Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

221

Європейського фонду валютної співпраці. Цей кредит давав змо-

гу подолати негативні явища, що виникали у зв’язку з тимчасо-

вим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала

змогу отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до

п’яти років за рахунок спільних коштів співтовариства

. Але та-

кий кредит супроводжувався певними умовами стосовно до еко-

номічної політики країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим,

що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх

офіційно оголошених золотих резервів. Право власності на це зо-

лото з боку країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною су-

мою

в екю, яка зараховувалась в офіційні резерви. У спільному

фонді країн Європейського союзу було зосереджено більше 2,5

тис. т золота.

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відно-

синах між країнами Європейського союзу, а також для розрахун-

ків в операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній тор-

гівлі. За допомогою ЕКЮ в

цих країнах надавались кредити, а з

1986 р. в екю здійснювався взаємний залік вимог через Банк між-

народних розрахунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль

резервного активу і нагромаджувалась центральними банками

країн Союзу. За депозитами в екю нараховувались відсотки, які

розраховувались на базі ставок внутрішнього валютного ринку

конкретної країни. Але екю

не змогла повністю виконувати фун-

кції наднаціональної валюти, оскільки вона не існувала у вигляді

банкнот, а це означало, що вона не була звичайним засобом роз-

рахунків за межами центральних банків Європейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з

1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комі-

сія, яку

очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву «План

Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейсько-

го союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала

три етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті до-

сягнення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання

коливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало,

що більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальсь-

кого ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було від-

мінити, а коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських

центральних банків, що означало координацію та

регулювання

курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць

222

в усій валютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувало-

ся створити Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-

Майні (Німеччина), на базі якого пізніше планувалося створення

Європейського центрального банку. Він повинен був здійснюва-

ти різні заходи, спрямовані на зменшення дефіциту бюджетів,

боротьбу з інфляцією тощо. При цьому всі дії Європейського

центрального банку

повинні стати незалежними від національ-

них урядів країн Європейського союзу. Початковий капітал цьо-

го банку планувався у розмірі 5 млрд екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною

європейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Єв-

ропейський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти

вважали, що перший етап

буде потребувати 6—7 років, а другий

етап швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи

хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1991

р. європейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди)

«Угоду про Європейський союз», яка стала чинною після її рати-

фікації в 1993 р.,

і передбачала посилення інтеграції країн-членів

Європейського союзу з подальшим розвитком валютного союзу

на основі введення єдиної грошової одиниці. З початку 1990-х

рр. почав діяти перший етап плану Делора. Його успішна реалі-

зація сприяла початку другого етапу і його трансформації в тре-

тій. Останій почався з 1997 р. після наради в Амстердамі

країн-

учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили рішення про

введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не

мав (принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії

людства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в то-

му, що ті країни, які бажали ввести єдину

валюту, мали виконати

певні умови. Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з

боку кожної держави. Найважливіші з цих умов:

• країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рі-

вні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

• державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який під-

раховано на базі ринкових цін

;

• рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня ін-

фляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з най-

меншими показниками інфляції;

• середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на

10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього

223

рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками

за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки

одна країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у

«прокрустове ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труд-

нощі у виконанні цих вимог для більшості країн Союзу, процес

реалізації плану введення

єдиної європейської валюти поступово

йшов до свого завершення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс

національних валют до євро, і на його основі почався перераху-

нок усіх фінансових та інших активів як у країнах-членах союзу,

так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота,

яка включала й експеримент. У

1999 р. за півроку було здійснено

таке. В Італії за згодою Європейського центрального банку та

Європейської комісії надрукували 1 млрд євро і завезли у пошто-

ві відділення двох маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве

і Ф’єзоле. Громадяни цих міст могли поміняти свої ліри на євро

за курсом 1 євро за 2000 лір і розрахуватись

ними в усіх устано-

вах цих містечок. Експеримент викликав жвавий інтерес, особли-

во серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбу-

вати велику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французь-

кому містечку Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети єв-

ро. До кінця 2001 р. було викарбувано

7,5 млрд монет загальною

вагою 30 тис. т, що в чотири рази більше ваги Ейфелевої вежі. А

в цілому на початку існування євро було випущено 12 млрд банк-

нот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10, 5 євро, а також 70 млрд мо-

нет номіналом 1, 2 євро і в 50, 20, 5, 2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Фран-

ція, Італія, Іспанія,

Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія,

Фінляндія, Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну ва-

люту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця

валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. Що

стосується таких країн, як Великобританія, Швеція і Данія, то

вони поки що займають очікувальну позицію і за бажанням

можуть приєднатись до системи євро

. Трохи пізніше до євро

приєднались Греція, а в кінці 2007 р. ще три країни: Мальта,

Кіпр і Словенія.

Процес уведення євро йшов з успіхом і на початку 2002 р. в

цих країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у пе-

ршій половині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними

валютами, а з 1

липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став

224

тільки євро. Що ж стосується остаточних сум у національній

валюті, то протягом декількох років їх можна було поміняти на

євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розраху-

нками спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити

приблизно 15—20 млрд дол. на рік, або в межах 0,5—1 % від

ВВП кожної країни. При

цьому в більшому виграші будуть малі

країни Європейського союзу. Це важливий фактор, який сприяв

уведенню єдиної валюти. Певною причиною введення євро є і те,

що європейські країни завжди суперничали з США. Це суперни-

цтво пролягає і в площині валют. Зрозуміло, що екю не могло

стати повноцінним конкурентом для долара хоча

б через те, що

ця грошова одиниця не використовувалася в готівковому варіан-

ті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що економічна

база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки 11 країн

Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою

США. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чо-

ловік (США

— 268 млн), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США

— 7,8 трлн дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих

країн становив 1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фі-

нансових ринків (це капіталізація акцій, облігацій і банківських

активів) становила 21,1 трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтерна-

ціоналізація господарського життя. Шлях

, яким іде об’єднана Євро-

па, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні

проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу

в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід за-

рахувати проблему наявності різних темпів інфляції, а також

проблему дефіциту державних бюджетів,

що за своїми показни-

ками дуже відрізняється в різних країнах, які ввели євро. Змен-

шення темпів інфляції та зменшення бюджетного дефіциту — це

один з головних напрямків подальшого вдосконалення сучасної

Європейської валютної системи. Саме це повинно стати визнача-

льним чинником забезпечення її стабільності принаймні на да-

ному етапі.

З метою підтримки стабільності

євро в умовах загрозливих

темпів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного

бюджету передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції

у вигляді різноманітних штрафів, обмежень на отримання креди-

тів у європейському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки

не буде здійснено відповідне коригування дефіциту державного

225

бюджету або доки не буде вгамовано інфляцію до прийнятних

рівнів. Але поряд з цими каральними методами розробляються і

заходи щодо надання допомоги країнам-партнерам, для котрих

названі вище проблеми загострюються до масштабів, які станов-

лять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові рин-

ки, що надає їй

статусу значно більшого ніж статус власне регіо-

нальної валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливос-

ті найближчим часом приєднатись до цього валютного союзу,

Україна вводить операції з євро на валютний ринок нашої держа-

ви. Вже на початку 1999 р. Національний банк України дозволив

комерційним банкам здійснювати конверсію євровалют у євро

здійснювати купівлю-продаж євро на міжбанківських валютних

біржах нашої держави.

6.4 ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА НБУ

Валютне регулювання є складовою частиною державного

регулювання економіки, хоч і не може бути зведене до нього, бо

пов’язане взаємодією різних країн, а ця взаємодія в цілому зна-

ходиться за межами національного регулювання, хоч і тісно

пов’язана з ним. З огляду на це валютне регулювання спирається

на теоретичне підґрунтя,

яке лежить в основі сучасної практики

державного регулювання.

Починаючи з другої чверті минулого століття, пануючим на-

прямком економічної думки в теорії державного регулювання

було кейнсіанство. Суть концепції державного регулювання еко-

номіки Дж. Кейнса і його послідовників базувалась на тезі про

те, що сучасна ринкова економіка неспроможна до повної та

ефективної саморегуляції

. Цей її недолік, за висновками теорети-

ків цього напрямку, можна подолати за допомогою фіскальної і

кредитної політики. У системі цього механізму певна роль відво-

дилась і валютному регулюванню, але воно відігравало другоря-

дну роль, бо провідною ідеєю була ідея забезпечення високоефе-

ктивного функціонування економічного організму суспільства

передусім за рахунок внутрішніх

перерозподільчих процесів.

Кейнсіанство, зігравши помітну позитивну роль у розвитку

економіки значної кількості держав, на кінець ХХ ст. вичерпало

себе, і на зміну йому прийшов монетаризм. На відміну від кейн-

226

сіанства, представники цього напрямку в розвитку економічної

думки вирішальним важелем забезпечення стабілізації й рівнова-

ги суспільного виробництва вважають гроші. Відтак, монета-

ризм, як сучасна теорія державного регулювання економіки, від-

водить валютному регулюванню значно більше уваги. Це

пояснюється не тільки тим, що для монетаристів гроші — вирі-

шальний чинник досягнення збалансованості суспільного вироб

ництва, а й тим, що кінець ХХ—початок ХХІ ст. характеризува-

лись великими змінами в процесах розвитку економіки. На

порядку денному стоять питання відкритості економік, дуже по-

мітного впливу світової грошово-кредитної сфери на національ-

ну, глобалізації економічних процесів, яка чітко реалізується і в

інтернаціоналізації валютних відносин. У цих умовах

монета-

ризм як загальна теорія державного регулювання сьогодні не

може не охоплювати валютне регулювання і валютну політику.

Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою ва-

лютної системи, яка реалізується як у межах окремої держави,

так і поза нею. Виокремлюють два рівні валютного регулювання:

наднаціональний (міжнародний) і національний.

Перший рівень валютного регулювання

забезпечує МВФ. Са-

ме він здійснює валютне регулювання, керуючись узгодженими

світовою спільнотою, і найперше членами цієї організації, прин-

ципами регулювання міжнародних валютних відносин. Цей рі-

вень і загальні основи його реалізації буде розглянуто в заключ-

ному розділі підручника.

Другий рівень — це національний рівень валютного регулю-

вання. Він забезпечує регулювання валютних

відносин у межах

конкретної держави і виливається в поточне, повсякденне регу-

лювання валютного ринку. Цей рівень тісно пов’язаний з пер-

шим, їхній зв’язок знаходить вираження в тому, що стратегічна

складова національного валютного регулювання повинна бути

якомога тісніше пов’язана з міжнародним валютним регулюван-

ням. При цьому з огляду на

значне посилення процесів інтерна-

ціоналізації виробництва і глобалізації економічного життя всіх

країн світу ця складова національного валютного регулювання

буде постійно посилюватись.

Валютне регулювання, що розроблюється і здійснюється на

національному рівні, визначається певними нормативними акта-

ми. Як правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів ва-

лютних відносин, порядок і особливості здійснення

валютних

операцій, механізм визначення валютного курсу національної

грошової одиниці до інших валют, порядок утворення й механізм

227

використання валютних резервів країни, особливості й загальну

організацію валютного контролю в межах держави.

В Україні основні засади організації валютного регулювання

вперше було викладено в Законі України «Про зовнішньоеконо-

мічну діяльність» (1991), який заклав перші правові основи орга-

нізації управління валютною сферою. Але безпосереднім норма-

тивним актом, що стосувався валютного регулювання, стали

декрети

Кабінету Міністрів від 19.02.1993 р. «Про систему валю-

тного регулювання і валютного контролю» та «Про порядок здій-

снення розрахунків в іноземній валюті». Ці документи визначали

загальні принципи валютного регулювання, порядок здійснення

валютних операцій і поклали на НБУ функцію організації управ-

ління й контролю за валютною сферою. У подальшому нормати-

вна база

поповнювалась новими законами, які містили норми

стосовно валютного регулювання. Серед них слід назвати Закон

України «Про Національний банк України» і деякі інші нормати-

вні акти.

Об’єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух

і самі валютні відносини. Але це регулювання найбільш сфоку-

соване, як правило, на забезпеченні курсоутворення і

на відпові-

дному регулюванні курсу національної валюти. Зрозуміло, що

таким об’єктом є й відносини між суб’єктами, які вступають у ці

валютні відносини. Так, держава в особі відповідно уповноваже-

них на це органів, регламентує, наприклад, відносини між коме-

рційними банками і господарюючими суб’єктами-резидентами

країни, які проводять валютні

операції. Окремо будуть регулюва-

тись такі самі відносини з нерезидентами. Об’єктом регулювання

будуть і ті відносини, які виникають між певними суб’єктами,

наприклад, у процесі переміщення валюти через митний кордон

держави та ін.

Суб’єктами регулювання виступають інституційні державні

органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодав-

ства країни

. Як правило, це центральний банк, комерційні банки,

Міністерство фінансів та інші спеціальні установи, яким держава

надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регу-

лювання.

У нашій державі, як і в інших країнах з ринковою економікою,

головним суб’єктом, який здійснює валютне регулювання, ви-

ступає центральний банк — Національний банк

України. Саме

він визначає курс національної валюти стосовно до валюти ін-

ших держав, регламентує порядок і межі використання іноземної

валюти на території нашої країни, нагромаджує і забезпечує від-

228

повідно до закону управління золотовалютними резервами краї-

ни, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних

операцій та операцій з валютними цінностями, контролює валю-

тні операції.

Важливим суб’єктом валютного регулювання виступають ко-

мерційні банки, які згідно з чинним законодавством України за-

безпечують контроль за проведенням валютних операцій, які

здійснюються резидентами країни

У процесі здійснення валютного регулювання, особливо в тій

його частині, яка фокусує валютний контроль, суб’єктами висту-

пають Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація,

Державна митна служба України. Кожен із цих органів виконав-

чої влади забезпечує валютний контроль у межах тих повнова-

жень, які закріплені за цим органом і входять у

його безпосередні

функції. Наприклад, Державна митна служба контролює порядок

переміщення через митний кордон України валютних цінностей,

а Державна податкова адміністрація контролює виконання норм

чинних законів нашої держави щодо здійснення валютних опера-

цій на нашій території як резидентами, так і нерезидентами.

Валютне регулювання спирається на певну низку конкретних

дій, що їх виконують

відповідні органи. Ці дії регламентуються

законодавством країни і виявляються у формі певних напрямків

або елементів валютного регулювання. Вони пов’язані між со-

бою і в сукупності утворюють механізм державного регулювання

валютних відносин.

До найбільш дійових методів (елементів) валютного регулю-

вання слід зарахувати:

⎯ маневрування обліковою ставкою центрального банку. Цей

спосіб не тільки дає змогу регулювати грошову масу, але й спри-

яє або не сприяє (залежно від напрямку змін) ввозу або вивозу за

кордон іноземної валюти;

⎯ диверсифікація валютних резервів країни. Це дає змогу (за

умови його розміщення в декількох валютах) зменшити збитки,

які можуть виникнути у разі знецінення тієї чи іншої валюти;

⎯ купівля або продаж золота з метою зміни кон’юнктури ри-

нку шляхетних металів;

⎯ валютна інтервенція, котра веде до зміни курсової вартості

національної валюти стосовно іноземної і викликає відповідні

зміни в платіжному балансі країни;

⎯ девальвація, яка полягає в офіційному зниженні оголоше-

ного курсу національної валюти країни. Це веде до збільшення

експорту і зменшення імпорту. Але в сучасних умовах до цього

229

заходу вдаються не дуже часто. Частіше він вимушений і

пов’язаний з іншими загальноекономічними, а то й світовими

процесами;

⎯ ревальвація, яка протилежна девальвації і полягає у підви-

щенні курсу національної валюти. Ревальвація стимулює при-

плив іноземної валюти;

⎯ посилення або послаблення валютних обмежень. Обмежен-

ня можуть стосуватися зміни правил вивозу валюти громадяна-

ми, обміну юридичними і фізичними особами національної ва-

люти на іноземну, зміни правил вивозу валютної виручки

нерезидентами країни і т. ін.

Валютне регулювання як система дій з боку держави щодо ре-

гулювання валютних відносин знаходить своє відображення

валютній політиці. Її розробкою і впровадженням у життя, як

правило, займається центральний банк країни. Валютна політика

виступає складовою частиною грошово-кредитної політики і у

своїх цілях і засобах відбиває як поточні, так і стратегічні питан-

ня валютного регулювання на його даному конкретному етапі за-

лежно від дії конкретних чинників.

Валютна політика Національного банку України включає такі

найважливіші складові:

• заходи, націлені на обмінні курси з метою захисту валютних

резервів НБУ;

• дії, спрямовані на стабілізацію і розвиток валютного ринку;

• заходи щодо захисту національної валюти і забезпечення її

внутрішньої та зовнішньої стабільності й конвертованості;

• комплекс дій щодо створення сприятливих

умов для при-

пливу іноземної валюти в нашу державу;

• накопичення золотовалютних резервів для забезпечення

платоспроможності нашої держави.

Валютна політика відображає не тільки загальні, тобто страте-

гічні завдання, що стоять перед державою, а й ті обставини, що

складаються в економіці на кожному етапові її розвитку. Ця по-

літика має певні

особливості, і залежно від них у характері та ме-

тодах її реалізації можна виділити певні періоди, або етапи.

На початку становлення нашої незалежної держави в умовах

емісійної монетарної політики, яка проводилась НБУ до 1994 р. і

знаходила свій вияв в емісійному покритті бюджетного дефіциту,

суттєво зросла інфляція, а через неї посилювався і

попит на іно-

земну валюту, перш за все на долари. Це призвело до великого

знецінення карбованця. Так, у 1992 р. інфляція за рік становила

2100 % (ціни зросли у 21 раз), а курс карбованця стосовно долара

230

США впав у 1062,8 раза, тобто зовнішнє падіння карбованця по-

рівняно з внутрішнім було вищим у 50,6 раза (1062,8 : 21) = 50,6.

За цих обставин НБУ вдався до адміністративно-командних

заходів щодо руху валюти і її регулювання. Ці заходи зводились

до такого:

• обов’язковий продаж господарюючими суб’єктами 50 % ва-

люти, вирученої від експорту;

• лімітування вивозу

іноземної валюти за кордон;

• жорсткий контроль за здійсненням будь-яких валютних

трансакцій і встановлення обов’язкових відрахувань від валют-

них надходжень;

• обмеження закордонних інвестицій, які здійснювали рези-

денти України.

Цей етап реалізації валютної політики НБУ характеризувався

жорсткими валютними обмеженнями і відображав надзвичайно

складну ситуацію, яка склалась в економіці

нашої держави в той

період.

Другий етап починається з 1994 р. і продовжується до введен-

ня національної валюти — гривні (1996 р.). Він характеризується

тим, що валютна політика стає більш ліберальною, а валютний

ринок помітно розширюється. Вже в кінці 1994 р. валютний курс

почали визначати на основі купівлі-продажу валюти на Україн-

ській міжбанківській валютній

біржі (УМВБ). Обсяги торгів на

цій біржі поступово зростають, а сама біржа відкриває свої філії

в Харкові, Львові, Донецьку та Дніпропетровську.

У 1995 р. відбулась подальша лібералізація валютних опера-

цій. НБУ дозволив здійснювати обов’язковий продаж валютних

надходжень не тільки на УМВБ, а й через уповноважені банки та

на міжбанківському валютному

ринку. Це було курсом на при-

стосування вітчизняного валютного ринку до тих традицій і по-

ложень, які склались на валютному ринку розвинених країн. Як

відомо, там 85—95 % валюти купується і продається саме на

міжбанківському ринку, а валютні біржі мають місце тільки в

окремих країнах, і їх роль невелика. Було скасовано обов’язковий

продаж валютних надходжень від господарюючих суб’єктів до

валютного резерву НБУ. У другій половині 1995 р. було заборо-

нено використання іноземної валюти як засобу платежу на тери-

торії України.

З уведенням гривні починається третій етап у формуванні й реалі-

зації валютної політики НБУ. Його загальна особливість полягає в по-

дальшому зменшенні

валютних обмежень. Поступово відбувається

уніфікація вітчизняного валютного законодавства зі світовим. У травні