Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

252

ТЕМА 2. КУЛЬТУРА ТА ГРА

План викладу:

1.1. Ігрова концепція культури Й. Хейзинги

Ключові поняття і терміни:

Гра, види гри, функції гри, сакральна гра, концепції.

1.1. Ігрова концепція культури Й. Хейзинги

Ігрова культури вперше цілісно була сформульована голландським

істориком Йоханом Хейзингой (1872-1945 рр.) у праці «Homo ludens. Стаття за

історії культури» (1938). Дослідник ґрунтувався на ідеях Канта, Шіллера й

романтиків про ігровий характер мистецтва як спонтанної діяльності, яка приємна

сама по собі й незалежна від якої-небудь мети. Думки про ігровий характер

культури трапляються і в О. Шпенглера, який констатував перетворення

сучасного мистецтва на різновид спорту, тобто гри. На зв’язок культури й гри

звернув увагу й Х. Ортега-і-Гассет, який у своїй відомій праці «Дегуманізація

мистецтва» відзначив, що в мисленні сучасного художника з’явилося прагнення

розуміти мистецтво як гру. До феномену гри звертався й М.М. Бахтін. Темі гри

належить провідне місце в романі Германа Гессе «Гра в бісер».

Проблематика гри була актуальною під час написання праці Хейзинги,

такою залишається вона й понині. Дослідження Хейзинги дозволяє відрізнити

глубокогуманістичну «чисту гру» від безкультур’я й варварства.

Гра, з погляду дослідника, набагато старша за культури, оскільки поняття

культури припускає людське співтовариство, а гра спостерігалася ще в

середовищі тварин.

Гра переходить межі суто біологічної або суто фізичної діяльності, тому що

вже у своїх найпростіших формах, зокрема й у житті тварин, гра є чимось

більшим, ніж фізіологічне явище або психічна реакція. На думку Хейзинги, у грі є

щось, що виходить за межі безпосереднього прагнення до підтримки життя.

Сутність гри містить нематеріальне начало.

Хейзинга доводить, що гра належить до сфери ірраціонального; оскільки

гра й на тварин, і на людський світ, вона, по суті, не може бути обґрунтована

253

ніякими раціоналістичними зв’язками. Адже безпристрасність гри означала б, що

сфера її дії обмежується лише людським суспільством. Існування гри, за

Хейзингою, не пов’язане ні з яким-небудь щаблем культури, ні з якою-небудь

формою світогляду. Розділяючи культурологічне поняття гри від гри тварин і

дитячих ігор, Хейзинга визначає гру таким чином: гра виникає як якась задана

величина, що передує самій культурі, супроводжує й пронизує її від джерел нині.

Гра наявна в культурі як певна поведінка, відмінна від повсякденної поведінки в

житті.

Так, найпомітніші первісні прояви суспільної діяльності людини вже

пронизані грою: наприклад, мова, як засіб комунікації, де «будь-який абстрактний

вираз є мовним образом, будь-який мовний образ є ні чим іншим, як грою слів»

[1, c.24]. Міфологія також пронизана грою, оскільки вона «є образним

перетворенням буття, лише докладніше розробленим, ніж окреме слово» [1, c.24].

Це ж стосується й релігійного культу: архаїчні суспільства робили свої

священнодійства в процесі чистої гри. Таким чином, на думку Хейзинги, у міфі й

культурі за допомогою гри зароджуються право й порядок, комунікації,

підприємництво, ремесло, мистецтво, наука, поезія; усі вони ведуть своє

походження з ігрового начала, властивого поведінці людини. Отже, «культура

виникає у формі гри, культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що

безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб, наприклад,

полювання, в архаїчному суспільстві знаходить собі ігрову форму. Людський

гуртожиток піднімається до супрабіологічних форм, що надають йому вищого

цінності за допомогою ігор. У цих іграх суспільство виражає своє розуміння

життя й світу. Отже, не слід розглядати проблему таким чином, що гра помалу

переростає або раптом перетвориться на культуру, але радше так, що культурі в її

початкових фазах властиве щось ігрове, що представляється у формах і атмосфері

гри. У цьому двоєдинстві культури й гри гра є первинним, об’єктивно

сприйманим, конкретно визначеним фактом, у той час як культура є всього лише

характеристикою, яку наше історичне судження прив’язує до даного випадку»[2].

Усебічно вивчивши феномен гри, Хейзинга виділив такі її ознаки:

– гра – вільна дія; гра по примусу не може залишатися грою;

254

– гра – вихід з повсякденного життя, вірніше, вона перебуває на межі між

щоденністю й трансценденцією; не будучи повсякденним життям, вона стоїть

поза процесом безпосереднього задоволення потреб і пристрастей. Вона

перериває цей процес і розташовується у сфері піднесенішій, ніж строго

біологічна сфера;

– гра замкнена, обмежена. Вона «розігрується» в певних межах місця й

часу. Її плин і зміст укладені в ній самій;

– гра встановлює порядок у житті й мистецтві. Цей глибокий зв’язок з ідеєю

порядку є причиною того, чому гра в настільки значній мірі перебуває у сфері

естетичного. Гра покликана естетизувати дійсність, гра схильна бути гарною;

– однією з найважливіших ознак гри є напруження; саме ця ознака надає грі

той або інший естетичний зміст, оскільки напруження гри піддає сили гравця

випробуванню;

– кожна гра має свої правила; ці правила безперечні й обов’язкові, усі гравці

повинні їх дотримуватися, варто якому-небудь гравцеві відійти від правил, уся гра

зруйнується;

– істотною ознакою гри Хейзинга вважає те, що граючі створюють нове

співтовариство – групу, яка зберігає свій склад і після закінчення гри;

– нарешті, ще одна важлива відмітна ознака гри – її відособленість,

виражена в таємничості. На підтвердження своєї думки Хейзинга приводить як

доказ ігри первісних народів, наприклад, обряд ініціації, оточений таємничістю,

недопущенням жінок до участі в них. Таємниця гри проявляється також і в тому,

що граючі переодягаються, адже маска являє зовсім інша істоту.

Таким чином, гра з погляду концепції культури Й. Хейзинги, це деяка

вільна діяльність, яка усвідомлюється як «несправжня», непов’язана з

повсякденним життям, але, проте, здатна повністю захопити граючого; яка не

зумовлюється ніякими найближчими інтересами; яка протікає в особливо

відведеному просторі й часі, впорядкована відповідно до певних правил і

викликає до життя суспільні об’єднання, що прагнуть оточити себе таємницею

або підкреслює свою незвичайність щодо іншого світу своєрідним одягом і

виглядом.

255

Основна функція гри, по суті, зводиться до двох аспектів: гра – це боротьба

за щось або показ цієї боротьби. Це може бути простий показ перед глядачами

чого-небудь, даного самою природою (у тварин), у дітей ці вистави наповнені

образами. Й. Хейзингу в цьому випадку найбільше цікавить духовний елемент у

священних культових виставах. Задіяні в культовій дії переконані, що воно

запроваджує в життя певне благо. Така вистава зберігає всі формальні ознаки гри,

але при закінченні гри її дія не припиняється, а продовжує існувати в

повсякденному зовнішньому світі.

Ігровий характер має така висока й сакральна реальність як релігійний

культ. У принципі, ігровий характер може бути властивий найпіднесенішим діям

– акторській грі, музичному виконавству, спортивним змаганням. Питання

полягає в тому, наскільки ритуал жертвопринесення характерний практично для

всіх релігій, залишається в межах гри. Автор «Людини, що грає» вважає, що

священнодійство за своєю формою є грою, оскільки воно переносить усіх

учасників його в інший світ, відмінний від звичайного. Тут Й. Хейзинга

посилається на Платона, який ухвалював тотожність гри й священнодійства як

даність, оскільки вважав, що лише блаженної серйозності, тоді як людина

створена іграшкою Бога. Тому «жити потрібно іграючи в добрі ігри, приносячи

жертви, у співі й танцях, щоб, можливо було знайти прихильність богів, і ворогам

дати відсіч, і перемогти їх у бою» [3, c.37]. Висновок, що випливає із цього

ототожнення, цілком відповідає загальній концепції культури Й. Хензинги.

Релігійний культ не принижується тим, що в ньому вбачається ігрове начало,

навпаки, сама гра піднімається тим, що це поняття можна ввести й у духовну

сферу.

Таким чином, внутрішній зв’язок релігійного культу з грою визначається,

насамперед, просторовою вихваченістю сакральної діяльності з повсякденного

життя. Для релігійного культу характерне те, що жертвопринесення відбувається

на священному місці, як, утім, і відправлення правосуддя. Для гри також

характерна відгородженість: іподром, тенісний корт, футбольне поле та ін. Ця

загальна подібність пояснюється таким чином: відвести від святилища пагубні

256

впливи, які можуть йому загрожувати із зовні. Таким чином, священна дія

формально збігається з грою.

Й. Хейзинга спробував визначити межу між священною дією й грою:

ігровий настрій по своєму типу мінливий – у будь-який час може вступити в

права звичайне життя. Зовсім по-іншому – з настроєм священних свят, перервати

які не можна. І все-таки священна гра, за Хейзингою, залишається лише грою,

хоча й має сакральний характер.

Не лише релігійний культ, але й правова сфера, на думку Хейзинги, тісно

пов’язані з грою. На перший погляд, право, закон і судочинство надзвичайно

віддалені від сфери гри. Однак, необхідно відзначити, що правова сфера має

характер змагання. Наприклад, судова суперечка сторін для греків – своєрідна

битва, зумовлена твердими правилами, що протікає в освячених формах, де дві

сторони, які борються, волають до рішення третейського судді. З агональної

сутності суперечки виникає весь його наступний розвиток, і цей змагальний

характер продовжує жити в ньому й нині.

Ігрова якість і якість змагальності, внесені у сферу священного, у будь-

якому суспільстві необхідні для судової сфери й понині пронизують різні форми

правового життя. Місце для здійснення правосуддя – це священне місце,

відгороджене від звичайного світу, це, по суті, магічне коло, ігровий простір,

усередині якого люди тимчасово стають недоторканними. Судді понині своїм

одяганням підкреслюють свою відокремленість від повсякденного життя. Сама

суддівська перука є чимось більшим, ніж пережиток прадавнього

церемоніального одягу. По своїй функції він може вважатися близьким родичем

ритуальних масок первісних народів. Ці атрибути й робили людину, що їх

надягала, іншою істотою. Метою судової процедури за всіх часів і за всіх

обставин була перемога. Тому в судовому змаганні агональний елемент завжди

був домінуючим. Система правил судового двобою, таким чином, повністю

входить у рамки добре організованої антитетичної гри.

Деякі якості гри є й у бою. Бій завжди припускає наявність яких-небудь

правил, обмежень, рамок, які надають йому ігрового характеру. По суті, війна яка

має ігрову природу, оскільки в ній беруть участь протилежні сторони, що

257

претендують на рівність і рівноправність відносно один одного. У війні превалює

змагальність, яка вступає в дію з тієї хвилини коли сторони, що воюють, починають

бачити один в одному супротивника, що бореться за те, на що кожен має право.

Однією з форм змагання в прадавніх культурах був двобій, де особисте

єдиноборство могло передвіщати результат майбутнього бою. У ранній період

Нового часу такий двобій перетворився на дуель, що прийняла надзвичайно

криваві форми.

Дуель, по суті, – це ритуальне ігрове дійство, регламентація вбивства, що

раптово здійснюється, викликаного невтримним гнівом. Місце сутички – ігровий

простір, рівність сторін визначається ретельно звіреною рівною зброєю, подається

знак до початку й припинення дуелі, пропонується кількість пострілів. Появи крові

вже досить для виконання вимоги того, щоб зганьблена честь була відмічена кров’ю.

На думку Хейзинги, війна в архаїчній культурі має сакральний та

агональный характер, оскільки розглядається в змісті священного обов’язку й

розігрується в певних формах.

Узагалі, змагання може набувати різних форм – це божий суд, парі, судовий

розгляд, дуель, принесення обітниці або розгадування загадок. У всіх цих формах

воно, по суті, залишається грою. Змагання як гра має величезне значення в

культурі. Ігрова діяльність тісно пов’язана із глибинними ментальними

підставами життя людини та соціуму.

Змагальність як найважливіша соціокультурна властивість проявляється не

лише в правовій і військовій сферах. Сфери знання й мудрості також випробували

на собі цю властивість. Для архаїчної культури, архаїчної людини знати щось,

значить мати над цим владу. Для неї будь-яке впорядковане знання священне, це є

таємне й чарівне знання. Культура – це впорядкований хід речей, установлений і

визначений богами, що зберігається й підтримується відправленням культу для

збереження життя на благо людини. Культура як людська життєдіяльність нічим

іншим не оберігається настільки надійно, як знанням людини про священні речі і

їх таємні імена, знанням про походження світу. Змагання в сакральному знанні

вкорінені в самих глибинах релігійного культу і є його істотною складовою.

Питання, які жерці по черзі або по викликові задають один одному під час

258

жертвопринесення, у повному розумінні слова загадки, за формою й

спрямованістю зовсім подібні загадкам, які задають при спільній грі.

Функція такого сакрального протиборства в загадуванні загадок ніде не

видна так чітко, як у ведичній традиції. У мудрості вправляються як у священних

митецьких ремеслах. Філософія виникає тут у формі гри.

Агональний елемент філософії особливо проявляється в тому, що прадавні

мислителі були схильні бачити у світовому процесі вічну боротьбу

протилежностей, яка була закладена в сутність усіх речей, як це відбите в

китайському протистоянні «ян» та «інь».

Взаємозв’язок гри й філософії Й. Хейзинга простежує в першу чергу в

софістиці. Адже саме в софістів переважає «бажання якнайкраще розіграти

виставу, прагнення у відповідній сутичці взяти гору над суперником – ці два

мотори загальної соціальної гри» [2, c.114].

Послідовність основних стадій розвитку філософії можна відзначити

загалом так: у далекій давнині вона бере початок у священній грі в загадки й

сперечання, виконує функцію святкової розваги. Сакральна сторона виростає в

тео- і філософію Упанішад і досократиків, ігрова сторона – у діяльність софістів.

При цьому філософія могла розвиватися й у трохи зниженій формі: як сперечання,

гра розуму, софістика й риторика. Роблячи екскурс в історію філософської думки,

Й. Хейзинга скрізь відзначає схильність філософії до полеміки, а полемічне

невіддільне від агонального.

Ще однією священною грою в архаїчній культурі є поезія. Поезія створює

свій власний світ, де речі мають інше обличчя, ніж в повсякденному житті, де їх

пов’язують між собою не логічні, а зовсім інші, образні зв’язки. Поезія ніколи не

була зовсім серйозною, вона розташовується по той бік серйозного – у царстві

мрій, емоцій, сміху. Для розуміння поезії потрібно мати душу дитини.

Як відомо, відмітною особливістю архаїчної культури є синкретизм. На

первісних стадіях розвитку культури існувала єдність поетичного мистецтва,

священного навчання, мудрості (філософії), релігійного культу. При цьому поезія

виступала одночасно і як культ, і святкове звеселяння, спільна гра, прояв

майстерності, пророкування, пророцтво, змагання. Поезія як найважливіша

259

складова архаїчної культури народжується в грі й сама носить ігровий характер.

Це священна гра, але й у своїй причетності до святості вона постійно залишається

на грані розваги. Поетична форма була необхідна й для релігійного культу, і для

тісно пов’язаних з ним племінних обрядів і свят. Поетичні навички розквітали в

масових іграх і групових змаганнях, звичайних для архаїчного суспільства.

Взаємозв’язок гри та поезії яскраво проявляється й у мові. Поезія припускає

наявність кола посвячених, яким зрозуміла її мова. Мова поезії відрізняється від

звичайної мови своєю образністю. Це використання образів і є гра. Саме гра

стилістично впорядковує образи, надає їм риси таємничості. В архаїчних

культурах поезія виконувала ширшу, ніж естетична, функцію. З духовним і

матеріальним розвитком культури розширюються ті її сфери, де ознаки гри

відсутні або малопомітні за рахунок тих, де ігровий елемент превалює. Культура в

цілому із часом набуває серйозності. Релігійний культ також виявляється під

впливом цього процесу. Основним ігровим полем залишається поезія.

Поезія тісно пов’язана з уявою, тому уява також походить з гри. Уявити

сприймане у вигляді живої істоти – значить виразити його на первинному рівні.

Це відбувається тоді, коли виникає потреба повідомити про сприймане комусь ще.

Вистава народжується як уява.

Виходячи з цього, Й. Хейзинга дійшов висновку про правомірність назвати

грою невід’ємну схильність духу – створювати вигаданий світ живих істот. Так,

згідно з міфологічними уявленнями, виникнення світу відбулося завдяки

використанню членів тіла якогось світового велетня божествами, що творять.

Крім військової справи, двобоїв, філософії, релігійного культу, поезії, гра

пов’язана також з мистецтвом. Зовнішньою ознакою глибоко психологічного

зв’язку гри й мистецтва є те, що на багатьох мовах виконання на музичних

інструментах і театральне виконавство називається грою.

Зв’язок гри й мистецтва лежить у площині ірраціонального, образно-

поетичного освоєння дійсності. І музика, і гра підкоряються законам, які не

визначаються нормами розуму, обов’язку й істини.

Очевидний для Хейзинги також зв’язок між грою й танцем, образотворчим,

театральним і кіномистецтвом. У драматургії гра вже сама по собі є мистецтвом.

260

Таким чином, ігрова концепція культури, у найціліснішому вигляді

сформульована Й. Хейзингой, розглядає гру як першооснову культури. Більше

того, культура виникає й розгортається у формі гри, має ігровий характер. Гра, з

погляду Й. Хейзинги, – це всеосяжний спосіб людської діяльності, універсальна

категорія людського існування. Мета гри міститься в ній самій. Гра із самого

початку була поза сферою моральності. Вона за визначенням знаходиться поза

межами добра або зла. І високоморальний, і аморальний учинок відбувається за

правилами тієї або іншої гри. По суті, гра несумісна з насильством. Саме моральні

вчинки свідчать про належне дотримання «правил гри». Адже моральність (етос)

є не чим іншим, як укоріненою в минулому традицією. Аморальність, з цієї точки

зору, це навмисно вибране положення «поза грою», тобто щось абсурдне за

визначенням. По такій логіці серйозне не є антонімом гри, її протилежність –

безкультур’я та варварство.

Отже, аналізуючи ігровий фактор, Й. Хейзинга переконливо показав його

надзвичайну дієвість і плодотворність при виникненні всіх великих форм

громадського життя. Ігрові змагання, прадавніші, ніж сама культура, сприяли

зростанню й розвиткові форм архаїчної культури. Релігійний культ виріс зі

священної гри. Поезія народилася в грі й продовжує існувати в ігрових формах.

Музика й танець були чистою грою. Мудрість і знання знаходили словесне

вираження в освячених звичаєм іграх, що проходили як змагання. Право

виділилося з ігор, пов’язаних з життям та відносинами людей. І що на наш погляд

найпоказовіше в ігровому характері культури, так це те, що двобої, що

влагоджували суперечки зброєю, умовності життя аристократії ґрунтувалися на

ігрових формах. Тому цілком закономірний висновок Хейзинги про те, що

культура виростає з гри як «живий плід, який звільняється з материнського тіла,

вона розгортається в грі і як гра».

Справжня культура, за Хейзингою, не може існувати без ігрового змісту,

тому що культура припускає певне самообмеження, певну здатність не сприймати

свої власні устремління як щось граничне й найвище, але бачити себе

відгородженою деякими добровільно прийнятими межами.

261

Аналізуючи взаємозв’язок культури й гри, Хейзинга не може залишити без

уваги питання їх майбутнього. Тут відповідь Хейзинги досить песимістична. З

його погляду, сучасний світ втратив уявлення про гру як вищу, вільну діяльність,

у процесі якої людина створювала власний світ і сама установлювала правила.

Така гра стала надбанням минулого. Узагалі, у минулому, у прадавніх культурах

гри було більше. У сучасному суспільстві гра здала свої позиції. Сучасну

меркантильну людину цікавить не сама гра, а та вигода, яку переможець може

витягти зі свого тріумфу. Навіть спорт втратив свій ігровий зміст, він більше не

подібний до спорту античного, який мав шляхетну змагальність, що створює

стиль і культуру.

Різні сторони сучасного життя насичені ігровими елементами, але, як

вважає Хейзинга, це не означає, що роль гри зростає. Швидше за все, це ознака

хлоп’яцтва, коли все сприймається в полегшеній, ігровій формі, коли прагнуть

звільнитися від традиції, а старість і мудрість сприймають як негативні якості.

У цілому Хейзинга констатує кризу європейської культури, і ця криза

сприймається ним як щось об’єктивне, як доля.

Повернемося ще раз до ігрового характеру культури. Хейзинга розуміє гру

більшою мірою як змагальність. Гру можна розуміти і як наслідування кого-

небудь, чого-небудь. Взаємовплив культур, по суті, відбувається через канали

наслідування. Як відомо, процес культуротворчості, створення нових культур,

відбувається через синтез ознак і характеристик різних чужих культур. Прикладів

тут можна привести велику кількість. Часто процес впливу однієї культури на

іншу проявляється через наслідування культурної еліти іншої, розвитішої

культури.

Контрольні запитання

1. Ким була сформульована цілісна концепція гри?

2. Що є гра за Й.`Хейзингою?

3. Чи є зв’язок між релігійним культом та грою?

4. В чому полягає зв’язок гри та філософії? Гри та мистецтва?

5. Яке майбутне за Й.`Хейзингою у ігрового елементу в культурі?

Література