Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

Дисциплінарний масив публікацій — поняття, прийняте

в науковому середовищі для відображення сутності наукової

дисципліни та окремих її явищ і процесів через емпіричні

відомості, отримані з різноманітних наукових публікацій.

Використовується, як правило, в історії науки, наукознавстві,

філософії, логіці, методології

тощо .

В історії науки ретельно вивчаються невидані рукописи,

чернеткові записи, щоденники, листи, спогади сучасників і т. ін.,

але наукові публікації є основою

історико-наукових

досліджень.

Як пише Д. Прайс, «наукова публікація є не стільки інформацією

як такою, скільки виразом наявного в даний момент положення

вченого або групи вчених. Ми не можемо, незважаючи на

розповсюджену думку, опублікувати факт, теорію чи відкриття,

не маючи на думці публікацію цілого

їх

комплексу». З історії

науки відомо, що окремі жанри наукових публікацій (монографія,

стаття, підручник, реферат тощо) з'являлися в певні періоди

розвитку науки як відповідь на потреби наукової діяльності. При

цьому слід підкреслити, що поява нового жанру не означає, що

він замінив

який-небудь

уже існуючих,

мова

йде

про доповнення

списку жанрів і відповідний перерозподіл функцій

між

ними

в середині масиву в цілому. Таким чином, кожний жанр

публікацій відрізняється від інших функціями в середині

дисципліни.

Уявлення про функціональну специфічність жанрів

спирається не тільки на історичні особливості розвитку масиву,

але й на певні системно-теоретичні міркування.

Коли ми розглядаємо наукову дисципліну як систему, що

володіє розвинутими механізмами саморегулювання, ми

передбачаємо, що ці механізми повинні бути «видимі» для

всіх

учасників дисциплінарного товариства. На цьому базується

й уявлення про участь масиву в процесах дисциплінарного

регулювання. Тому розчленування масиву публікацій на деякі

функціонально специфічні компоненти робиться,

виходячи

того,

що ці компоненти, по-перше, достатньо стійкі, а по-друге,

основні функції кожного з них інтуїтивно очевидні

для

всього

дисциплінарного співтовариства.

У 1960 — 1970-х роках у працях Д. Прайса в системі

наукових публікацій були вичленовані ряд ешелонів,

а функціонування наукового знання він зв'язав з формуванням

певного масиву публікацій.

Перший ешелон — журнальні статті. Другий ешелон —

інтеграція знання в підручниках, монографіях, хрестоматіях,

довідниках, енциклопедіях. Ці два ешелони потім були

доповнені ешелоном наукових оглядів і рефератів. При цьому

Д. Прайс показав, що становлення та розвиток інституту

журнальних публікацій було зумовлене соціальними, а не

науковими механізмами накопичення інформації. Він відмічав,

що основними мотивами, які викликали до життя цей інститут

і підтримують його існування дотепер, були встановлення

і збереження інтелектуальної власності. Стаття в журналі,

вважає він, виникла, очевидно, з необхідності робити заявки

і залишати предмет за собою і лише «за сумісництвом» вона

служить також носієм інформації, об'явою про нове знання.

Усім цим він указав на історичний та соціальний характер

одного з важливих рівнів дисциплінарної структури науки,

пов'язаної з її «переднім дослідницьким краєм».

Цей підхід в історичному вивченні структури науки

дозволяє

перевести дослідження проблем з

логіко-методологічної

площини в площину соціально-історичну.

1980-ті

роки в наукознавстві спостерігається стійка увага

до інтеграції публікаційних жанрів як ешелонів

дисциплінарного масиву і розташування

їх

у залежності від

їх

часової віддаленості від переднього краю дисципліни.

У цьому випадку послідовність розташування ешелонів

можна відобразити так:

Журнальні статті та публікації доповідей.

2. Підтверджуючі повідомлення, огляди періодики

(проблемні, аналітичні та ін.), огляди матеріалів наукових

конференцій.

3. Тематичні збірники, індивідуальні та колективні

монографії.

4. Підручники, навчальні посібники, хрестоматії, науково-

популярні видання.

Позначення кожного ешелону в заданій послідовності з одним

умовним найменуванням набуває такого вигляду: статті, огляди,

монографії, підручники.

У такому вигляді ешелони публікаційного масиву

виступають як емпіричний еквівалент основних етапів, що

забезпечують цілісне існування дисципліни.

Дія

механізмів,

що реґулюють процеси на кожному етапі,

виявляється на переходах між ешелонами, а функціонування

кожного ешелону визначається терміном «вхід-вихід». Аґент

цього процесу позначається терміном «інформація». При цьому

кожний ешелон є сукупним носієм інформації на лінії «вхід-

вихід». Одночасно з цим кожний ешелон розглядається як

дискретна сукупність однорідних публікацій, в яких важлива

роль належить його кількісним характеристикам. Розміри обсягу

ешелону зменшуються в міру віддалення від переднього краю,

починаючи з величезного та швидко зростаючого масиву статей

і закінчуючи відносно невеликою кількістю підручників.

Кількісні характеристики публікаційних ешелонів суттєво

впливають на зміст процесу поповнення наукового

співтовариства. Ешелони дисциплінарного масиву публікацій

та процеси, які відбуваються в науковій дисципліні, дозволяють

розглянути діяльність наукового співтовариства, угруповань,

що входять до його складу, і окремих учених як раціональну,

основану на прийнятті та реалізації мотивованих рішень.

Спільність і структура дисциплінарного масиву публікацій

має велике значення для консолідації та стратифікації наукового

співтовариства дисципліни. Поява імені члена співтовариства

в декількох ешелонах публікацій є визнанням його статусу та

оцінкою його внеску в розвиток дисципліни. Ця оцінка має дві

сторони.

Перша—характеристика

дослідницького

результату

як внеску в розвиток змісту дисциплінарного знання, вона

фіксується цитуванням роботи в наступних публікаціях. Друга

пов'язана з високим престижем безпосередньої участі

у формуванні окремих публікаційних ешелонів (член редколегії

журналу, автор монографії, підручника і т. ін.).

Реалізація кожної з ліній стає можливою завдяки наявності

спільного для дисципліни

ешелонованого

масиву публікацій.

Зміст масиву дає, таким чином, оперативне уявлення про

стан дисципліни в цілому: про досягнутий на цей момент

рівень цілісного зображення наукового змісту дисципліни в її

навчальних спеціалізаціях (ешелон підручників); стан

систематичного розгляду найбільш значних проблем (ешелон

монографій); напрями найбільш інтенсивного дослідження та

підходи до вивчення кожної проблеми (ешелон оглядів);

способи дослідження, отримані результати й імена дослідників

(ешелон статей) і разом з тим про стратифікацію наукового

співтовариства дисципліни та форми накопичення статусу.

Література:

Прайс

Д. Малая наука, большая наука // Наука

о науке: Сб. ст. — М.,

1966;

Прайс Д. Наука о науке // Там же;

Прайс

Д.

Квотьі

цитирования в точных и неточных науках и не-

науке // Вопр. философии. — 1971. — № 3; Мирский Э. М.

Междисциплинарные исследования и дисциплинарная

организация науки.

—М.,

1980; Огурцов А. П. Дисциплинарная

структура науки. — М.,

1988.

В. Шкалов

Екстраординарні дослідження — виняткові дослідження,

відмінні від загальноприйнятих, сталих. Екстраординарні

дослідження пов'язані з прогресивним результатом вирішення

наукових проблем. Такі дослідження протистоять практиці

нормальної науки. Екстраординарними дослідженнями

вважаються такі, коли професійна група в період обговорення

парадигми

робить висновок про необхідність її зміни і починає

новий науковий пошук. При цьому зміна парадигми

розглядається науковою групою як

прогрес

у науковому

пізнанні. Наукова група представляє собою ефективний

інструмент для максимального зростання кількості проблем,

які можуть бути вирішеними завдяки зміні парадигми і збільшенню

точності

їх

вирішення.

Екстраординарні дослідження характерні для періоду

наукових революцій і є

їхнім

результатом.

На

цьому етапі

розвитку науки стара парадиґма замінюється цілком

чи

частково новою парадигмою, яка не може поєднуватися зі

старою.

«Нормальне» дослідження, що є кумулятивним, зобов'язане

своїми успіхами вмінню вчених постійно відбирати проблеми,

які можуть бути вирішеними завдяки зв'язку (концептуальному

і технічному) з уже існуючими проблемами.

Екстраординарні дослідження можуть виникати під час

непередбачених нових відкриттів, важливість яких буде

пропорційна ступеню і силі аномалії, яка провіщала відкриття.

Тому для ефективності наукових відкриттів повинен, напевне,

виникнути конфлікт між парадигмою, яка виявляє аномалію,

і парадигмою, яка пізніше перетворить аномалію у закономірність.

Отже, аномалія, яка виходить за межі проблематики

нормальної науки, приводить до кризового стану, або до

періоду екстраординарної науки. Будь-яка криза науки

починається із сумніву в парадигмі і наступного розташування

правил дослідження в межах нормальної науки. Іноді в таких

кризових перехідних ситуаціях нормальна наука доводить свою

здатність вирішувати проблему, що породжувала кризу і мало не

привела до руйнування існуючої парадигми. В іншому випадку

нову проблему неможливо вирішити, навіть використовуючи

найрадикальніші нові підходи. Ця проблема залишається

в спадщину майбутнім поколінням для вирішення

її

за

допомогою більш досконалих методів.

Проблему екстраординарних досліджень розробляв

Т. Кун. Він показав причини та характер протиріч у науковому

дослідженні, які призводять до кризової ситуації в науковому

пізнанні, науковій революції. Наука перестає знаходитися

у «нормальному стані», під сумнів ставляться стандарти, які

застосовувалися вченими у конкретній галузі

науки.

Процес

формулювання нової парадигми та її визнання і характеризує

період екстраординарних досліджень. На думку Н. Сторера,

кожнадасігипліна

лише

один

раз знаходиться у допарадиґмальному

стані, а революції, які торкаються цілком всієї дисципліни,

відбуваються дуже рідко. Таким чином, за Сторером,

екстраординарні дослідження більш характерні для періоду

формування парадигми і досягнення зрілості наукової

дисципліни.

Література:

Кун Т. Структура научных революций. — М.,

1975;

Cmopep Н. Отношение между научными дисциплинами

// Научная деятельность. Структура и институты: Сб. ст. — М.,

1980.

О. Павлова

Жанр (фр. genre — рід, вид, від лат. gens — рід) —

у літературознавстві визначається як різновид художньої

літератури, конституйований комплексом (іноді мінімальним)

тих або інших ознак, рис змісту та форми; кількість спільних .

рис, властивих творам тієї або іншої групи, визначається

значною мірою тим об'ємом, в якому виділяється дана група

як частина якої-небудь літературної епохи, національної

літератури, світової

літератури

взагалі і т. п. З двох основних

історичних дисциплін, які мають справу з текстами (історіографії

та джерелознавства), в останній вживається переважно

синонімічне жанру поняття «вид» тексту; в історіографії

ж традиційним стало вживання саме терміну «жанр» з його

виразними літературними конотаціями. Але, на відміну від

літературознавства, будь-яких систематичних спроб створити

теорію жанрів в історіографії не зафіксовано, як і достатньо

авторитетних спроб визначити саме поняття в історіографічному

контексті.

Що ж до літературознавства, то досить довго воно йшло в цій

сфері шляхом створення універсальної класифікації жанрових

ознак, на основі якої можна було б побудувати універсальну

й абсолютну систему літературних жанрів. Ці спроби кінець

кінцем виявилися невдалими, оскільки майже всі ознаки, що

виділялися (тематика твору, його об'єм, міра участі фантазії,

навіть віршованість або прозаїчність тощо), точніше,

їх

релевантність і конкретні значення при виділенні жанрів

і побудові

їх

системи виявилися такими, що коригуються

історично. Очевидно, що різні літератури, епохи

їх

розвитку

вимагають у кожному випадку своїх принципів жанрової

класифікації, побудови індивідуальної жанрової системи,

в якій жанри

співвідносились

би

один

одним.

Більше того, в часи поширення впливу структуралізму увага

до виключно структурного аспекту

текстуальності

приводила

деяких дослідників до необхідності стирання меж

літературності, часто встановлюваних інтуїтивно, визнання

безпідставності розмежування літературних і нелітературних

видів текстів. Так, на думку відомого французького

структураліста Ц. Тодорова, кожен жанр (вид або, за

термінологією Тодорова, тип дискурса), який визначається

зазвичай як літературний, має нелітературних «родичів»,

ближчих йому, аніж якийсь інший літературний жанр. Паралелі

в структурах літературних і нелітературних текстів при

достатній послідовності структурного підходу можуть

виявитися важливішими за категорію літературності,

підкріпленість якої певними правилами, властивими всім без

винятку інтуїтивно виділеним літературним явищам, як уважає

Тодоров, відсутня.

Усе ж можна, певно, говорити про літературність того чи

іншого виду текстів, також порівнюючи його навіть зі

структурно близькими різновидами з інших, інтуїтивно або

контактивно виділених областей соціокультурної взаємодії. Але

ознаки літературності (нелітературності) слід шукати у середині

даного виду (жанру), в його співвіднесеності зі спорідненими

групами текстів, а не приписувати «ззовні», наприклад на основі

традиційного розгляду даної групи текстів як такої, що належить

до літератури або до іншого дискурса. І ці ознаки можуть значно

відрізнятися від таких в інших жанрах (видах) і в різні епохи, як

і ознаки, що є достатніми для виокремлення жанру.

Для загальної теорії жанру необхідне загальне, таке, що не

має специфічних літературних коннотацій, визначення, яке

б враховувало і фактори формування характеристик жанру;

можна, наприклад, говорити про жанр як про клас текстів, які

виділяються на основі спільності структури —

змістових,

формальних, мовно-стилістичних ознак, — що допускає

варіативність у певних межах і використовується в однотипних

комунікативних ситуаціях.

Саме останній момент можна вважати визначним у формуванні

жанру, оскільки вибір елементів змісту і форми, від тематики

тексту до мовної стилістики, залежить від взаємовідносин

характеристик елементів комунікативної ситуації — аудиторії,

предметної області, що є об'єктом комунікації, і автора, його

намірів. Для останнього мовленнєвий акт, адресований даній

аудиторії з даного приводу, означає прийняття особливої

соціальної ролі, набір правил поводження в якій і являє собою

жанрові ознаки даного типу мовленнєвої діяльності. Ці

правила, правила повідомлення тієї або іншої інформації з тим

або іншим наміром, конституюють інваріант для текстів даної

групи.

Сукупність жанрів, або видів, присутніх у даній

соціокультурній ситуації, характеризує її інформаційні потреби

та можливості, відображуючи систему обміну інформацією між

її учасниками. Таку систему можна визначити і в межах окремих

дискурсів, виділених, наскільки це можливо, як за

синтаксичним (літературним, науковим і т. ін.),

так

і за

семантичним (політичним, історичним і т. ін.) критерієм (див.:

дискурс), у той же час нехтуючи, якщо це необхідно при

побудові саме жанрової системи, межами дискурсів (вже сама

по собі невідповідність меж жанру та меж дискурса в тому чи

іншому випадку може мати серйозний евристичний

потенціал). По суті, ми ведемо мову про самостійну

проблематику повсякденної інформаційної взаємодії

в суспільстві, яка формується на базі сукупностей намірів,

цілей і потреб, що структуруються до певної міри незалежно

від конституйованих дискурсивних цілісностей.

Очевидно, що системам жанрів, як системам інформаційної

взаємодії, в історіографії приділяється вкрай недостатньо уваги,

в той час як вони можуть становити самостійну галузь

історіографічних досліджень. Як приклад можна навести такі

важливі для розуміння історіографічного процесу (особливо

при дослідженні деяких його моментів) проблеми з далеко не

вичерпаним евристичним ресурсом, як взаємовідносини ознак

науковості, популярності та дидактичності

їх

ролі в соціальній

трансляції історичного знання в різні періоди розвитку

історіографії; місце історіографії в системі літературної

комунікації в ті періоди, коли перша розумілася як частина

останньої; еволюція взаємовідносин різновидів текстів

усередині наукової історіографії тощо. Значною мірою

просування в цих областях гальмується відсутністю теорії

жанру як галузі історіографічної теорії, незважаючи на те, що

сам термін уже давно використовується історіографами —

переважно інтуїтивно.

Це можна пояснити

літфатурознавчими асоціаціями, і вузькістю,

дисциплінарною замкненістю самого літературознавчого

трактування поняття (значно більші можливості, до речі,

пропонує в цій сфері лінгвістика, що звикла мати справу

з найрізноманітнішими видами мовленнєвої діяльності). Таким

чином, поза полем зору історіографії залишаються широкі

можливості для дослідження.

Література: Тодоров Ц. Понятие литературы // Семиотика. —

М.,

1983;

Долинин К. А. Стилистика французского языка. —

2-е

изд., дораб. — Л.,

1987;

Кожинов В. В. Жанр // Лит. энцикл.

словарь.

— М.,

1987;

Кормилов С. И. Жанр // Совр. словарь -

справ,

по лит. — М.,

2000.

Я. Приходъко

Задум — загалом можна охарактеризувати як щось

нереалізоване (ще або взагалі). Цей феномен, як правило, стає

об'єктом історіографічного дослідження, зазвичай описового

характеру, у двох випадках: а) коли задум так і не був втілений

у життя і,

отже,

залишився самостійним фактом історії,

історичної науки, фактом культури, суспільного життя, нарешті,

творчої біографії; б) коли різниця між відомим з певних джерел

(планів, чернеток, листів та ін.) задумом та його реалізацією

може потенційно стати джерелом нетривіальних висновків;

самостійний інтерес у цьому контексті може мати сам процес

реалізації задуму як елемент процесу

соціокультурної

взаємодії.

У теоретичному плані таке явище, як задум є також

необхідним компонентом теорії тексту. Елементи позатекстової

реальності, стаючи елементами (фактами) реальності текстової,

підкоряються саме меті реалізації задуму, який можна визначити

як безпосередню причину виникнення тексту, що не виключає

можливості формування задуму в процесі створення даного

тексту. Це поняття потрібне для того, щоб відокремити

комунікативну дію як проміжну, але все ж окрему форму

діяльності; ті чи інші форми, в які вона

включається,-

є лише

опосередкованими причинами виникнення тексту.