Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
очевидно, що одного педагогічного фактора для виділення
школи недостатньо, інакше будь-який університетський семінар
міг би називатися школою.
Другим за значимістю критерієм багатьма авторами виділені
загальні методи та принципи обробки джерел (передача
наукової культури). Це може бути (особливо в середині
XIX століття, коли джерелознавство тільки починало
розвиватися) і взагалі виявлення інтересу до джерела на
противагу інтересу до узагальнення. Саме цей інтерес до
документа об'єднував часто таких концептуально різних
В. Б. Антоновича і М. Ф.
Владимирського-Буданова
(чому іноді
виділяється «київська документальна школа»). Інтерес же до
окремого виду джерел стане більш характерним на початку
XX століття, коли зросте диференціація наукового знання: школа
М. В. Довнар-Запольського у Київському університеті
прославилася, наприклад, вивченням переважно писцевих
книг.
Третім за важливістю критерієм може бути методологічна
(теоретична, філософська) спільність, а
четвертим—близькість
у конкретно-історичних побудовах і тематиці досліджень.
Методологія в даному випадку випереджає конкретику, оскільки
теоретичним побудовам у творчості вченого, як правило,
притаманний великий консерватизм, велика сталість. Еволюція
філософських поглядів здійснюється часто набагато повільніше,
ніж еволюція проблематики досліджень. Хоча і тут можливі
варіанти: при достатньо широкій проблематиці вона може
бути присутня в дослідженні членів школи протягом тривалого
періоду
(приклад—школа
західно-руського права), при вузькій
тематиці досліджень вона, навпаки, швидко вичерпується
(школа Антоновича, коли були вивчені всі землі
Південно-
Західної Русі і теми почали повторюватися), а перехід до якісно
іншого рівня вивчення того ж сюжету часто утруднений через
вузькість джерельної бази, нерозробленість нових методів
тощо .
Таким чином, при вивченні тієї чи іншої школи потрібно,
311
по-перше, дослідити зародження школи, що неможливо без
звернення до біографії засновника, при цьому особливої уваги
потребує його діяльність як педагога. Вивчення наукової
спадщини засновника і його дослідницьких принципів
дозволить виділити методи дослідження, що були передані
ним
учням. По-друге, потребує аналізу методологічна (філософська)
спадщина членів школи і, по-третє, проблематика конкретно-
історичних праць і історичні концепції,
які
в
них
містяться.
Першим ученим, що поставив питання про змістовну
відмінність понять «напрям» і «школа», які вживалися до цього
часу як синоніми, був О. С. Лаппо-Данилевський, який у своїх
лекціях з історіографії
(1890-ті
роки) підкреслював, «що школа
дає метод», напрям же зводиться, скоріше, до «створення
історичного стилю». Сталого визначення напряму (як і менш
уживаного терміну «течія») не існує.
Можна передбачити, що школа, об'єднана лише спільністю
методології і тематики дослідження, але позбавлена
педагогічного спілкування за типом «учитель — учень», і може
бути названа напрямом (по відношенню до державної школи
термін «державний напрям» є уже цілком рівноважним).
До цього часу сформульовано дві головні точки зору на
взаємозв'язок між школою і напрямом:
1. Амбівалентна лінійна залежність «школа — напрям»
(О. Л. Вайнштейн (1940)) чи «Школа — напрям — течія»
(Є. В. Гутнова, Г. П. Мягков (1988) та ін.), де кожна наступна
складова ширша за попередню. Якщо критеріями виділення
школи для
Гутнової
частіше за все служили «методологічні
прийоми, які об'єднують таку групу істориків,
іноді
ж те,
що
вони були учнями і послідовниками одного видатного вченого,
чи угруповання навколо одного університету», то термін
«течія» визначався як «найбільш широкі і, як правило, аморфні
групи істориків, об'єднані найбільш загальними методологічними
принципами», а термін «напрям» — як «більш компактні групи
вчених, тісно пов'язаних між собою не лише загальними
312
методологічними принципами, але і
їх
інтерпретацією, а також
загальною тематикою і проблематикою своїх робіт».
2. Відсутність прямої лінійної залежності між школою
і напрямом, які можуть розглядатися як такі що розвиваються
паралельно і перетинаються, але ці поняття різняться між
собою (С. І. Михальченко).
Крім того, запропоновано взагалі відмовитися від уживання
термінів «напрям» і «течія», обмежуючись лише терміном
«школа» (Г. П. Мягков (2000)). При цьому передбачається
розглядати історію історичної науки як історію розвитку шкіл
у науці.
Зробимо короткий екскурс в історію шкіл російської та
української історичної науки другої половини XIX — першої
третини XX століття. Створення шкіл у російській історичній
науці почалося у середині XIX століття і було пов'язане
з діяльністю університетів як навчальних і наукових центрів.
Характерний для того часу синкретизм історичної науки
призводив до того, що спочатку школи, які формувалися будь-
яким ученим, були загальноісторичними і сприймалися
в цілому як університетські. Так, М. С. Куторга, головною
спеціальністю котрого була античність, став основоположником
загальної петербурзької історичної школи; спеціаліст з західного
середньовіччя Т. М.
Грановський
значно вплинув на
формування московської історичної школи, а історик-юрист
і слов'янознавець
Н.
Д. Іванишев був «батьком-засновником»
київської. Зі зростанням диференціації історичної науки у другій
половині XIX століття єдині ранні школи породжують
«дочірні», а потім і «внучаті» школи з окремих галузей. Так, за
неповним списком, у Петербурзькому університеті виросли
«дочірні» школи візантиністів В. Г. Васильєвського, антикознавців
Ф. Ф. Соколова і «внучата» школа істориків
Росії
С. Ф. Платонова;
у Московському університеті — школа
західно—європейської
медієвістики
П. Г. Виноградова і російської історії' В. О. Ключевського;
у Київському університеті — історії Росії й України на чолі з
313
В. Б. Антоновичем, а потім М. В.
Довнар-Запольським,
історії
західно-руського права М. Ф.
Владимирського-Буданова,
нової
історії Заходу І. В. Лучицького. Усі ці об'єднання вчених
комплектувалися, головним чином, із студентів, що займалися
під керівництвом професора науковою роботою в семінарах
чи гуртках, потім, позитивно зарекомендувавши себе,
випускники залишалися при кафедрі для підготовки до
одержання професорського звання. Захистивши магістерські
дисертації, вони і складали власне наукову школу, оскільки про
школу можна судити тільки з наукової продукції, а дисертації в
більшості випадків були першими значними самостійними
роботами.
Іноді школа ставала відомою в науці уже по студентських
роботах її членів, якщо вони виконувалися за єдиною тематикою
і мали важливі висновки, обґрунтовані даними джерел. Така,
наприклад, школа Антоновича у Київському університеті: під
керівництвом професора у
1880—1890-х
роках було виконано
більше десяти робіт з історії окремих земель Давньої Русі,
причому половину з них написано в той час, коли автори були
студентами старших курсів.
Незважаючи на те, що розширювалася спеціалізація, назви
загально-університетських шкіл збереглися, хоча з самого
початку зв'язок із засновником, природно, втрачався, тому,
говорячи про Платонова як члена петербурзької школи,
називати його членом школи Куторги можна з великим
ступенем умовності.
До цього часу склалося сприйняття тієї чи іншої школи як
носія деякої суми зовнішніх ознак. Так, традиційним стало
говорити про більшу схильність москвичів до узагальнень,
концептуальних побудов, а
петербуржців—до
джерелознавчого
боку вивчення історії (С. Н. Валк). Особливістю київської школи
була підвищена увага до історії народу, общини, використання
порівняльно-історичного методу при опорі на широке
коло
джерел, включаючи археологічні й етнографічні. Словом,
314
відмінності між цими школами крилися в методиці і
їхній
тематиці. Слід зазначити також, що поняття «московська»,
«київська» школи — фактично синоніми понять «школи
Московського та Київського університетів», оскільки в кінці
XIX
— на початку XX століття поза університетами в цих містах
працювало порівняно небагато професійних істориків, часто
це були ті ж університетські професори на умовах сумісництва.
Можливо, лише в Петербурзі початку
століття
слід
виділити
університетську школу Платонова і академічну Лаппо-
Данилевського, хоча джерела у них спільні. З іншого боку, поняття
«школа університету» і «історики, що працюють в університеті»
не завжди синонімічні. Наприклад, В. С. Іконников, маючи
відношення до історико-філологічного факультету університету
св. Володимира в Києві більше десяти років, завжди знаходився
на певній дистанції від Київської школи Іванишева —
Антоновича — Довнар-Запольського, відрізняючись від неї
і тематикою, і методикою виконання своїх праць. Далеко не
всі видатні вчені-викладачі університетів мали школи: не було
шкіл ні у С. В. Соловйова, ні у К. М. Бестужева-Рюміна,
ні у М. І. Костомарова.
Долі наукових шкіл складалися по-різному. Школи, які
виникли на базі формально окреслених об'єднань, як правило,
закінчували своє існування з ліквідацією такого об'єднання. Так,
з припиненням діяльності студентського історико-
етнографічного
гуртка під керівництвом Довнар-Запольського
розпалася і сама його школа вивчення економіки окремих
територій середньовічної
Русі
— фактично лише П. П. Смирнов
продовжив розробку попередньої тематики. З іншого боку,
школи з аморфною структурою
виявилися
більш
життєздатними: школа Ключевського, яка не мала жорсткої
організації, проіснувала ще багато років після смерті керівника
і загинула в межах СРСР, певно, лише в результаті відомих подій
1929—1930-х
років.
Література:
Валк
С. Н. Историческая наука в Ленинградском
315
университете за
125
лет // Тр. юбил. науч. сессии ЛГУ. Секция
исторических наук. — Л., 1948; Ланге К. А. Организация
управления научными исследованиями. — Л., 1971;
Годный 77. И. Научные школы // Природа.—
1972.—
№ 12;
ТкаченкоА. 77. О категориальных предпосылках консолидации
научной школы //
Социально-психологические
проблемы науки:
Ученый и научный коллектив.— М., 1973; Гутнова Е. В.
Историография истории средних
веков.—М.,
1974.—2-е
изд.
—
М., 1985; Школы в науке. — М., 1977; Смирнов С. В.
О понятиях «научная школа» и «научное направление»
в истории языкознания // Из истории славяноведения в России:
Тр. по русской и славянской филологии (Учен. зап. Тарт. гос.
ун-та; Вып. 573). — Тарту, 1981; Винар Л. Найвидатніший
історик України Михайло Грушевський
(1866—1934).
У
50-ліття
смерти. — Б. м., 1985; Золотарев В. 77. Отечественные школы
новоевропейской истории в меняющемся менталитете
России
и СССР // Истор. наука в меняющемся мире. — Казань,
1993.
—
Вып. 1; Мягков Г. П. Русская историческая школа:
методологические и идейно-политические
позиции.
—
Казань, 1988; Чирков С. В. Археография и школы в русской
исторической науке конца XIX — начала XX вв.
//Археограф,
ежегодник за 1989 г. —
М.,
1990; Михальченко СИ.
О критериях понятия «школа» в историографии // Історична
наука на порозі XXI ст.: підсумки і перспективи. — X.,
1995;
Михальченко С. И. Киевская школа в российской
историографии (школа
западно-русского
права). — М.; Брянск,
1996;
Мягков Г. П. Научное сообщество в исторической науке:
опыт «русской исторической школы». — Казань, 2000.
С. Михальченко
Зміст
Передмова
Альтернативність в історичному процесі
Аномалія
Архетип
Великий текст історика
Взірець
Внутрішня та зовнішня історія науки
-V Тендерна історія
Головоломка
Деконструкція
Дискурс
Дисциплінарна матриця
Дисциплінарний масив публікацій
Екстраординарні дослідження
Жанр
Задум
Ідеологія
Інваріант
Інституціоналізація
Інтелектуальна історія
Інтерпретація
Історична антропологія
Історична думка
Історична наука
Історична пам'ять
Історична психологія
Історичне знання
Історичне поле
,
е;
Історичний інтерес
Історіографічна модель
Історіографічна ситуація
Історіографічне джерело
317
Історіографічний процес
Історіографічний факт
Історіографія
Історіописання
]
Історія повсякденності
Кластер
Кліометрія, кліометрика
Код
Комунікація
Концепція
Криза науки
^4
Культурна історія
Марксизм
Метаісторія
«
Мікроісторія
Модернізм
-
Напрямок
Наратив
Наукова дисципліна
Наукова революція
Наукова роль
Наукове відкриття
Наукове співтовариство
Неокантіанство *
Номотетичність
.!
Нормальна наука
Норми в науці
Образ
Образ науки
Одиниця інформації
_і
Парадиґма
Партійність
Позитивізм
#
Постмодернізм *
Префіґурація
206
Приватна наука, публічна наука 210
Програма дослідження 211
Просвітництво
215
Психобіографія
222
Рівень розвитку науки
228
Рівні концептуалізації
в
історичному творі 230
Романтизм
«
232
Сенсибілізація
237
Символічне узагальнення
238
Солідарність у науковому співтоваристві 239
Соціальна історія
240
Соціальна історія науки 242
Соціальна свідомість 244
Статус наукової дисципліни
247
Стиль
249
Стиль мислення
255
Суспільна думка 257
Схема
263
Текст
267
Тема 272
Теоретична група 274
Течія
278
Тип історизму
<•*
279
Тип
історико-наукового
дослідження
«
284
Тип ученого
287
Усна історія 292
Фактори науки
297
Форми систематизації знання 299
Цінності в науці 305
Школа в науці (історичній) . 307
319
Навчальне видання
ПОСОХОВ Сергій Іванович, КУДЕЛКО Сергій Михайлович,
ЗАЙЦЕВА Юлія Леонідівна, ПРИХОДЬКО Ярослав Миколайович,
ІВАЩЕНКО Віктор Юрійович, РЯБЧЕНКО Ольга Леонідівна,
ПІКАЛОВ Валерій Григорович, ПАВЛОВА Ольга Григорівна,
БОЛЕБРУХ Анатолій Григорович, ЧЕРНОВ Євген Абрамович,
ЧАЛА Ольга Євгенівна,
ПАРФІНЕНКО
Анатолій Юрійович,
ВОРОН В Віктор Іванович, ВОВК Ольга Борисівна, СВЯТЕЦЬ
Юрій Анатолійович, ВАЩЕНКО Володимир Володимирович,
МЕЛ>,
ЇВ
Антон Володимирович, МИХАЛЬЧЕНКО Сергій Іванович
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ
СЛОВНИК
Навчальний посібник
для студентів історичних факультетів університетів
Ре:.
ендовано Міністерством освіти та науки України
За редакцією С. І. Посохова
Відповідальний за випуск С. М, Куделко
Редактор Н. М. Кузьменко
Коректор О. М. Кандиба
Комп'ютерна верстка В. В. Антосік
Підписано до друку
15.02.05.
Формат 60x84 1/32.
Папір офсетний.
Гарнітура
Times
New
Roman
Суг.
Друк офсетний.
Ум. друк.
арк.
19,06.
Наклад 500 пр.
Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив
Свідоцтво про реєстрацію № 284 від
19.12.2000.
ПП
«НУЦІО
"КримАрт"»
м. Харків, вул. Біологічна, Зб, тел./факс (0572) 27-48-48