Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

тартусько-московської семіотичної школи; необхідно

застосовувати два критерії типології: і що моделюється, і як

моделюється.

З цією дуальною природою дискурсивності пов'язана

і проблема визначення предмета історіографії як наукової

дисципліни: що саме вивчає

історіографія—історичну

науку того

чи іншого суспільства, тієї чи іншої епохи (синтаксичний підхід)

або

всю сукупність висловлювань про минуле, породжених у даній

соціокультурній традиції (семантичний підхід).

Виділення дискурсів за модусом говоріння про що-небудь

і за предметом говоріння може, однак, дати лише загальну

номенклатуру потенційних дискурсивних сфер, фактично лише

перелік назв, ніяк не торкаючись внутрішньої будови, змісту

того або іншого дискурсивного утворення в

тій

чи

іншій

соціокультурній традиції, у ту чи іншу епоху — тобто

ніяк

не

характеризуючи специфіку дискурсивного процесу, конкретну

систему дискурса, позначеного якоюсь із цих назв, у певний

момент. Цю

проблему—проблему

розривів в історії дискурсів —

ставив М. Фуко. «Що таке медицина, граматика, політична

економія як не ретроспективно встановлені спільності, завдяки

яким наука створює ілюзію свого минулого?» — запитував він.

Граматика XVII століття і XIX століття — це різні дискурсивні

утворення, що по-різному встановлюють свої об'єкти, по-

різному утворюють концепти і т.п. Сукупності висловлень

повинні вивчатися у своїй конкретності й автономності як

унікальні події.

Отже

дискурс—це

сукупність висловлень, що породжуються,

розподіляються, співвідносяться, наділяють значеннями,

моделюють зовнішню стосовно них реальність за визначеними

правилами. Ці правила виходять з домінуючого в тій або іншій

соціокультурній традиції типу раціональності. Сукупність

правил функціонування різних дискурсів, перше за все правил

здобування й організації знання в даній соціокультурній традиції

зв'язується, на думку Фуко, епістемою — метадискурсом, що

ґрунтується на ряді спільних умов, приписів і заборон з пр

здобування та розгортання знання, означування, м

поведінки в даній культурі. Епістема може бути вия:

в елементах ізоморфізму, паралелях між

висловлет

окремих дискурсивних практик. (Звичайно, одночасно

в одній соціокультурній сфері можуть співіснувати

дискурсивні утворення, пов'язані з різними

соціокультуг

традиціями, наприклад позитивістська та постмодерніс

традиції в історіографії.)

У той же час кожен дискурс — це насамперед автонс

процес зі своєю внутрішньою саморегуляцією й

еволк

це подія, а не просто система означування. Фуко писа

висловлення

відноситься

до

того,

що

воно

висловлює,

ін

ніж ім'я до того, що воно позначає. Ім'я — це лінгвісті

елемент, здатний займати різне місце в

граматн

сукупностях, його зміст визначається правилами

застосуі

Висловлення ж існують поза будь-якою

можливістю

з'яв

знову. Тому вони і повинні вивчатися як автономні

утво£

виходячи з них самих. «Висловлення вивчаються як

зовг

а не в постійному пошуку внутрішнього», — писав

Правила породження та функціонування висловлень

внутрішній компонент дискурсивного процесу, а не

нав'язуване йому ззовні. Поле висловлень не

описуєті

«переклад» або «вираження» операцій, або процесі

розгортаються в іншому місці (у думках людей, у

їхній

свід(

або несвідомому, у сфері трацсцедентних структур

сприймається у своїй емпіричній скромності як місце

закономірностей, налагодження відносин,

систематі

трансформацій і т. п.; його потрібно трактувати не як

рез]

або слід іншої речі, але як практичну область, яка є автоно

(хоча і залежною) і яку можна описати на її власному рівні

і варто було б пов'язати з іншими).

Як автономний процес, що триває в

соціокультурном

і репрезентує в собі специфіку характерного для цього

по і

даного соціокультурного середовища типу раціональності,

дискурс, за допомогою накладання матриць цього типу

раціональності, деформує предмет говоріння або, принаймні,

може бути охарактеризований як практика, яку ми нав'язуємо

зовнішній стосовно дискурса предметності. Дискурс є насильство,

яке ми чинимо над

речами,—точніше,

насильство, чинене через

нас, через нашу мовну поведінку, визначене нормами дискурса.

Таке розуміння дискурса взагалі — це основа для критики

тих із них, що претендують на достовірне відображення речей,

у тому числі історичного дискурса. Прикладом може бути

критика дискурса історії Р. Бартом, заснована на застосуванні

основних положень теорії знака про відносини між означником

(мовним символом), референтом (предметом,

до

якого

належить означник, предметом говоріння) і означуваним

(поняттям того, хто говорить, про предмет, яке опосередковує

відношення означника до референта). У роботі «Дискурс історії»

Барт

вказав на те, що історики постійно намагаються порушити

цю канонічну структуру знаку: в історіописанні означник

претендує на безпосереднє відображення референта без

опосередкування означуваним, — уявленням історика про

минуле (заклик «описувати події так, як вони дійсно

відбувалися»). З точки ж зору теорії дискурса, подібний прямий

зв'язок означника з референтом, що обходиться без

означуваного, — це ознака так званих автореференціальних

дискурсів, тобто дискурсів, що відносяться до самих себе,

дискурсів, референтом, означуваним предметом для яких

служать вони самі. Найбільш яскравий приклад

автореференціальності — це так звані перформативні

висловлення, тобто висловлення, що одночасно є і

тим

об'єктом (дією), який вони позначають (наприклад, «я клянусь»,

«оголошую збори відкритими» і т. п.). Таким

чином,

намагаючись позбутися означуваного, історичний дискурс

намагається стати перформативом, тобто не просто говорити

про минуле, а будувати минуле в процесі говоріння,

привласнити собі право конструювання минулого.

В останньому виявляється постульована Фуко природа

дискурса як влади: привласнюючи право говорити «від імені»

минулого, стверджувати реальність того минулого, про яке він

говорить, історичний дискурс здійснює в сучасності владу над

минулим як невід'ємним елементом сучасності і тим самим —

над самою сучасністю.

Причому влада дискурса, згідно з Фуко, безсуб'єктна, вона

не може бути локалізована в якихось інститутах, не може бути

ніким «привласнена» окрім як нею самою, вона розлита

в соціальному просторі і формує його. Поняття дискурса і влади

в постструктуралізмі тісно пов'язані з поняттям смерті суб'єкта.

Щоб охарактеризувати цей феномен ясніше, варто звернутися

до досягнень науки про мову. У французькій

лінгвістиці

останніх десятиліть чітко розрізняють «суб'єкт висловлення»

(вціеі

сі'епопсіатіоп)

і «суб'єкт висловленого»

(зіуеі

сі'епопсе).

Суб'єкт висловлення (процесу висловлювання) — це реальна

особа, що говорить, зовнішня щодо висловлення, чия функція

в процесі висловлювання практично зведена до нуля; «з погляду

висловлення» місце суб'єкта висловлення завжди залишається

порожнім і може бути заповнено будь-яким реальним суб'єктом

або рядом суб'єктів. З формальної точки зору не має значення,

хто саме говорить, досить знати, що говорить якийсь суб'єкт,

який зайняв у даний момент місце суб'єкта висловлення. Що

ж стосується

суб'єкта

висловленого, то цей суб'єкт перебуває

всередині висловлення, є елементом мови, що концентрує мову

навколо себе, і в такий спосіб привласнює сеґмент мови за

допомогою формального апарата висловлення. Як писав

Е. Бенвеніст, не сам суб'єкт, а мова «сконструйована таким

чином, що дозволяє тому, хто говорить, коли він позначає себе

як «я», немов би цілком привласнювати собі мову». Мова надає

«порожні» форми, які кожен, хто говорить, привласнює у процесі

мовлення і застосовує до своєї власної «особи». Формальну

підставу суб'єктивності тоді варто шукати в самій мові, що

організує просторові та часові відносини навколо «суб'єкта»,

ятого

за орієнтир. Таким чином, вступаючи у висловлення,

>у дії мови, хтось говорить «я» не тому, що він є суб'єктом,

г,

що він заданий як суб'єкт системою, порядком

мови,

фс

— це самодостатній процес; суб'єкт — функція

рса. Історик — тому історик, що він продукує такі

влення, які повинен продукувати історик, а не тому, що

ізнає минуле».

ічить,

прямі суб'єкт-об'єктні

відносини

між

тим,

хто

ить,

і тим, про що говориться, як причина виникнення

влення були поставлені під сумнів. За словами Фуко,

є сказані речі, то безпосередню причину потрібно шукати

чах, що є сказаними, і не в людях,

що

їх

сказали,

в системі

фсивності,

у встановлюваних нею можливостях

шливостях

висловлень».

видно з вищевказаного, поняття «дискурс» не позначає

зовсім нову для історіографа сферу реальності і цілком

тюване

з такими традиційними в історіографічній науці

івлюваннями,

як «французька історіографія епохи

іітництва»,

«позитивістська історіографія» і т. п. Але це

тя пропонує новий кут зору на подібні вже

звичні

ичні

цілісності. Запозичене з лінгвістики і таке, що не

ало поки що поширення в історіографічній практиці, воно

ікане

підкреслювати певні риси, властивості

щуваної

історіографом реальності, важливі з погляду

гуралістської

та постструктуралістської методології, може

тати також

ж «знак» відповідної методологічної орієнтації.

остструктуралістської

точки зору й історичний дискурс

і, взятий як семантична єдність, і дискурс історичної науки

на

є соціокультурно обумовлена репрезентація минулого,

відсилає до минулого прямо і не є безпосереднім

штатом

взаємодії історика та минулого. Суб'єкт-об'єктні

сини тут розчиняються в автономній і анонімній

суальності дискурса. Єдино можлива (або, принаймні,

иу чергу необхідна) «метаісторична» аналітика з цього

погляду — це аналіз «дискурса в собі», умов його можливості,

процесу означування минулого і правил, яким цей процес

підкоряється; аналіз форми дискурса як такої, що передує змісту

і визначає його, але при цьому породжується

самому

дискурсивному процесі. Поняття «дискурс» покликане

звернути увагу історіографа на мовний, формальний аспект

історіописання як

соціокультурної

практики, що моделює

минуле, де історик — не автономний суб'єкт пізнання

минулого, а насамперед функція, «носій» цієї практики, що

підкоряється її правилам і лише заповнює місце її суб'єкта.

Дискурс може вживатися як синонім наратива (див.:

наратив), особливо у своєму першому значенні. Ці поняття

близькі з точки зору уваги до формального аспекту говоріння

про минуле; можна говорити також про

переважно

наративну

організацію історичного дискурса як моделі минулого.

Література: Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М.,

1974.;

Греймас А. Ж., Курте Ж. Семиотика: Объяснительный

словарь теории языка // Семиотика. — М., 1983; Дейк Т. А.

ван. Анализ новостей как дискурса // Дейк Т. А. ван. Язык.

Познание. Коммуникация. — М.,

1989;

ПодорогаВ. А. Власть

и познание (археологический поиск М. Фуко) // Власть: Очерки

современной политической философии Запада. — М., 1989;

Фуко М. Археология знания. — К.,

1996;

Barthes R. The Discourse

ofHistory

//The

Postmodern

History

Reader.—L.;N.

\991;ИлъинИ.

П.

Постмодернизм: Словарь терминов. — М.,

2001;

Можейко М. А.,

о. Сергий Ленин. Дискурс // Новейший

филос.

словарь. — 2-е

изд. перераб. и доп. — Минск,

2001;

Усманова А. Р. Дискурсия

// Там же.

Я. Приходъко

Дисциплінарна матриця (англ. disciplinary matrix) —

поняття, яке використовується в наукознавстві та служить

основою при структурному аналізі розвитку та стану

історіографії. Цей термін запропонував Т. Кун. У книзі «Структура

наукових революцій» він висунув тезу, що проґрес у науці

відбувається не в формі поступових змін, точніше, не у

вигляді

накопичення фактів і нових знань, а через революційні

перевороти.

Новим щодо тлумачення наукової революції у

Куна

є розробка

поняття «парадиґма», її ролі в русі науки. З його погляду,

парадиґма не тільки теорія, але і спосіб дії в науці або, як він ще

її називає, модель, зразок, здійснення дослідницьких задач. У

зв

'язку

з тим, що поняття парадиґми викликало різноманітні

тлумачення серед дослідників, неадекватні тому, яке йому

надавав Т. Кун, він змінив його на термін <<дисциплінарна матриця».

Тим самим Кун відділив за змістом поняття «парадиґма»

від поняття «теорія» і тісніше зв'язав його з механічною роботою

вченого за певними правилами.

Дисциплінарна матриця, за Т. Куном, має таке визначення,

оскільки

«дисциплінарна—тому,

що вона враховує приналежність

учених-дослідників до певної дисципліни, матриця — тому,

що

вона складена з упорядкованих елементів різного роду, причому

кожен з них потребує в подальшому специфікації».

Він виокремив головні види компонентів дисциплінарної

матриці.

Важливим

компонентом, з його погляду, є «символічні

узагальнення», ті вислови, які використовуються членами

наукової групи без сумнівів і різноголосся, які без особливих

зусиль втілені в логічну форму. Вони мають формальний

характер, тобто легко формалізуються. Тільки завдяки

загальному визнанню висловів або формул члени

наукової

групи можуть застосовувати потужний апарат логічних формул

у своїх зусиллях при розв'язанні нових проблем науки. Кун

уважав, що наука здатна до розвитку на основі лише невеликої

кількості подібних висловів, а могутність наукової дисципліни

зростає у міру того як збагачується кількість символічних

узагальнень, які надходять у розпорядження дослідників.

Другий тип компонентів, які складають дисциплінарну

матрицю, — «метафізичні парадигми», або «метафізичні частки

парадиґм», що являють собою загальноприйняті настанови як

переконання в специфічних моделях. Сила настанов наукової

групи змінюється вздовж спектра концептуальних моделей,

починаючи від евристичних і закінчуючи онтологічними

моделями.

Між

тим усі моделі мають схожі функції. Вони, перш

за все, забезпечують наукову групу переважними і

припустимими

аналогіями та метафорами.

Важливий вид елементів дисциплінарної матриці —

цінності. Вони сприймаються більш широко,

ніж

символічні

узагальнення або концептуальні моделі. Почуття єдності в

науковому співтоваристві виникає саме завдяки спільності

цінностей. Вони функціонують постійно, а

їхня

особлива

важливість виявляється тоді, коли члени

того

чи

іншого

наукового співтовариства обрали один з несумісних шляхів

дослідження в

їхній

галузі науки.

Найбільш глибоко укорінені цінності торкаються передрікань.

Вони повинні бути точними, кількісні передрікання

повинні

бути переважаючими в порівнянні з якісними.

Існують і такі цінності, які використовуються для винесення

рішень відносно цілих теорій. Цінності можуть бути загальними

для тих учених, котрі в той же час застосовують

їх

по-різному.

Ще один вид елементів у дисциплінарній матриці — це

термін «парадигма» (у даному випадку як «зразок»).

Розрізнення

між системами «зразків» більшою мірою, ніж інші види

елементів, складаючи дисциплінарну матрицю, визначають

тонку структуру наукового знання.

У сучасній німецькій історіографії як основа для структурного

історичного аналізу використовується схема дисциплінарної

матриці історичної науки, розробленої Йорном Рюзеном, яка

походить від ідей Т. Куна. Модель дисциплінарної матриці, за

Рюзеном, охоплює всі головні категорії історичного пізнання,

виходячи з «принципів історичних понять», в систематичному

зв'язку. Вона має п'ять циркулярно взаємопов'язаних базових

факторів, які включають умови повсякденної життєвої практики

та потреби наукового дослідження:

— вихідним пунктом історичної думки є «інтереси»,

які

тісно переплетені з життєвою практикою (орієнтація на потреби

в світі, що постійно змінюється);

— історичні інтерпретації здійснюються через

«відносини

тлумачення» (теорії, перспективи, категорії);

— історичні знання видобуваються з джерел за допомогою

спеціальних «методів» (правила емпіричного дослідження);

— досягнуті результати дослідницького процесу

вводяться

до наукового обігу за посередництвом особових

«комунікативних форм»;

— завданням історіографії є здійснення «функцій» культурної

орієнтації (направленість людських вчинків і концепції історичної

ідентичності);

Із взаємозв'язку цих факторів Рюзен виводить три «сфери

утворення історичних понять»:

— за взаємовідносинами інтересів і функціями стоїть

«політична стратегія колективної пам'яті»;

— із взаємодії «відносин тлумачення» та методів виходить

«когнітивна стратегія виробництва історичних знань»;

— форма відображення за допомогою «естетичної стратегії

поезії і риторики історичної репрезентації» діє на функції

орієнтації.

На основі цієї моделі Й. Рюзен разом з Ф. Йегером спробував

конкретизувати поняття «історизм» як основної наукової

парадигми

XIX століття. Фактори дисциплінарної матриці при

цьому набули такого виразу:

— інтереси — об'єктивність у розумінні

«політичної

моралі» і «практичного розуму»;

— відношення тлумачення — «концепція ідеї» як естетична

й етична рецепція дії рушійних сил у політичній історії;

І;

— методи — історичний метод як знаряддя реконструкції

взаємозв'язків на основі фактів, здобутих після критичної

інтерпретації джерел;

— комунікативні

форми—розповідь

або розповідний опис;

—

функції—інтереси

сформованого громадянського шару

суспільства, який вимагає від монархічної держави участі

в політичному житті народних представників.

Один з яскравих прикладів творчого застосування

дисциплінарної матриці в історичних дослідженнях знаходимо

в праці сучасного німецького історика Т. Бона «Історизм в Росії?».

Автор досліджує стан російської історичної науки в XIX столітті

та з'ясовує, в першу чергу, які елементи моделі історизму були

присутні у творчості трьох основних дореволюційних істориків:

М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова, В. Й. Ключевського. Окрім

того, на основі теорії дисциплінарної матриці Й. Рюзена він

наводить порівняльний аналіз російської та германської

історіографії XIX століття.

Висновки Т. Бона мають достатню виваженість: російська

історіографія, зауважує він, безумовно, відповідала західним

стандартам, в Росії «історична соціологія» школи Ключевського

здійснила радикальний прорив на шляху від парадигми

класичного історизму до парадигми соціальної історії.

Зміна парадигм у дослідженнях істориків Росії, стверджує

Т. Бон, відбулася ще до

1905

року. Він наголошує, що наукова

революція в російській історіографії мала місце задовго до

повалення царського режиму.

Література: Кун Т. Структура научных революций. — М.,

1977; Jaeger

К,

Risen J. Ceschichte des Historismus. Eeine

Einfuhrung

—

Munchen,

1992;

Бон Т. Историзм в России?

О состоянии русской исторической науки в XIX столетии

// Отечественная история. — 2000. — № 4.

В. Шкалов