Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

232

5. Певний рівень гуманізму. Навіть у ранніх цивілізаціях, якщо там і не

панують уявлення про право кожної людини на життя й гідність, то, зазвичай, у

них не застосовують людожерства й людських жертвопринесень.

6. Перехід до цивілізаційної стадії в багатьох народів пов’язується з

поширенням розвинених релігійних систем, світових релігій, що несуть

гуманістичну традицію – буддизму, християнства, ісламу, іудаїзму.

Ці ознаки виникають не обов’язково одразу всі разом. Якась ознака може

сформуватися в конкретних умовах пізніше або раніше. У цілому ці ознаки

забезпечують ефективне використання здібностей людини, ефективність

господарської й політичної системи, а отже, сприяють розквіту культури.

1.1. Цивілізаційний розвиток сучасного світу

Сучасний розвиток цивілізацій характеризується насамперед їх

інтегруванням у великі цивілізаційні комплекси за принципом територіальної,

етнічної, релігійної, ментальної близькості. Так, за деякими даними, у світі

сформувалися сім таких цивілізацій: західна, латиноамериканська,

східноєвропейська, ісламська, індуїстська, конфуціанська цивілізація Китаю,

Кореї й В’єтнаму, Японська цивілізація. Народи, що формують ці цивілізації, у

своєму розвиткові продовжують духовні традиції минулого. Цивілізації,

природно, перебувають на неоднаковому рівні економічного й соціокультурного

розвитку. Деякі з них домінують, деякі зайняті пошуком свого місця у світі,

збереженням своєї ідентичності.

1.2. Модель розрізнення культури й цивілізації

Спільність культури й цивілізації в тому, що вони обидві належать «світу

людини», це надбіологічні форми життя. Більше того, культура й цивілізація

полягають у родинних відношеннях: культура творить цивілізацію. По суті,

процес людської творчості є культура, а його результат належить цивілізації.

Повчальною моделлю розрізнення культури й цивілізації є євангельський сюжет

про відвідування Христом двох сестер – Марії й Марфи. У Євангелії від Луки цей

епізод представлений так: «У продовження шляху прийшов Він в одне селище;

233

тут жінка, іменем Марфа, прийняла Його в будинок свій. У неї була сестра іменем

Марія, яка сіла біля ніг Ісуса й слухала слово Його. Марфа ж опікувалася великим

частуванням і, підійшовши, сказала: Господи, або тобі потреби немає, що сестру

одну мене залишила служити? Скажи їй, щоб допомогла мені. Ісус же сказав їй у

відповідь: Марфа! Марфа! Ти опікуєшся й метушишся багато про що. А одне

тільки потрібно. Марія ж обрала благу частину, яка не відніметься».

У цьому біблійному оповіданні подано два символи – культури й

цивілізації. Марфа – людина цивілізації, ритуальної гостинності як самоцілі,

етикету. Марфа звернена до суєти земного людського існування. Марія ж обрала

слово про порятунок людей, їх звільнення від мирської суєти.

Ця притча символізує зміст культури, її відмінність від цивілізації. За

Гегелем, культура є «звільненням і роботою вищого звільнення – культурна

суб’єктивність», здатність стати суб’єктом свобод. Французький мислитель

В.`Мірабо підкреслював, що «цивілізація нічого не робить для суспільства, якщо

вона не дає йому чесноти».

Таким чином, цінність цивілізації полягає в тому, що вона повинна

вдосконалювати людину й суспільство.

Між культурою й цивілізацією немає ні абсолютної гармонії, ні фатальної

несумісності. Реальні взаємозв’язки між ними виступають у трьох основних

формах. Перша з них – генетична. Культура творить цивілізацію. Друга форма їх

взаємозв’язку – структурно-функціональна. Обидві є різними сторонами людської

діяльності як системи, і жодна з них не мислима без іншої. Між культурою та

цивілізацією можлива й третя форма взаємозв’язку: цивілізація створюється

культурою як реалізація її творчого потенціалу, в інтересах вільного розвитку

людини.

Тепер розглянемо докладніше зміст понять «культура» і «цивілізація».

Поняття «культура» існує в лексиконі практично кожної людини. Але в це

поняття вкладають будь-який зміст. Одні під культурою розуміють лише цінності

духовного життя, інші – ще більше звужують це поняття, відносять до нього лише

явища мистецтва, літератури. Треті під «культурою» взагалі розуміють певну

ідеологію, покликану обслуговувати, забезпечувати «трудові здійснення», тобто

234

господарські завдання. Культура - це багатогранна проблема історичного

розвитку, і саме слово «культура» поєднує різноманітні точки зору.

У XX ст., завдяки дослідженням антропологів, що вивчали примітивні

народи, з’являється нове значення цього поняття. В австралійських аборигенів

було виявлено те, що поєднує їх із найцивілізованішими народами світу – система

переконань і цінності, виражена через відповідну мову, пісню, танці, звичаї,

традиції й манери поведінки, за допомогою яких упорядковується життєвий

досвід, регулюється взаємодія людей. У своїй сукупності вони характеризують

спосіб життя, або всього суспільства, або якоїсь його частини.

Сучасне наукове визначення культури символізує переконання, цінності та

виразні засоби (застосовувані в літературі й мистецтві), які є загальними для

якоїсь групи; вони слугують для впорядкування досвіду й регулювання поведінки

членів цієї групи. Вірування й погляди підгрупи часто називають субкультурою.

Засвоєння культури здійснюється за допомогою навчання. Культура

створюється, культурі навчаються. Оскільки вона не здобувається біологічним

шляхом, кожне покоління відтворює її й передає наступному поколінню. Цей

процес є основою соціалізації. У результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм,

правил та ідеалів відбуваються формування особистості дитини й регулювання її

поведінки. Якби процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це

призвело б до загибелі культури.

На думку антропологів, культура складається із чотирьох елементів:

Поняття (концепти). Вони втримуються головним чином у мові. Завдяки ним

стає можливим упорядкувати досвіду людей. Наприклад, ми сприймаємо форму,

колір і смак предметів навколишнього світу, але в різних культурах світ організований

по-різному. Таким чином, вивчення слів мови дозволяє людині орієнтуватися в

навколишньому світі за допомогою відбору організації свого досвіду.

Відносини. У культурі не лише виділяють ті або інші частини світу за

допомогою понять, але також виявляють, як ці складові пов’язані між собою – у

просторі й часі, за значенням (наприклад, чорне протилежне білому), на основі

причинної зумовленості («пошкодувати різку – зіпсувати дитину»). У нашій мові

є слова, що позначають Землю й Сонце, і ми впевнені, що Земля обертається

235

навколо Сонця. Але до Коперника люди вірили, що все по іншому. Культури

часто по-різному витлумачують взаємозв’язки. Кожна культура формує певні

уявлення про взаємозв’язки між поняттями, що належать до сфери реального

світу і до сфери надприродного.

Цінності. Цінності – це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких

має прагнути людина. Вони становлять основу моральних принципів. Різні

культури можуть віддавати перевагу різним цінностям (героїзму на полі бою,

художній творчості, аскетизму), і кожен суспільний лад установлює, що є

цінністю, а що не є.

Правила. Ці елементи (зокрема й норми) регулюють поведінку людей

відповідно до цінностей певної культури. Наприклад, наша законодавча система

містить безліч законів, що забороняють убивати, ранити інших людей або

погрожувати їм. Ці закони відбивають, наскільки високо ми цінуємо життя й

добробут особистості. Так само в нас існують десятки законів, що забороняють

крадіжку зі зломом, присвоєння чужого майна, псування власності та ін. У них

відбите наше прагнення до захисту особистої власності. Цінності не лише самі

потребують обґрунтування, але й, у свою чергу, самі можуть бути

обґрунтуванням. Вони обґрунтовують норми або очікування й стандарти, що

реалізуються в ході процесі між людьми.

Таким чином, культура – це невід’ємна частина людського життя. Вона

організує людське життя. У житті людей культура значною мірою здійснює ту ж

функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка.

В історії розвитку світової культури давно були помічені більші

відмінності. Найчастіше, наприклад, у працях Шпенглера, вони

абсолютизувалися, і тоді йшлося про різні типи культур, які історично не

змінювалися й лише співіснували поруч один з одним, залишаючись

непроникними одна для іншої. Шпенглер говорив про вісім рівноцінних за

зрілістю культур, що охоплюють основні частини планети: Європу, Азію,

Африку, Латинську Америку. Водночас при дослідженні історичного розвитку,

наприклад, Європи виникала проблема його зіставлення з історичним розвитком

236

країн і культур інших частин, в першу чергу, з країнами Азії і т.д. Тому при

історичній типології культур можна використовувати такі принципи:

– географічний (локалізація культур у географічному просторі);

– хронологічний (виділення самостійних етапів в історичному розвиткові,

тобто локалізація в часі);

– національний (вивчення відмітних особливостей культури протягом

усього її історичного розвитку).

Розглянемо деякі погляди щодо культури. За допомогою функціонального

методу англійський соціолог Б. Малиновський (1884-1942) використовував

поняття культури як органічної сукупності взаємозалежних соціальних систем,

що слугують для задоволення потреб людей. Малиновський одним з перших

займався розробкою інституціональних форм культури та виявив їхню реальну

життєву функцію. У його концепції функціонування культури виник термін

«ізолят». Він аргументував поняття культурного обміну, як процес, під час якого

існуючі форми соціальної системи більш-менш швидко трансформуються в інші.

Своєрідне філософствування німецького мислителя Фрідріха Ніцше(1844-

1900) вплинуло на сучасну теорію культури. Усі процеси, що відбуваються у світі,

усі явища природного й психологічного характеру Ніцше розглядає як різні

прояви «волі до могутності». «Культура – це лише тоненька яблучна шкірка над

розпеченим хаосом».

Слідом за Ніцше, німецький філософ-ідеаліст Освальд Шпенглер (1880-

1936) виходив з поняття органічності життя й необмеженого розширення.

Розуміючи культуру як «організм», який має тверду єдність і відособлений від

інших культур. Культура виникає, розвивається й відмирає. Культура

заперечується цивілізацією. Перетворення культури на цивілізацію збігається з

перетворенням творчості на безплідність, героїчних «діянь» на механічну роботу.

Російський філософ М.Я. Данилевський (1822-1885) висунув ідею «культурно-

історичних типів» (цивілізацій). Вони перебувають у безперервній боротьбі один з

одним і з навколишнім середовищем. Кожна цивілізація проходить у своєму

розвиткові періоди змужніння, старіння й загибелі. На думку Данилевського,

найперспективніший культурно-історичний тип – це «слов’янський тип».

237

Віденський психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939) дійшов висновку, що

розвиток культури веде до зменшення людського щастя й посилення почуттів

провини й незадоволеності через придушення бажань.

1.3. Про поняття «цивілізація»

Поняття «культура» часто інтерпретується як синонім поняття

«цивілізація». При цьому під цивілізацією мають на увазі або сукупність

матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвиткові,

або лише матеріальну культуру. Так, знаменитий англійський етнограф Е. Тайлор

вважав, що цивілізація, або культура, у широкому етнографічному смислі

складається у своєму цілому зі знання, вірувань, мистецтва, моральності, законів,

звичаїв і деяких інших здатностей і звичок, освоєних людиною як членом

суспільства.

Поняття «цивілізація» вперше виникло у Франції в середині XVIII`ст. Воно

походить від латинського слова civil, що означало цивільний, державний. У

Середньовіччя це поняття набуло юридичного змісту і було віднесене до судової

практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. Цивілізованого

стали називати людину, що вміє добре поводитися, тобто з гарними манерами й

навичками самоконтролю. У цьому значенні термін уперше виник у Франції у

XVIII ст. у працях Вольтера і мав безумовно позитивне значення. Водночас уже у

XVIII ст. деякі мислителі дійшли висновку, що «цивілізація» може вмерти. У

теоретичній спадщині Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) питання про долю цивілізації

стало одним із центральних. На відміну від більшості просвітителів, що вбачали в

розвиткові наук і мистецтв основу й критерій суспільного прогресу, Руссо

сформував висновок, що за всіх часів і у всіх народів з підйомом наук і мистецтв

деградувала моральність, поширювалися розкіш та перекрученість вдач. Усі

науки й мистецтва шкідливі, вони породжують ледарство, формують систему

виродливого виховання, закріплюють соціальну нерівність, пригнічують у

людини почуття волі. Ж.-Ж. Руссо надавав перевагу доцивілізованому,

«природному» станові людей, водночас розуміючи, що повернутися до цього

стану вже неможливо.

238

Розрізнення понять культури й цивілізації раніше за все почалося в

Німеччині. І. Кант під цивілізацією розумів зовнішню сторону життя особистості

й суспільства, а під культурою – їх духовну сутність. Німецька філософія завжди

строго дотримувалася цього розрізнення. Однак для філософсько-

культурологічного дискурсу інших західноєвропейських країн це розрізнення не

було обов’язковим. У Франції у XVIII ст. частіше вживалося слово «цивілізація»,

водночас в Англії обидва терміна були рівноправними. І надалі (XIX-XX ст.) в

англомовних працях поняття «культура» та «цивілізація» найчастіше вживалися

як синоніми. Франсуа Гізо писав про те, що людська історія може розглядатися

лише як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду

людського. Гізо був переконаний у тому, що в людства загальна доля, що

передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства.

Отже, є цивілізація. Окремі культури слід вивчати, аналізувати, анатомувати. Але

над ними є ще Цивілізація і її прогрес. Цивілізація, за Гізо, складається в

основному з двох елементів; з деякого рівня соціального розвитку й рівня

розвитку інтелектуального. У XIX ст. значення слова було розширене та крім

володіння вихованістю й навичками, що допомагають досягти «цивілізовані

поведінки», слово стало застосовуватися й для характеристики стадій розвитку

людства. Льюїс Морган виразив цю ідею в назві своєї книги «Прадавнє

суспільство, або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через

варварство до цивілізації» (1877).

Зіставлення понять культура й цивілізація в «Словнику» Аделунга 1793 р.

видання означає "облагороджування, стоншення всіх розумових і моральних

якостей людини або народу".

І. Гердер надавав цьому слову різноманітні значення. Серед них: здатність

одомашнювати тварин, освоювати нові землі, звівши ліси, розвиток наук,

мистецтв, ремесел і торгівлі, нарешті, політика. Уявлення Гердера у всьому

збігаються з думками Канта, який пов’язував успіхи культури з успіхами розуму і

вважав їхньою остаточною метою встановлення загального миру.

Таким чином, багато в чому поняття культура й цивілізація були

синонімами. Їхнє протиставлення не передбачалося. Саме у своїх творах А. фон

239

Гумбольдт часто користується словом «культура» поряд зі словом «цивілізація»,

не турбуючись про розділення цих понять. А. Гумбольдт показав, як крива

прогресу крок за кроком піднімалася по шкалі градацій, побудованої мистецьки,

хоча й трохи штучно – від людини, чиї вдачі зм’якшені, гуманізовані (людини

цивілізованої) до вченого, художника, до людини культивованої, щоб піднестися

до людини олімпійської. Вдачі деяких дикунів гідні будь-якої поваги. І, проте, ці

дикуни далекі бід будь якої інтелектуальної культури. І навпаки. Це означає, що

обидві сфери незалежні. Так виникає відмінність двох понять. Третій смисл

поняття «Цивілізація» запозичений англійською літературою з німецької мови. У

ХХ ст. антропологічне поняття «культура» як результат набутих (на відміну від

спадкоємних) навичок поведінки стало поступово замінятися поняттям

«цивілізація». Р. Редфільд, наприклад, розумів цивілізацію як виховання навичок

у поведінці людей, що живуть у дуже складних і мінливих суспільствах. Культура

ж, на його думку, ця якість людей простих і стійких, «народних» суспільств.

До кінця XIX ст. Погляд на цивілізацію як на зовнішньоматеріальну

складову людського буття розширився. Під цивілізаціями стали розуміти й

локальні типи культури.

1.4. Концепція культурно-історичних типів (М.Я. Данилевський)

Російський філософ М.Я. Данилевський висунув ідею «культурно-

історичних типів» (цивілізацій). Вони перебувають у безперервній боротьбі один

з одним і з навколишнім середовищем. Кожна цивілізація проходить у своєму

розвиткові періоди змужніння, старіння й загибелі. Данилевський стверджував

про існування безлічі цивілізацій, які всі разом виражають нескінченно багатий

геній людства. Російський філософ розділяє всі народи на три основні класи: на

позитивних творців історії, що створили великі цивілізації або культурно-

історичні типи; негативних творців історії, які подібно гунам, монголам і туркам,

не створювали великих цивілізацій, але як «божий батіг» сприяли загибелі

старезних умираючих цивілізацій. Вони не можуть стати ні творчою, ні

руйнівною силою в історії. Вони являють собою етнографічний матеріал,

використовуваний творчими народами для збагачення своїх цивілізацій.

240

На думку Данилевського, лише деякі народи змогли створити великі

цивілізації й стати «культурно-історичними типами». Філософ нараховує десять

таких цивілізацій: єгипетська, ассирійсько-вавилоно-фінікійсько-халдейська або

древнесемітська, китайська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська,

новосемітська або аравійська, германороманська або європейська.

Дві цивілізації – мексиканська й перуанська – загинули насильницькою

смертю на ранній стадії розвитку. Як вважав Данилевський, можна назвати деякі

основні закономірності або закони виникнення, зростання і заходу цивілізацій.

1. Будь-яке плем’я або народ, що говорять на одній мові або приналежні до

однієї мовної групи, являють культурно-історичний тип, якщо вони духовно

здатні до історичного розвитку й пройшли стадію дитинства.

2. Для справжнього народження та розвитку культури народ повинен

досягти політичної незалежності.

3. Основні принципи цивілізації одного культурно-історичного типу не

передаються народам культур іншого історичного типу. Кожен тип створює свою

власну цивілізацію. Так, численні спроби поширити грецьку цивілізацію серед

неарійських або східних народів зазнали краху. У наш час англійці зазнали

аналогічної поразки, намагаючись перенести європейську цивілізацію в Індію.

Однак ця закономірність не поширюється на окремі елементи або ознаки

цивілізацій, які можуть передаватися від однієї цивілізації до іншої.

За Данілевським, більшість цивілізацій є творчими не у всіх, а лише в одній

або декількох сферах діяльності. Так, грецька цивілізація досягла неперевершених

висот в естетичній сфері, семітська – у релігійній, римська – у сфері права й

політичної організації.

Прогрес людства, як вважає Данилевський, не в тому, щоб усім іти в одному

напрямку, а в тому, щоб усе поле, що становить поприще історичної

діяльності,пройти в різних напрямках.

Відповідаючи на запитання про причини ворожого ставлення Європи до

Росії й слов’янства, Данилевський вбачає їх у тому, що Європа вже вступила в

період занепаду, у той час як слов’янська цивілізація входить у період розквіту

своїх творчих сил. Якщо європейська цивілізація виявилася двоскладною, тобто

241

творчою у двох сферах: політичній та науковій, то російсько-слов’янська

цивілізація буде три – або навіть чотирискладною (творчою) в чотирьох сферах:

релігійній, науковій, політико-економічній, причому, головним чином, у сфері

соціально-економічній створення нового й слушного соціально-економічного

порядку.

1.5. Перехід культури в цивілізацію за О. Шпенглером

Видатний німецький філософ-ідеаліст, представник філософії життя

О.`Шпенглер (1880–1936) стверджував дуалізм душі й світу, як абстрактного

прояву факту життя. Душа – це те, що необхідно створити, світ – є вже створеним,

а життя – сам процес утворення. Доводив, що існує стільки світів, скільки людей і

культур. О. Шпенглер – прихильник історичного релятивізму, він відкидає

закономірну єдність усесвітньо-історичного розвитку. Історія розпадається в

нього на певні незалежні, неповторні замкнені циклічні культури, особливі

надорганізми, що мають індивідуальну долю і переживають періоди розквіту і

вмирання. Це його теорія циклів, згідно з якою культура народжується, коли з

первісного стану людини виникає «більша душа», «певний образ без образного».

Культура народжується в певній місцевості й прив’язана до неї. Коли культура

застигає, вмирає – переходить у цивілізацію (для Шпенглера характерний

фаталізм, заперечення поняття історичного прогресу).

Філософія історії й культури викладена Шпенглером у його основному

творі «Захід Європи». Там він розглядає три історичні типи культури, яким

відповідають три душі:

- антична (аполлонівська душа),

- західноєвропейська (фаустівська),

- арабська (містична).

Для аполлонівської душі характерне почуттєве індивідуальне тіло; символ

фаустівської душі – шостий безмежний простір; магічна душа – це дуалізм духу й

тіла.

О. Шпенглер розрізняє вісім культур:

- єгипетську;