Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
272
що приписав їй свої закони. Як відзначає Ю.В. Чайковський, те що прийшло зі
схоластичною, створеною в період середніх століть, моделлю в науку поняття
закону природи спочатку розумілося як приписання правителя своїм підданим,
тобто як своєрідний юридичний закон. «Як заміна безпосередніх конкретних
розпоряджень вождя на загальний для всіх закон знаменувала народження
держави, так і народження науки було ознаменоване усвідомленням наявності
закону природи, загального для всіх явищ для даного класу» [7, c.72].
Пізніше усвідомлення автономності функціонування законів природи від
волі божественного провидіння привело основоположника механістичного
розуміння світу Ісака Ньютона до думки про відділення науки від
натурфілософії. Пізнання природи, на його думку, повинне здійснюватися на
науковій основі. Бог створював світ подібно тому, як годинниковий майстер
створює годинник. Відзначимо, що ідейний попередник Ньютона Р. Декарт також
описував світ як взаємодію зчеплених одна з іншою, немов деталі одного
механізму, часток. Розробляючи наукові принципи космогонії, Ньютон водночас
вважав необхідним втручання Бога в процес руху небесних світил з метою його
періодичного коректування. Як і годинник, Усесвіт часом потребує виправлення,
а це здатний здійснити лише його творець, міркував учений. У похилому віці
Ньютон остаточно залишив наукову діяльність і займався проблемами богослов’я.
У XVIII ст. протиріччя між знанням і вірою, розумом та почуттями були
вирішенні не на користь релігії. Віра в розум стала вищим аргументом у боротьбі
проти будь-яких релігійних марновірств, забобонів, чудес. Д. Дідро говорив про
те, що один доказ переконує його більше, ніж півсотні подібних один одному
випадків. Необмежену довіру він відчуває лише до власного розуму. П.`Гольбах
обвинувачував релігію в тому, що вона змушує людей плазувати перед сильними
світу цього, заважає їм взяти долю у свої руки. «Проблема в той період ставилася
радикально: потрібно обирати між волею й оковами, наукою та вірою» [5, c.32].
Ще більшу самостійність науковим вишукуванням принесло XIX`ст.
Подальшого розвитку в цей час набули формально-логічні методи доказу й
обґрунтування точних наук, особливо – логіки та математики. Переконання в
тому, що математик сам творить свої факти, супроводжувалося побудовою різних
273
аксіоматичних систем математичних теорій, створенням строго формалізованої
мови математичного доказу. Бог створив натуральний ряд, решта – справа рук
людських, писав у ту пору Л. Кронекер.
Століттям торжества розуму й справедливості революційними ідеологами
було названо століття XX. Загальновідомо, що в Росії церква після революції була
не лише відділена від держави, але й піддана репресіям і руйнуванням. Заданий
загальним політичним курсом напрям розвитку отримали філософія й наука.
Наука не без допомоги філософії інтенсивно «очищувалася» від гносеологічного
коріння ідеалізму. Унаслідок розвитку логіко-математичних підстав пізнавальний
процес знаходив, здавалося, власний шлях розвитку, зумовлений необмеженими
можливостями формалізації знання.
Найбільшим і зримим досягненням наукового розвитку стали у XX ст.
фундаментальні зміни в техногенній структурі суспільства. Проголошена ідея
підкорення природи мала для свого обґрунтування солідний запас теоретичних
знань і практичного досвіду людства. Далека століттю технічної цивілізації ідея
Бога була відкинута на периферію суспільної свідомості як відбиття рабської
залежності людини від природи, пустоцвіт на пахучому могутньому дереві
пізнання. Як узагальнення попередніх пізнавальних моделей і одночасно їх
подолання виникла нова – системна. Світ у ній уявляється у вигляді сукупності
взаємодіючих елементів, що становлять єдиний організм. Найважливішими
поняттями цієї моделі стали цілепокладання й оптимізація.
Дилема знання та віри, науки й релігії знову втратила в наші дні свою
однозначну очевидність. І знову, як це не раз бувало на зламах історії, у
переплетіннях доль, людина прагне знайти свій шлях до Істини. Але схоже, що на
цьому шляху питань у нас значно більше, ніж відповідей.
Криза природи, суспільства, особистості, перед обличчям якої ми
виявилися, незважаючи на численні попередження найглибше мислячих
представників людства, поставила під сумнів певні цінності що пропагандуються в
нашому столітті, як усередині самої науки, так і в інших сферах суспільної свідомості,
що впливають на неї. Як з’ясувалося, сама по собі наука ще не є панацеєю від усіх
лих, а її рекомендації потребують додаткового етичного й естетичного коректування.
274
Втрата природного почуття гармонії стосовно світу й самого себе загрожує людству
неминучою катастрофою. Створена техногенна цивілізація, що тривалий час
обожнюється ним, фетишизує штучне середовище проживання, а до природного
звертається лише для того, щоб наростити свою власну міць і силу. Результати всього
цього видні нині, так би мовити, «неозброєним оком».
Раптово прозрівши, ми починаємо усвідомлювати, що теоретична
схематизація й логічне спрощення дійсності крадуть у неї красу. Втративши
колись живе почуття злагодженості, ритмічності й таємниці буття, людина
позбавила його глибинного змісту і немов би законсервувала у своїй свідомості.
Здійснивши насильство над природою чи не єдиним засобом досягнення свого
матеріального благополуччя, людина і сама все більше поринає в небуття. Не
здатна до злету високої духовності, вона втрачає життєву перспективу та втрачає
майбутнє. Вона живе в жалі про минуле й у мріях про земний рай, але не розуміє і
не сприймає сьогодення. Чи не час нам воскресити в собі те природне, первісне
відношення до природи, коли світ сприймався у всій первозданній чистоті, у кожній
миті як потужний, але й ранимий, небезпечний, але, що рятує, живий і чутливий
організм.
Висновок, до якого ми дійшли, полягає в наступному. Наука – це одночасно
потужний творчий і руйнівний інструмент у руках освіченого людства.
Спрямовувати цей інструмент на благо ми здатні, лише зберігши в собі почуття
безпосередньої причетності світу, космосу й тієї високої реальності, яку людина
іменує Божеством. Наука й релігія – дві чаші терезів, і для балансу сил у цьому
світі необхідна їх рівновага як єдність знання й віри, без яких немислимий
культурний розвиток людства.
За допомогою релігійної символіки отриманий людством досвід
вбудовується в глибинні світоглядні шари, формуючи релігійний світогляд у його
цілісності й усеохопленні. Як і наука, релігія може бути зрозуміла як символічна
модель світу, що узагальнює й за певними принципами впорядковує весь досвід
відношення людини до природи й космосу, до самої себе й усього людства.
Як дотепно помітив Н. Бор, «людство зробило два найбільші відкриття,
одне – що Бог є, друге – що Бога немає». І, можливо, не настільки важливо, якої з
275
цих точок зору дотримується кожен з нас у своєму самовизначенні у світі, а
важливо знайти ту дорогу, яка приведе нас до Храму.
Контрольні запитання
1. В чому полягає суть культурологічного та богословського підходів до
релігії?
2. Що таке секуляризація?
3. Які культурні інституції мали релігійне походження?
4. Проаналізуйте роль світових релігій у створенні культури?
5. Назвіть особливості побутування релігії у сучасному світі.
Література
1. Доусон К.`Г. Религия и культура / К.`Г. Доусон. – СПб.: Алетейя, 2001. –
281 с.
2. Мень А. Мировая духовная культура. Христианство. Церковь: Лекции
и беседы / А. Мень. – М.`: Фонд им. Ал-дра Меня, 1997. – 671 с.
3. Религия в истории и культуре`: учебник для вузов. – М.`: Культура и
спорт, ЮНИТИ, 1998. – 430 с.
4. Токарев С. А. Ранние формы религии / С. А. Токарев. – М.`: Политиздат,
1990. – 622 с.
5. Тэнасе Э. Культура и религия / Э Тэнасе. – М., 1989.
6. Фрэзер Д.Д. Фольклор в Ветхом Завете / Д. Фрэзер. – М.: Политиздат,
1986. – 511 с.
7. Чайковский Ю. В. Познавательные модели, плюрализм и выживание /
Ю.`В.`Чайковский / / Путь. – 1992. – № 1.
276
ТЕМА 4. МЕНТАЛІТЕТ І КУЛЬТУРА. ФОРМИ МЕНТАЛІТЕТУ
План викладу:
1.1. Визначення й історія понять «менталітет»,
«ментальність»
1.2. Менталітет і культура
1.3. Менталітет різних типів культури. Первісна
ментальність
1.4. Антична ментальність
1.5. Середньовічна ментальність
1.6. Ментальність і психологія
Ключові поняття і терміни:
Менталітет, ментальність, типи менталітету.
1.1. Визначення й історія понять «менталітет», «ментальність»
Поняття «менталітет», «ментальність» широко використовуються в сучасній
культурологічній літературі. Увійшло це поняття не лише до складу наукової
термінології, але й у розмовний лексикон. Цей термін походить від латинського
слова mens, mentis, що означає розум, мислення, напрям думок. Це латинське
слово, у свою чергу, походить від індоєвропейського кореня «ман».
Давньоіндійське «манас» – «розум, дух, розум», авестійське «майнью» – «дух,
помисел», слова з аналогічним коренем «мен» трапляються в давньоруській,
болгарській, польській, давньопруській і інших мовах, вони родинні й походять
від загального індоєвропейського кореня «мен». Поняття «менталітет»
однозначно неперекладне на російську й інші мови.
Нині існує кілька десятків визначень поняття менталітет. Поняття це
відрізняється складністю й багатозначністю. У наявних з цієї проблеми публікаціях
менталітет трактується як рівень індивідуальної й суспільної свідомості
(А.Я.`Гуревич); людська активність, об’єктивована в пам’яті культури
(В.А.`Шкуратов); характер інтелекту (Вебстер); соціальний характер (Є.`Донченко).
На початку ХХ ст. цей термін уже вживався в англійській, німецькій та
французькій мовах. Поряд з терміном «менталітет» виникли й похідні від нього
277
терміни. Широко став вживатися прикметник «ментальний», а від нього був
утворений новий термін «ментальність». Спочатку він застосовувався в
психології й філософії в такому значенні: здатність психіки індивіда зберігати в
собі ті або інші характеристики, що визначають приналежність його до певного
соціуму або якого-небудь часу. Уживання термінів «менталітет» і «ментальність»
ще не встоялося. Іноді їх використовують як рівнозначні, а іноді вбачають у них
відмінність. Відмінність цих термінів, на думку деяких дослідників, полягає в
тому, що менталітет має загальнолюдське значення, а ментальність може
стосуватися до будь-яких соціальних верст і історичних часів. З подібним
поглядом можна погодитися, але переважніше вживати ці терміни як синоніми.
В етнології поняття ментальності досліджував Л. Леві-Брюль. У його
працях «Ментальні функції в первісних суспільствах» (1910 р.) і «Первісна
ментальність» (1922 р.) вивчалися способи функціонування культури, які
визначалися емоційної й «дологічною» схильністю. У цілому поняття
«ментальність» на початку ХХ ст. відбивало поширення в різних галузях знання
нових підходів, які були близькими до сучасного антропологічного підходу.
В історичній науці 20-30-х рр. ХХ ст. термін був сприйнятий французькими
вченими М. Блоком і Л. Февром, засновниками школи «Анналів». Слово
«менталітет» стало ключовим для них, центральним в історії ментальностей.
Основною дослідницькою проблемою для цього напряму було вивчення й
реконструкція картини світу людей минулого. М. Блок і Л. Февр вкладали в
поняття «менталітет» цілком певний зміст, що ближче всього передається як
«бачення світу». У традиції Февра–Блока історичне дослідження набуло, таким
чином, нового змісту. Подібний підхід був цілком закономірним. Існуюче у
вивченні історії членування (соціальна історія, економічна історія, історія
мистецтва, історія релігії і т.д.) призвело до опущення, за виразом Гуревича,
«нескінченно малої величини» [7, c.29]. Цією «малою величиною» є людина.
Головним досягненням М. Блока та Л. Февра й було відстоювання неможливості
«історії без людей». Самосвідомість людини разом з ілюзіями займає законне
місце в історичному дослідженні. Програма вивчення ментальностей виникає, за
словами Ж. Ревеля, із систематичної критики історії ідей [10, c.52]. Л. Февр
278
критикував історію ідей такого, якого вона викладалася на гуманітарних
факультетах, говорив, що цей напрям спотворює «психологічну реальність
минулого». Він вважав, що подібна система викладання використовує занадто
загальні, «шкільні» поняття – Відродження, гуманізм, Реформація і та ін. Февр
намагався, з одного боку, осмислити комплекс фактів культурної історії епохи як
одну зі складових частин «складної й рухливої мережі соціальних фактів», які
перебувають у постійній взаємодії. З іншого – він прагнув охарактеризувати
кожну культуру як струнку систему інструментів і знаків, яка має бути зрозуміла
без викривлення. Центральним поняттям творчості Л. Февра є поняття
«ментального інструментарію». Це поняття містить умови виявленої культури й
умови, що роблять ці прояви можливими. Вивчаючи цей процес, історик здобуває
здатність зрозуміти єдність даної культури, її особливості.
В останні 30 років життя Л. Февр працював над біографіями великих людей
XVI ст. – Лютера, Рабле, Маргарити Наваррської. Л. Февр намагався як
найповніше визначити контури історії ментальностей.
Іншим засновником школи «Анналів» є М. Блок. Основні його праці
«КороліоЧудотворці» (1924 р.) і «Феодальне суспільство» (1939 р.). У своїх
працях Блок приділяв увагу соціальній диференціації культурної поведінки. До
школи «Аналів» дослідники відносять також книгу Ж. Лефевра «Великий страх»
(1932 р.).
Праці французьких істориків були спробою відповісти на два запитання.
Перше запитання – як поєдналося індивідуальне й колективне в історії культури?
Друге запитання – як поєднати в історії однієї епохи дуже різні способи
поведінки? Успіх і поширення поняття «ментальність» і світова популярність
школи «Анналів» свідчать про те, що значною мірою французьким ученим
вдалося відповісти на ці запитання.
Отже, поняття «менталітет», на думку Гуревича, передається як «склад
розуму», «бачення світу» [6, c.60]. Однак картина світу – не точний зліпок
дійсності. Людська свідомість трансформує дійсність відповідно до закладеної в
неї й, за виразом Гуревича, картиною світу, «що володіє нею». Народжуючись у
тій або іншій епосі, людина немов би отримує готову картину світу, засоби
279
комунікації, мови культури, релігію, виховання. Вплив картини світу тим
сильнішим, чим менше підконтрольна вона свідомості людини. Маються на увазі
стереотипи поведінки, мовлення, жестів, звичаї, звички. Ж. Ле Гофф вважає, що
картина світу найстійкіша і консервативна сторона соціальної системи [6, c.26].
Вона охоплює позаособистісні автоматизми свідомості, те, що індивід розділяє з
іншими членами соціуму. Водночас людина має й простір вільної волі. Межі ж
цієї волі визначаються як соціальною системою, у якій перебуває людина, так і
його картиною світу. Людина може свідомо або несвідомо змінювати свій
світогляд. Таким чином, усі аспекти вивчення ментальностей сконцентровані
навколо головної проблеми – проблеми людської особистості, досліджуваної
відповідно до типу культури. Дослідження самосвідомості особистості, в яке
включені духовні навички, схильності, інтелектуальні звички й нахили, уява,
емоції й властиві йому ілюзії, дозволяє дослідникові здійснити діалог культур
(Бахтін) і об’єктивніше «розчути» відповідь досліджуваної епохи. Знання про
систему цінностей людей минулих років дозволяє побудувати ментальний
контекст даного періоду й у цьому змісті є реконструкцією колективної
свідомості.
Таким чином, категорія «менталітет» використовується в гуманітарному
знанні для позначення надіндивідуальних складових масової свідомості,
зумовлених традицією й культурою, що транслюються з покоління в покоління.
Менталітет як потаємний пласт образів і уявлень може залишатися незмінним,
зберігаючи свої основні параметри, навіть коли одна ідеологія змінює іншу.
1.2. Менталітет і культура
Згідно з підходом школи «Анналів», дослідження з ментальності були б
фактично рівнозначні, за словами В. Вжозека, дослідженням «суб’єктивного
контексту людської діяльності», вони були б ідентичні аналізу матеріальної й
духовної культури [4, c.44-45]. Подібним розумінням ментальності може бути
прирівнювання її до самототожності досліджуваної культури. У цьому разі
ментальність виражає істоту, так зване ядро культури. Це те, що становить
людську думку, незалежно від того, усвідомить це людина чи ні. Саме в цьому
280
значенні ментальність створює відношення людей до світу й орієнтує їхню
діяльність. Ці «пануючі метафори» (Рікьор) досліджують найчастіше в
повсякденному мисленні, повсякденній свідомості або в народній культурі. При
цьому ментальність дозволяє досліджувати не всю культуру як цілісність, а саму
«квінтесенцію» культури.
Відповідно до уявлень повсякденної свідомості, культура є винятковим
надбанням освічених людей, тоді як інші залишаються поза нею. Відповідно до
антропологічної концепції культури, вільної від оцінних суджень, культура є
невід’ємною характеристикою людини як соціальної істоти. Ця якість властива,
згідно з даною точкою зору, кожній людині в будь-якому суспільстві. Відмінність
полягає лише в тому, «скільки, за виразом А.Я.`Гуревича, культури індивід
здатний умістити» [7, c.20]. Визначається це соціальним станом, освітою,
особистими здібностями людини. Але незалежно від рівня культури, людина
належить до культури епохи, говорить і мислить на властивій їй символічній мові.
У свою чергу, економічні структури й соціальні норми людської
життєдіяльності здобувають певну стійкість, на думку дослідників, лише у зв’язку
з культурними формами картини світу людей певної епохи. Ці форми з їхнім
традиційним укладом життя становлять природничо-історичний пласт буття.
Приналежність окремих індивідів до цього загального буття насамперед
перебуває в культурно-історичних передумовах. Саме ці передумови
перетворюють загальний світ людей конкретної епохи на реальність, що
історично оформилася, роблять його своєрідним.
Учені, що досліджують ментальність, можуть із визначеністю сказати про
те, що коріння багатьох явищ у житті людей сягають глибинних пластів
національної психології. Так, В.А.`Артамонов згадує у своїй праці дослідження
Ф.`Енгельса, пов’язані з відмінністю національного характеру, історичних
традицій і їх впливу на характерні для різних армій сильні й слабкі сторони
[1,`c.54]. Це швидкість і рішучість французів; холоднокровність, дисципліна й
неповороткість англійців; хоробрість невимогливість і безініціативність росіян.
281
Є. Донченко називає соціальну психіку «макрорегулятором соціальної
динаміки», «соціальним характером», і цілком припускає, що вона ж може
називатися менталітетом [8, c.119-120].
Згадує про альтернативність ментальності психіки й В.А.`Шкуратов. «Будь-
який психологічний феномен, – говорить він, – має позицію в соціальній ієрархії
цінностей і значень, складні історичні системи – породження психіки, які
забезпечують акт зверху, з боку культури» [13, c.109]. Аналогією цьому
керуванню ментальності культурою, з погляду Шкуратова, є керування
нейрофізіологічних механізмів «знизу» мозком людини [13, c.111].
У зв’язку з тим, що вживання термінів «ментальність» і «менталітет» ще не
встоялося, є дослідники, які розділяють ці поняття, і є ті, хто використовує їх як
рівнозначні.
Можна говорити також про те, що менталітет виявляється на рівні
суспільних структур. Психічна реальність, укладена в менталітеті, має різні
форми. Це символи культури, тексти, норми поведінки, способи спілкування, які і
є мовою кожної культури. Можна виділити різні види менталітету: дописьменний,
письменний, міський, провінційний, етнічний, ринковий та ін. Існують різні
класифікації менталітету.
Особливо продуктивним є використання поняття «менталітет» для аналізу
архаїчних культур, міфологічної свідомості. Однак, усе частіше поняття
«менталітет» використовується в розширювальному змісті. Його використовують
тоді, коли розглядають не лише окремі культури, але й напрям думок, душевний
склад різних типів спільності. Зокрема, ментальність допомагає проводити відмінність
між європейською й американською, західною й африканською культурами. З його
допомогою характеризуються етапи розвитку власне європейської культури (антична,
середньовічна ментальність, ментальність Нового часу та ін.).
Якщо говорити про який-небудь народ у цілому, то його менталітет
визначається особливостями загальнонаціональної культури. Основні категорії
даної культури обов’язкові для всіх її носіїв – інакше вони просто не могли б
розуміти один одного й жити в одному суспільстві, взаємодіючи між собою. У
складі народу існують різні соціальні групи й співтовариства, у яких є свої