Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

211

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

Якщо обмеження в конвертованості валюти стосуються певних

суб’єктів (власників валюти), то розрізняють зовнішню і внутрішню

конвертованість. Зовнішня являє собою такий режим обміну національ-

ної валюти на іноземну, який поширюється лише на іноземців (нерези-

дентів). За внутрішньої конвертованості таким правом обміну валюти

користуються тільки резиденти, а що стосується нерезидентів, то для

них зберігається режим неконвер тованості. Для забезпечення внутріш-

ньої конвертованості країні необхідно нагромадити певні валютні резер-

ви, наблизити ціни на внутрішньому ринку до цін світового ринку тощо.

Неконвертована валюта — це та валюта, що не обмінюється на

іноземну валюту або ж має суттєві обмеження в її обміні як за по-

точними, так і за капітальними операціями. До найбільш поширених

обмежень, які є ознакою неконвертованості валюти, належать:

– обмеження на виплату відсотків за зовнішнім боргом, обме-

ження на перекази за кордон заробітної плати, дивідендів тощо;

– установлення квот і розподіл валюти між імпортерами;

– необхідність попереднього дозволу з боку центрального банку

на здійснення платежів за імпортними операціями.

Зазначені обмеження позбавляють національну валюту країни, де

вони вводяться, статусу навіть частково конвертованої.

Процес становлення конвертованості валюти дуже довгий і склад-

ний, Україна ще тільки розпочала цей процес. Проте, можна вже

говорити і про певні успіхи. У 1997 р. Україна підписала відповід-

ну статтю статуту МВФ, згідно з якою наша країна взяла на себе

зобов’язання усунути будь-які обмеження на перекази і платежі за

поточними операціями. Іншими словами, починаючи з цього періоду,

Україна ввела часткову конвертованість своєї національної валюти.

6.2 Валютний ринок та валютні операції

Постійне посилення міжнародних економічних зв’язків за умови

наявності в кожній країні національної валюти вимагає під час това-

рообмінних операцій обміну (купівлі) однієї валюти на іншу. Це і є

передумовою формування й дії валютного ринку.

Але значення сучасного валютного ринку не можна звести тільки

до обслуговування товарообмінних операцій. Справа в тому, що на

валютному ринку відображається дуже широкий спектр економічних

212

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

відносин, пов’язаний не тільки з рухом товарів, а й з рухом інвести-

цій, наданням послуг, рухом об’єктів інтелектуальної власності тощо,

а це має велике значення для функціонування суспільного виробни-

цтва в тій чи іншій країні.

Валютний ринок — це ринок, на якому здійснюється купівля-про-

даж іноземної валюти за національну валюту країни. При цьому

об’єктом купівлі-продажу на валютному ринку виступає іноземна

валюта окремих країн (американський долар, англійський фунт стер-

лінгів, японська єна тощо), а також різні види колективних валют, на-

приклад, євро, СДР. Крім того, об’єктом на цьому ринку виступають

різні платіжні засоби (чеки, векселі, сертифікати і т. ін.) і цінні папе-

ри (акції, облігації), які деноміновані в іноземній валюті.

Як і будь-який ринок, валютний ринок функціонує на основі вза-

ємодії попиту і пропозиції та наявності конкурентної боротьби між

покупцями і продавцями валюти. В основі цієї боротьби лежить ба-

жання його агентів обрати собі найліпші умови продажу (купівлі) ва-

люти. Вирішальним мотивом дії суб’єктів валютного ринку, як і будь-

якого іншого, є отримання прибутку.

Валютний ринок — це важлива складова у структурі грошового

ринку, а відтак, і невід’ємний елемент ринкової економіки. В основі

його функціонування й розвитку лежить саморегуляція, яка дозво-

ляє постійно балансувати протилежні інтереси покупців і продавців

валюти і задовольняти ці інтереси з урахуванням змін як в економіці

конкретних країн, так і в кон’юнктурі світового ринку.

Наявність і дія механізмів саморегуляції не означає повної сти-

хійності валютного ринку. Цей ринок має своє правове поле, особли-

вістю якого є те, що воно визначається не тільки законодавством тієї

чи іншої країни, а й міжнародними нормами. Прикладом може бути

Статут МВФ, окремі статті якого містять певні норми стосовно ва-

люти і її руху. Так, стаття VIII цього статуту передбачає скасування

валютних обмежень і забезпечення конвертованості валюти країни,

яка приєдналась до цієї статті Фонду. Це, звичайно, не, заперечує, а

навпаки, передбачає наявність певних національних особливостей

валютного ринку в тій чи іншій країні. Утім загальна тенденція роз-

витку національних валютних ринків відбиває загальносвітову тен-

денцію до інтернаціоналізації виробництва, а це означає, що такі рин-

ки в подальшому будуть усе більше уніфікуватись.

Як і на будь-якому іншому ринку, на валютному ринку діють

певні економічні суб’єкти, які продають і купують валюту. До цих

213

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

суб’єктів належать юридичні й фізичні особи, пов’язані з зовнішньо-

економічною діяльністю. Серед юридичних осіб особливе місце нале-

жить суб’єктам господарювання, бо саме вони перш за все реалізують

зовнішньоекономічні зв’язки. Своє місце в ролі суб’єктів посідають

на цьому ринку й державні установи. Але серед діючих суб’єктів ва-

лютного ринку особливо слід виділити посередників. Справа в тому,

що специфіка операцій на цьому ринку і надзвичайна його складність

вимагають високого рівня професіоналізму й досвіду, якого пересіч-

ний товаровиробник, як правило, не має. До того ж прямі операції з

валютою в багатьох випадках обмежені, і ліцензію на їх здійснення

мають тільки спеціалізовані фінансові установи.

Валютні ринки певним чином класифікують. Найчастіше їх роз-

різняють за характером операцій, обсягами торгівлі та дією певних

правил, і в цьому сенсі виділяють національні, регіональні та міжна-

родні валютні ринки.

На валютному ринку здійснюються операції купівлі-продажу ва-

люти. Але це тільки загальне визначення його змісту. Конкретні акти

купівлі-продажу відрізняються один від одного не тільки суто індиві-

дуальними ознаками (конкретний термін, обсяг тощо), але й певними

типовими умовами їх здійснення. Виділяють два основні типи валют-

них операцій: операції СПОТ і форвардні операції.

Операція СПОТ являє собою касову операцію і здійснюється на

короткостроковій основі. Термін реалізації такої угоди не перевищує

48 годин. Цей час необхідний суб’єктам угоди, щоб звірити докумен-

ти і здійснити поставку валюти. Курс, за яким здійснюється ця опера-

ція, має назву СПОТ-курсу.

Форвардні операції належать до операцій строкових. За форвард-

ними угодами її учасники домовляються про купівлю-продаж валю-

ти на певну дату за курсом, визначеним у форвардній угоді. Ці угоди,

і це є важливим принциповим моментом, обов’язкові для виконання.

Зрозуміло, що курс валюти за форвардною угодою відрізнятиметься

від СПОТ-курсу, який, як правило, стає певною базою для укладання

форвардної угоди. При цьому форвардний курс може бути як вищим

від СПОТ-курсу (у цьому разі йдеться про продаж з премією), так і

нижчим — тоді йдеться про продаж валюти з дисконтом.

Валютні курси, які коливаються на валютному ринку залежно

від співвідношення попиту і пропозиції, певною мірою залежать від

багатьох чинників і, насамперед, від відсоткових ставок на коротко-

строкові депозити. Залежність між форвардним курсом і відсотком

214

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

за короткостроковими депозитами на валюту, яку купують, обернено

пропорційна. У практиці врахування цих відсоткових змін країни, як

правило, орієнтуються на відсоток на міжбанківські депозити в Лон-

доні, це так звана ставка ЛІБОР (London inter Bank Offered Rate).

Процес купівлі-продажу валюти здійснюється за аукціонним ме-

тодом, коли покупець указує в заявці обсяги валюти, яку він хоче

придбати, і курс, за яким він її згоден купити (курс покупця). Прода-

вець, у свою чергу, пропонує певний обсяг валюти і курс, за яким він

згоден її продати (курс продавця). Оскільки головними суб’єктами

валютного ринку є банки, то якщо обсяги і курс покупця збігають-

ся з обсягом і курсом продавця, у цьому випадку валютна позиція

вважається закритою. Якщо ж такої рівноваги немає, то валютна по-

зиція називається відкритою. При цьому, якщо сума продажу валюти

перевищила суму купівлі, така відкрита валютна позиція вважається

короткою. Якщо ж купівля конкретної валюти перевищила її продаж,

то це вже довга відкрита позиція. Наприклад, банк «Аваль», який мав

до цього закриту валютну позицію щодо гривень і доларів, продав 100

тисяч гривень за 25 тисяч доларів, то його валютна позиція перейшла

із закритої у відкриту. При цьому його позиція щодо гривні перейшла

в коротку (бо продано 100 тис. грн), а щодо долара — у довгу (бо ку-

плено 25 тис. дол.).

Валютні операції, як і операції на будь-якому ринку, супроводжу-

ються певними ризиками. Валютний ризик — це втрати, що можуть

мати місце тоді, коли курс валюти платежу зміниться на момент здій-

снення платежу. Цей ризик в умовах суттєвих і не завжди прогнозова-

них змін курсової вартості валют є дуже істотним і вимагає від суб’єктів

валютного ринку відповідних дій. Вони в цілому можуть бути зведені

до певних дій щодо запобігання цим ризикам та їх страхування.

Запобігання валютному ризику пов’язано з кропіткою роботою

щодо його прогнозування, розрахунку його можливих розмірів сто-

совно до валютної операції тощо. Сюди ж входить і система заходів,

спрямована на управління валютним ризиком. Але все це потребує

високої кваліфікації аналітиків і значних витрат.

Більш поширеним є страхування валютних ризиків, яке має більш

оперативний характер і може здійснюватись у різних формах. Перш за

все таке страхування можна здійснити за допомогою банків, котрим,

як наприклад в Україні, дозволено здійснювати операції зі страхуван-

ня кредитного, відсоткового і валютного ризиків. Такою формою час-

то стають форвардні операції, коли валютний ризик для того, хто стра-

215

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

хує валютну угоду, обмежується премією (як правило, у вигляді більш

високого, ніж за СПОТ-угодами відсотка), яку він сплачує банку.

Поширеною формою страхування валютного ризику є укладан-

ня валютного опціону (право вибору). Згідно з цією угодою один з

контрагентів (завдяки заздалегідь сплаченій премії) набуває особли-

вих прав, які полягають у його можливості придбати (опціон на ку-

півлю — «колл») або продати (опціон на продаж — «пут») одну валю-

ту за іншу в будь-який термін до закінчення дії опціонного контракту

і за попередньо визначеним курсом. Ця форма страхування дає мож-

ливість більш оперативно, а відтак, і з меншими втратами реагувати

на зміну курсу валют.

Досить часто використовується і така форма страхування від ва-

лютного ризику, як валютний СВОП. Суть цієї форми страхування

полягає в тому, що сторони домовляються про обмін еквівалентної

суми. Скажімо, клієнт укладає з банком угоду і купує у нього з до-

ставкою через рік 10 тисяч доларів за 50 тисяч гривень і тут же укла-

дає зворотну угоду про продаж тієї самої суми доларів банкові через

той самий термін.

В організації страхування валютного ризику застосовується і така

форма, як надання валютної позики. Ось її суть: експортер вивозить

свою продукцію за кордон і ще до моменту її продажу отримує по-

зику, яку він може повернути після реалізації своєї експортної про-

дукції та отримання виторгу. Цю валютну позику надають за СПОТ-

курсом, і її можна конвертувати в національну валюту.

6.3

ІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ.

ПОНЯТТЯ ТА ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ

Як уже зазначалося, процес розвитку міжнародних економічних

зв’язків, що відбувається на основі постійного поглиблення міжна-

родного поділу праці, міжнародної кооперації і торгівлі, вимагає ор-

ганізації системи розрахунків за поставки товарів і послуг з однієї

країни в іншу. За часів золотовалютного стандарту розрахунки між

країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався

на підставі золотого паритету. У світі була єдина і зіставна основа за-

гального еквівалента, і потреби в якійсь особливій, спеціально ство-

реній міжнародній валютній системі не було. Це, однак, не означає,

216

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової

регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було до-

сягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стан-

дарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але з крахом золотого стандарту ситуація докорінно змінилася. З

переходом до паперово-грошових систем зникла і єдина база, яка до-

зволяла без особливих труднощів із високою точністю прирівнювати

різні національні валюти одну до одної. З’явилась об’єктивна необхід-

ність створення міжнародної валютної системи.

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами організація

міжнародних валютних відносин. Ця система формувалася історично,

і метою її створення стало забезпечення розрахункових операцій між

країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів.

Організація міжнародної валютної системи базується на певних

механізмах, які й забезпечують її функціонування. Серед цих меха-

нізмів, або елементів, системи слід назвати такі:

¾ установлення певних форм міжнародних засобів платежу (це

може бути золото, національна валюта окремих країн, міжна-

родні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО);

¾ формування механізму встановлення і підтримки валютних

курсів;

¾ визначення правил розрахунків між суб’єктами міжнародних

економічних відносин;

¾ розробка механізму балансування обсягів торгівлі, співвідно-

шення експорту та імпорту;

¾ формування механізму балансування міжнародних платежів;

¾ утворення і функціонування міжнародних валютно-фінансо-

вих установ на зразок Міжнародного валютного фонду (МВФ)

або Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

Створення міжнародних валютних систем має свою історію. Її по-

чатком слід уважати утворення валютних блоків, що стало певною

реакцією країн на крах золотомонетного стандарту. Утворення ва-

лютних блоків відбулось на початку 30-х рр. ХХ ст. і мало певні осо-

бливості. Вони полягали в тому, що блоки зазвичай не набували фор-

ми утворень, які б закріплювались конкретними угодами. Найчасті-

ше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвід-

ношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між

собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних

відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася

217

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очо-

лила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за ви-

нятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок,

до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів кра-

їн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх

курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому

випадку і американський долар у другому виконували функції ре-

зервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву

«золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідер-

ландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Поль-

щі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено

спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між

цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умо-

вах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, «золо-

тий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних трудно-

щів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х рр. склались валютні зони. Най-

відоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона

франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португаль-

ського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому зна-

ходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від від-

повідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи

об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і

відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламентації валютних

відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило,

між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо

валюти країни, яка очолювала зону. Між країнами-учасницями мав

місце більший обмін валютою, а розрахунки між ними здійснювались

через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша час-

тина валютних резервів усієї зони.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемо-

ну. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті рр. минулого

століття, до отримання колоніями Франції незалежності, охоплюва-

ла Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші колоніальні тери-

торії Франції. Остання, зосередивши у своєму банку валютні резерви

218

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

цих країн, використовувала їх для своїх цілей. Курс франка стосовно

до валюти цих територій установлювався метрополією і був завище-

ним, що давало можливість Франції отримувати підвищені прибутки

від експорту капіталу і товарів у ці колонії.

Такі переваги були притаманні й іншим державам-гегемонам в

інших валютних зонах. Це сприяло виникненню й постійному поси-

ленню суперечностей між країнами, які входили до певної зони. Але

головною причиною їх зникнення стало те, що валютні зони не вирі-

шували проблеми організації міжнародних валютних відносин і тому

на певному етапі свого розвитку вони себе вичерпали, оскільки вже

не відповідали новому рівню економічних відносин, які склались між

країнами. Ця низка причин і призвела врешті-решт до їх розпаду. Де-

яким винятком можна вважати зону франка, яка певною мірою збере-

гла своє значення. Колонії Франції в післявоєнний період отримали

незалежність і почали створювати власні емісійні центри та грошові

системи. Особливої трансформації зона франка зазнала з середини

1970-х рр., коли в Кінгстоні було підписано Ямайську валютну угоду

(1976 р.). Це було викликано тим, що за цією угодою міжнародним

платіжним і резервним засобом поряд з доларом визнавались валюти

ще й інших високорозвинених країн. І сьогодні Франція продовжує

використовувати зону франка у своїх інтересах.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин ста-

ло підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди,

яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну

конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-

Гемпшир), 44 країни підписали «Заключний акт». Його підписан-

ню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана,

головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була

представлена американською стороною в особі начальника відділу

валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга

англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.

Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці «План міжнародного клі-

рингового Союзу» (1943 р.), в якій запропонував створити наднаціо-

нальний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним

компенсаційним союзом, повинен був:

– випускати міжнародні гроші-банкори.

– забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик

центральних банків.

Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких

219

6 Розділ. Валютний ринок і валютні системи

здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені

в золоті, але на золото не розмінюватись.

Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було при-

йнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса

все ж таки використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились

до такого:

• долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний

і платіжний засіб;

• для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коли-

вання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути

більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

• установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав

фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську

унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць

— право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксо-

ваним курсом.

• було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

• створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валют-

них курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні,

переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і від-

тоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відноси-

нах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська

угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну

відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справляли-

ся. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в роз-

витку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США,

в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від виробле-

них в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у

світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати

Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в

США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота,

що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.

Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була

фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встанов-

лювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 фран-

ків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу

могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка.

220

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол.

= 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить

скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього

недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою

запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка

до встановленої межі коливань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською

угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати части-

ну свого золотовалютного резерву на валютному ринку, а також до

10 % змінити (девальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація

національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з до-

зволу МВФ.

Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну ва-

люту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в дола-

рах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото

США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним

банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Єв-

ропи і отримувати на них певний дохід.

Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних

курсів теж давали країнам-учасницям можливість для певного манев-

ру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фіксувалося

стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При цьому уряд

міг за певних економічних умов коректувати саму основу обмінного

курсу, встановлюючи новий паритетний курс і навіть на деякий час

вводити «плаваючий курс» щодо інших валют. Такі «плаваючі кур-

си» вводили декілька країн. Канада, наприклад, вводила їх на кілька

років, але засновники Бреттон-Вудської системи розглядали введен-

ня «плаваючого» курсу як відхилення від суті самої угоди.

Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої

угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінен-

ня національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі

збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між кра-

їнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно

особливо з початку 1960-х рр. Центральні банки європейських країн

усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими ціна-

ми і обмінювали виручені долари на золото США за фіксованою ці-

ною 35 дол. за тройську унцію.

Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили «зо-

лотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Великобрита-

нія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було