Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

312

особливості поступаються національній культурі, передусім за рівнем

універсальності (в силу своєї переважної неінституціоналізованості). Форми

етнічної культури дуже пластичні й варіативні в практиці різних груп населення.

Часто навіть мова й релігія в аристократії і плебсу того самого етносу далеко не

тотожні. Національна ж культура задає принципово однакові еталони і стандарти,

що впроваджуються загальнодоступними спеціалізованими культурними

інститутами: загальною освітою, пресою, політичними організаціями, масовими

формами художньої культури та ін. Наприклад, певні форми художньої

літератури існують у всіх народів, що мають писемність, але до історичної

трансформації етносу в націю перед ним не виникає проблема формування

загальнонаціональної літературної мови, що існує в різних регіонах у вигляді

різних місцевих діалектів. Одна з найістотніших характеристик національної

культури полягає в тому, що, на відміну від етнічної культури, яка є переважно

меморіальною, відтворюючою історичну традицію колективних форм життя

народу, культура національна є насамперед прогностичною. Вона артикулює

радше цілі, ніж результати розвитку, виробляє знання, норми, склад і зміст

модернізаційної спрямованості, перейнятої пафосом інтенсифікації всіх сторін

соціального життя.

Однак головною складністю в поширенні національної культури є те, що

сучасні знання, норми, культурні зразки і зміст виробляються майже винятково в

надрах високоспеціалізованих галузей соціальної практики. Вони більш-менш

успішно розуміються і засвоюються відповідними фахівцями; для основної ж

маси населення мова сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової,

художньої, інженерної і т. ін.) майже недоступна для розуміння. Суспільству

потрібна система засобів для адаптації змісту, «перекладу» трансльованої

інформації з мови високоспеціалізованих галузей культури на рівень

повсякденного розуміння непідготовлених людей, засобів для «розтлумачення»

цієї інформації масовому споживачеві, певної «інфантилізації» її образних

утілень, а також «керування» свідомістю масового споживача в інтересах

виробника цієї інформації, запропонованого товару, послуг і т. ін.

313

Такого роду адаптація завжди була потрібна для дітей, коли в процесах

виховання і загальної освіти «дорослий» зміст переводився на мову казок, притч,

цікавих історій, спрощених прикладів тощо, більш доступних для дитячої

свідомості. Тепер подібна інтерпретативна практика стала необхідною для

людини протягом усього її життя. Сучасна людина, навіть дуже освічена,

залишається вузьким фахівцем, і рівень її спеціалізованості (принаймні в

елітарній і буржуазній субкультурах) із століття в століття підвищується. В інших

сферах їй потрібен постійний «штат» коментаторів, інтерпретаторів, учителів,

журналістів, рекламних агентів та іншого роду «гідів», завдання яких — вести її

по безмежному морю інформації про товари, послуги, політичні події, художні

новації, соціальні колізії, економічні проблеми та ін. Не можна стверджувати, що

сучасна людина стала менш розумною або інфантильнішою, ніж її предки. Просто

її психіка, очевидно, не може обробити таку кількість інформації, провести

настільки багатофакторний аналіз такої кількості одночасно виникаючих

проблем, з потрібною оперативністю використовувати свій соціальний досвід та

ін. Не забуватимемо, що швидкість опрацювання інформації в комп’ютерах у

багато разів перевищує можливості людського мозку.

Ця ситуація вимагає виникнення нових методів інтелектуального пошуку,

сканування, селекції і систематизації інформації, «пресування» її в більші блоки,

розробки нових технологій прогнозування та прийняття рішень, а також психічної

підготовленості людей до роботи з такими об’ємними інформаційними потоками.

Після нинішньої «інформаційної революції», тобто підвищення ефективності

передачі й опрацювання інформації, а також прийняття управлінських рішень за

допомогою комп’ютерів, людство, радше, очікує «прогностична революція» —

стрибкоподібне зростання ефективності прогнозування, вірогіднісного

розрахунку, факторного аналізу та ін., хоча і не будемо пророкувати, за

допомогою яких технічних засобів (або методів штучної стимуляції мозкової

діяльності) це може відбутися.

Поки ж людям потрібен засіб, нейтралізуючий надлишкове психічне

напруження від інформаційних потоків, що обрушуються на них, який

перетворює складні інтелектуальні проблеми на примітивні дуальні опозиції

314

(«гарне-погане», «наші-чужі» і т. ін.), що надає індивіду можливість «відпочити»

від соціальної відповідальності, особистого вибору, розчиняє його в юрбі глядачів

«мильних опер» або механічних споживачів рекламованих товарів, ідей, гасел і т.

ін. Реалізатором такого роду потреб і стала масова культура. Не можна сказати,

що масова культура взагалі звільняє людину від особистої відповідальності;

радше, йдеться саме про зняття проблеми самостійного вибору. Структура буття

(принаймні тієї його частини, що стосується індивіда безпосередньо) задається

людині як набір більш-менш стандартних ситуацій, де все вже заплановано тими

самими «гідами» по життю: журналістами, рекламними агентами, публічними

політиками, зірками шоу-бізнесу та ін. У масовій культурі все вже відомо

наперед: «правильний» політичний устрій, єдино правильне вчення, вожді, зірки

спорту й естради, мода на імідж «класового борця» або «сексуального символу»,

кінофільми, де «наші» завжди праві й неодмінно перемагають, тощо [4, с. 5-9.].

1.3. Основні тенденції сучасної масової культури

Серед основних проявів і напрямів масової культури нашого часу можна

виділити [6; 5]:

• індустрію «субкультури дитинства» (художні твори для дітей, іграшки

і промислові ігри, товари специфічного дитячого вжитку, дитячі клуби,

воєнізовані та інші організації, технології колективного виховання дітей тощо),

що переслідує цілі явної або закамуфльованої стандартизації змісту і форм

виховання дітей, упровадження у їх свідомість уніфікованих форм і навичок

соціальної та особистої культури, ідеологічно орієнтованих уявлень про світ, що

закладають основи базових ціннісних установок, які офіційно поширюються в

даному суспільстві;

• масову загальноосвітню школу, яка тісно пов’язана з установками

«субкультури дитинства», залучає учнів до основ наукових знань, філософських і

релігійних уявлень про навколишній світ, історичного соціокультурного досвіду

колективної життєдіяльності людей, прийнятих у суспільстві ціннісних

орієнтацій. При цьому вона стандартизує перераховані знання й уявлення на

підставі типових програм і редукує спеціальне знання до спрощених форм дитячої

315

свідомості й розуміння;

• засоби масової інформації (друковані й електронні), які транслюють

поточну актуальну інформацію, «тлумачать» для пересічної людини зміст подій,

суджень і вчинків діячів із різних спеціалізованих сфер суспільної практики та

інтерпретують цю інформацію в «потрібному» для замовника, що ангажує даний

ЗМІ, ракурсі, тобто маніпулюючи фактично свідомістю людей і формуючи

громадську думку з тих або інших проблем в інтересах свого замовника (при

цьому не виключається можливість існування неангажованої журналістики, хоча

практично це така ж фікція, як і «незалежна армія»);

• систему національної (державної) ідеології і пропаганди,

«патріотичного» виховання та ін., яка контролює і формує політико-ідеологічні

орієнтації населення та його окремих груп (наприклад, політико-виховна робота з

військовими), що зазвичай маніпулює свідомістю людей в інтересах пануючих

еліт, забезпечує політичну благонадійність і бажану електоральну поведінку

громадян, «мобілізаційну готовність» суспільства до можливої військової загрози

і політичних потрясінь та ін.;

• масові політичні рухи (партійні й молодіжні організації, маніфестації,

демонстрації, пропагандистські та виборчі кампанії тощо), що ініціюються

пануючими або опозиційними елітами з метою залучення до політичних акцій

широких верств населення, здебільшого дуже далекого від політичних інтересів

еліт, мало розуміючого зміст запропонованих політичних програм, на підтримку

яких людей мобілізують методом нагнітання політичного, націоналістичного,

релігійного та іншого психозу;

• масову соціальну міфологію (націонал-шовінізм та істеричний

«патріотизм», соціальна демагогія, популізм, квазірелігійні й паранаукові вчення і

рухи, екстрасенсорика, «кумироманія», «шпигуноманія», «полювання на відьом»,

провокативні «джерела інформації», чутки, плітки тощо), що спрощує складну

систему ціннісних орієнтацій людини і різноманіття відтінків світосприйняття до

елементарних дуальних опозицій («наші — не наші»), що замінює аналіз

складних багатофакторних каузальних зв’язків між явищами і подіями апеляціями

до простих і, зазвичай, фантастичних пояснень (світова змова, підступність

316

іноземних спецслужб, «барабашки», інопланетяни та ін.), що партикуляризує

свідомість (абсолютизуючи одиничне й випадкове, ігноруючи при цьому типове,

що статистично переважає) та ін. Це, в кінцевому підсумку, звільняє людей, не

схильних до складних інтелектуальних рефлексій, від зусиль по раціональному

поясненню хвилюючих їх проблем, дає вихід емоціям у їх найбільш

інфантильному прояві;

• індустрію розважального дозвілля, що включає в себе масову

художню культуру (практично з усіх видів літератури й мистецтва, може, за

деяким винятком архітектури), масові видовищні вистави (від спортивно-

циркових до еротичних), професійний спорт (як видовище для болільників),

структури для проведення організованого розважального дозвілля (відповідні

типи клубів, дискотеки, танцмайданчики) та інші види масових шоу. Тут

споживач, зазвичай, виступає не лише в ролі пасивного глядача (слухача), а й

постійно провокується на активну участь або екстатичну емоційну реакцію на

дію, що відбувається (часом не без допомоги допінгових стимуляторів), що є в

багатьох відношеннях еквівалентом все тієї ж «субкультури дитинства», тільки

оптимізованої відповідно до смаків та інтересів дорослого або підліткового

споживача. При цьому використовуються технічні прийоми і виконавська

майстерність «високого» мистецтва для передачі спрощеного, інфантилізованого

художнього змісту, адаптованого до невимогливих смаків, інтелектуальних і

естетичних запитів масового споживача. Масова художня культура досягає

ефекту психічної релаксації часто за допомогою спеціальної естетизації

вульгарного, потворного, брутального, фізіологічного, тобто діючи за принципом

середньовічного карнавалу і його «перевертань» суті явищ. Для цієї культури

характерно тиражуання унікального, культурно значимого і зведення його до

повсякденно-загальнодоступного, а часом й іронія над цією загальнодоступністю

та ін. (знову ж таки на основі карнавального принципу профанування

сакрального);

• індустрію оздоровчого дозвілля, фізичної реабілітації людини і

виправлення її тілесного іміджу (курортна індустрія, масовий фізкультурний рух,

культуризм та аеробіка, спортивний туризм, а також система хірургічних,

317

фізіотерапевтичних, фармацевтичних, парфумерних і косметичних послуг для

виправлення зовнішності), що, крім об’єктивно необхідної фізичної рекреації

людського організму, дає індивіду можливість «підправити» свою зовнішність

відповідно до актуальної моди на тип іміджу, попиту на типажі сексуальних

партнерів, зміцнює людину не лише фізично, а й психологічно (піднімає її

впевненість у своїй фізичній витривалості, тендерній конкурентоспроможності та

ін.);

• індустрію інтелектуального й естетичного дозвілля («культурний»

туризм, художня самодіяльність, колекціонування, інтелектуальні або естетичні

гуртки за інтересами, різноманітні товариства збирачів, аматорів і шанувальників

чого б то не було, науково-просвітницькі об’єднання, а також усе, що підпадає під

поняття «науково-популярне»: інтелектуальні ігри, вікторини, кросворди тощо),

що залучає людей до науково-популярних знань, наукового й художнього

аматорства, розвиває загальну «гуманітарну ерудицію» в населення, актуалізує

погляди на перевагу освіченості й гуманності, на «виправлення вдач» за

допомогою естетичного впливу на людину та ін., що цілком відповідає ще

існуючому в культурі західного типу «просвітницькому» пафосу «прогресу через

знання»;

• систему організації, стимуляції і управління споживчим попитом на

речі, послуги, ідеї як індивідуального, так і колективного користування (реклама,

мода, іміджмейкерство та ін.), яка формулює в суспільній свідомості стандарти

соціально престижних образів і стилів життя, інтересів і потреб, що імітує в

масових і доступних за цінами моделях форми елітних зразків, включає простого

споживача в ажіотажний попит як на престижні предмети споживання, так і

моделі поведінки (особливо — проведення дозвілля), типи зовнішності, кулінарні

переваги, що перетворює процес невпинного споживання соціальних благ на

самоціль існування індивіда;

• різні ігрові комплекси від механічних ігрових автоматів, електронних

приставок, комп’ютерних ігор тощо до систем віртуальної реальності, які

розвивають певні психомоторні реакції людини, готуючи її до швидкої реакції в

інформаційно-недостатніх і до вибору в інформаційно-надлишкових ситуаціях, що

знаходить застосування як у програмах підготовки фахівців (льотчиків,

318

космонавтів), так і в загальноосвітніх і розважальних цілях;

• різноманітні словники, довідники, енциклопедії, каталоги, електронні

й інші банки інформації спеціальних знань, публічні бібліотеки, Інтернет та ін.,

розраховані не на підготовлених фахівців у відповідних галузях знань, а на

масового споживача «з вулиці», що також розвиває просвітницьку міфологему

про компактні й зрозумілі компендіуми соціально значимих знань (енциклопедії).

Можна перерахувати ще окремі напрями масової культури, однак це вже

завдання іншого дослідження.

Контрольні запитання

1. В чому причини появи масової культури?

2. Назвіть види субкультур та їх соціальні функції.

3. Проаналізуйте особливості елітарної субкультури.

4. Як співвідносяться національна і масова культури?

5. Назвіть основні напрями поширення сучасної масової культури.

Література

1. Орлова З.`А. Динамика культуры и целеполагающая активность человека /

З.`А.`Орлова // Морфология культуры: структура и динамика.`— М., 1994. — С. 4-

12.

2. Флиер А.Я. Массовая культура и ее социальные функции

[Электронный ресурс] /`А.Я.`Флиер. — Режим доступа: http://www.culture. 21.ru/

masscult.htm.

3. Флиер А.Я. Культура как фактор национальной безопасности

/`А.Я.`Флиер //`Обществ. науки и современность. — 1998. — № 3. — С.`21-28.

4. Шаров А.С. Самоопределение человека в культуре /

А.С.`Шаров //`Психосфера. — 1998. — № 4. — С. 5-9.

5. Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець XIX — початок

XXI ст.). В 2 т. Т. 1: Монографія / В.М. Шейко. — X.`: Основа, 2001. — 520 с.

6. Шейко В.М. Проблеми становлення та розвитку соціальних функцій масової

культури / В.М. Шейко // Вісн. Харк. держ. акад. культури`: зб. наук. пр. — X.,

2001. — Вип. 5. — С. 4-19.

7. Шейко В.М. Самовизначення людини в культурі / В.М. Шейко // Вісн.

Держ. акад. кер. кадрів культури і мистец. — К., 2000. — № 4. — С. 5-13.

319

ТЕМА 7. ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ЗАСАД

ПСИХОАНАЛІЗУ

План викладу:

1.1. Філософія історії та культури З. Фрейда

1.3. Релігієзнавча концепція Фрейда

1.4. Культурологічна концепція Фрейда

1.5. Неофрейдизм і культура

1.6. Теоретичні «архетипи» Карла Густава Юнга

1.7. Концепція соціально-культурних «прагнень» Альфреда

Адлера

1.8. Отто Ранк і неофрейдизм

1.9. Психолого-культурологічні постулати Карен Хорні та Гаррі

С. Саллівена

1.10. Погляди Еріха Фромма на сутність людини і культури

Ключові поняття і терміни:

Психоаналіз, етапи розвитку, Едіпів комплекс, фобії, невроз, неофрейдизм,

архетипи.

1.1. Філософія історії та культури З. Фрейда.

Учення Фрейда вже на перших стадіях свого розвитку вийшло далеко за

межі медицини. Через декілька років після викладення Фрейдом основних ідей

психоаналізу навколо нього організувався невеликий гурток, де обговорювалися

загальні психоаналітичні проблеми.

Пізніше, простежуючи історію виникнення та розвитку психоаналізу, Фрейд

писав, що його праці про тлумачення сновидінь, дотепність та інші з самого

початку показали, що психоаналітичне вчення не обмежується медициною, а

може використовуватися в різних науках про духовність.

Однією з галузей застосування психоаналітичного вчення Фрейда була

філософія історії й культури. Вважаючи, що за допомогою психоаналітичного

дослідження окремої людини можна висвітлити багато загадок історії людства,

320

Фрейд використовував психоаналіз для конструювання власної філософії історії і

культури. При цьому він виходив з того, що психічний розвиток окремої людини

скорочено повторює процес розвитку всього людства, а протікання несвідомих

процесів зумовлює специфіку виникнення як етичних та моральних норм

поведінки, так і суспільних зв’язків, культурних досягнень та соціальних

інститутів, які свідчать про прогрес цивілізації від примітивних первісних

спільнот до сучасної організації буржуазного суспільства.

Психоаналітична картина історії розвитку первісного стану людства вперше

була представлена Фрейдом у праці «Тотем і табу» (1913), де з позицій свого

вчення він намагався пояснити процес становлення психічного життя примітивної

людини. Пояснення багатьох явищ, характерних для первісного суспільства

(механізмів функціонування психіки примітивної людини, процесів виникнення

первісних заборон — табу, виникнення анімізму та тотемізму), здійснювалося

Фрейдом на основі даних, які були одержані при вивченні типових дитячих

неврозів – так званих фобій (страхів) дітей, а теоретичною посилкою при цьому

слугував знову-таки «Едіпів комплекс» [79].

Виникаючі в дітей неврози, які називаються фобіями, виявляються в боязні

якоїсь певної тварини. При цьому, зазвичай, виявляється подвійна установка

дитини: з одного боку, вона боїться тварини, з іншого – виявляє до неї будь-який

інтерес, фіксуючи на ній свою увагу, імітуючи її. Ці амбівалентні почуття до

тварини є, за Фрейдом, ніщо інше, як несвідоме заміщення в психіці тих

прихованих почуттів, які дитина відчуває до батьків (хлопчик – до батька).

Завдяки такому заміщенню, вважає Фрейд, відбувається вирішення

внутрішньопсихічних конфліктів. Це несвідоме заміщення має приховати реальні

причини дитячого страху, зумовленого не стільки відношенням батька до сина

(суворість), скільки неусвідомленим та суперечливим відношенням самої дитини

до батька. Хлопчик одночасно й любить, і ненавидить батька: він хоче стати

таким же сильним, як батько, і разом з тим усунути його, щоб посісти його місце

в стосунках з матір’ю. Такі несвідомі потяги дитини суперечать установкам, які

вона набуває у процесі виховання. Вирішення цього внутрішньопсихічного

конфлікту в душі дитини саме і здійснюється через несвідоме зрушення з одного

321

об’єкта на інший: ті потяги, котрих дитина соромиться, витісняються із свідомості

та в несвідомій формі направляються на алегоричний об’єкт, по відношенню до

якого можна вже в неприкритій формі виявляти свої почуття.

У конструюванні психоаналітичної філософії історії Фрейд основувався

також на гіпотезах, які існували на той час в біології та етнології. У Дарвіна він

запозичив уявлення про примітивну людську орду, якою керує сильний батько; у

шотландського етнографа Аткінсона — ідеї про так звану циклопічну сім’ю (коли

сини об’єднуються та повстають проти тиранії батька, вбиваючи його); у Р. Сміта

— уявлення про виникнення тотемізму. Описана Фрейдом на основі використання

всіх цих гіпотез фантастична картина первісного суспільства мала такий вигляд

[42; 22; 57; 115; 36; 104; 27; 15]. Первісна людина жила в орді, керував якою

батько. Його силі та волі підкорялися всі сини. Він один володів жінками; тих

синів, які намагалися бунтувати, він виганяв з орди. Можливість виникнення

конфліктів через володіння жінками запобігалась рішучими діями батька, який

завдяки своїй силі відстоював право на монопольне володіння ними. Однак таке

становище не могло тривати. Вигнані батьком брати об’єдналися, вбили та з’їли

його, тим самим поклавши кінець первісній батьківській орді. Але братів

охоплювали амбівалентні почуття, які й нині спостерігаються в дітей і невротиків:

вони ненавиділи батька та захоплювалися ним. Задовольнивши почуття ненависті,

вони опинилися в полоні ніжних родинних почуттів, на основі яких виникло

усвідомлення вини та розкаяння. Це змусило їх навіки зберегти образ батька у

вигляді тотема, об’явивши неприпустимість вбивства заступника батька.

Усвідомлення вини змусило також братів відмовитися від бажаних жінок і

встановити заборону на інцест. Так виникли основні табу тотемізму, які збігалися

з витісненими бажаннями «Едіпова комплексу». Людська культура, на думку

Фрейда, і почалася з цієї великої події, яка постійно нагадує про злочин предків.

Він стверджував, що суспільство ґрунтується нині на співучасті у спільно

вчиненому злочині, релігія – на усвідомленні вини та розкаянні, мораль —

частково на потребах цього суспільства, частково на розкаянні, яке потребує

усвідомлення вини [79].