Рижмань Д.І. (ред) Економіка підприємства. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Подождите немного. Документ загружается.

Про економічну ефективність використання землі судять на основі

системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників

відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво

окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних

угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га

сільськогосподарських угідь, свинарства - на ріллю, птахівництва - на площу

зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової

продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалі-

зації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільсь-

когосподарських угідь.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної

частини сільськогосподарських угідь, а вартісні - всієї їх площі. Ці дві групи

показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з

урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій

відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про

фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в

другому - об'єктивно оцінити результати господарювання. Наведемо такий

приклад. Два господарства мають однакову площу і структуру

сільськогосподарських угідь - по 2 000 га. Грошова оцінка 1 га угідь у

першому підприємстві становить 7 000 грн, а в другому - 9 000 грн, тобто тут

землі кращі за економічною родючістю. Перше підприємство виробило за

звітний рік 2 млн грн валової продукції, друге - 2,2 млн грн.

Якщо розраховувати вартісний показник ефективності використання

землі на гектар фізичної площі, то можна зробити висновок, що друге

господарство раціональніше використовує землю, оскільки виробляє на

гектар угідь 1 100 грн валової продукції (2 200 000 : 2 000 = 1 100), тоді як

перше господарство менше - 1 000 грн. Але коли врахувати економічну

родючість землі, то з'ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у

цьому переконатися, потрібно розрахувати вартісний показник ефективності

використання землі - землевіддачу відношенням вартості валової продукції,

одержаної з гектара угідь, до грошової оцінки цих угідь. У нашому прикладі

по першому підприємству землевіддача становить 1 000 : 7 000 = 0,143, а по

другому - лише 0,122. Тепер стає очевидним, що землю раціональніше

використовує не друге, а перше підприємство.

Дана методика може бути використана і для оцінки виробничої

діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприємства, які

використовують неоднакові за якістю землі.

Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень

ефективності використання землі нині (2010 р.) ще низький. У багатьох з них

знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній

ерозії, не зменшується площа засолених і кислих грунтів. Тому важливо в

кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему

землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості

грунтів.

Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст

у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті

можна двома основними шляхами: а) щорічним внесенням гною і

торфогноєвих компостів, б) розширенням посівів люцерни і конюшини за

рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях

споживають (мінералізують) гумус. У перспективі важливе місце в

розв'язанні даної проблеми займатиме вермикультура. В поліських районах

України в середньому на гектар сівозмінної площі потрібно щорічно вносити

12- 14 т, у Лісостепу 10-12, на південних чорноземах 5-8 т гною, причому

якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм, а за

кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх

компонентів в гної можна досягти, коли він вироблятиметься найбільш

ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстилкового способу,

який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20%, і повним

виключенням рідкого способу, коли гній прибирається гідрозмивом (такий

гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю).

У розвинутих країнах Заходу вносять високі дози гною, наприклад у

Голландії - до 70 т на гектар сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз

внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки

на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних

добрив, які підвищують рН грунту. Якщо мінеральні добрива вносити без

органічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне не-

обхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює

мінералізацію органічної речовини. Недарма існує німецьке прислів'я:

«Вапно збагачує батьків, але розорює дітей». Дослідні дані свідчать, що 10т

якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а

лише 1 г гумусу вбирає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні

частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.

Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його

підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого,

напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізується і не

справляє належного впливу на підвищення родючості ґрунту. Заготовляти

гній потрібно протягом усього року, а вносити - лише влітку і восени.

В Україні є потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. В

США, наприклад, понад 30 % орних земель зайнято багаторічними травами

на сіно, сінаж і на випас. Непересічна цінність люцерни і конюшини полягає

в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус.

Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних

площ зернових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на

вміст комплектного білка, збалансованого за 8 незамінними амінокислотами

(лізином, треоніном, валіном, метіоніном, триптофаном та ін.), які тварини

повинні одержувати в готовому вигляді. За даними П. Тихоновського на 1

гектар посіву ячменю для збалансування білкового компонента потрібно

сіяти 0,32-0,34 га гороху, а на гектар вівса - лише 0,02 га, оскільки ця

культура має оптимальне співвідношення амінокислот у зерні. За норми 10 %

овес містить 9,8 % комплектного білка, тоді як озима пшениця - лише 5,7-

6,07, ячмінь 6,93-7,13, горох - 30,15 %.

Як видно, зерно пшениці - це найбільш розбалансований корм.

Пшеничного білка потрібно давати в 1,7 раза більше, ніж вівсяного, що

негативно позначається на стані тварин. Економічно це є збитковим, а

біологічно - шкідливим, причому посіви вівса в 2,6 раза менше мінералізують

органічну речовину, ніж пшениця і на 40 % менше, ніж ячмінь. Тому

розширення площі вівса для кормових цілей у районах, де він дає високі

врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці - один з важливих напрямів

збереження і розширеного відтворення родючості грунту і водночас засіб

зміцнення кормової бази тваринництва.

Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднувати з

правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно

побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на 30-40 % і

забезпечують повніше використання техніки і робочої сили.

У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить

також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва,

полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання

земельних ресурсів є підвищення продуктивності природних кормових угідь,

частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь

України. Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ

використовуються малоефективно, хоч виробництво кормів на них є значно

дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних

кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому

поліпшенню їх.

Особливо важливе значення для підвищення ефективності ви-

користання земельних ресурсів має меліорація.

3.3. Матеріально-технічна база аграрних підприємств

3.3.1. Матеріально-технічна база підприємства

Успішність функціонування підприємства, його конкурентоспро-

можність насамперед визначаються його матеріально-технічною базою.

Матеріально-технічна база підприємства - це сукупність необхідних для

виробничого процесу засобів виробництва (устаткування, приладів,

різноманітних транспортних засобів, допоміжних підприємств, під'їзних

шляхів тощо).

Матеріально-технічна база охоплює три групи засобів виробництва, від

яких значною мірою залежить діяльність конкретного підприємства. Це

рухомий склад, під'їзні шляхи та виробничо-технічна база.

До рухомого складу матеріально-технічної бази належать засоби

виробництва, які прямо чи опосередковано пов'язані з транспортуванням

продукції та переміщенням працівників. Це автомобілі, контейнери,

спеціальний та спеціалізований транспорт, вагони, вантажно-

розвантажувальна техніка тощо.

Під'їзні шляхи охоплюють ті відрізки автомобільних, залізничних

шляхів, якими підвозиться сировина та вивозиться продукція підприємства.

Досить часто такі під'їзні шляхи перебувають на балансі підприємства або

підприємство призначає відповідальних за їх експлуатацію. Тоді витрати,

пов'язані з їх утриманням, ремонтом та експлуатацією, певною мірою

здійснює таке підприємство.

Виробничо-технічна база являє собою сукупність об'єктів

господарювання, які забезпечують безпосередньо процес виробництва

підприємства з технічної погляду.

До виробничо-технічної бази належать:

1. Виробничі підприємства та їх структурні підрозділи.

2. Допоміжне виробництво.

3. Автозаправні станції та станції забезпечення нафтопродуктами.

4. Підприємства постачальники сировини та матеріалів.

5. Ремонтні майстерні і станції технічного та гарантійного

обслуговування.

6. Складські приміщення.

7. Гаражі та супутні приміщення.

Отже, можна сказати, що матеріально-технічна база підприємства - це

сукупність усіх його виробничих та допоміжних підрозділів, без яких

неможлива успішна діяльність підприємства.

Співвідношення між елементами матеріально-технічної бази

підприємства, виражене у відсотках, називається її структурою. Для кожного

підприємства така структура має свої параметри. Так, наприклад, на

підприємствах автомобільного транспорту до рухомого складу належить

приблизно 60% від загального складу матеріально-технічної бази (у

вартісному виразі), до під'їзних шляхів - 1-2%, до виробничо-технічної бази -

38%, тоді як на підприємствах легкої промисловості ці показники становлять

відповідно 35,3 і 62 %. Крім загальної структури матеріально-технічної бази,

є ще структура виробничо-технічної бази, тобто співвідношення між

елементами виробничо-технічної бази, виражене у відсотках. Така структура

також має галузевий характер, бо, наприклад, у дорожньому господарстві

найбільша частка виробничо-технічної бази припадає на основне та

допоміжне виробництво та підприємства - постачальники сировини і

матеріалів (приблизно 80%), на підприємствах транспорту - на ремонтні

майстерні, гаражі та заправні станції (70%), тоді як для оптово-роздрібних

баз основний елемент виробничо-технічної бази - це складські приміщення

(65%).

Па формування та розвиток матеріально-технічної бази впливає багато

чинників. Передусім це фактори науково-технічного прогресу, екологічні

умови, міжнародні та міжгалузеві відносини. Чим кращий екологічний стан

держави, чим швидше впроваджується нова техніка на виробництві і

замінюються старі технології на нові, чим ширший потік інвестицій та

розгалуженіші виробничі зв'язки, тим розвиненішою буде матеріально-

технічна база конкретного підприємства.

3.3.2. Тракторний парк і ефективність його використання

Значення тракторного парку в господарській діяльності аграрних

підприємств важко переоцінити, адже за допомогою тракторів виконуються

майже всі мобільні сільськогосподарські роботи, пов'язані з вирощуванням

сільськогосподарських культур (оранка, посів, догляд за посівами, значною

мірою збирання). Крім того, тракторний парк широко використовується на

транспортних роботах і для обслуговування тваринництва.

В останні роки підприємства тракторного і сільськогосподарського

машинобудування України модернізували існуючу та освоїли нову

номенклатуру сільськогосподарських машин і обладнання для рослинництва,

тваринництва і галузей переробної промисловості. В результаті рівень

забезпеченості технологічних процесів в АПК вітчизняною технікою зріс до

78 % проти 27 % у 1992 р. Освоєно, зокрема, виробництво нових тракторів з

потужністю двигунів 25,35, 50, 60,80 та 170 кінських сил, а також нового

покоління ґрунтообробної техніки, яка не поступається зарубіжним аналогам:

п'ятикорпусних універсальних плугів ПУН - 5-40, обертових

чотирикорпусних ПО-4-40, начіпних і напівначіпних восьмикорпусних,

ґрунтообробних комбінованих агрегатів. Освоєно також виробництво нових

зернових сівалок СЗ-5,4, «Містраль - 600» та ін.

Нові вітчизняні трактори, як наприклад, ХТЗ-170, за техніко-

економічними показниками використання також не поступаються

зарубіжним аналогам і користуються попитом не лише в Україні, але й за її

межами. Високі техніко-експлуатаційні характеристики мають також

трактори ХТЗ-17 021, ХТЗ-16 231, ХТЗ-16 132, ІІМЗ-6 та ін. Вітчизняні

гусеничні трактори стали випускатися з гумоармованими гусеницями, які

значно зменшують тиск на ґрунт, а отже, набагато менше руйнують

структуру ґрунту. Значно вищою стала економічність роботи двигунів

вітчизняних тракторів, яка нерідко досягає рівня економічності закордонних

тракторів - 150 г палива на 1 к.с. потужності за годину роботи.

Ступінь забезпечення аграрних підприємств тракторним парком

визначається діленням фактичної наявності тракторів на їх нормативну

потребу. Остання розраховується різними методами. Найбільш ефективними

є метод визначення потреби за піковими періодами збігу

сільськогосподарських робіт і метод оптимізації складу машинно-

тракторного парку за допомогою ЕММ і ЕОМ. При використанні першого

методу як найбільш поширеного виділяють піковий період для тракторів

загального призначення, який для більшості регіонів України припадає на

підняття зябу, і окремо для універсально-просапних тракторів на період

обробітку просапних культур і збирання трав. При цьому враховуються й

інші роботи, що мають бути виконані даними групами тракторів у визначені

періоди. Наприклад, у першому з них, крім оранки, враховуються

транспортні роботи, деякі операції по збиранню цукрових буряків і

кукурудзи, посіву озимих, а у другому - обслуговування тваринницьких

ферм, транспортні роботи тощо.

Знаючи тривалість календарного пікового періоду, загальну потребу в

певній групі тракторів можна визначити за формулою:

де Пт - потреба в певній групі тракторів; Он - обсяг робіт у змінних

нормах виробітку, що повинні бути виконані в календарному піковому

періоді; Д - кількість днів у календарному піковому періоді; Кк - коефіцієнт

використання календарного періоду за метеорологічними умовами; Кз -

коефіцієнт змінності; Кн - коефіцієнт виконання змінних норм виробітку; Кт

- коефіцієнт технічної готовності, який залежить від тривалості календарного

(робочого) періоду. Якщо, останній триває, наприклад, до 15 днів, то Кт

дорівнює 0,95-0,98, а до 30 днів - 0,9-0,95.

Для визначення рівня ефективності використання тракторного парку,

встановлення міжремонтних строків, контролю за витрачанням пального,

організації планової роботи сільськогосподарських підрозділів (тракторних і

тракторно-рільничих бригад, механізованих ланок, загонів) є необхідність у

використанні таких умовних показників, як умовно-еталонний трактор і

умовно-еталонний гектар. Фізичні трактори переводяться в умовно-еталонні

за коефіцієнтами, що визначені, виходячи з нормативного виробітку за зміну.

За одиницю беруть трактори класу 3 т (ДТ-75, Т-74, Т-75) з нормативним

виробітком 7 га. Тоді, скажімо, трактор Т-150 з нормативним виробітком 11,6

га матиме коефіцієнт для переведення 11,6 : 7 = 1,65, Т-100М - відповідно

10,2 і 1,34, МТЗ-52Л - 4,1 і 0,58, Т-16 - 1,4 і 0,2 і т. д.

Умовно-еталонні гектари визначають множенням кількості

виконаних нормозмін трактором відповідної марки на його змінний

еталонний виробіток. Останній розраховують по кожній марці тракторів

множенням коефіцієнта для переведення цієї марки трактора в умовно-

еталонний на тривалість зміни в годинах. Якщо, наприклад, тривалість зміни

становить 7 год, а робота виконується трактором Т-100, то його змінний

еталонний виробіток дорівнюватиме 9,38. За умови, що протягом року цим

трактором виконано 215 нормозмін, його річний виробіток становитиме 2017

умовно-еталонних гектарів. При цьому кількість нормозмін визначають

діленням фактично виконаного обсягу робіт за робочу зміну на змінну норму

виробітку. У тих випадках, коли трактором виконується почасова робота,

кількість нормозмін визначають діленням відпрацьованого часу на 7 год.

Ступінь раціональності (ефективності) використання тракторного

парку підприємства визначається за такими трьома групами показників.

1. Показники інтенсивності використання тракторного парку:

• коефіцієнт використання тракторного парку, визначається

діленням тракторо-днів у роботі на тракторо-дні перебування в господарстві;

• відпрацювання одним трактором машино-днів, розраховується

діленням усього обсягу відпрацьованих тракторним парком машино-днів на

середньорічну кількість тракторів;

• відпрацювання одним трактором машино-змін, обчислюється

діленням усього обсягу відпрацьованих машино-змін на середньорічну

кількість тракторів;

• відпрацювання одним трактором нормозмін, визначається

аналогічно, лише в чисельнику беруться виконані тракторним парком

нормозміни;

• коефіцієнт змінності, розраховується як відношення відпрацьованих

машино-змін до відпрацьованих машино-днів.

2. Показники продуктивності використання тракторного парку:

• річний виробіток умовно-еталонних гектарів одним трактором,

визначається діленням загального обсягу виконаних тракторним парком

робіт, включаючи стаціонарні, земляні і транспортні в умовно-еталонному

визначенні, на середньорічну кількість тракторів;

• імінний виробіток одним трактором, обчислюється діленням

загального обсягу виконаних тракторним парком робіт на кількість

відпрацьованих ним машино-змін;

• денний виробіток одним трактором, визначається аналогічно

попередньому показнику, лише в знаменнику беруться відпрацьовані

машино-дні;

• коефіцієнт виконання тракторним парком норм виробітку,

розраховується діленням виконаних нормо-змін на відпрацьовані машино-

зміни.

3. Показники економічності використання тракторного парку:

• собівартість одного умовно-еталонного гектара, визначається

діленням усіх витрат на експлуатацію тракторів, сільськогосподарських

машин і знарядь на загальний обсяг робіт в умовно-еталонних гектарах,

виконаних тракторним парком;

• витрати палива на один умовно-еталонний гектар.

Для визначення економічної ефективності використання всього

машинно-тракторного парку, включаючи не лише силові (трактори), а й

робочі машини, розраховують показник виходу валової продукції

рослинництва на гривню вартості цих машин. З підвищенням даного

показника створюються необхідні економічні передумови для швидкої

окупності витрат на придбання техніки та її заміни на більш продуктивну.

Показники інтенсивності характеризують напруженість використання

тракторного парку протягом року і є вихідними у формуванні показників

його продуктивності, а тому розглядаються як істотні фактори зниження

витрат на одиницю тракторних робіт. Чим більше відпрацьовано кожним

трактором машино-днів і виконано нормо-змін, чим вищий коефіцієнт

змінності, тим більшим буде за інших однакових умов його річний виробіток

в умовних еталонних гектарах, і навпаки.

Залежність продуктивності тракторів за показником річного виробітку

100

від інтенсивності їх використання можна зобразити у вигляді виразу:

Рв = Мд • Кз • Вмз

де Рв - річний виробіток тракторів; Мд - кількість відпрацьованих

одним трактором машино-днів; Кз - коефіцієнт змінності; Вмз - виробіток

умовно-еталонних гектарів за одну машино-зміну.

За допомогою цієї формули можна визначити вплив кожного множника

(фактора) на зміну річного виробітку у звітному році порівняно з базовим і

завдяки цьому розкрити причини підвищення (зниження) продуктивності

тракторного парку.

Існує багато напрямів поліпшення використання тракторного парку.

Одні з них не залежать від аграрних підприємств, оскільки пов'язані з

конструктивними параметрами силових і робочих машин. Йдеться про

необхідність створення нових і вдосконалення існуючих моделей і

модифікацій тракторів зі строком служби дизельних двигунів і трансмісій до

5-6 тис. мотогодин беї капітального ремонту, які мали б вищу питому

енергомісткість кращу маневреність, вищі робочу і транспортну швидкість і,

що особливо важливо в умовах високої вартості пального, менше витрачали

б палива на одиницю виконуваних робіт.

Серед напрямів поліпшення використання тракторного парку, які

залежать від аграрних підприємств, важливе місце займають установлення

його раціональної структури, забезпечення тракторів необхідним шлейфом

робочих машин і знарядь, раціональні комплектування тракторних агрегатів,

підвищення кваліфікації механізаторів та вдосконалення їх матеріального

стимулювання за кращі результати роботи, поліпшення технічного

обслуговування і проведення своєчасних та якісних ремонтів, удосконялення

організації виробничих процесів.

На кожному підприємстві необхідно підвищувати змінну

продуктивність тракторних агрегатів за рахунок таких факторія, як повне

використання конструктивної ширини захвату агрегату, раціональне

формування середньозмінної швидкості його руху і робочого часу зміни.

Відомо, наприклад, що при недовикористанні конструктивної ширини

агрегату на 1 % (робота без ходо-покажчика) його продуктивність

знижується на 2,5 %. Середньозмінна швидкість руху агрегату часто буває

низькою через неправильне регулювання робочих органів машин, невміння

трактористів маневрувати швидкостями. Дослідами наукових організацій

установлено, що перейти із швидкості, скажімо. 4 км на швидкість 6 км

доцільно лише за довжини шляху не менше 24-35 м.

Для зниження собівартості умовного еталонного гектара, я значить, і

сільськогосподарської продукції важливо не лише підвищувати

продуктивність тракторних агрегатів, а й економно витрачати паливно-

мастильні матеріали, які через багаторазове подорожчання стали однією з

основних статей витрат у структурі всіх витрат на експлуатацію машинно-

факторного парку. Надзвичайно серйозною проблемою, яка вимагає

регулювання на макрорівні, є достатнє забезпечення афарних підприємств

дизельним паливом, бензином і мастилами.

101

І, насамкінець, зазначимо, що для забезпечення ефективного

використання машинно-факторного парку потрібно, щоб техніка мала

гарантоване сервісне забезпечення на весь термін її експлуатації. З цією

метою виробники техніки мають створити мережу сервісних пунктів,

укомплектованих кваліфікованими кадрами ремонтників.

3.3.3. Ефективність використання комбайнового парку

Забезпечення підприємства комбайнами і досягнутий рівень їх

використання істотно впливають на валовий збір сільськогосподарських

культур, оскільки запізнення із збиранням призводить до значних втрат

вирощеного врожаю. Відомо, наприклад, що втрати зерна досягають 25-30 %

при запізненні збирання зернових колосових на 10-12 днів. Затягування

строків збирання цукрових буряків може призвести до повної втрати врожаю

внаслідок настання морозів, які унеможливлюють проведення збиральних

робіт. Тому підприємствам економічно вигідно мати таку кількість

комбайнів, які забезпечать збирання культур в оптимальні строки.

Фактичне забезпечення аграрних підприємств комбайнами

характеризується показником їх кількості по видах у розрахунку на 1000 га

збиральної площі або оберненим співвідношенням - величиною збиральної

площі певної культури до наявної кількості комбайнів відповідного виду.

Проте оцінку даному показнику потрібно здійснювати з урахування

продуктивності комбайнів, яка постійно зростає в їх нових модифікаціях.

Скажімо, сучасні вітчизняні і зарубіжні зернові комбайни значно

продуктивніші порівняно зі старими марками цих машин «Нива», «Колос»,

«Дон-1500». Тому закономірно склалася тенденція до збільшення збиральної

площі в розрахунку на комбайн. Враховує цей фактор показник ступеня

забезпечення аграрних підприємств комбайнами. Він визначається відношен-

ням їх фактичної наявності до нормативної потреби.

На великих аграрних підприємствах більшість культур збирають за

потоковою технологією, завдяки якій скорочуються строки збиральних робіт,

отже, зменшуються втрати врожаю, досягається економія коштів за рахунок

вилучення допоміжних операцій. При цьому, як свідчить практика і наукові

дослідження ряду економістів та технологів, найбільший ефект потокових

технологій досягається при груповому використанні машин і оптимальному

забезпеченні комбайнів транспортними засобами. Так, щоб визначити

потребу в автомобілях (Па) для обслуговування комбайнів з бункером при

збиранні культур за потоковою технологією, можна скористатися формулою:

де m

- кількість комбайнів; П - продуктивність комбайна за годину

змінного часу, га/год.; У - урожайність, т/га; Б - вантажопідйомність бункера,

т; Ку - кількість бункерів продукції, що вміщується в кузов автомобіля; L -

102

середня відстань перевезень, км; v - середня технічна швидкість руху

автомобілів, км/год.; t

- тривалість розвантаження автомобілів з урахуванням

часу на допоміжні операції, год.; t

- час, що витрачається на вивантаження

бункера комбайна в автомобіль, год.

Потребу автомобілів для комбайнів без бункера П'а можна визначити з

виразу:

де Ва - середня вантажопідйомність автомобіля, т; Кв - коефіцієнт

використання вантажопідйомності автомобіля.

Викладена методика визначення потреби автомобілів для об-

слуговування комбайнів передбачає, що всі складові технологічного процесу

є стабільними, тобто витримується швидкість руху автомобілів, відсутні їх

поломки і поломки комбайнів та забивання робочих органів, забезпечується

рівномірна швидкість руху комбайна тощо. Ці випадкові фактори завжди

присутні, але їх негативний вплив може бути пом'якшений ефективною

організацією праці, високою кваліфікацією механізаторів та інших учасників

виробничого процесу.

Ефективність роботи комбайнів визначають за показниками

інтенсивності, продуктивності та економічності. До показників

інтенсивності відносять такі, як кількість відпрацьованих одним комбайном

машино-днів і окремо машино-змін за сезон. їх розраховують діленням

відпрацьованих певним видом комбайнів машино-днів (машино-змін) на

середньосезонну кількість комбайнів (як тих, що працювали, так і тих, що не

працювали).

Продуктивність комбайнів визначають за такими показниками, як

кількість зібраних гектарів одним комбайном за сезон, за машино-день і за

машино-зміну. Перший з названих показників розраховують діленням

зібраної площі певним типом комбайнів на їх середньосезонну кількість, два

інших показники - аналогічно з тією лише особливістю, що в знаменнику

беруть відпрацьовані машино-дні (машино-зміни).

Для зернозбиральних комбайнів визначають і такі важливі показники

продуктивності, як обсяг намолоченого зерна одним комбайном за сезон,

один машино-день, за одну машино-зміну. При розрахунках цих показників у

чисельнику оперують оприбуткованим зерном у бункерній вазі.

Про економічність роботи комбайнів судять за показниками

собівартості гектара зібраної площі і витрат пального на цю площу. Зокрема,

собівартість гектара зібраної площі визначають діленням суми всіх витрат на

експлуатацію комбайнів певного виду (оплата праці працівників збирального

комплексу з нарахуваннями, амортизація, пальне і мастила, ремонт,

транспортні витрати) на збиральну площу.

При аналізі роботи комбайнового парку за розглянутими показниками

слід пам'ятати, що показник кількості відпрацьованих одним комбайном

машино-днів до певного ступеня характеризує тривалість збирання