Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

221

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондонському ринку

в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Механізм підтримки та-

кої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали

Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе

зобов’язання не обмінювати свої доларові авуари на золото США.

Ця спроба не змогла зупинити процес знецінення долара. У період

з 1960 до 1970 рр. він відбувався досить помітними темпами. Достат-

ньо сказати, що за цей період маса євродоларів збільшилася втричі й

практично досягла позначки в 50 млрд дол. У той же час золоті запаси

США зменшилися з 17,8 млрд дол. в 1960 р. до 11,1 млрд дол. в 1970

р. з розрахунку фіксованої ціни золота в 35 дол. за тройську унцію.

У 1965 р. Франція зняла з себе зобов’язання, і уряд генерала Де

Голля здійснив масовий обмін доларових резервів свого центрально-

го банку на золото США. У 1967 р. Франція відмовилась від осно-

вних операцій за «золотим пулом», що означало її фактичний вихід

з цієї організації. У 1968 р. «золотий пул» припинив своє існування.

Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відо-

браження в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення

(Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом ре-

зервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По

суті, це була реалізація ідеї Дж. Кейнса, який запропонував у 1943 р.

випуск міжнародних грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здій-

снено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію актив-

но підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на

долар і в той же час емісія була не такою вже й великою.

Розподіл СДР здійснювався пропорційно до квот, які мали кра-

їни-учасниці в МВФ. Спочатку СДР дорівнював долару, а пізніше

(після девальвацій долара) його курс дорівнював 1,2 дол. З перехо-

дом до плаваючого курсу ціна СДР визначалася на основі кошика ва-

лют спочатку 16 провідних країн світу, а з 1981 р. — 5 країн (США,

Німеччина, Франція, Англія і Японія).

Проте операція з СДР не врятувала ситуацію, яка характеризува-

лась подальшим послабленням ключової для системи валюти — до-

лара. І вже 3 серпня 1971 р. президент США Ніксон оголосив про за-

борону розміну доларів на золото США, а в грудні того самого року

долар уперше за всі післявоєнні роки був девальвований. Ціна золота

становила 38 дол. за тройську унцію. Ця девальвація не врятувала до-

лар, у 1973 р. він знов був девальвований, і ціна тройської унції золота

становила вже 42,2 дол. Країни — члени Бреттон-Вудської системи

222

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи. Офі-

ційно перехід до плаваючих курсів було оголошено після міжнарод-

ної конференції з грошового обігу в березні 1973 р.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі уго-

ди відбувся в 1978 р., коли почала діяти Ямайська валютна угода,

прийнята в 1976 р. на Ямайці, в її столиці місті Кінгстоні. Нова угода

зафіксувала ту практику міжнародних валютних відносин, яка скла-

лась на початку 70-х рр.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

• було здійснено повну демонетизацію золота. Скасовувалися

офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валю-

ти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-про-

даж золота;

• було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало

вільний вибір курсоутворення кожною державою;

• золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринковими

цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

• частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної

кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка

поповнювала валютні резерви МВФ. Така сама частина золота

мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти

кожної країни;

• як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було

визнано валюти інших країн, а також СДР.

З 1979 до 1987 р. було здійснено другу емісію СДР у розмірі 12

млрд. Ця емісія і особливо ліквідація монополії долара в ролі між-

народного резервного і платіжного засобу суттєво потіснили долар.

Але й сьогодні система міжнародних валютних відносин базується

переважно на доларі.

Підписання Ямайської угоди було важливим кроком у напрямку

вдосконалення міжнародної валютної системи. Ця угода більше, ніж

Бреттон-Вудська, була пристосована до нестабільності платіжних ба-

лансів та валютних курсів. Але й вона не могла повністю вирішити

всі проблеми валютних відносин між країнами. Особливу складність

становлять проблеми, які виникли у зв’язку з офіційним уведенням

«плаваючих» курсів. Вони стали визначальними, хоча відповідно до

Ямайської угоди країни між собою мали змогу встановлювати фік-

совані курси відхилення курсу відповідної валюти на зовнішніх ва-

лютних ринках у межах ± 4,5 %. Головною проблемою стали пошуки

223

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

оптимальних вимірювачів динаміки валютного курсу тієї чи іншої

валюти. Цю проблему країни вирішують шляхом визначення так зва-

ного ефективного валютного курсу. Він розраховується на певний пе-

ріод (здебільшого на рік) шляхом зіставлення валюти даної країни з

валютою інших країн. Ця середньозважена величина розраховується

з урахуванням питомої ваги кожної з валют, які використовуються

у зовнішніх розрахунках цієї країни. Ефективний курс 18 основних

валют провідних країн світового товариства розраховує МВФ з ура-

хуванням частки кожної країни у світовій торгівлі.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформу-

валась Європейська валютна система. Ця система була створена за рі-

шенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979

р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни

ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР і її тісним

зв’язком з американським доларом. Ці країни були незадоволені та-

кож уведенням у зв’язку з рішенням Ямайської конференції (1976—

1978 рр.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі

негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку ін-

теграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить по-

тужними. Організатори європейської валютної системи пов’язували

її створення з досягненням таких цілей:

– забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського

співтовариства;

– створення за допомогою цієї валютної системи умов для еко-

номічного зростання країн-учасниць;

– посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн

співтовариства;

– формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю систе-

му міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європей-

ського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідер-

ланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія). Механізм Єв-

ропейської валютної системи складався з трьох основних елементів:

європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ; режиму

спільного коливання валютних курсів — це так звана «суперзмія»,

та Європейського фонду валютної співпраці. Вирішальною умовою

для досягнення цілей, пов’язаних зі створенням Європейської валют-

ної системи, стало створення європейської валютної одиниці (екю) і

спільних резервів для забезпечення її стабільності.

224

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів спів-

товариства з урахуванням частки валового національного продукту

й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної

країни переглядалася один раз на п’ять років. Найбільшу вагу в цьо-

му кошику мала німецька марка (більше 30 %), французький франк

(близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встановлення

фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї системи. Валюти

країн-учасниць могли коливатись стосовно до європейської валют-

ної одиниці (англ. European Currency Unit — ЕКЮ) в межах ±2,5 %.

Лише для Італії відхилення було встановлено в межах ±6 %, а з при-

єднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії

їм також установили цю межу коливань. Після валютної кризи 1983

р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у

межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб

виявити реальну розбіжність (якщо вона мала місце) між ринковим і

центральним курсами кожної валюти. Якщо відхилення переходили

встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.

Підтримка курсу національної валюти у встановлених межах ко-

ливань здійснювалась на основі надання кредитів. Їх отриманню пе-

редувало визначення рівня коливання валюти. Рівень установлював-

ся за двома напрямками.

Перший пов’язаний з відхиленням ринкового курсу конкретної

валюти стосовно до курсу валют, виражених в екю. Це так званий

перший рівень, який виступав своєрідним індикатором, що свідчив

про загальну спрямованість змін у курсі валют.

Другий напрямок був пов’язаний з визначенням коливань між

окремими парами валют країн-учасниць. Усі національні валюти

були пов’язані попарно й утворювали валютну сітку. Наприклад, на

якийсь момент 1 марка = 3 франкам. Якщо курс франка падав до ниж-

ньої межі, то країни повинні були вдатись до певних дій, здійснюючи

валютну інтервенцію. Французький банк починав продаж марки, а

Німеччина здійснювала операції щодо купівлі франка.

Здійснення таких операцій, як правило, вимагало значних коштів

і вони могли бути надані у формі кредиту. Якщо зміни в курсі здій-

снювалися в межах допустимих коливань (±2,5 %), то країна могла

отримати короткостроковий кредит для так званого «внутрішньоме-

жового втручання». Цей кредит надавався центральному банку тієї

країни, чия валюта виявляла тенденцію до падіння. Кредити надава-

225

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

ли центральні банки інших країн співтовариства на термін до 3 міся-

ців, і цей кредит можна було повторити двічі, а загальна сума позики

визначалася залежно від квоти, яка встановлювалась для кожної кра-

їни радою керуючих Європейського фонду валютної співпраці. Цей

кредит давав змогу подолати негативні явища, що виникали у зв’язку

з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала змогу

отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до п’яти ро-

ків за рахунок спільних коштів співтовариства. Але такий кредит су-

проводжувався певними умовами стосовно до економічної політики

країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим, що

країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх офіцій-

но оголошених золотих резервів. Право власності на це золото з боку

країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною сумою в екю, яка

зараховувалась в офіційні резерви. У спільному фонді країн Євро-

пейського союзу було зосереджено більше 2,5 тис. т золота.

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відноси-

нах між країнами Європейського союзу, а також для розрахунків в

операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній торгівлі. За

допомогою ЕКЮ в цих країнах надавались кредити, а з 1986 р. в екю

здійснювався взаємний залік вимог через Банк міжнародних розра-

хунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль резервного активу і

нагромаджувалась центральними банками країн Союзу. За депозита-

ми в екю нараховувались відсотки, які розраховувались на базі ставок

внутрішнього валютного ринку конкретної країни. Але екю не змо-

гла повністю виконувати функції наднаціональної валюти, оскільки

вона не існувала у вигляді банкнот, а це означало, що вона не була

звичайним засобом розрахунків за межами центральних банків Єв-

ропейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з

1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комі-

сія, яку очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву «План

Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського

союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала три

етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті досяг-

нення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання ко-

ливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало, що

більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальського

226

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було відмінити, а

коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських цен-

тральних банків, що означало координацію та регулювання курсів

національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій ва-

лютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувалося створити

Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (Німеч-

чина), на базі якого пізніше планувалося створення Європейського

центрального банку. Він повинен був здійснювати різні заходи, спря-

мовані на зменшення дефіциту бюджетів, боротьбу з інфляцією тощо.

При цьому всі дії Європейського центрального банку повинні стати

незалежними від національних урядів країн Європейського союзу.

Початковий капітал цього банку планувався у розмірі 5 млрд екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною євро-

пейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Європей-

ський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти

вважали, що перший етап буде потребувати 6—7 років, а другий етап

швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч

і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1992 р. євро-

пейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди) «Угоду про

Європейський союз», яка стала чинною після її ратифікації в 1993 р.,

і передбачала посилення інтеграції країн-членів Європейського союзу

з подальшим розвитком валютного союзу на основі введення єдиної

грошової одиниці. З початку 1990-х рр. почав діяти перший етап плану

Делора. Його успішна реалізація сприяла початку другого етапу і його

трансформації в третій. Останій почався з 1997 р. після наради в Ам-

стердамі країн-учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили

рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не мав

(принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії люд-

ства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в тому, що ті

країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови.

Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з боку кожної дер-

жави. Найважливіші з цих умов:

• країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рівні

не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

• державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який під-

раховано на базі ринкових цін;

227

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

• рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфля-

ції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменши-

ми показниками інфляції;

• середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на

10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього

рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими став-

ками за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна

країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у «прокрусто-

ве ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труднощі у виконанні

цих вимог для більшості країн Союзу, процес реалізації плану вве-

дення єдиної європейської валюти поступово йшов до свого завер-

шення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс національних валют до

євро, і на його основі почався перерахунок усіх фінансових та інших

активів як у країнах-членах союзу, так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота, яка

включала й експеримент. У 1999 р. за півроку було здійснено таке. В

Італії за згодою Європейського центрального банку та Європейської

комісії надрукували 1 млрд євро і завезли у поштові відділення двох

маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве і Ф’єзоле. Громадяни

цих міст могли поміняти свої ліри на євро за курсом 1 євро за 2000

лір і розрахуватись ними в усіх установах цих містечок. Експеримент

викликав жвавий інтерес, особливо серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбувати ве-

лику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французькому містечку

Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети євро. До кінця 2001 р.

було викарбовано 7,5 млрд. монет загальною вагою 30 тис. т, що в чоти-

ри рази більше ваги Ейфелевої вежі. А в цілому на початку існування

євро було випущено 12 млрд. банкнот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10,

5 євро, а також 70 млрд. монет номіналом 1, 2 євро і в 50, 20, 5, 2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція,

Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія,

Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з наці-

ональною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася

в безготівкових розрахунках. Що стосується таких країн, як Вели-

кобританія, Швеція і Данія, то вони поки що займають очікувальну

позицію і за бажанням можуть приєднатись до системи євро. Трохи

пізніше до євро приєднались Греція а в кінці 2007 р. ще три країни:

Мальта, Кіпр і Словенія. В 2011 р. до зони Эвро ввійде Естонія.

228

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

Процес уведення євро йшов з успіхом на початку 2002 р. в цих

країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у першій по-

ловині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними валютами,

а з 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став тільки євро. Що

ж стосується остаточних сум у національній валюті, то протягом де-

кількох років їх можна буде поміняти на євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розрахунка-

ми спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити приблизно

15—20 млрд дол. на рік, або в межах 0,5—1 % від ВВП кожної країни.

При цьому в більшому виграші будуть малі країни Європейського со-

юзу. Це важливий фактор, який сприяв уведенню єдиної валюти. Пев-

ною причиною введення євро є і те, що європейські країни завжди су-

перничали з США. Це суперництво пролягає і в площині валют. Зро-

зуміло, що екю не могло стати повноцінним конкурентом для долара

хоча б через те, що ця грошова одиниця не використовувалася в го-

тівковому варіанті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що

економічна база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки

11 країн Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою

США. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чоловік

(США — 268 млн), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США — 7,8 трлн

дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих країн становив

1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фінансових ринків (це

капіталізація акцій, облігацій і банківських активів) становила 21,1

трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтерна-

ціоналізація господарського життя. Шлях, яким іде об’єднана Євро-

па, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні

проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу

в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід зараху-

вати проблему наявності різних темпів інфляції, а також проблему

дефіциту державних бюджетів, що за своїми показниками дуже від-

різняється в різних країнах, які ввели євро. Зменшення темпів інфля-

ції та зменшення бюджетного дефіциту — це один з головних напрям-

ків подальшого вдосконалення сучасної Європейської валютної сис-

теми. Саме це повинно стати визначальним чинником забезпечення

її стабільності принаймні на даному етапі.

З метою підтримки стабільності євро в умовах загрозливих тем-

пів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного бюдже-

229

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

ту передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції у вигляді

різноманітних штрафів, обмежень на отримання кредитів у європей-

ському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки не буде здійснено

відповідне коригування дефіциту державного бюджету або доки не

буде вгамовано інфляцію до прийнятних рівнів. Але поряд з цими ка-

ральними методами розробляються і заходи щодо надання допомоги

країнам-партнерам, для котрих названі вище проблеми загострюють-

ся до масштабів, які становлять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові ринки,

що надає їй статусу значно більшого ніж статус власне регіональної

валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливості найближ-

чим часом приєднатись до цього валютного союзу, Україна вводить

операції з євро на валютний ринок нашої держави. Вже на початку

1999 р. Національний банк України дозволив комерційним банкам

здійснювати конверсію євровалют у євро і здійснювати купівлю-про-

даж євро на міжбанківських валютних біржах нашої держави.

6.4 Валютне регулювання. Валютна політика НБУ

Валютне регулювання є складовою частиною державного регулю-

вання економіки, хоч і не може бути зведене до нього, бо пов’язане

взаємодією різних країн, а ця взаємодія в цілому знаходиться за меж-

ами національного регулювання, хоч і тісно пов’язана з ним. З огляду

на це валютне регулювання спирається на теоретичне підґрунтя, яке

лежить в основі сучасної практики державного регулювання.

Починаючи з другої чверті минулого століття, пануючим напрям-

ком економічної думки в теорії державного регулювання було кейн-

сіанство. Суть концепції державного регулювання економіки Дж.

Кейнса і його послідовників базувалась на тезі про те, що сучасна

ринкова економіка неспроможна до повної та ефективної саморегу-

ляції. Цей її недолік, за висновками теоретиків цього напрямку, мож-

на подолати за допомогою фіскальної і кредитної політики. У системі

цього механізму певна роль відводилась і валютному регулюванню,

але воно відігравало другорядну роль, бо провідною ідеєю була ідея

забезпечення високоефективного функціонування економічного ор-

ганізму суспільства передусім за рахунок внутрішніх перерозподіль-

чих процесів.

230

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

Кейнсіанство, зігравши помітну позитивну роль у розвитку еко-

номіки значної кількості держав, на кінець ХХ ст. вичерпало себе,

і на зміну йому прийшов монетаризм. На відміну від кейнсіанства,

представники цього напрямку в розвитку економічної думки вирі-

шальним важелем забезпечення стабілізації й рівноваги суспільного

виробництва вважають гроші. Відтак, монетаризм, як сучасна теорія

державного регулювання економіки, відводить валютному регулю-

ванню значно більше уваги. Це пояснюється не тільки тим, що для

монетаристів гроші — вирішальний чинник досягнення збалансова-

ності суспільного виробництва, а й тим, що кінець ХХ—початок ХХІ

ст. характеризувались великими змінами в процесах розвитку еконо-

міки. На порядку денному стоять питання відкритості економік, дуже

помітного впливу світової грошово-кредитної сфери на національну,

глобалізації економічних процесів, яка чітко реалізується і в інтерна-

ціоналізації валютних відносин. У цих умовах монетаризм як загаль-

на теорія державного регулювання сьогодні не може не охоплювати

валютне регулювання і валютну політику.

Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валют-

ної системи, яка реалізується як у межах окремої держави, так і поза

нею. Виокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональ-

ний (міжнародний) і національний.

Перший рівень валютного регулювання забезпечує МВФ. Саме

він здійснює валютне регулювання, керуючись узгодженими світовою

спільнотою, і найперше членами цієї організації, принципами регулю-

вання міжнародних валютних відносин. Цей рівень і загальні основи

його реалізації буде розглянуто в заключному розділі підручника.

Другий рівень — це національний рівень валютного регулювання.

Він забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної

держави і виливається в поточне, повсякденне регулювання валют-

ного ринку. Цей рівень тісно пов’язаний з першим, їхній зв’язок зна-

ходить вираження в тому, що стратегічна складова національного

валютного регулювання повинна бути якомога тісніше пов’язана з

міжнародним валютним регулюванням. При цьому з огляду на зна-

чне посилення процесів інтернаціоналізації виробництва і глобалі-

зації економічного життя всіх країн світу ця складова національного

валютного регулювання буде постійно посилюватись.

Валютне регулювання, що розроблюється і здійснюється на на-

ціональному рівні, визначається певними нормативними актами. Як

правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів валютних від-