![](https://cv01.studmed.ru/view/ddc7741/bgd8.png)
216
ся і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися
банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб
стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається
до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і
тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коли-
вань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською
угодою для стабілізації
свого курсу країна могла використати частину свого золотовалю-
тного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (де-
вальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної
валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ.
Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну
валюту на долари за фіксованим курсом
і накопичувати резерви в
доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на
золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило
центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в бан-
ках США або Європи і отримувати на них певний дохід.
Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних
курсів теж давали
країнам-учасницям можливість для певного
маневру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фік-
сувалося стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При
цьому уряд міг за певних економічних умов коректувати саму
основу обмінного курсу, встановлюючи новий паритетний курс і
навіть на деякий час вводити «плаваючий курс» щодо інших ва-
лют. Такі «плаваючі
курси» вводили декілька країн. Канада, на-
приклад, вводила їх на кілька років, але засновники Бреттон-
Вудської системи розглядали введення «плаваючого» курсу як
відхилення від суті самої угоди.
Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої
угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знеці-
нення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи
і
США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення
сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це
стало помітно особливо з початку 1960-х рр. Центральні банки
європейських країн усе частіше продавали золото на вільному
ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на зо-
лото США за фіксованою
ціною 35 дол. за тройську унцію.
Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили
«золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Велико-
британія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою
пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондон-
ському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Меха-
нізм
підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки