Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

181

оголошено про це офіційно, чи ні. Справа в тому, що та грошова

одиниця, яка ще діє, але вже приречена на зникнення, швидко

втрачає сферу своєї дії і, по суті, частину коштів у населення та-

ким чином конфіскують.

Прикладом успішного застосування такого методу може бути

грошова реформа, що здійснювалась у Радянському Союзі

1922—1924 рр. Тоді перебудова грошової системи почалася з

емісії в 1922 р. банківських білетів у червінцях, які мали золотий

уміст 7,7 грама золота. Водночас у 1922 і в 1923 рр. проведено

дві деномінації радзнаків, які ще знаходились в обігу (у 1922 р.

10 тис. старих рублів прирівнювалися до 1 нового рубля, а в

1923 р. радзнаки зразка

1923 р. обміняли на нові у співвідношен-

ні 100 руб. до одного рубля).

Таким чином, з 1922 по 1924 р. паралельно в обігу перебувало

дві валюти. Перша — червінець, що мав золотий уміст, був стій-

кою валютою і випускався купюрами вартістю 1, 2, 3, 5, 10, 25 і

50 червінців, призначався, головним чином, для кредитування

народного господарства. Друга — це радзнаки, що не

мали золо-

того вмісту і швидко знецінювалися. Держава використовувала їх

для покриття бюджетного дефіциту.

Метод подвійної валюти в тих умовах виявився досить ефек-

тивною формою проведення грошової реформи і дав змогу вже в

1924 р. припинити випуск радзнаків, замінивши їх казначейськи-

ми білетами з твердо встановленим співвідношенням — 1 черві-

нець дорівнював 10 рублям

. У результаті грошової реформи Ра-

дянський Союз отримав досить гнучку грошову систему зі стій-

кою грошовою одиницею.

Але слід підкреслити, що успіх грошової реформи 1922—

1924 рр. був забезпечений не тільки суто монетарними заходами.

Важливим моментом стало значне скорочення державних витрат

через припинення фінансування державних підприємств. За цей

період збанкрутувало дуже багато

підприємств. У деяких галузях

їх кількість сягала 1/3 усіх підприємств.

Що ж стосується грошових реформ у широкому розумінні, то

це якісні масштабні і, як правило, довготермінові зміни в усій ца-

рині грошових відносин. В умовах нашої держави вони тісно

пов’язані зі структурною перебудовою економіки, формуванням і

розвитком ринкової інфраструктури, удосконаленням

норматив-

ної бази суспільного виробництва, розвитком банківської систе-

ми, розробкою ринкових механізмів регулювання грошової сфе-

ри, удосконаленням організації використання різноманітних

фінансових інструментів тощо.

182

Історія грошових реформ у нашій країні бере початок з 1917 р.

Як відомо, вперше державну самостійність Україна отримала в

1917 р. Спочатку Центральна Рада своїм універсалом проголоси-

ла автономію Української Народної Республіки, а пізніше, у зна-

менитому четвертому Універсалі було оголошено її повну дер-

жавну самостійність.

Здобуття Україною незалежності поставило на порядок

ден-

ний питання про створення власної грошової системи. До цього

підштовхував не тільки факт наявності державної самостійності,

але й повний розвал грошової системи Російської імперії, до

складу якої входила й Україна.

Кризовий стан грошової системи, викликаний наслідками

Першої світової війни, різко посилився з приходом до влади бі-

льшовиків. Виходячи з теорії

історичної приреченості товарного

виробництва і можливості його негайної ліквідації, вони почали

активно здійснювати неконтрольовану емісію грошей. Їх маса

вже на кінець 1917 р. зросла до 20 млрд руб., а до травня 1918 р.

вона сягала 40 млрд руб.

У цих умовах потрібно було якнайшвидше створювати свою

грошову систему. Однак реалізація процесу створення власної

валюти

здійснювалась Центральною Радою нерішуче і з явним

запізненням. Тільки в січні 1918 р. був прийнятий закон про ви-

пуск державних кредитних квитків (карбованців) Української

Народної Республіки. Було випущено 100 карбованцеві купюри,

а пізніше з 1 березня 1918 р. введена гривня, що містила 100 ша-

гів. Однак українські гроші перебували в обігу нарівні з російсь-

кими рублями

і вільно обмінювалися на них. Тільки 14 вересня

1918 р. було обмежено ввезення російських рублів на нашу тери-

торію і взято під контроль (шляхом штемпелювання російських

рублів) їх обіг в Україні. Логічним продовженням цього стало

доручення, яке дав уряд гетьмана П. Скоропадського Міністерст-

ву фінансів Української Народної Республіки, від 8 жовтня

1918 р.

про повне виведення з обігу російських цінних паперів.

Завершити цю операцію гетьманату не вдалося, тому що уряд

П. Скоропадського поступився місцем Директорії. Але вже в січ-

ні 1919 р. прийнято закон про остаточне припинення руху росій-

ських рублів та їх обмін до 26 січня 1919 р. на українські гроші

спочатку за курсом 90 коп., а

пізніше — 70 і 50 коп. за рубль. Пі-

сля ліквідації незалежності України і з її входженням до СРСР

грошова система нашої держави перестала існувати.

З одержанням Україною в 1991 р. незалежності знову постало

питання про введення власної валюти і створення самостійної

183

грошової системи. Цей процес пройшов три етапи від уведення

купона до виходу з рублевої зони і введення гривні. Особливу

значимість з огляду на процес становлення грошової системи не-

залежної держави мало введення гривні, що було здійснено в ре-

зультаті проведення грошової реформи. Її підготовка відбувалася

досить довго і супроводжувалася пошуком найбільш

оптималь-

них варіантів її проведення. При цьому її оптимальність визнача-

лася з позицій забезпечення стійкої національної валюти. Вирі-

шення даного завдання вимагало істотного скорочення грошової

маси і надання реформі різко вираженого конфіскаційного харак-

теру.

Напередодні проведення реформи як можливий варіант роз-

глядався досвід проведення грошової реформи 1922—1924 рр. у

Радянському Союзі.

Він, як відомо, був успішним і базувався на

методі введення двох паралельних валют.

Однак даний досвід не було використано в Україні через різко

виражений конфіскаційний характер цього методу проведення

реформи. Такий спосіб проведення реформи зачепив би інтереси

мільйонів громадян, які вже втратили практично всі свої заоща-

дження у зв’язку з

уведенням купона і величезною інфляцією, що

супроводжувала його обіг. Цей шлях реформування грошової

сфери загрожував небезпекою великих соціальних потрясінь у

суспільстві.

Поряд із цим були й інші причини, які зупинили розробників

реформи від використання даного досвіду, тому що конфіскацій-

ний характер реформи викликав би прагнення населення отова-

рити наявну грошову

масу. У свою чергу, наплив великої маси

грошей спустошив би товарні ринки і призвів до різкого зростан-

ня цін. Кінцевим наслідком цих процесів неминуче стало б різке

погіршення становища найбільш незахищених верств населення і

могло б спричинити гострий соціальний конфлікт.

Щоправда, грошові реформи, які проводилися в Радянському

Союзі (прикладом може бути

грошова реформа 1947 р.) здійсню-

вались з класових позицій і переносили (принаймні теоретично)

тягар основних втрат на більш заможні прошарки населення. Од-

нак здійснити конфіскацію переважно за рахунок власників ве-

ликих коштів в Україні практично було неможливо. Високий сту-

пінь кримінологізації нашої економіки ставив під сумнів

можливість вилучення частини грошей з

депозитних рахунків

представників тіньового сектору економіки, оскільки вони, як

правило, не тримають усі свої кошти на таких рахунках у комер-

ційних банках. Тому було обрано неконфіскаційний спосіб про-

184

ведення грошової реформи. Він ставив перед Національним банком

України і перед урядом надзвичайно складне завдання: необхід-

ність забезпечення стійкості грошової одиниці як у початковий

період проведення реформи, так і в наступний. Це складне за-

вдання в момент проведення реформи і на першому етапі після її

здійснення було вирішено успішно.

Грошова реформа

в Україні почалася 2 вересня і продовжува-

лась до 16 вересня 1996 р. Упродовж цього періоду вільно вико-

ристовувались як гривні, так і карбованці. Це була найбільш ус-

пішна з усіх грошових реформ, проведених до цього часу в

країнах СНД. Найважливіша її особливість — це насамперед її

неконфіскаційний характер. Досить високим був і рівень

її техні-

чної організації. Реформа була прозорою і це різко виділяло її на

тлі всіх попередніх грошових реформ, що проводились у респуб-

ліках колишнього СРСР.

Уже за перших 15 днів проведення реформи було обміняно

95,5 % усієї готівки. Важливо підкреслити, що неконфіскаційний

характер реформи став основним чинником стримування різкого

зростання цін. У період

проведення реформи вони мало змінили-

ся і встановлений урядом місячний мораторій на підвищення цін

уже через півмісяця достроково було скасовано.

У першу річницю проведення реформи можна було, підбива-

ючи її підсумки, виокремити ті позитивні моменти, до яких вона

привела, а саме:

⎯

Істотне зниження рівня інфляції за період з вересня 1996 р.

по вересень 1997 р. У 1997 р. інфляція становила 110 %, що стало

найнижчим її показником за весь попередній період.

⎯

Укріплення стабільності курсу гривні стосовно долара, ні-

мецької марки і російського рубля. Це дозволило вже в середині

1997 року ввести перший валютний коридор у межах 1,7—

1,9 грн за долар США, а це означало введення конвертації гривні

за поточними платежами.

⎯

Зростання довіри до гривні, що знайшло своє вираження

насамперед у збільшенні на 120 % внесків населення в комерцій-

ні банки. Це привело до нарощування кредитних ресурсів комер-

ційних банків і дало змогу збільшити обсяги кредитування при

одночасному зниженні середніх процентних ставок за банківсь-

ким кредитом з 63 до 42 %.

⎯

Валові резерви Національного банку України зросли з 3,8

до 5,4 млрд дол.

⎯

Відбулися позитивні зрушення на валютному ринку, що

знайшло своє відображення в збільшенні обсягів продажу валюти.

185

⎯ Станом на 01.08.1997 р. видані комерційними банками кре-

дити склали 6,5 млрд грн, що на 2 млрд грн більше, ніж рік тому

до проведення грошової реформи.

Щодо загального підсумку грошової реформи 1996 р., то вона

мала велике позитивне значення для розвитку нашої економіки

та продовження ринкових реформ. Важко перелічити ті явища,

які тією чи іншою

мірою стали наслідком успішно здійсненої ре-

форми, але найбільш важливі з них такі:

⎯

в Україні була введена власна національна валюта, а це

один з найважливіших символів незалежної держави;

⎯

курс гривні став стабільним і в наступні роки, він хоч і ко-

ливався залежно від дії багатьох чинників, але ці коливання вже

не були руйнівними для нашої економіки;

⎯

гривня стала привабливою для громадян і господарюючих

суб’єктів, а це, у свою чергу, сприяло нагромадженню, зменшен-

ню бартеризації економіки, пом’якшенню проблеми неплатежів,

послабленню рівня доларизації економічних відносин, розши-

ренню довгострокового кредитування, припливу іноземних інве-

стицій тощо;

⎯

уведення нової валюти супроводжувалось деномінацією, а

це призвело до різкого скорочення в обігу кількості банкнот, зна-

чно зменшило витрати і поліпшило бухгалтерський облік, роботу

суб’єктів господарювання й усіх тих, хто так чи інакше пов’я-

заний з організацією руху грошей.

Позитивні наслідки грошової реформи ще довгий час сприя-

тимуть розвитку

нашої економіки і ринковим перетворенням у

господарському механізмі незалежної України.

5.5 АНТИІНФЛЯЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупи-

нити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфля-

ції. Однак це не означає виключення можливості нового нарос-

тання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу

систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в су-

купності уособлюють антиінфляційну політику.

Слід зазначити, що антиінфляційна політика

не може бути

спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій еконо-

мічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають бага-

186

товікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва,

показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний

супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися

високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контро-

лю, який забезпечує її стримання в певних відносно невеликих

межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення

трьох основних цілей, які можна сформулювати

так:

⎯

розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат-

ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з

розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар-

ною масою;

⎯

проведення глибоко продуманої політики грошового регу-

лювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни

і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

⎯

скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає

великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Цілі антиінфляційної політики відбивають загальні, стратегіч-

ні завдання суспільства в плані подальшого розвитку ринкової

економіки. Однак у більш близькому варіанті антиінфляційна

політика передбачає набір різних заходів, спрямованих на розви-

ток виробництва і диригування зростанням цін. Вона здійснюєть

ся за двома основними напрямками.

Перший — пов’язаний з тим, що однією з вирішальних при-

чин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як

правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й

антиінфляційна політика будується переважно на монетаристсь-

ких методах. Вони припускають скорочення дефіциту державно-

го бюджету, відмову від

прямого кредитування уряду на покрит-

тя цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мініму-

му, регулювання грошової маси. Останнє часто здійснюється

методом таргетування, тобто збільшення грошової маси, але

тільки в межах, що рекомендуються монетаристами (3—5 % на

рік), та з поправкою на динаміку зростання ВВП і продуктивнос-

ті суспільної праці.

Серед найбільш поширених

заходів, що практикують центра-

льні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та

лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної екс-

пансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення об-

лікової ставки центрального банку, збільшення норми обов’язко-

вих резервів, регулювання процентних ставок та іншими

подібними заходами. Що ж стосується лімітування випуску го-

187

тівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого

контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують вида-

ти комерційні банки. Нерідко держава вводить пряме регулюван-

ня збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрямок пов’язаний зі спробою регулювати заробіт-

ну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На

практиці роз-

робки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання

цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це

знайшло вираження у заморожуванні заробітної плати, що широ-

ко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і бага-

тьох європейських країнах. Воно знаходило своє вираження в

домовленостях з профспілками про припинення зобов’язань

ро-

ботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з

профспілками) про підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики на-

лежить також державне регулювання цін. Воно може супрово-

джуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередни-

ків. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і ду-

же поступово йшли до

лібералізації цін. Так, скажімо, Франція на

своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки

в 1986 році.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регу-

лювання зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з тим, що за певних

умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вжива-

ти відповідних захисних дій. Особливо важливе значення

це має

для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв

і високим рівнем відкритості нашої економіки.

Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих

процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання

цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж

причин. Одним із таких заходів є індексація доходів

. Ця політика

дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на

великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних

процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація

доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує

стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у

своєму саморегулюванні найбільш

ефективно діє в антиінфля-

ційному напрямку.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на

економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті захо-

ди, що пов’язані з адміністративними діями. Вони за своєю сут-

ністю мають антиринковий характер і за крайніх проявів, напри-

188

клад в умовах тотального регулювання цін, здатні нанести рин-

ковому механізму значних збитків. Однак у певних ситуаціях

адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхід-

ним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий ме-

ханізм. Як правило, це пов’язано з короткочасним і нетотальним

регулюванням цін.

Зазначені основні засади

організації і здійснення антиінфля-

ційної політики мають дещо узагальнений характер. Що ж стосу-

ється розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній

окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають

як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи

іншій країні. Це пов’язано з тим, що

антиінфляційна політика —

це складне і багатомірне явище, в реалізації якого треба врахува-

ти особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних

завдань, що стоять перед суспільством на тому, чи іншому етапі і

дію багатьох інших чинників.

Слід підкреслити, що у світі вже накопичено певний досвід бо-

ротьби з інфляцією. Цей досвід особливо помітно

накопичився піс-

ля 60—70-х років ХХ ст., коли у високорозвинених країнах почали

істотно зростати ціни. І хоч рівень інфляції в країнах Заходу був, за

нашими мірками, невеликим (до 10—15 % на рік), він став суттє-

вою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. То-

му в кінці 1970-х на початку 1980-х років

у розвинутих країнах За-

ходу почався період широкого застосування антиінфляційних

заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму

і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії гро-

шей, який би не перевищував за своїми темпами темпи зростання

продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних

заходів у

країнах з розвинутою ринковою економікою стала полі-

тика президента США Р. Рейгана, яка отримала назву «рейгано-

міки». Її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіци-

ту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все

непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган скоротив чисельність

державного апарату на 100 тис. чоловік. Одночасно було вжито

низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено подат-

кову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні ко-

шти на збільшення виробництва продукції і переоснащення ви-

робництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за

емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало

свої позитивні результати, і вже в кінці

1980-х років інфляція в

США знизилась до прийнятного рівня в 4—5 % річних.

189

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих ін-

дустріальних країнах, до яких належить і Бразилія. На початку

90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з

метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних еко-

номічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отри-

мали назву «Нова Бразилія». В основу

цих заходів покладено за-

вдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової

маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої

грошової одиниці на нову у співвідношенні 1 : 1. Але це торкну-

лось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які

були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої

грошової

одиниці і їх власники мали право отримати ці гроші,

але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше ви-

значеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному

банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше

18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях гро-

шових спекулянтів

і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкла-

дів. Їх власники повинні були для отримання грошей надати сві-

доцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких

коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях ті-

ньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на

яких

були суми, що перевищували встановлений урядом Бразилії

розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій

грошовій одиниці.

Вказані заходи уряду Бразилії призвели до заморожування ба-

нківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була

вилучена з обігу на цілих 18 місяців. Усе це дало позитивні нас-

лідки. Інфляцію в Бразилії було

приборкано, а в економіці поча-

лось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування та-

ких антиінфляційних заходів, яких було вжито в Бразилії,

зутрічається досить рідко.

Цікавим є й досвід боротьби з інфляцією і нашого сусіда

Польщі. У 1988 р. рівень інфляції в цій країні склав 85 %, а в

наступному році він подвоївся.

Для боротьби з цим уряд Поль-

щі розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму,

яка мала характер «шокової терапії». Ось основні заходи цієї

програми:

⎯

лібералізація цін;

⎯

жорстка грошова політика;

⎯

суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробі-

тної плати;

190

⎯ зменшення норми індексації заробітної плати залежно від

інфляції. Якщо спочатку (до введення програми) індексація заро-

бітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. — 0,2 %.

Стабілізаційна програма Польщі дала свої певні наслідки хоч і

не досягла мети повністю. Ціни все ж таки зростали, а спад виро-

бництва в 1990 р. зупинити не вдалося. Але в

цілому цей досвід

показує, що навіть у складних умовах, які віддзеркалювали пере-

хід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійс-

нювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і

тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі

було

використано теоретичні й практичні розробки західної еко-

номічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з ба-

гатьма серйозними помилками, приборкати, врешті-решт, інфля-

цію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні на-

слідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її нас-

лідками, який і складає

, власне, антиінфляційну політику держа-

ви, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляцій-

ної політики. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 р. Його

суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки під-

няти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеже-

ності ресурсів

і зростання цін через різке подорожчання енерго-

ресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших

факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились

марними. У той же час урядом була здійснена масова лібераліза-

ція цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це

призвело до зростання дефіциту державного бюджету

, який по-

кривався за рахунок використання потужностей друкарського

верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш

загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю анти-

інфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати ан-

тиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляцій-

ною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політи-

ки

починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 р.

На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набуває пев-

них конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий ха-

рактер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому

етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при

формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення

спе-