іншого приводить Маркса до

обґрунтування одного з найважливіших положень його вчення, яке було назване

законом відповідності виробничих відносин рівню й характеру продуктивних сил.

Цей закон, за Марксом, розкриває певну роль продуктивних сил, тобто залежність

виробничих відносин від рівня розвитку продуктивних сил. Але тому що

виробництво безперервно розвивається, прогресує, то розвиток продуктивних сил

неминуче вступає в протиріччя з виробничими відносинами, що склалися на

попередній стадії їх розвитку. Це протиріччя в умовах класового

антагоністичного суспільства неминуче переростає в конфлікт, тому що, згідно з

марксизмом, панівний клас прагне зберегти застарілі виробничі відносини, що

утворюють економічну основу його політичного панування. Це й приводить до

революції, що встановлює нові виробничі відносини, що відповідають новим

продуктивним силам.

Таким чином, згідно із класичним марксизмом, закон відповідності

виробничих відносин продуктивним силам виявляє рушійні сили суспільного

розвитку. Із усієї сукупності суспільних відносин, отже, виробничі відносини є

первісними, основними, вони визначають усі інші зв’язки між людьми, зокрема й

культуру. Сукупність виробничих відносин Маркс і Енгельс характеризують як

економічну структуру суспільства. Остання визначає його політичні, ідеологічні

151