Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

Історичний аналіз аномалій має багатоаспектний характер

і торкається не тільки змісту наукових теорій і його змін,

й всього

соціокультурного контексту, в якому ця зміна відбувається:

наукових традицій, психології сприйняття нових ідей,

їх

критики

в рамках наукових співтовариств, соціологічних особливостей

цих співтовариств, обумовлених соціальними,

інституціональними, етичними, ідеологічними й

іншими

факторами. Як зазначав А. Я. Гуревич, ідеї падають на певний

ментальний ґрунт і сприймаються у відповідності зі змістом

ментальності тих чи інших прошарків суспільства. Більше того,

в генезі самих доктрин активну участь беруть ментальні

настанови соціального середовища

їх

творців. Ідеї та вчення

залишаються надбанням інтелектуальної еліти настільки,

наскільки вони втілюються в думки маси, вони неминуче

трансформуються, й іноді до невпізнання. Таким чином,

усвідомлення аномалій може відбуватися й за межами

професійного співтовариства істориків,

сама аномалія виступати

як соціально значуща проблема, розуміння якої вимагає вивчення

її

історичних коренів з принципово

інших

позицій.

Література: Лакатос И. Доказательства и опровержения. —

М., 1967; Стенин В. С. Становление научной теории. —

Минск, 1976; Кун Т. Структура научных революций. — М.,

1977; Лакатос И. Фальсификация и методология научно-

исследовательских программ. — М.,

1995;

Степин В. С.

Теоретическое знание.— М., 2000; Новая философская

энциклопедия. —

М.,

2001; Разработка и апробация метода

теоретической истории / Под ред. Н. С. Розова. —

Новосибирск,

2001.

Ю. Зайцева, С. Посохов

Архетип (від грец. arche — початок і typos — зразок) —

поняття з'явилося у пізньоантичній філософії

(Філон

Александршськийташ.)якпозначеншпрсюбразу,ідеї.

В аналітичній

психології К. Юнга — одвічні, уроджені психічні структури,

первісні схеми образів фантазії, що містяться в так званому

колективному несвідомому й апріорно формують активність

уяви. Зараз цей термін використовується, щонайменше, у трьох

значеннях: 1) прообраз, ідея, одвічні психічні структури, образи,

мотиви; 2) найбільш древній, невідомий нам текст, від якого

походять інші тексти писемної пам'ятки; 3) гіпотетично

реконструйована або фактично зафіксована мовна форма, яка

є похідною

для

її подальших проявів.

Дня історіографії важливішим є поняття «архетип» у першому

значенні. Першообрази, прообрази універсальних міфологічних

мотивів і сюжетів реалізуються не лише в явищах несвідомого

(снах і т. п.), але й у міфотворчості. Архетипи лежать в основі

загальнолюдської символіки, виявляються в творах літератури та

мистецтва. Архетип є кільцем, що поєднує людину з

її

культурним минулим. Згідно з Юнгом наша підсвідомість

складається з багатьох тимчасово згаслих образів, вражень,

думок, які продовжують впливати на наше свідоме мислення,

хоча і є втраченими. Архетипи настільки глибоко приховані

в свідомості людини, що коли вони виявляються в реальності,

їх

не одразу розпізнають. Здебільшого вони набувають яскравих

художніх образів. Пояснюється це тим, що художні образи перш

за

все підкоряються культурним вимогам епохи. На думку Юнга,

«творчий процес, наскільки ми можемо його простежити,

полягає в несвідомій активації архетипічного образу та його

подальшій обробці й оформленні в завершений твір».

Певною мірою це стосується й історичних праць. Архетипи

добра та зла, героїв і антигероїв, Космосу та Хаосу (порядку та

безладдя), «Я» та «Воно» (своє — чуже) — основа багатьох

образів, які створюються в мемуарній та публіцистичній

літературі, а згодом виявляються і в історіографічних образах.

Література: Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991;

ЮнгК.

Г. Душа и миф: шесть архетипов.

—

М., 1997;

Юнг

К. Г.

К вопросу о подсознании // Человек и его символы. — М.,

1998; Ионесов В. И., Ипполитова А. Г. Архетипы Иисуса

Христа и Вотана в концепции К. Г. Юнга // Клио. — 2000. —

№2(11).

С. Посохов

Великий текст історика — один з можливих рівнів

побудови об'єкта історіографічного дослідження з наявних

залишків (продуктів) досліджуваного історіографом фрагмента

минулої дійсності — поряд з конкретним текстом, що має

відношення до наукового чи будь-якого

іншого

освоєння

суспільством свого минулого, та різними формами і рівнями

історичного дискурса (школа, течія, напрямок тощо)

і соціокультурного контексту як метадискурса по відношенню

до історичного.

Великий текст можна розуміти як сукупність створених

істориком текстів (не тільки власне історичних), його письмову

спадщину, але таке розуміння не несе суттєвого теоретичного

навантаження, не несе на матеріалі цієї сукупності залишків

минулого іншої історіографічної проблеми, крім прикладної

проблеми визначення складу такого корпусу текстів, розшуку

текстів та

їх

упорядкування. Саме термін «корпус текстів»

доцільніше

застосовувати

до

сукупності

письмових продуктів

діяльності історика (нехай навіть тим самим не відрізняючи

її

від будь-якої іншої сукупності текстів, виділеної за

іншими

критеріями, що також може бути названо корпусом); уже на її

основі історіограф може конструювати специфічний об'єкт

дослідження — великий текст того чи іншого історика.

У цьому ракурсі поняття «великий текст» можна визначити

як «письмову форму» існування особистості історика, втілення

її на письмі одночасно як суб'єкта історичного пізнання,

суб'єкта інших форм життєвої активності та об'єкта

саморефлексії

як однієї з форм цієї активності.

Визначене в такий спосіб поняття «великий текст», з одного

боку, підкреслює єдність письмових форм діяльності історика

і, з іншого боку, акцентує увагу на проблемі співвідношення

письма і «життя», позаписьмового світу, окреслює вже не

просто деяку сукупність джерел історіографічного

дослідження, а поле для аналізу особистісного фактора

в історіографічному процесі.

Дійсно, великий текст історика може бути названий одним

із рівнів самоорганізації історіописання-письма як цілого,

автономного по відношенню до

позаписьмової

дійсності

(принаймні, як до описуваного, а не контексту породження

опису). Тексти, письмо є моделювання автором, а також

істориком певних можливих світів, місце прояву його влади

над дійсністю (усвідомлюваної чи неусвідомлюваної); пізнання

шляхів такого моделювання та факторів, що впливають на нього,

має істотне значення для

саморефлексії

історичної науки.

Порівняно з таким аналізом цієї проблеми, як конкретний текст

історико-культурний

контекст великий текст надає істотно

більші можливості для дослідження

її

особистісного виміру,

відмежовуючи останнє і від одиничного акту соціальної

комунікації, і від знеособленого соціокультурного

цілого.

Причому «особистісний вимір» може і не зводитися лише

до аналізу системи поглядів історика як статичного цілого чи в

її

еволюції. У принципі можлива постановка питання про

співвіднесеність схем опису, письмової рефлексії, що історик,

в тій чи іншій мірі несвідомо, схильний накладати на минуле

з його життєвим досвідом чи, точніше, властивими історику

схемами сприйняття цього досвіду; іншими словами, про

наявність певних прихованих структур, символічних чи

сюжетних паралелізмів, спільних, наприклад, для «самоописів»

історика (щоденників, мемуарів і т. п.) і описів минулого, що

йому належать. (Єдиний відомий нам в українській історіографії

приклад такої постановки питання — книга В. В. Ващенка

«Неврастенія: непрочитані історії», де за допомогою

деконструктивістських стратегій інтерпретуються

автобіографічні та історичні тексти М. С. Грушевського).

Йдучи

цим шляхом до логічної межі, можна було б припустити,

що

історик усе життя відтворює лише одну наративно-

символічну структуру, що поступово змінюється з часом,

і пише лише один — свій «великий текст».

Література: Визигин В. П. Научный текст и его

интерпретация // Методологические проблемы

историко-

научных исследований. — М., 1982;

Колесник

1.1.

Українська

історіографія (XVIII — початок XX століття). — К., 2000.

Я. Приходько

Взірець — як термін з

1930-х

років використовується в

культурології для позначення системи цінностей. Як культурні

взірці розглядаються матеріальні предмети, правові та буденні

нормативи поведінки людей, жанри та стилі художньої

творчості, форми економічних, політичних і релігійних

відносин

тощо.

Нарівні

буденної практики культурні взірці є стереотипною

схемою поведінки людей, що дозволяють

їм

діяти у звичному

середовищі без надмірних зусиль з

їхнього

боку. Взірці культури

цього рівня, вичерпавши свій ресурс, доволі швидко зникають

із пам'яті суспільства.

На вищих рівнях культурної активності, у сфері зародження

нових форм і стилістичних цінностей філософського,

релігійного та художнього характеру виникають особливі,

унікальні взірці культури, що перетворюються на універсальні,

фундаментальні еталони, на основі яких у подальшому

оновлюється і розвивається культура.

До наукознавства поняття взірця як одного із компонентів

дисциплінарної матриці було введено Т. Куном. На його думку,

взірцями є загальноприйняті у даному науковому

співтоваристві засоби вирішення дослідницьких завдань. Певні

символічні узагальнення полегшують пошук аналогій і, таким

чином, формують здатність встановлювати зв'язки між різними

ситуаціями та об'єктами, дозволяють моделювати нові

«задачі—

головоломки».

Результатом роботи із взірцями є «неявне знання», що має

такі характеристики: воно передається під час навчання;

завдяки численним перевіркам визнається найефективнішим

серед усіх варіантів, що мали місце впродовж історичного

розвитку середовища, яке оточує групу; і, нарешті, воно

змінюється як під час подальшого навчання, так і через

невідповідність середовищу.

Література: Кун Т. Структура научных революций. — М.,

1977; Аванесова Г. А. Образец культурный // Культурология.

XX век: Энциклопедия. — Т. 2. — Спб., 1998.

В. Іващенко

Внутрішня та зовнішня історія науки — можливі аспекта

в історії науки, які виокремлюються в залежності від поглядів

на характер та основні чинники розвитку науки. З

1930-х

років

історики науки почали виокремлювати внутрішню (когнітивну)

та зовнішню (соціальну) історію науки. При цьому мова

здебільшого йшла про фактори розвитку науки. Відповідно

прибічники надання переваги когнітивним факторам отримали

назву «інтерналісти», соціальним

факторам—«екстерналісти».

Інтерналістський підхід панував протягом XIX — першої

половини XX століття. В його основі був погляд на науку як

царину «чистого знання», яке не підвладне будь-яким впливам.

Історія науки зводилася цим напрямком виключно до руху

наукових ідей самих по собі, коли зовнішні фактори можуть

лише гальмувати чи прискорювати, але не визначати розвиток

наукової думки. Тим самим увага зосереджувалася на логіко-

теоретичних проблемах розвитку науки. На формування

концепції екстерналістів значний вплив справив марксизм.

Хоча вивчення впливу соціально-економічних умов на

розвиток науки можна знайти й у деяких працях кінця XIX —

початку XX століття, більш-менш значні наукові праці, що були

присвячені цьому впливу, з'явилися в

1930-ті

роки. Зокрема,

оцінюючи виступ на II Міжнародному конгресі у Лондоні в

1931

році радянської делегації на чолі з Б. М. Гессеном, англійський

дослідник Дж. Бернал зазначав:

«...було

продемонстровано

новий підхід до науки як явища соціального і економічного,

а не виявлення чистої думки. Можна сказати, що результатом

цього впливу було виникнення цілої школи,

яка,

поряд з критичними

працями, встановила важливість соціальної історії науки».

Невдовзі такі погляди стали поширеними й на Заході.

Наприкінці

1930

— на початку

1940-х

років було опубліковано

декілька важливих праць істориків, яких можна вважати

екстерналістами: Р. Мертона, Дж. Бернала, Е. Цильзеля.

Одночасно вийшли й праці інтерналістів, зокрема, А. Койре,

де зазначалося, що спрощені схеми екстерналістів не в змозі

з'ясувати творчий рух наукової думки, проникнути до творчої

лабораторії вченого. Наприкінці

1940

— на початку

1960-х

років в історії науки знову запанував інтерналізм, незважаючи

на активну діяльність у ці роки таких істориків науки, як Бернал,

Мертон, Мейсон, Ліллі та ін. З середини 1960-х років

починається «бум» екстерналістських публікацій (Р. Шофілд,

М. Кросленд, М. Пурвер, Р.

Каргон

та ін.) Відбувся поворот

від когнітивної історії до соціальної. Увагу дослідників було

привернуто до соціального, соціально-психологічного,

політичного, соціально-економічного контекстів розвитку

наукових ідей. Поступово, починаючи з праць С. Ліллі,

поширюється думка про плодотворність об'єднання

інтерналістського та екстерналістського напрямків з метою

вирішення важливого питання про процес взаємодії внутрішніх

і зовнішніх факторів. Праці Куна, Хілла,

Шафера

уже інтегрують

обидва підходи. Набуває розвитку соціальна історія науки,

предметом якої стає вивчення співвідношення

між

змістом

наукових знань і соціальним та культурним контекстом.

Сьогодні вже немає явного протистояння екстерналістів та

інтерналістів, дискусії

ведуться

про характер соціальної

детермінації змісту наукового знання та механізм соціального

впливу на науку.

У СРСР боротьба інтерналізму й екстерналізму

ускладнювалася ідеологічним фактором. Інтерналізм було

оголошено антимарксистським напрямком. Екстерналізм же

часто виступав у формі вульгарного соціологізму. У середині

1960-х років починається розвиток наукознавства, яке

базувалося на комплексному підході до вивчення науки. Серед

перших вітчизняних наукознавців можна назвати С. Р. Мікулінського,

М. І. Родного, Г. М. Доброва та ін. Утім, ще довго в працях

радянських авторів можна було спостерігати «декларативний

екстерналізм» і «сором'язливий інтерналізм».

В історіографії також довгий час панував інтерналізм. Він

виявлявся, зокрема, в особливій увазі до біографій учених та

їх

праць, у розгляді перш за все еволюції наукових концепцій й

відсутності інтересу до організації науки. Це значною мірою

стосується й радянської історіографії (небажані

фіґури

просто

не згадувалися). Екстерналістський погляд виявлявся

в нехтуванні творчим спадком «ідеологічно ворожих» істориків

минулого, часто-густо однозначно негативній оцінці умов

розвитку науки в дореволюційну добу, виявленні особливої

уваги до з'ясування світоглядної еволюції того чи іншого

«героя» в науці, визначенні етапів розвитку науки виключно

у зв'язку із етапами розвитку суспільства. Але інколи обидва

підходи мали місце в одній монографії чи підручнику.

Наукознавчі підходи й методи майже не використовувалися

історіографами. Вивчення історії історичної науки крізь призму

концепцій та за допомогою методів наукознавства

і соціальної історії науки є актуальним завданням сьогодення.

Література: Косарева Л. М. Внутренние и внешние

факторы развития науки (историографический аспект

проблемы). — М., 1983; Мамчур Е. А. Проблемы

социокультурной детерминации научного познания. — М.,

1987; Микулинский С. Р. Очерки развития историко-научной

мысли. — М.,

1988;

Современная западная социология науки:

критический

анализ.—

М., 1988; Форман П. К.

чему должна

стремиться история науки // Вопр. истории естествознания

и техники. —

1990.

— № 1; Мамчур Е. А., Овчинников И. Ф.,

Огурцов А. П. Отечественная философия науки:

предварительные итоги. — М., 1997.

С. Посохов

Тендерна історія (від англ. gender — рід) — наукова

дисципліна, центральним предметом вивчення якої є історія

взаємодії чоловічого та жіночого досвіду в минулому як одного

з найважливіших аспектів соціальної організації, його впливу

на формування соціальної дійсності і її змін у просторі та часі.

Тендерна історія своєю появою завдячує інтенсивному

розвитку феміністичних досліджень. У

1970-ті

роки спочатку

в університетах Англії та США, а потім у Німеччині, Італії,

Польщі виникли наукові центри, головним об'єктом досліджень

яких була жінка — в сім'ї і на виробництві, в освіті, науці

і політиці, в літературі і мистецтві. Так з'явилася нова наукова

дисципліна «Історія жінок» (wumen's studies).

Історико-фемінологічні

дослідження довели, що в історичних

розвідках майже повністю відсутні жінки, які протягом століть,

у різні епохи, мали свій світогляд і свою систему цінностей,

що

відрізнялася від чоловічої (Н. Л. Пушкарьова). Ці дослідження

виконували компенсаторну, комплементарну (доповнюючу)

та реевалюючу (переоцінюючу) функції. У результаті

з'явилися теми, присвячені вивченню участі

жінок

політичній

боротьбі і структурах влади, в релігійних рухах і церковних

об'єднаннях, в економічному житті суспільства шляхом аналізу

жіночої домашньої праці,

висвітленню

їхньої

ролі

в інтелектуальних

трансформаціях соціуму.

На межі

70—80-х

років минулого століття феміністичні

теорія оновилася, суттєво розширилася методологічна баз;

міждисциплінарних жіночих досліджень. З

використання*

соціально-конструктивістських концепцій було доведено, Щ(

статус жінки (як і чоловіка) не надається, а отримується. Стат:

було визнано лише «засобом інтерпретації біологічногс

закріпленого писаними і неписаними законами суспільства»

Набір угод, якими суспільство трансформує

біологічн

в соціальне, отримав найменування

«гендер».

Цей термії

своєю появою зобов'язаний психоаналітику Р.

Столеру.

Тепе]

під тендером розуміють систему міжособистісної взаємодії, з

допомогою якої створюється, підтверджується і

відтворюєтьс

уявлення про чоловіче і жіноче як категорії соціального

порядю

На відміну від жіночих, центральним предметом гендерни:

досліджень виступають обидві статі і

їхні

взаємовідносини

Теоретики тендерних досліджень доводять, що самі

по

соЄ

тендерні відмінності не вказують на те, чому стосунки мі>

чоловіками та жінками постійно передбачають зверхніст

і підпорядкування, та не відповідають на питання, як вон;

виникають, відтворюються і трансформуються в

контекста

повсякденності. Тому категорія тендера має бути

методологічн

орієнтована на підключення до більш

Генеральне

пояснювальної схеми, бо відносини між статями є

серцевиної

будь-якої соціальної системи

відтворення тендерної

СВІДОМОС1

на рівні індивіда підтримує систему зверхності і

підпорядкуванню

яка склалася, а також розподіл

праці,

за тендерною

ознакок

У цьому контексті тендерний статус виступає як один і

конституюючих елементів соціальної ієрархії і

систем

розподілу влади, престижу і власності поряд із

расовок

етнічною та класовою належністю (К.

Клінгер,

Л. П. Рєпіна)

На початку

1980-х

років тендерна концепція знайшла сво

використання в історії. Американською

дослідницею

фемінологом Джоан Скотт було запропоновано не лиш

покласти край протиставленню «жіночої» та «чоловічої»

історії