Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

інтерв'ю або обмін листами, має справу, в першу чергу, з якоюсь

подією. У зв'язку з цим Холтон виділяє вісім різних аспектів

або компонентів подібних подій, кожний з яких відповідає

специфічному типу нетривіальних проблем. Ці взаємопов'язані

основні напрями історико-наукових досліджень, на його погляд,

можуть привести до більш адекватного, близького до

реальності розуміння і висвітлення історії науки. Холтон

наголошує, що кожна подія в історії науки повинна розглядатися

як перехрещення таких траєкторій: індивідуальність ученого,

стан науки, «публічне» наукове знання в даний час, соціальні

фактори та загальний культурний контекст епохи.

Література: Дж. Холтон. Тематический анализ науки. —

М., 1981.

В. Пікалов

Програма дослідження — виклад теоретико-

методологічних передумов, загальна концепція в узгодженні

з основними цілями роботи, що починається, і гіпотез

дослідження із зазначенням правил процедури, а також логічно

послідовних операцій для перевірки гіпотез. Розробка програми

дослідження починається з формулювання проблемної ситуації

як деякого протиріччя між усвідомленням науково-пізнавальної

чи практичної потреби і невідомим способом

її

вирішення.

Відповідно до мети формулюються більш конкретні задачі

(теоретико-пізнавальні

і практично-управлінські) й уточнюються

об'єкт і предмет дослідження. У дослідженні теоретико-

прикладного характеру спочатку уточнюються його предмет,

а потім реальні об'єкти, вивчення яких дозволяє знайти типове

вирішення проблеми, в прикладному дослідженні уточнюється

предмет аналізу заздалегідь визначеного об'єкта дослідження.

Значне місце в програмі дослідження займає розгляд

основних понять, у яких описується суть проблеми. Історично

кожна сформована наука сама визначала і розробляла критерії

211

науковості. Тому пізнавальний статус тих чи інших спеціальних

знань, у тому числі історичних, доволі часто намагаються

визначити через спосіб

їхнього

одержання, тобто через процес

дослідження. При цьому мається на увазі, що в названому

процесі застосовуються лише наукові методи пізнання.

Паралельно з уточненням понять здійснюється цілісний

попередній аналіз об'єкта, тобто систематизація наявної

літератури і практичних зведень у даній предметній області

і стосовно до даного об'єкта, на основі чого формулюються

робочі гіпотези як обґрунтоване припущення про структуру,

що підлягає аналізу (процесів, об'єктів), і явища (описові чи

структурні гіпотези) і (чи) припущення про взаємозв'язки та

взаємозалежність, детермінації досліджуваних явищ

(пояснювальні гіпотези). Усе це утворює концептуальну схему

дослідження, його методологічні основи. Відомо, що програми

досліджень, які складаються математиками, фізиками, біологами,

психологами й істориками, мають зовсім різні об'єкти знання

і вихідні дослідницькі об'єкти. Порівнювати

їх

за цією ознакою

безглуздо. Однак можна виділити загальні компоненти, а отже,

їхні

структури, що включають системи

дослідницької

діяльності. Такими компонентами в найбільш загальному

й абстрактному вигляді є:

1) дослідницька задача, що фіксує проблемну ситуацію, мету,

а також умови та методи її досягнення;

2) набір вихідних

гіпотез;

3) сукупність вихідних попередніх знань, у тому

числі

теоретичних;

4) методи та способи вивчення емпіричного матеріалу

(об'єктів дослідження) і перевірки гіпотез, включаючи методи

логічні, математичні тощо;

5) кінцевий результат дослідження — нове знання.

Усі ці компоненти реалізуються послідовно в часі і можуть

повторюватися в різних варіаціях. У ході реальних досліджень

212

неодноразово уточнюються і коректуються задачі, висуваються

і відкидаються гіпотези, ставляться різні експерименти тощо.

Порядок і точна послідовність процедур і операцій кожного

етапу чи компонента дослідження не можуть бути визначені

заздалегідь. Дослідження виявляється поліморфною

структурою, що розвивається і змінюється в часі. Конкретний

зміст етапів у різних сферах пізнання може мати більш чи менш

значні розходження. Так, у фізичному дослідженні, як правило,

присутній експеримент чи пряме спостереження, а об'єкти

знання і дослідження часто збігаються. В історичному

дослідженні експеримент обмежений, а об'єкти знання

і дослідження розділені в часі і принципово різні за якістю.

Деякі

вчені, говорячи про можливість експерименту в історичному

дослідженні, мають на увазі уявний експеримент

із!

передбачуваними історичними ситуаціями, який

використовується з метою перевірки історичних гіпотез. Такий

•

експеримент не слід ототожнювати з реальним фізичним •

експериментом.

Поступово з переходом від загальної структури

дослідження,

до конкретних дослідницьких процесів, процедур і операцій

їхня

розмаїтість зростає. Це пояснюється розмаїтістю»

конкретних об'єктів знання, вихідних пізнавальних ситуацій і

і задач, що зустрічаються в реальній дослідницькій

практиці.;'

Тому навіть у рамках однотипних, наприклад археологічних,

досліджень можливі різні дослідницькі структури, у

яких

послідовність і склад етапів, процедур і операцій більш чи менш

значно варіюється. Проте і тут можна виявити логічно

подібні

процедури й операції. У будь-якому історичному

чи

археологічному

дослідженні вчені змушені здійснювати збір

і пошук джерел,

їхню

попередню обробку й опис, класифікацію

і систематизацію, порівняння, аналіз, ідентифікацію, оцінку

дійсності, значимості тощо.

В історичних дослідженнях виділяють також вихідну і базисну

задачі. Перша належить до сфери пізнавальної діяльності,

друга—

213

до предметно-практичної; вихідний і кінцевий об'єкт першої —

знання, вихідний і кінцевий об'єкт другої — матеріальні

предмети. Інша справа, коли і вихідна, і базисна задачі належать

до класу дослідницьких. Крім того, вихідні задачі та відповідні

їм

дослідження можуть належати до різних типів. Вони

бувають методологічними (у вузькому і широкому значенні),

зпістемілогічними,

логіко-семантичними, філософсько-

історичними.

Вихідні дослідження, що породжені базисними

історіографічними дослідженнями, часто здійснюються самими

істориками. Поки обсяг

їх

відносно невеликий, а виконання не

вимагає спеціальної логіко-методологічної підготовки',

розходження

між

цими типами дослідження не усвідомлюється.

Однак варто зазначити, що вироблення уявлень про категорії

історичного спричинення, історичної мети, історичного зв'язку,

закону історичного розвитку і т. п. не входить, строго кажучи,

у коло базисних задач емпіричної історіографії. Разом з тим без

вирішення цих вихідних проблем проведення базисних

досліджень виявляється неможливим.

Таким чином, внутрішній механізм професійного

історичного пізнання, багаторазово повторюваний окремими

дослідниками, що вирішують різні за змістом історіографічні

задачі, з необхідністю призводить до утворення «нового шару»,

нового типу історичних знань. Ці знання виникають

не

як результат

дослідження історичних і археологічних джерел, а як результат

аналізу самого історичного дослідження і створюваних у ньому

вторинних історичних текстів. Результати такого вихідного

«дослідження дослідження» фіксуються у вигляді особливих

підсистем історичного знання. Лише на дуже пізніх етапах

розвитку вони оформлюються як самостійні пізнавальні

структури.

їхній

зміст частково відбиває і «технологію» самого

історичного дослідження, а частково несе інформацію про

історичну реальність.

Ретельно розроблена програма дослідження — гарантія

214

успішності дослідження, обґрунтованості його результатів,

їхньої

теоретичної та практичної цінності. У разі неможливості,

з деяких причин, розробити повноцінну програму дослідження

розробляється її макет, у спрощеному варіанті якого містяться

всі перераховані компоненти, але без

їхньої

докладної деталізації.

Література: Ракитов А. Г. Историческое познание. —

М.,

1982;

Санцевич А. В. Методы исторических исследований. —

К., 1984. Энциклопедический социологический словарь. —

М., 1995; Источниковедение. — М., 2002.

С. Куделко

Просвітництво — ідейно-культурна течія на межі

середньовіччя та нового часу, соціально-політичним чинником

якої був перехід від феодалізму до буржуазного ладу.

Спираючись на видатні здобутки попередніх епох духовного

злету людського суспільства (Античність і Ренесанс)

Просвітництво виробило модель ідеального соціального

устрою, засадничі риси якої утворили фундамент сучасної

цивілізації.

Філософською основою Просвітництва був раціоналізм з його

безмежною вірою у спроможність розуму пізнати оточуючий

світ та облаштувати його у відповідності до природних прав

людини. Один із засновників раціоналістичної філософії

Р. Декарт

ще

XVII

столітті проголошував суверенітет мислячої

особи, проте не зважився до кінця подолати християнсько-

релігійну

тезу

про людську недосконалість перед Богом ж

еталоном

абсолютної досконалості. Просвітники ж не підтримали

картезіанський погляд на свободу волі індивідуума як на

причину його похибок (у випадку, коли людина покладається

виключно на власні сили). Реабілітуючи земне життя та суб'єктивну

волю людини у створенні сприятливих умов існування,

діячі

Просвітництва розробили оригінальну концепцію соціального

пізнання та практичної реалізації його висновків.

215

Ядром даної концепції є поняття детермінізму,

згідно

яким

суспільна поведінка людини в остаточному підсумку

визначається соціальним устроєм, що формує пріоритети,

устремління, уявлення про добро та зло, духовні й матеріальні

інтереси тощо. Отже, суспільне середовище детермінує, на

переконання просвітителів, соціально-психологічні якості

людини, її громадську поведінку, а удосконалення людини

полягає передусім в оздоровленні вищеназваного середовища.

Тим самим філософська антропологія просвітителів змусила

їх

розробити та запропонувати принципово нову соціально-

політичну програму модернізації суспільства. При цьому розум

ставав надійним інструментом пошуку оптимальних рішень,

а закладений самою природою в людську душу потяг до добра

і справедливості — не менш надійним орієнтиром.

Переосмислили просвітителі й започатковане у

XVI—XVII

столітті (Г. Гроцій, Т.Тоббс) учення про «природне право» та

«суспільний договір», наділивши особистість невідчужуваними

правами (право на життя, гідність, власність, свободу, рівність

і т. д.) і суттєво обмеживши «суспільний договір»

вимогою

до

влади забезпечити «загальне благоденство». Порушення

висунутих вимог позбавляло владу леґітимності й в повному

обсязі повертало суверенні права народу.

Соціально-політична доктрина просвітителів, розгорнута

й обґрунтована в працях Ф. Вольтера, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро,

В. Мірабо, Ж. Даламбера, К. Гельвеція, Т. Пейна та ін., мала

відверто антифеодальний характер і піддавала нищівній критиці

абсолютизм, інститут становості з дворянськими привілеями,

безправ'я, відсутність громадянських і політичних прав,

зубожіння народних мас і т. д. Нове суспільство, вважали вони,

повинно було ґрунтуватися на мудрих законах, яким підлягають

усі без винятку громадяни, на свободі особи (в тому числі

свободі думки, совісті, слова, володіння власністю тощо),

рівності прав і можливостей, на залежності влади від

суспільства (представницькі

владні-органи,

розподіл влади

216

і т. ін.). Це нове суспільство, пропаговане просвітителями,

у реальній історичній практиці втілилося у буржуазному ладі,

який внаслідок революцій утвердився в Англії, США, Франції

та інших країнах.

Однак ми припустимося помилки, якщо розглядатимемо

Просвітництво тільки як ідеологію буржуазії чи ідеологічну

підготовку буржуазних революцій XVIII — початку XIX

століття. Просвітителі ідейно й теоретично узагальнили

провідні духовні тенденції своєї суперечливої доби, очікування

різних соціальних сил з антифеодального табору, що не лише

не збігалися у великої та середньої буржуазії, у міщан і селян,

у банкірів і заводчиків та найманих робітників і т. д., а й багато

у чому вступали у протиборство. Ось чому просвітителі загалом

прагнули створити ідеологію оновлення

для

всього

суспільства, всіх його верств і прошарків, працювати заради

блага кожної людини, незалежно від

її

станової, матеріальної,

конфесійної приналежності. Ідейний синкретизм був,

звичайно, обумовлений і перехідною добою з

її

невизначеністю

й альтернативами розвитку.

Унаслідок цього Просвітництво не становило цілісного

ідейного утворення. У ньому можна виділити приблизно

чотири напрямки: 1) орієнтація на поступове реформування

феодального суспільства, компроміс між феодалами й

верхівкою буржуазного стану, узаконення прав останнього

(Ф. Вольтер,

ПІ.

Монтеск'є); 2) радикальне скасування

феодального ладу з усіма його інститутами й анахронізмами

і врахування в ході перетворень потреб широких народних мас,

включаючи й усі верстви буржуазії (Д. Дідро, Ж. Ламетрі,

К. Гельвецій, П. Гольбах); 3) егалітаризм, прихильники якого

виступали за рівномірний розподіл власності, народоправство,

докорінне поліпшення життя народу (Ж.-Ж. Руссо); 4) утопічно-

комуністична програма (Ж. Мельє). Два останніх напрямки,

безумовно, виключали з поля зору інтереси великих власників

засобів виробництва, банкірів, тобто «аристократії багатств».

217

Усі вказані напрямки об'єднувала спільна

мета—встановлення

на Землі «царства розуму і загального благоденства», утвердження

в суспільних відносинах принципів добра, справедливості,

рівності, гуманності, а також спільно винайдений засіб реалізації

поставлених завдань — розповсюдження наукових знань про

природу, суспільство та людину. Монументальною пам'яткою

просвітительської думки була багатотомна «Encyclopedie ou

Dictionare

raaisonne

des sciences, des arts et de metiers»

(«Енциклопедія, або Словник наук, мистецтв і ремесел») Дідро

та Даламбера, які залучили до

її

підготовки понад 200 авторів

(перший том вийшов з друку у

1751

році).

Не до кінця з'ясованим залишається питання щодо

ставлення просвітителів до революції. В останні роки

дослідники схиляються до думки, що провідні мислителі доби

Просвітництва у відповідності до свого раціонально-

гуманістичного світогляду не вважали революцію прийнятним

методом суспільних перетворень, хоча в екстремальних

випадках не виключали таку небажану перспективу. Роблячи

ставку на розум або хоча б на здоровий глузд, просвітителі

сподівалися на торжество добра без соціальних потрясінь. Ті

з них, хто дожив до кривавих революційних подій у Франції

кінця XVIII століття, критично сприймали нові порядки

з новими протиріччями й загостреннями соціальних стосунків.

Термін «Просвітництво» та його ідейно-культурний

зміст

закріпилися в суспільній свідомості після відомої статті І. Канта

«Відповідь на питання «Що таке Просвітництво?»

(1784).

З того часу доба Просвітництва (або, як

її

ще називають,

«Століття Розуму») привертала неодмінну увагу багатьох

дослідників — більшою мірою філософів, істориків,

літературознавців, культурологів. Кількість зарубіжних

і вітчизняних праць, присвячених просвітницькій думці, важко

підрахувати навіть по авторах. З російських та українських

учених назвемо імена О.

Герцена,

М.

Чернишевського,

Г. Плеханова,

Б.

Чичеріна, М. Бердяєва, М. Ковалевського, І.

Франка,

П. Мілюкова,

218

В. Волгіна, М. Барга, Б. Поршнева, X. Момджяна, Л. Коваленка,

М.

Кисселя,

А.

Гулиги,

М.

Белявського,

М.

Штранге,

І.

Щипанова

та ін.

Завдяки

їх

роботам докладно висвітлені особливості

просвітницької думки Росії й України,

її

вплив на громадську

свідомість, суспільний та визвольний рух. В Російській імперії,

до складу якої входила й Україна, не сформувався, як в Англії

чи Франції, просвітницький рух. Просвітницька думка була

представлена окремими працями формально не об'єднаних

мислителів. Твори Г. Сковороди, О. Радищева, С. Десницького,

Я. Козельського, В. Малиновського, О. Куніцина та ін. містили

оригінальні пропозиції щодо вирішення актуальних проблем

російської дійсності та накреслювали шляхи

її

модернізації

відповідно до просвітницької концепції. Однак ці ідеї «зависали

у повітрі», оскільки в Росії не виник самоорганізований

буржуазний стан, для якого вони б мали практичний сенс та

являли необхідну духовну атмосферу.

Просвітницькі ідеї розповсюдилися в Російській імперії у другій

половині XVIII століття, в роки правління Катерини II —

в епоху

«освіченого

абсолютизму». Надії на «реформи згори»

стимулювали критичні оцінки деспотичного образу правління,

кріпацтва, безпідставних дворянських привілеїв, суддівського

та адміністративного свавілля, приниження людської гідності,

неповаги до трударів, простого народу взагалі. Натомість

російські та українські просвітителі пропагували, враховуючи

специфіку вітчизняного соціуму, напрацьовані зарубіжними

колегами уявлення про справедливий соціальний устрій

з комплексом громадянських і політичних прав і свобод.

Східно-європейський варіант Просвітництва, не маючи

міцного соціально-економічного фундаменту, головний акцент

робив на поширенні освіти, знань, на, за словами В.

Попугаєва,

«політичній освіченості» суспільства, що повинно було,

з одного боку, посилювати тиск на владу, а з другого —

перетворювати сам народ на суб'єкт історичного процесу. Крім

219

того, важкі умови життя, рабство й убозтво переважної

більшості населення, вкрай низький додатковий продукт,

аграрний характер економіки у несприятливих природно-

географічних умовах змушували східно-слов'янських

просвітителів розвивати передусім ідеї соціальної справедливості,

більш рівномірного розподілу власності, а також як необхідного,

так і додаткового суспільного продукту. Зростаюча напруга в

соціальних відносинах зумовлювала перевагу в

їхніх

творах

публіцистичного елементу над теоретичним, що характерно

не тільки для суспільної думки, але й, як зазначав у свій час

О. Лосєв, для російської філософії, де майже не було розроблено

власних систем.

Синкретизм ідейного простору Просвітництва, якщо

привести все його різнобарв'я до спільного знаменника,

забезпечувався таким інтегруючим чинником, як інтереси та

благо Людини, і цій Меті беззастережно підпорядковувалися

філософські, історичні, економічні, політичні, етичні і тому

подібні погляди. Невблаганна логіка буржуазних революцій

кінця XVIII століття наочно продемонструвала тогочасний

утопізм просвітницької доктрини в її цілісності, що й зумовило

кризу Просвітництва. Пізніше його багата спадщина

перетворилася на джерело декількох прогресивних напрямків

суспільно-політичної думки, серед яких (підкреслював

Є. Черняк) перш за все слід згадати лібералізм і утопічний

соціалізм з наголосом, у першому випадку, на економічній

ефективності, а в другому — на соціальній справедливості.

Зближення цих двох провідних, щоправда, різноетапних

тенденцій суспільно-історичного розвитку у середині

XX століття знову актуалізувало просвітительську мрію про

«царство розуму та загального благоденства». Гасло

«ІлЬегте,

Egalite,

Ргаїегпке!»

(«Свобода, рівність, братерство!»)

в органічній єдності своїх складових частин — а саме так

їх

належить сприймати — залишається благородним орієнтиром

людського поступу на майбутнє.

220