Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

282

субкультури. У межах кожної субкультури загальний зміст окремих категорій

може модифікуватися. На єдині для всього народу категоріальні уявлень в різних

соціальних групах накладаються деякі відмінності в їхньому розумінні.

Розбіжності в тлумаченні категорій культури й у відношенні до норм і

цінностей, що пропонуються ними, накладає відбиток на ментальність

представників різних соціальних груп і співтовариств. У кожній субкультурі

складається груповий менталітет, який являє собою деякий різновид

загальнокультурного менталітету. Специфічний груповий менталітет формується

також в адептів тієї або іншої окремої культурної форми; наприклад, можна

говорити про менталітет футбольних «фанатів», азартних гравців, колекціонерів,

нумізматів і та ін. Можна говорити й про різний менталітет у чоловіків і жінок:

культурна традиція вимагає від них різної поведінки й різних установок стосовно

цілого певних життєвих проблем.

Таким чином, у межах загальнокультурної ментальності виникають різні

варіанти групового менталітету. Ці варіанти визначаються «суперпозицією»

ментальних полів у деякій зоні культурного простору. Груповий менталітет, зі

своєї сторони, може виявляти більший або менший вплив на

загальнонаціональний менталітет і всю національну культуру. Наприклад,

менталітет російського дворянства істотно позначався на національній культурі

Росії (дворянські звичаї впливали на життя всіх станів, смаки й вдачі дворянства

багато в чому визначали розвиток літератури, архітектури і тощо), у цей час у

країнах пострадянського простору відчувається сильний тиск кримінального

менталітету на суспільні вдачі, мову, політику та ін.

Якщо ж зіставляти один з одним різні національні культури й розглядати

соціокультурні світи, що поєднують різні народи, то можна помітити, що

спільність між культурами цих народів виражається в подібності їх менталітетів.

Кожному соціокультурному світу або типу культури відповідає особливий тип

менталітету. Навпаки, різним соціокультурним світам і типам культури

відповідають різні типи менталітету.

Ментальність особистості визначається, по-перше, типом суспільства, у

якому вона живе, тобто особливостями соціокультурного світу, до якого належить

283

це суспільство; по-друге, особливостями національної культури; по-третє,

особливостями субкультур або культурних форм, які зумовлюють менталітет

окремих соціальних груп у суспільстві.

Таким чином, ментальність людей можна розглядати на різних рівнях:

– на рівні соціокультурних світів або типів культури – наприклад,

ментальність первісної епохи, антична, західноєвропейська, східна;

– на рівні національних культур – наприклад, ментальність російська,

китайська, американська;

– на рівні субкультур, носіями яких є різні соціальні групи (класи, стани,

професійні, вікові, територіальні, етнічні, релігійні й ін. спільності) – наприклад,

ментальність дворянська, кримінальна, акторська, християнська, православна.

Але в кожному разі, «менталітет», «ментальність» є поняттям, яке, з одного

боку, характеризує те загальне, що поєднує окремих носіїв якої-небудь культури,

а з іншого – те особливе, що відрізняє дану культуру від інших.

1.3. Менталітет різних типів культури. Первісна ментальність

У членів первісного суспільства була своя ментальність – «примітивна».

Вирішальний внесок в оформлення поняття «примітивна ментальність» вніс уже

згадуваний французький дослідник Л. Леві-Брюль. Учений зрівняв первісну

ментальність та сучасну, і таким чином, порушив питання про те, чи існує

універсальна логіка. Леві-Брюль звернув увагу на колосальне нерозуміння між

розумами, які сформовані різними культурами. Теоретична здогадка Леві-Брюля

полягала в тому, що, на його думку, розумові функції залежать від форм

суспільного життя. У первісній ментальності насамперед впадала в око величезна

роль аффективності, яка затьмарювала собою раціональний аспект поведінки. Так

Леві-Брюль описав різницю між примітивною ментальністю й логічним

мисленням. Для того, щоб відрізнити первісну ментальність від сучасної, Леві-

Брюль охарактеризував її як містичну (основану на вірі в надприродні сили). Інше

визначення такої навички – дологічне мислення. Дологічна ментальність

підкорялася принципу, який не входить у логіку сучасної раціональної науки, а

саме принципу причетності (патриціпації). Це означало, що та саме істота може

284

бути собою і чимось іншим. Наприклад, згідно з уявленнями бушменів, тіло того

самого бушмена стає тілом його батька, його дружини, страуса й антилопи. Леві-

Брюль роз’яснював, що первісна людина почуває себе не лише людиною, але й

твариною, оскільки вона причетний до роду свого тотема.

Первісна людина вірила в дієвість таємних сил, що й спричиняло її містичне

світосприймання.

Світ сприймався первісною («магічною») людиною як закінчене

матеріально-духовне ціле, як безперервний коловорот богів і людей, живих істот і

стихій, як своєрідна ієрархія духів, людей і тварин. У своїх обрядах людина

імітувала життя природи, немовби беручи участь у її процесах; через тотемізм

вона ріднилася зі світом тварин. Життя її було безперестанним священнодійством,

вона боялася порушити хоча б одну ланку в космічній матерії, побоюючись бути

викинутою за межі буття. Страх переступити через сакральну рису ритуалу,

зазіхнути на непорушність родових установок ставив людині тверді духовні

рамки, за межі яких вийти було дуже складно.

Указавши на сутнісні відмінності між первісною й цивілізованою

ментальністю, Леві-Брюль відзначив, що між ними можливі відтінки й переходи.

Леві-Брюль уточнив, що людський дух не може повністю обійтися ні без логіки,

ні без причетності. У такому трактуванні виходить, що первісна ментальність є

однією з постійних структур людської природи. Найважливішим у первісній

ментальності виявляється особливий характер її контакту з реальністю, а саме

містичний досвід, у якому панує «афективна категорія надприродного». У

результаті цього аналізу характеристиками примітивної реальності стають уже не

байдужність до логіки й відсутність абстрагування, а, радше, тип досвіду, який

розробляється потім у міфах і символах, щоб сформувати ту пережиту цілісність,

яка залишається безладним мисленням, незважаючи на єдність тональності.

Крім Леві-Брюля первісну ментальність вивчав і відомий неокантіанець

Е.`Кассирер. На його думку, примітивна ментальність відрізняється від нашої не

якоюсь особливою логікою, а, насамперед, своїм сприйняттям природи, яке не є

теоретичним, але симпатичним, тобто таким, що дозволяють злитися з натурою.

Примітивна людина була здатна робити емпіричні відмінності між речами, але

285

набагато сильніше в неї було розвинене відчуття єдності з природою, від якої вона

себе не відокремлювала.

Отже, глибоке відчуття єдності живого сильніше за емпіричні відмінності,

яких первісні люди не могли не помічати, але з релігійної точки зору ці

відмінності виявлялися для них другорядними.

Як підкреслював Кассирер, якщо щось і потребує пояснення для первісної

людини, те зовсім не факт безсмертя, а факт смерті. За його словами, первісна

релігія є, можливо, найдужче й енергійне ствердження життя, яке ми знаходимо в

людській культурі.

1.4. Антична ментальність

Величезну роль у світогляді стародавніх греків і римлян відіграла міфологія.

За допомогою міфів антична людина пояснювала походження світу, причинність

усіх речей і явищ, долю й зумовленість подій. Навіть філософська думка

використувала міфологічну художню мову як найзрозумілішу і найближчу

людині того часу.

Антична ментальність тісно пов’язана з полісним ладом, її сформувала

полісна ідеологія, полісні цінності свободи й незалежності вільної людину, члена

цивільної громади. Водночас в античності не сформувався індивідуалізм

сучасного типу, особистість цього типу культури була цінною і значимою лише у

зв’язку з власним колективом.

При певній космополітичній спрямованості носії античної ментальності

чітко розділяли світ на своїх і чужих (еллінство – варварство), розуміючи під

власною культурою вищий тип цивілізаційного розвитку.

Світ що оточував стародавнього грека, не був для нього об’єктивним у

сучасному розумінні, він був його «світоуявленням», тобто власною

суб’єктивною оцінкою світу з усіма важливими для нього реальностями

включаючи богів, демонів та ін. Антична ментальність виявляє свою специфіку,

коли ми намагаємося проникнути, наприклад, в історію Індії з її численними

народами й культурними формами. Це відчуття свідчить, що європейському

людству властива певна ентелехія, яка пронизує будь-які зміни вигляду Європи.

286

Антична культура космологічна, припускає міркування над динамікою

світу, основана на поєднанні фаталізму й героїзму, у ній народилося наукове й

філософське світорозуміння.

1.5. Середньовічна ментальність

Вивченню середньовічної ментальності присвятив праці вже згадуваний

вітчизняний дослідник-медієвіст А.Я.`Гуревич, який поставив у центр власного

культурологічного аналізу категорію особистості. Усі особливості історичної

ментальності – сприйняття часу й простору, відношення до природи й

надприродного, розуміння віків людському життя, трудова мораль і відношення

до багатства й бідності, право, світ емоцій – є виявленнями людської особистості.

Без її тлумачення не можна підійти до проблеми ментальності.

Гуревич проводить відмінність між індивідуальністю й особистістю.

Певною мірою особистість можна визначити, на його думку, як середній термін

між суспільством і культурою. У кожному соціумі в певну епоху й в історично

специфічну мить виробляється своєрідний тип особистості. Що ж стосується

індивідуальності, то передбачається збагнення відособленої людини, якогось

саморефлектуючого «Я».

Середньовічна ментальність така, що людина тієї епохи обов’язково

ототожнювала себе з якою-небудь моделлю або зразком, узятим із прадавніх текстів

– біблійних, ранньохристиянських, святоотечеських. Ідеться зовсім не про простий

пієтет перед авторитетами минулого. Точніше сказати, середньовічна особистість

може пізнавати себе лише в тому разі, якщо вона використовує фрагменти інших

особистостей, узятих «напрокат» з релігійних і літературних текстів.

Представник середньовічної культури, становлячи власну апологію, гудив

себе за безмежну гордість і розглядав власні лиха як справедливий Божий гнів,

викликаний людськими гріхами. Так діяв, наприклад, Абеляр. Неабияка

особистість нелегко вписувалася в межі середньовічної культури. Отже,

менталітет середньовічної культури виражався в наростанні особистісної

самосвідомості. Це не просто безособові штрихи культури, а самовираження

людини, спосіб її самореалізації й саморозуміння.

287

1.6. Ментальність і психологія

Ментальність безпосередньо пов’язана з людською психологією. Власне

предмет історії ментальностей містить реконструкцію, опис, аналіз способів

поведінки, вираження й умовиводу, які, зазвичай, передають суспільне

світорозуміння й світовідчуття, уявлення й образи, міфи й цінності, що

визнаються окремими групами та суспільством у цілому. Вони поставили

матеріал і утворюють основні елементи колективної психології. До проблеми

ментальностей звернувся психоаналіз. З. Фрейд у своїй праці «Людина на ім’я

Мойсей і монотеїстична релігія» зайнявся особливостями світорозуміння, також

Е. Фромм у праці «Втеча від волі» (1941 р.) увів поняття соціальний характер як

ключове для розуміння суспільних процесів.

Таким чином, виділимо такі особливості менталітету.

1) Менталітет відбиває специфічні особливості певного типу культури,

особливий напрям думок, який складається в представників даної культури.

«Якщо «відняти» із суспільного те, що становить загальнолюдське начало, в

«залишку» ми знайдемо менталітет суспільства» [9, c.380]. Менталітет

зумовлений не загальнолюдськими закономірностями психіки, а особливостями

культури. Він завжди культурно-залежний, тобто його зміст визначається

культурою і є в представників різних культур різними.

2) Менталітет є історично зумовленим феноменом. Соціальні перетворення

й еволюція культури ведуть до того, що менталітет змінюється. Але зміна його –

порівняно повільний процес. У цілому менталітет стійкий і консервативний,

змінюється лише внаслідок значних культурних змін.

3) Менталітет належить до структури індивідуальної психіки людини в

процесі її залучення до цієї культури. Кожен ще дитиною засвоює менталітет

свого народу, який містить як загальні установки національної культури, так і

варіації їх, пов’язані з особливостями субкультурного середовища, у якому

особистість живе.

4) У менталітеті суспільне й індивідуальне зливаються разом і стають

нерозрізненими. Він являє собою й суспільне явище, яке виступає як незалежна від

288

окремих людей соціокультурна реальність, і явище особистісне, що характеризує

психіку окремої людину. Засвоюючи з дитинства менталітет свого народу, людина

сприймає уявлення, що втримуються в ньому як свої власні, особисті. Кожен індивід

подібне засвоєння цінностей не вважає «нав’язаним» ззовні.

5) Менталітет укорінюється в несвідомих глибинах людської психіки, і його

носіям вдається усвідомити його зміст лише ціною спеціальних зусиль. Ментальні

установки звичайно здаються людині чимось, що розуміється саме собою, і вона

просто виходить із них у своєму мисленні й поведінці, не віддаючи собі звіту,

чому вона мислить і діє так, а не інакше.

Отже, менталітет – це те загальне, що народжується з природних даних і

соціально зумовлених компонентів і розкриває уявлення людини про оточуючий

її світ.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття «менталітет».

2. Проаналізуйте погляди істориків-анналістів на менталітет.

3. Як розуміти твердження: «ментальність є ядром культури»?

4. Назвіть основні історичні типи ментальності.

5. В чому полягають загальні особливості менталітету?

Література

1. Артамонов В. А. Национальный характер / В.`А.`Артамонов / / Стили

мышления и поведения в истории мировой культуры. – М., 1996.

2. Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая длительность /

Ф.`Бродель / / Философия и методология истории. – М., 1997. – 468 с.

3. Бродель Ф. Свидетельство историка / Ф. Бродель / / Французский

ежегодник.`– 1982. – М., 1984. – 364 с.

4. Вжозек В. Ментальность: микрокосм в макрокосме? / В.`Вжозек / / Споры о

главном. – М., 1993.

5. Гачев Г. Национальные образы мира / Г. Гачев. – М., 1995.

6. Гуревич А. Я. Исторический синтез и школа анналов / А. Я. Гуревич. – М.,

1993.

289

7. Гуревич А. Я. От истории ментальностей к историческому синтезу /

А.`Я.`Гуревич / / Споры о главном. – М., 1993.

8. Донченко Е. Методология социологических исследований / Е.`Донченко / /

Философская и социологическая мысль. – 1994. – № 1-2.

9. Петровский А. В. Введение в психологию / А. В. Петровский. – М., 1995.

10.Ревель Ж. История ментальностей. Опыт обзора / Ж.`Ревель / / Споры о

главном. – М., 1993.

11.Споры о главном: Дискуссия о настоящем и будущем исторической науки

вокруг фр. шк. «Анналов» / Рос. акад. наук`; ин-т всеобщей истории; отв. ред.

Ю.`Л. Бессмертный. – М.`: Наука, 1993. – 208 с.

12.Февр Л. Бои за историю / Л. Февр`; пер А.`А. Бобовича. – М.`: Наука, 1991. –

628 с.

13.Шкуратов В.А. Историческая психология / В.А. Шкуратов. – М.: Смысл,

1997.

14.Шкуратов В.А. Историческая психология на перекрестках

человекознания / / Одиссей. Человек в истории. – М., 1991.

290

ТЕМА 5. КУЛЬТУРА ТА НАУКА. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО

ПІЗНАННЯ І ЙОГО РОЛЬ У СУЧАСНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

План викладу:

1.1. Типи культурно-цивілізаційного розвитку

1.2. Особливості модернізаційно-техногенного типу культури

1.3. Наука в суспільстві техногенного типу

Ключові поняття і терміни:

Наука, технології, техногенна цивілізація, традиційне суспільство, наукова

революція, етапи.

У сучасній цивілізації наука відіграє особливу роль. Технологічний прогрес

XX ст., що сприяв у розвинених країнах Заходу й Сходу новій якості життя,

оснований на застосуванні наукових досягнень. Наука революціонізує не лише

сферу виробництва, але й впливає на багато інших сфер людської діяльності,

починаючи регулювати їх, перебудовуючи їх засоби й методи. Не дивно, що

проблеми майбутнього сучасної цивілізації не можуть обговорюватися поза

аналізом сучасних тенденцій розвитку науки і її перспектив. Хоча в сучасному

суспільстві існують і антисцієнтистські рухи, у цілому наука сприймається як

одна з вищих цінностей цивілізації й культури. Однак так було не завжди, і не в

усіх культурах наука займала настільки високе місце в шкалі ціннісних

пріоритетів. У цьому зв’язку виникає питання про особливості того типу

цивілізаційного розвитку, який стимулював широке застосування в людській

діяльності наукових знань.

1.1. Типи культурно-цивілізаційного розвитку

У розвиткові людства, після того як воно подолало стадію варварства й

дикості, існувало безліч цивілізацій – конкретних видів суспільства, кожне з яких

мало свою самобутню історію. Як відомо, філософ і історик А. Тойнбі виділив і

описав 21 цивілізацію. Усі вони можуть бути розділені на два більші класи,

відповідно до типів цивілізаційного прогресу – на традиційні й техногенні

цивілізації.

291

Техногенна цивілізація є досить пізнім продуктом людської історії.

Тривалий час ця історія протікала як взаємодія традиційних суспільств. Лише в

XV-XVII ст. у європейському регіоні сформувався особливий тип розвитку,

пов’язаний з появою техногенних суспільств, їх наступною експансією на інший

світ і зміною під їхнім впливом традиційних суспільств. Деякі із цих традиційних

суспільств були просто поглинені техногенною цивілізацією, пройшовши через

етапи модернізації, вони перетворювалися потім на типові техногенні суспільства.

Інші, випробувавши на собі щеплення західної технології й культури, проте

зберігали багато традиційних ознак, перетворившись на своєрідні гібридні

утворення.

Процес перетворення традиційного суспільства на техногенне є складним і

неоднозначним. Так, канадський учений М. Мак-Люен пов’язує такий перехід з

винаходом друкарства в XV ст., наслідком чого було виникнення друкованої

культури, що сприяє трансформації традиційного суспільства. Як відомо,

середньовічна культура була культурою рукописного тексту. Рукопис же

поєднувався з усним характером культури. Усна передача знань, досвіду,

цінностей характерна для традиційних культур. Таким чином, у традиційному

типі культури синтезовані усна й рукописна форми трансляції культури. За Мак-

Люеном, виникнення друкарства – це ціла революція у свідомості, оскільки

«історія розвитку від рукопису до друкованого тексту – це історія поступового

заміщення усних способів повідомлення й отримання візуальних уявлень».

Друковане слово, на думку дослідника, зіпсувало об’ємисту пам’ять

середньовічної людини, перетворило літературу з публічного читання (оскільки

грамотних було мало, тексти читалися у великій аудиторії) на індивідуальне. І

безумовно, рукописно-слухова культура пов’язувалася з прочитанням –

прослуховуванням сакральних текстів. Рукописна культура – культура перегляду,

візуального сканування тексту.

У період Ренесансу, коли відбувалося відродження Античності, нове

мистецтво виросло з нової візуальності, а захоплення Античністю відкривало

шлях до влади представникам усіх класів. Так відбувалася трансформація

Середньовічної ієратичної й ієрархічної культури в новоєвропейську техногенну