Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

302

тілесності, яка є результатом мільйонів років біоеволюції і яку починає активно

деформувати сучасний техногенний світ. Цей світ вимагає включення людини в

усі зростаюче різноманіття соціальних структур, що сполучене з гігантськими

навантаженнями на психіку, стресами, що руйнують її здоров’я. Обвал

інформації, стресові навантаження, канцерогени, засмічення навколишнього

середовища, нагромадження шкідливих мутацій – усе це проблеми нинішньої

дійсності, її повсякденні реалії. Цивілізація значно продовжила строк людського

життя, розвила медицину, що дозволяє лікувати багато хвороб, але разом з тим

вона усунула дію природного відбору, який на зорі становлення людства

викреслював носіїв генетичних помилок з ланцюга поколінь, що змінюються. Зі

зростанням мутагенних факторів у сучасних умовах біологічного відтворення

людини виникає небезпека різкого погіршення генофонду людства. Вихід іноді

вбачають у перспективах генної інженерії. Але тут нас підстерігають нові

небезпеки. Якщо надати можливість втручатися в генетичний код людини,

змінювати його, то цей шлях веде не лише до позитивних результатів лікування

певних спадкоємних хвороб, але й відкриває небезпечні перспективи перебудови

самих основ людської тілесності. Виникає спокуса «планомірного» генетичного

вдосконалення природою створеного «антропологічного матеріалу»,

пристосовуючи його до все нових соціальних навантажень. Про це нині пишуть

уже не лише у фантастичній літературі. Подібну перспективу всерйоз

обговорюють біологи, філософи й футурологи. Безсумнівно, що досягнення

науково-технічного прогресу дадуть у руки людства могутні засоби, що

дозволяють впливати на глибинні генетичні структури, що керують відтворенням

людського тіла. Але отримавши у своє розпорядження подібні засоби, людство

знайде щось рівнозначне атомній енергії по можливих наслідках. При сучасному

рівні морального розвитку завжди знайдуться «експериментатори» і добровольці

для експериментів, які можуть зробити гасло вдосконалення біологічної природи

людини реаліями політичної боротьби й амбіційних устремлінь. Перспективи

генетичної перебудови людської тілесності сполучаються з не менш

небезпечними перспективами маніпуляцій над психікою людини, шляхом впливу

на її мозок. Сучасні дослідження мозку виявляють структури, впливи на які

303

можуть породжувати галюцинації, викликати виразні картини минулого, які

переживаються як теперішні, змінювати емоційні стани людини й т.п. І вже

з’явилися добровольці, що застосовують на практиці методику багатьох

експериментів у цій сфері: вживляють, наприклад, у мозок десятки електродів, які

дозволяють слабким електричним роздратуванням викликати незвичайні психічні

стани, усувати сонливість, отримувати відчуття бадьорості й т.п.

Психічні навантаження, що підсилюються, які все більше трапляються

людині в сучасному техногенному світі, викликають нагромадження негативних

емоцій і часто стимулюють застосування штучних засобів зняття напруження. У

цих умовах виникають небезпеки поширення як традиційних (транквілізатори,

наркотики), так і нових засобів маніпуляції психікою. Узагалі втручання в

людську тілесність та особливо спроби цілеспрямованої зміни сфери емоцій і

генетичних основ людини, навіть при найжорсткішому контролі й слабких змінах,

можуть призвести до непередбачених наслідків. Не можна випускати з уваги, що

людська культура глибинно пов’язана з людською тілесністю й первинним

емоційним ладом, який нею продиктований. Припустимо, що відомому

персонажеві з антиутопії Оруелла «1984» вдалося б реалізувати похмурий план

генетичної зміни почуття статевого кохання. Для людей, у яких зникла б ця сфера

емоцій, уже не має змісту ні Байрон, ні Шекспір, ні Пушкін, для них випадуть цілі

шари людської культури. Біологічні передумови – це не просто нейтральне тло

соціального буття, це ґрунт, на якому зростала людська культура й поза якою

неможливі були б стани людської духовності.

Усе це – проблеми виживання людства, які породила техногенна

цивілізація. Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу,

реалізований у попередньому техногенному розвиткові. Очевидно, на межі двох

тисячоліть за християнським літочисленням, людство повинне здійснити

радикальний поворот до якихось нових форм цивілізаційного прогресу.

Деякі філософи й футурологи порівнюють сучасні процеси зі змінами, які

пережило людство при переході від кам’яного до залізного віку. Ця точка зору

має глибокі підстави, якщо врахувати, що вирішення глобальних проблем

припускають корінну трансформацію раніше прийнятих стратегій людської

304

життєдіяльності. Будь-який новий тип цивілізаційного розвитку вимагає

вироблення нових цінностей, нових світоглядних орієнтирів. Необхідний

перегляд колишнього відношення до природи, ідеалів панування, орієнтованих на

силове перетворення природного й соціального світу, необхідне вироблення

нових ідеалів людської діяльності, нового розуміння перспектив людини. У цьому

контексті виникає питання й про традиційні для техногенної цивілізації цінності

науки та науково-технічного прогресу.

Існують численні антисцієнтистські концепції, що покладають на науку і її

технологічні застосування відповідальність за наростаючі глобальні проблеми.

Крайній антисцієнтизм з його вимогами обмежити й навіть загальмувати науково-

технічний прогрес, по суті, пропонує повернення до традиційних суспільств. Але

на цих шляхах у сучасних умовах неможливо вирішити проблему забезпечення

постійно зростаючого населення елементарними життєвими благами. Вихід

полягає не у відмові від науково-технічного розвитку, а в доданні йому

гуманістичного виміру, що, у свою чергу, ставить проблему нового типу наукової

раціональності, що містить у явному вигляді гуманістичні орієнтири й цінності.

Контрольні запитання

1. Яку роль відіграє наука у сучасній цивілізації?

2. Як співвідносяться між собою культура й наука?

3. Що слід розуміти під техногенною цивілізацією?

4. Які особливості традиційних суспільств?

5. Визначте роль науки у модернізаційному типі культури.

Література

1. Актуальні проблеми сучасної науки у дослідженнях молодих вчених

м.`Харкова. – Х.: АТ «Бізнес Інформ», 1998. – 304с.

2. Вернадський В.К. Научная місль как планетарное явление/ АН СССР;

Отв.`ред.. А.Л.`Якшин; М.: Наука, 1991.

3. Вернадский В.И. О науке. Т.1. Научное знание. Научное творчество.

Научная мысль / РАК. Ин-т ист. естествознания и техники

им.`С.И.`Вавилова. – Дубна: Феникс, 1997. – 576с.

305

4. Гачев Г.Д.`Наука и национальная культура. – Ростов н/Д: Изд-во

Ростов.`ун-та, 1993. – 320с.

5. Генезис категорийного апарата науки. – Алма-Ата, 1990. – 320с.

6. Лобов Г.М. Наука о науке. 3е узд.`доп. и перераб. – Киев: Наук.

думка, 1989. – 304с.

7. Кириллин В.А. Страницы истории науки и техники. – М.: Наука,

1989. – 444с.

8. Фірсова Л.В., Черних І.П. Філософія науки: Навчальний посібник. –

Х.: Нове слово, 2003. – 336с.

306

ТЕМА 6. МАСОВА КУЛЬТУРА ЯК ФЕНОМЕН ГЛОБАЛЬНО-

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

План викладу:

1.1. Субкультури і їх соціальні функції

1.2. Національна і масова культури Зміст культури

1.3. Основні тенденції сучасної масової культури

Ключові поняття і терміни:

Масова культура, повсякденна культура, спеціалізована культура, елітарна

культура, раціональна культура.

Масова культура є одним із найяскравіших проявів соціокультурного буття

сучасних розвинених суспільств. У той же час вона залишається порівняно

малоусвідомленим феноменом з погляду загальної теорії духовної культури.

Цікаві теоретичні основи дослідження соціальних функцій культури (у тому числі

й масової) були розроблені в останні роки [6; 5; 7; 2; 1]. Відповідно до їх

концепції в морфологічній будові культури можна виділити дві сфери:

повсякденну культуру, яку освоює людина в процесі її загальної соціалізації в

середовищі проживання (насамперед у процесах виховання і загальної освіти), і

спеціалізовану культуру, освоєння якої вимагає спеціальної (професійної) освіти.

Проміжне положення між цими двома сферами з функцією транслятора

культурних змістів від спеціалізованої культури до повсякденної свідомості

людини посідає масова культура [6, с. 4-19]. Подібний підхід до феномену масової

культури видається дуже евристичним. Зазначений поділ має на меті сприяти

поглибленому розумінню соціально-функціональної характеристики масової

культури в контексті цієї концепції і співвідносно з концепцією соціальних

субкультур [6, с. 4-19.; 5; 7, с. 5-13.].

На останньому етапі історії первісного суспільства, в умовах існування

поділу праці, соціальної стратифікації в людських колективах і виникнення

перших культур склалася і відповідна диференціація духовної культури,

зумовлена відмінними соціальними функціями різних груп людей, пов’язаними з

їх способом життя, матеріальними умовами і соціальними благами, а також

ідеологією, що перебуває в процесі формування, і символікою соціальної

307

престижності. Ці диференційовані сегменти загальної культури того або іншого

історичного суспільства згодом отримали назву «соціальні субкультури». У

принципі кількість таких субкультур може бути співвіднесена з кількістю наявних

у суспільстві спеціалізованих областей діяльності (фахів, професій), але потреби

даного поділу не вимагають настільки дрібного структурування культури. Нам

досить виділити лише декілька основних соціально-класових (станових)

субкультур, що об’єднують великі групи людей відповідно до їх ролі і функцій у

виробництві засобів фізичного та соціального існування людини, у підтримці або

порушенні соціальної організації і регуляції життя суспільства (порядку).

1.1. Субкультури і їх соціальні функції

Насамперед ідеться про субкультуру сільських виробників, яка має назву

народної (в соціально-демографічному плані), або етнографічної (в плані

найбільшої концентрації відповідних специфічних особливостей). Функціонально

ця культура виробляє головним чином засоби підтримки фізичного (вітального)

існування людей – у першу чергу продукти харчування. З погляду цікавих для нас

характеристик цій субкультурі властивий низький рівень спеціалізації за

окремими професіями («класичний» селянин, зазвичай, — працівник-універсал: і

хлібороб, і скотар, і рибалка, і тесля одночасно, якщо тільки особливі умови

ландшафту не спеціалізують його вужче); низький рівень індивідуальних

соціальних претензій людей; незначний розрив між повсякденною культурою

селянського буття і спеціалізованими знаннями й уміннями сільськогосподарської

праці. Дещо інші функції має субкультура міських виробників. Біля витоків

становлення матеріальної і духовної культури вона формувалася як ремісничо-

торгова, а пізніше стала називатися буржуазною (бюргерською), промисловою,

пролетарською, постбуржуазною (соціалістичною) та ін., хоча функціонально

залишалася тією ж самою. Ця культура виробляє засоби не стільки вітального,

скільки соціального існування людей-знаряддя праці, зброю, предмети побуту,

енергію, транспорт, зв’язок, міське середовище існування, знання про світ і про

людину, засоби обміну (гроші) і механізми їх функціонування, торгівлю,

308

естетичні цінності та ін. Причому все це, зазвичай, виробляється в товарних

обсягах.

Третя соціальна субкультура — елітарна. Під цим словом звичайно мають

на увазі особливу витонченість, складність і високу якість культурної продукції.

Але це не найважливіша ознака елітарної субкультури. Її головна функція —

виробництво соціального порядку (у вигляді права, влади, структур соціальної

організації суспільства і легітимного насильства в інтересах підтримки цієї

організації), а також ідеології для обґрунтування цього порядку (у формах релігії,

соціальної філософії і політичної думки).

Нині розбіжність між повсякденним і спеціалізованим шарами елітарної

субкультури стала дуже значною, тому що кола управління більшості країн нині

поповнюються, зазвичай, людьми без домашнього аристократичного виховання.

Хоча переконливих ознак стійкого відтворення традицій повсякденної елітарної

культури в більшості розвинених суспільств нашого часу не спостерігається,

проте говорити про «смерть» аристократичної традиції поки передчасно. Просто

сама політична та інтелектуальна еліта стала іншою, майже не пов’язаною з

родовою аристократією колишніх часів. І якщо її спеціалізовані форми більш-

менш спадкоємні стосовно історично попередніх, то на повсякденному рівні

новий «елітарний стиль», що об’єднує аристократичну і буржуазну традиції, ще

далекий від гармонії своїх форм навіть у США і Західній Європі.

І, нарешті, ще одна соціальна субкультура — кримінальна. Це культура

цілеспрямованого порушення пануючих соціальних порядків та ідеології. У ній

багато специфічних спеціалізацій: злодійство, вбивство, хуліганство, проституція,

жебракування, шахрайство, національний екстремізм, політичний тероризм,

революційне підпілля, нелегітимне сектантство, кримінал на сексуальному ґрунті,

алкоголізм, наркоманія і далі по всіх статтях кримінального кодексу, а також

переліках форм психічних відхилень, соціальної неадекватності і т. ін. Ця

субкультура існувала завжди і, очевидно, основою її є якісь особливості людської

психіки, що ведуть до тих або інших форм протесту проти абсолютної

регламентованості соціального буття (що насаджується, природно, елітарною

культурою). Цікаві для нас параметри цієї субкультури відрізняються

309

суперечливими (аморфними, неструктурованими) характеристиками. Тут

зустрічаються як високо спеціалізовані (тероризм), так і цілком неспеціалізовані

(хуліганство, алкоголізм) прояви кримінальності, і якоїсь стійкої дистанції між

цими складовими, так само як і якоїсь вираженої тенденції до підвищення рівня

спеціалізованості, не спостерігається. Соціальні амбіції суб’єктів кримінальної

субкультури також варіюються від гранично низьких (бомжі, жебраки) до

гранично високих (харизматичні лідери екстремістських політичних рухів і

сект, політичні і фінансові аферисти та ін) [3, с. 21-28.]. Кримінальна

субкультура виробила й свої особливі інститути відтворення: злодійське кубло,

місця покарання, будинки розпусти, революційне підпілля, тоталітарні секти і т.

ін.

Так чи інакше, але виділення груп людей — представників тієї або іншої

соціальної субкультури – видається найбільш обґрунтованим насамперед

відповідно до специфічних ознак засвоєної ними повсякденної культури,

реалізованої у відповідних формах способу життя. Спосіб життя, звичайно,

визначається зокрема й родом професійних занять людини (в дипломата або

архієрея інші способи життя, ніж у селянина або кишенькового злодія),

аборигенними традиціями місця проживання, але найбільше – соціальним

статусом людини, її становою або класовою приналежністю. Саме соціальний

статус детермінує спрямованість економічних і пізнавальних інтересів

особистості, стиль її дозвілля, спілкування, етикету, інформаційних пріоритетів,

естетичних смаків, моди, іміджу, побутових обрядів і ритуалів, забобонів, образів

престижності, уявлень про власну гідність, норм соціальної адекватності,

загальносвітоглядних установок, соціальної філософії і т. ін., що складає

основний масив ознак повсякденної культури.

Повсякденна культура не вивчається людиною спеціально (за винятком

емігрантів, що цілеспрямовано освоюють мову і звичаї нової країни проживання),

а засвоюється більш-менш стихійно в процесі дитячого виховання і загальної

освіти, спілкування з рідними, соціальним середовищем, колегами за професією

та ін. і коригується протягом усього життя індивіда по мірі інтенсивності його

соціальних контактів. Повсякденна культура – це оволодіння звичаями

310

повсякденного життя соціального і національного середовища, в якому людина

живе і соціально самореалізується. Процес опанування повсякденної культури має

в науці назву загальна соціалізація та інкультурація особистості, він включає

людину не просто в національну культуру якогось народу, а й — в обов’язковому

порядку — в одну з його соціальних субкультур, про які йшлося вище.

1.2. Національна і масова культури. Зміст культури

Водночас необхідно враховувати, що до ХVIII-ХІХ ст. жодна з позначених

соціальних субкультур чи їх механічна сума (у масштабі одного етносу або

держави) не може бути названа національною культурою держави. На той час ще

не існувало єдиних загальнонаціональних стандартів соціальної адекватності й

уніфікованих для всієї культури механізмів соціалізації особистості. Усе це

зароджується тільки в Новий час у зв’язку з процесами індустріалізації й

урбанізації, становлення капіталізму в його класичних, посткласичних і навіть

альтернативних (соціалістичних) формах, трансформації станових суспільств у

національні і розмивання станових перегородок, що розділяють людей, розвитку

загальної писемності населення, деградації багатьох форм традиційної

повсякденної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів

тиражування і трансляції інформації, лібералізації життєвих укладів суспільств,

зростаючої залежності політичних еліт від стану громадської думки, а

виробництва продуктів масового споживання — від усталеності купівельного

попиту, регульованого модою, рекламою і т. ін.

У цих умовах настільки ж актуальними стали і завдання стандартизації

соціокультурних установок, інтересів і потреб основної маси населення,

інтенсифікації процесів маніпулювання людською особистістю, її соціальними

домаганнями, політичною поведінкою, ідеологічними орієнтаціями, споживчим

попитом на товари, послуги, ідеї, власний імідж тощо. У минулі епохи монополія

на такого роду управління свідомістю в більш-менш масовому масштабі належала

церкві та політичній владі. У Новий час у суперництво за свідомість людей

вступили також приватні виробники інформації, товарів і послуг масового

споживання. Усе це зумовило потребу в зміні механізмів загальної соціалізації та

311

інкультурації людини, які готують особистість до вільної реалізації не лише своєї

продуктивної праці, а й своїх соціокультурних інтересів.

Якщо в традиційних суспільствах завдання загальної соціалізації

особистості вирішувалися переважно засобами персональної трансляції знань,

норм і зразків свідомості та поведінки (діяльності) від батьків дітям, від учителя

(майстра) до учня, від священика до парафіянина і т. ін. (причому в змісті

трансльованого соціального досвіду особливе місце належало особистісному

життєвому досвіду вихователя і його персональній соціокультурній орієнтації і

перевагам), то на етапі утворення національних культур подібні механізми

соціального і культурного відтворення особистості починають втрачати свою

ефективність. Виникає необхідність у більшій універсалізації трансльованого

досвіду, ціннісних орієнтацій, зразків свідомості й поведінки; формуванні

загальнонаціональних норм і стандартів соціальної і культурної адекватності

людини; ініціюванні її інтересу та попиту на стандартизовані форми соціальних

благ; підвищенні ефективності роботи механізмів соціальної регуляції за рахунок

уніфікуючого впливу на мотивацію людської поведінки, соціальні претензії,

образи престижності і т. ін. Це, у свою чергу, викликало необхідність створення

каналу трансляції знань, понять, соціокультурних норм та іншої соціально

значимої інформації широким масам населення, каналу, що охоплює всю націю, а

не лише її окремі освічені верстви. Першими кроками в цьому напрямі стало

введення загальної та обов’язкової початкової, а пізніше і середньої освіти, а

потім — розвиток засобів масової інформації (ЗМІ), демократичних політичних

процедур, що охоплюють усе більші маси людей, та ін. [5].

Формування національної культури не скасовує її розподілу на описані

вище соціальні субкультури. Національна культура доповнює систему соціальних

субкультур, перетворюється на об’єднуючу надбудову над ними, яка зменшує

гостроту соціально-ціннісного напруження між різними групами людей, визначає

універсальні еталони деяких соціокультурних особливостей нації. Зрозуміло, і до

створення націй мали місце такого ж роду об’єднуючі різні стани ознаки етнічної

культури: насамперед мова, релігія, фольклор, деякі побутові обряди, елементи

одягу, предмети побуту і т. ін. Водночас, як здається, етнографічні культурні