Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

242

- китайську;

- індійську;

- вавилонську;

- візантійсько-арабську;

- греко-римську;

- майя;

- західноєвропейську (фаустівську);

- сибірську, що зароджується.

Кожна культура проходить чотири стадії: народження, змужніння зрілість,

зів’янення.

Мешканці нашої планети в другій половині двадцятого сторіччя цілком

відчули реальність того, чого ніколи не могли собі уявити великі європейці,

гуманісти й раціоналісти, – ядерного, екологічного, цивілізаційного апокаліпсиса.

І нині абсолютна переконаність Шпенглера у вічності цвітіння життя й культури

на Землі видасться настільки ж наївної, як і віра європейських мислителів у

нескінченність Нового часу.

Наприкінці XX ст. уявлення про історичну тлінність світових культур,

філософій і релігій заміщується усвідомленням досить можливого

саморуйнування сучасної цивілізації, тобто можливого кінця історії, і саме це

усвідомлення може стати абсолютною свідомістю нового планетарною суб’єкта –

Надлюдства, – яким його уявляли собі М. Хайдеггер, П. Тейяр де Шарден,

Микола Бердяєв.

Таким чином, поняття «цивілізація» використовується нині в декількох

значеннях: як протилежність дикості й варварству, як сучасний стан західного

суспільства, як синонім слова «культура» для позначення культурно-історичних

типів в історичній концепції найбільшого сучасного історика Арнольда Тойнбі. Для

Шпенглера ж цивілізація – це завершення, результат культури, кожна культура

закінчується власною цивілізацією. Тому в «Заході Європи» і західна цивілізація

виникає як неминуча доля західної культури, як її декаданс.

Зрозуміти цивілізацію як декаданс даної культури легше за все на

прикладах виродження інших культур. Ось Шпенглер пише, що римська

243

цивілізація є варварством, що пішло за квітучою еллінською культурою, коли

культивуються бездушна філософія, почуттєві мистецтва, що розпалюють

тваринні пристрасті, коли право регулює відносини між людьми й богами, коли

люди цінують винятково матеріальне, коли життя переміщується у «світове

місто», коли холодний практичний інтелект заміщує палку й шляхетну

духовність, коли атеїзм витісняє релігію, а гроші стають універсальною цінністю,

позбавленою живою зв’язку з родючістю землі, талантом та працьовитістю, – і ми

переконуємося, що це, дійсно, ознаки заходу античної культури.

І ще один парадокс: владу – політичну, економічну, військову,

адміністративно-державну й правова – Шпенглер уявляє як головну ознаку

імперіалізму на стадії перетворення будь-якої культури на цивілізацію. Тому для

нього незаперечне існування вавилонського, єгипетського, індійського,

китайського, римського імперіалізму. Звідси, на його думку, «одночасність» усіх

імперіалізмів, у яких би століттях і країнах вони не панували. Так що ж, і наша

«велика російська», слов’янська, культура «припинила плин свій»? Невже це

передбачили або передчували Гоголь, Достоєвський, Чехов, Блок, Бунін, а

Некрасов точно потрапив в «часовий об’єкт» своїм «усе, що міг, ти вже зробив, – /

Створив пісню, подібну стогону; / І духовно навіки почив?» Схоже, що так. Адже

згідно з методом Шпенглера, вже сама гіркота з приводу занепаду своєї культури

є найпершою ознакою її декадансу. Дійсно культура, що процвітає, – це потужне

мажорне ствердження життя, наприклад у поезії «сонячного», раннього

О.С.`Пушкіна. Але рефлектуючий пізній Пушкін – уже декадент.

Урбанізація мегаполісів, опозиція «центру» і «провінції» – це ознаки

цивілізації. Центр, або «світове місто», як говорить Шпенглер, всмоктує в себе й

зосереджує в собі життя цілої країни. Духовні, політичні, економічні рішення

ухвалюють не вся країна, а три-чотири «світові міста», які поглинають кращий

людський матеріал країни, і вона сходить на положення провінції. «У світовому

місті, – пише Шпенглер, – немає народу, а є маса. Властиве їй нерозуміння

традицій, боротьба з якими є боротьбою проти культури, проти знаті, церкви,

привілеїв, династій, переказів у мистецтві, меж пізнаваного в науці, її

переважаюча селянський розум гостра й холодна безстрасність, її натуралізм

244

зовсім нового складу, що йде набагато далі назад, ніж Руссо й Сократ, що

безпосередньо стикається в статевих і соціальних питаннях з первісними

людськими інстинктами й умовами життя, те «раnem еt сircenses», яке в наші дні

оживає під личиною боротьби за заробітну плату й спортивних змагань, – усе це

ознаки нової стосовно остаточно завершеної культури й до провінції, пізньої й

позбавленої майбутнього, однак неминучої форми людського існування».

Це один із блискучих пасажів Шпенглера, які потрясають глибиною

проникливості й одночасно викликають неконтрольований розумом опір,

неприйняття цієї неминучості. То неминучість «бадьорої людини», яка

позначається як «Я», «особистість», «внутрішнє життя душі». Великі мислителі,

пише Шпенглер, фіксували це за допомогою напівнаочних конструкцій: явище й

річ у собі (Кант), світ як воля й уявлення (Шопенгауер), «Я» і «Не-Я» (Фіхте). У

всьому цьому, що понині недоступно точному формулюванню, корениться суть і

ознака «власного» та його антипода – «чужого». І Шпенглер правий. Нехай,

наприклад бажаючі спробують строго визначити, що таке власність. Дуже скоро

доведеться переконатися, що цього зробити неможливо, не визначивши, що таке

суб’єкт власності. Суб’єкт же її є «Я», якого кращі розуми Європи визначали

лише за допомогою далекого, зовнішнього йому світу, тобто привласнювали йому

знак «Я», позначаючи його, тому що психіку, душу, свідомість і самосвідомість

інакше взагалі визначити неможливо.

1.6. Цивілізація як неминуча доля культури

О. Шпенглер, розбудовуючи свої теорії про падіння західного світу, тим

самим розглядає проблему цивілізації. У цьому полягає одне з основних питань

історії. Що таке цивілізація, що розуміється як логічний наслідок, завершення й

результат культури?

У кожної культури своя власна цивілізація. Цивілізація є неминуча доля

культури. Цивілізація – це ті ж крайні й штучні стани, здійснити які здатен вищий

вид людей. Вони – завершення, вони слідують, як такі, що стали за становленням,

як смерть за життям, як нерухомість за розвитком, як розумова старість і

скам’яніле світове місто за селом і задушевним дитинством, що являється над

245

дорикою і готикою. Вони – неминучий кінець, і проте із внутрішньою

необхідністю до них завжди приходили.

Лише таким чином ми зрозуміємо римлян, як спадкоємців еллінів. Лише

таким чином на пізню античність проливається світло, що висвітлює всі її

найглибші таємниці. Яке ж інше значення може мати та обставина – суперечна

проти якого є порожнім сперечанням, – що римляни були варварами, варварами,

що не передували розквіту, а слідували за ним. Бездушні, далекі філософії й

мистецтва, наділені тваринними інстинктами, що доходять до повної

брутальності, що цінують одні матеріальні успіхи, вони стоять між еллінською

культурою й порожнечею. Їхня уява, спрямована лише на практичне – у них

існувало сакральне право, що регулювало відносини між богами й людьми, немов

між приватними особами, але в них не було навіть і сліду міфу – являє собою таку

душевну якість, яка зовсім не спостерігається в Афінах. Перед нами грецька душа

й римський інтелект. Так відрізняється культура від цивілізації. І так це не в одній

лише античності. Усе знову й знову виникає цей тип – сильних духом, але зовсім

неметафізичних людей. У їхніх руках перебуває духовна й матеріальна доля

кожної пізньої епохи. Вони були здійснювачами вавилонського, єгипетського,

індійського, китайського, римського імперіалізму. У такі періоди буддизм,

стоїцизм, соціалізм дозрівають до ступеня остаточних світоглядів, здатних ще раз

захопити й перетворити гаснуче людство у всій його сутності. Чиста цивілізація,

як історичний процес, являє собою поступову розробку (уступами, як у

копальнях) відмерлих форм, що стали неорганічними.

Перехід від культури до цивілізації протікає в античності в IV ст., на Заході

в XIX. Із цього моменту ареною більших духовних рішень стає не «вся країна», як

це було під час орфічного руху й реформації, коли, власне, кожне село відіграло

свою роль, а три або чотири світові міста, які всмоктали в себе весь зміст історії й

стосовно яких уся інша країна культури сходить на положення провінції, що має

своїм винятковим призначенням харчувати ці світові міста залишками свого

вищого людського матеріалу. Світове місто й провінція – цими основними

поняттями будь-якої цивілізації відкривається зовсім нова проблема форми

історії, яку ми нині переживаємо, не маючи разом з тим ніякого уявлення про

246

значення цієї проблеми. Замість світу – місто, одна точка, у якій зосереджується

все життя великих країн, у той час як усе інше в’яне; замість багатого формами

народу, що зрісся із землею, – новий кочівник, паразит, житель великого міста,

людина, абсолютно позбавлена традицій, що розчиняється в безформній масі,

людина фактів, без релігії, інтелігентна, безплодна, сповнена глибокої відрази до

селянства, і до його найвищої форми – провінційного дворянства, отже,

величезний крок до неорганічного, до кінця, – що значить це все? Франція й

Англія вже зробили цей крок. Німеччина готується його зробити. Слідом за

Сіракузами, Афінами, Олександрією слідує Рим. Слідом за Мадридом, Парижем,

Лондоном йде Берлін. Стати провінціями – така доля цілих країн, які не входять

до кола випромінювання цих міст, як колись це було із Критом і Македонією.

Раніше боротьба через ідеальне вираження епохи велася на ґрунті світових

проблем, метафізичного, культового або догматичного характеру, велася між

ґрунтовим духом селянства (дворянство й духівництво) і «світським»

патриціанським духом стародавніх маленьких знаменитих міст доричної й

готичної епохи. Така була боротьба через діонісову релігію – наприклад, при

тиранові Клісфені Сікіонському (він заборонив культ міського героя Адраста й

виконання Гомерівських пісень, щоб підірвати духовне коріння доричного

дворянства – бл. 560 р.), – через реформацію в німецьких імперських містах і у

війнах гугенотів. Однак, як зрештою міста перемогли село, – нинішня міська

свідомість зустрічається вже в Парменіда і в Декарта, – так само тепер їх

перемагає світове місто. Такий природний процес пізньої епохи: іоніки й бароко.

У наші дні, як і в дні еллінізму, на порозі якого основується штучне, а отже

позбавленого зв’язку з країною, великого міста Олександрії, ці міста культури –

Флоренція, Нюрнберг, Саламанка, Брюгге, Прага – стали провінційними містами,

що виявляють безнадійний опір духу світових міст. Світове місто – означає

космополітизм замість «батьківщини», холодний практичний розум замість

благоговіння до переказу й укладу, наукова іррелігійність окам’янілих залишків

колишньої релігії серця, «суспільство» замість держави, природні права замість

набутих. Гроші як неорганічний абстрактний фактор, позбавлений зв’язку із

сутністю родючої землі, із цінностями первісного укладу життя, – ось у чому

247

перевага римлян перед греками. Починаючи з цього моменту шляхетний

світогляд стає також питанням грошей. На противагу грецькому стоїцизму

Хрізіппа, піздньоримский стоїцизм Катона й Сенеки подає як необхідну умову

майнову забезпеченість, а соціально-етичний умонастрій XX ст., на відміну від

XVIII ст., доступний лише мільйонерові, якщо проводити його на ділі, а не

задовольнятися професійною агітацією, що приносить дохід. У світовому місті

немає народу, а є маса.

На всі ці явища необхідно дивитися не очами партійної людини, ідеолога,

сучасного мораліста, не із завулка якої-небудь «точки зору», але з позачасової

висоти, спрямувавши погляд на тисячоліття світу історичних форм, – якщо дійсно

прагнеш зрозуміти велику кризу сучасності.

Питання й тоді, як тепер, полягає не в тому, германського ви походження чи

романського, грек ви чи римлянин, а в тому, хто ви за вихованням, житель

світового міста або провінціал. У цьому полягає найістотніше. У цьому перед

нами новий, у своєму роді досконалий погляд на життя, що являє собою

вираження нового стилю життя. Відбувається дуже показова й зовсім однакова у

всіх відомих нині випадках метаморфоза. Однією з найважливіших причин, чому

в хаотичній картині історичної зовнішності не була побачена істина структура

історії, було невміння відокремити взаємно один від одного проникаючі

комплекси форм культурного й цивілізованого існування. Перед критикою

сучасності постає одне з найскладніших завдань. У подальшому викладенні ми

побачимо, що, починаючи з цього моменту, усі важливі конфлікти світоглядів,

політики, мистецтва, знань, почуття відзначені знаком цього антагонізму. Що таке

політика цивілізації завтрашнього дня на противагу політиці культури

вчорашнього дня? В античності риторика, на Заході журналізм, притому, що ж

перебуває на службі того абстрактного начала, у якому виражається сила

цивілізації, а саме – грошей. Дух грошей непомітно проникає в усі форми

існування народів, однак часто при цьому нітрохи їх не змінюючи й не руйнуючи.

Римський державний механізм за проміжок часу від Сципіона

Африканського Старшого до Августа залишався в набагато більшому ступені

стаціонарним, ніж це звичайно прийнято вважати. Однак уже в часи Гракхів, як і

248

в наші дні, більші політичні партії, колишні двигуни відтепер застарілих форм

політичного життя, відіграють роль, що лише бачиться, центрів вирішальних дій.

У дійсності для Forum Romanian зовсім байдуже, як говорять, вирішують і

обирають на форумі в Помпеї, а в найближчому майбутньому в нас три або

чотири світові газети будуть спрямовувати думки провінційних газет і через їхнє

посередництво «волю народу». Усе вирішується невеликою кількістю людей

видатного розуму, чиї імена може навіть і не належать до найвідоміших, а

величезна маса політиків другого рангу, риторів і трибунів, депутатів та

журналістів, представників провінційних обріїв, лише підтримує в нижчих шарах

суспільства ілюзію самовизначення народу. А мистецтво? А філософія? Ідеали

платонівського й кантівського часів мали на увазі вище людство; ідеали еллінізму

й сучасності, особливо ж соціалізм, генетично родинний йому дарвінізм із його

настільки супротивними духу Ґете формулами боротьби за існування й статевого

добору, родинне цим останнім ученням жіноче питання й проблема шлюбу в

Ібсена, Стріндберга й Шоу, імпресіоністичні нахили анархічної чуттєвості, увесь

букет сучасних прагнень, принад і скорбот, чиїм вираженням є лірика Бодлера й

музика Вагнера, – усе це не для світовідчування сільської або взагалі природної

людини, але винятково для живучого мозком мешканця великого міста! Чим

менше місто, тим безглуздіше для нього заняття цього роду живописом і

музикою. До сфери культури належить гімнастика, турнір, до сфери цивілізації –

спорт. У цьому ж полягає відмінність між грецькою палестрою й римським

цирком. Перед особою висококомпетентної публіки знавців і покупців саме

мистецтво стає спортом – таке значення, – будь то подолання абсурдних мас

інструментальних тонів або гармонійних труднощів, будь то «підхід» до

проблеми фарб. Виникає нова філософія фактів, яка з посмішкою дивиться на

метафізично-спекулятивну думку, нова література, що стає необхідною потребою

для інтелекту, смаків і вдач міських жителів, а для провінціалів чимось

незрозумілим і ненависним. Ні олександрійська поезія, ні живопис ні з якої

сторони не можуть зацікавити «народ». Перехід від однієї школи до іншої й тоді,

як і нині, ознаменовується скандалом, що трапляється лише в таку епоху.

Збурювання афинян проти Евріпіда або революційної манери в живописі,

249

наприклад проти Аполлодора, у наші дні повторюється у вигляді негативного

ставлення до Вагнера, Мане, Ібсена і Ніцше.

Можна розуміти греків, ні слова не говорячи про господарські умови їх

життя. Римлян можна лише тільки на підставі цих умов. При Херонії й при

Лейпцизі востаннє боролися за ідею. У першій пунічній війні й при Седані вже

чітко помітні економічні моменти. Римляни, з їхньою практичною енергією,

перші створили рабську працю й торгівлю рабами в тому велетенському стилі,

який багато хто вважає характерним взагалі для античного устрою життя. І

германські, а не романські народи Західної Європи, відповідно до цього, перші

розвили за допомогою парової машини ту велику промисловість, яка змінила

зовнішній вигляд цілих країн. Не можна випускати з уваги зв’язок обох цих

глибоко символічних феноменів зі стоїцизмом і соціалізмом. У цедрах античного

світу лише римський цезаризм показав, що таке велич грошей у руках сильних

духом практичних людей, без цього не можна зрозуміти ні Цезаря, ні взагалі

римський дух. У кожному Цезарі є щось від Дон-Кіхота, у кожному римлянині –

щось від Санчо Панси; те, чим вони були крім цього, відходить на задній план.

Таким чином, підсумовуючи міркування Шпенглера про цивілізацію, можна

відзначити її наявність у будь-якому історичному типі культури й зв’язок з

матеріалізмом і практицизмом.

1.7. Зіставлення понять «культура» і «цивілізація» М. Бердяєвим

М.О. Бердяєв критично переосмислив роботу Шпенглера «Захід Європи» у

своєму творі «Зміст історії». Він написав статтю "Воля до влади й воля до

культури» (1922 р.). У ній зроблена спроба зіставлення понять «культура» і

«цивілізація» в дусі Шпенглера.

На думку М.О. Бердяєва, культура завжди бувала великою невдахою життя.

Саме цивілізація намагається здійснити життя. У будь-якій культурі, на відомій

стадії її розвитку починають виявлятися начала, які підривають духовні основи

культури.

Будь-яка культура (навіть матеріальна культура) є культурою духу.

250

Цивілізація по природі своїй технічна, у цивілізації будь-яка ідеологія, будь-

яка духовна культура є лише надбудовою, ілюзією, не реальністю. Цивілізація на

противагу культурі не релігійна вже по своїй основі, у ній перемагає розум

«освіти». Цивілізація на противагу культурі не символічна, не ієрархічна, не

органічна. Вона реалістична, демократична, механістична. Вона прагне не

символічних, а «реалістичних» досягнень життя, прагне самого реального життя,

а не подоб і знаків, не символів інших світів. У цивілізації колективна праця

витісняє індивідуальну творчість. Цивілізація знеособлює. Звільнення

особистості, яке начебто цивілізація повинна нести із собою, смертельне для

особистісної оригінальності. Особисте начало розкривало лише в культурі. Воля

до міці життя знищує особистість.

Перехід культури в цивілізацію пов’язаний зі зміною відношення людини

до природи. Усі зміни в долі людства пов’язані з новим відношенням людини до

природи. Ера цивілізації почалася з переможного входження машин у людське

життя. Життя перестає бути органічним, втрачає зв’язок з ритмом природи.

Людина остаточно віддаляється від природи в процесі технічного оволодіння

природою й організованого володарювання над її силами.

Цивілізація має не природну й не духовну, а машинну основу. Вона,

насамперед, технічна, у ній техніка тріумфує над духом, над організмом. Сучасні

культурологи схиляються до переконання, що цивілізацію необхідно розуміти як

середню стадію розвитку людського досвіду. Ця стадія почалася, як вони

вважають, з виникненням сільського господарства, потім тривала в промисловій

революції, після чого людство волею-неволею починає рухатися до

постцивілізаційної стадії розвитку, коли масові комунікації забезпечать

глобалізацію культури.

При зіставленні культури й цивілізації культура оцінюється як сфера вищих

людських дій: духовних, наукових і художніх виявлень людської активності.

Цивілізація ж персоніфікує матеріальні форми буття.

Контрольні запитання

1. В чому полягає суть цивілізації на її відмінність від культури?

2. Які основні ознаки цивілізації?

251

3. В чому полягають особливості цивілізаційного розвитку сучасного

світу?

4. Які принципи можливо використовувати при історичній типології

культур?

5. В чому полягає суть концепції «культурно-історичних типів»?

Література

1. Бердяев Н. А. Смысл истории / Н. А. Бердяев. – М., 1990.

2. Библер В. С. Цивилизация и культура: философские размышления в

канун XXI века / В. С. Библер / / Вестн. Рос. гос. гуманит. ун-та : сб.ст. – М., 1998.

– Вып.2. – С. 9-49.

3. Гернего Л. В. Наука – культура – цивилизация / Л. В. Гернего / /

Гуманист. вектор. – 1997. – № 1. – С. 43-48.

4. Гуревич П. С. Культурология: учебник / П. С. Гуревич. – М., 1998.

5. Иординский В. Б. О едином ядре древних цивилизаций /

В.`Б.`Иординский / / Вопр.филос. – 1998. – № 12. – С. 37-49.

6. Культурология / под ред. Драч Г. В. – Ростов-на-Дону, 1998.

7. Культурология ХХ век. – СПб., 1998.

8. Левяш И.`А. Культурология : учеб. пособие / И. А. Левяш. – Мн.,

2000.

9. Левяш И.`Я. Цивилизация и культура: логос, топос, хронос /

И.`Я.`Левяш / / Человек. – 1999. – № 5. – С. 43-55.

10. Новикова Л. И. Цивилизация как идея и как объяснительный принцип

исторического процесса / Л. И. Новикова / / Цивилизация. – М., 1992. – Вып. 1. –

С.`9-26.

11. Павленко Ю. Стадійна та полі лінійна природа цивілізаційного

процесу / Ю. Павленко / / Сучасність. – 1996. – № 5. – С. 117-125.

12. Сапожников Е. И. Общество потребления в странах Запада /

Е.`И.`Сапожников / / Вопр. философии. – 2007. – № 10. – С. 53-63.

13. Шпенглер О. Закат Европы / О. Шпенглер. – М., 1993.

14. Яковец Ю.В. У истоков новой цивилизации / Ю.В. Яковец. – М.:

Дело, 1993. – 352 с.