Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
суспільної думки до вивчення загальнофілософських проблем
духовної діяльності людей щодо пізнання природи та
суспільства. Прибічники іншого підходу (Б. Чагін, В. Горський,
О. Смирнов, Л. Коган та ін.) вважали суспільну думку
різновидом ідеології, але не стільки у політичному,
скільки
у
філософському розумінні. Третя група вчених — учасників
симпозіуму (Ленінград,
1974)
з методологічних питань історії
філософії та суспільної думки — пропонували до предметної
сфери останньої зарахувати ті частини філософії, політичної
економії, соціології тощо, які пов'язані з обговоренням суспільно
значущої проблематики, додавши до цього різнорідного масиву
і донаукові погляди, а також ідеї, зафіксовані в художній формі.
Одну з останніх спроб, найбільш вдалу, здійснив
Л. Пушкарьов; він узагальнив спостереження, накопичені
в працях Ю. Лотмана, С. Дмитрієва, А. Предтеченського,
М.
Белявського,
3. Каменського, В.
Сарбея,
В. Смолія, Ю. Пінчука,
О. Скакун та ін. Пушкарьов переніс акцент з «філософських
основ соціального буття» (Б. Чагін) на відображення в суспільній
думці актуальних проблем конкретної історичної епохи, на
практичну взаємодію думки та дійсності, розглядаючи її як
фактор історичного розвитку. Він досить обґрунтовано
наголошує на тому, що суспільна думка — це «усвідомлене
й соціально значуще відображення реально існуючої та минулої
дійсності (тобто соціального життя) у вигляді історично
зумовленої динамічної системи ідей та поглядів даного
суспільства (класу, соціальної групи і т. д.) в даний час». Але
й Пушкарьов не уник спокуси зблизити суспільну думку
з ідеологією як її «вищим теоретичним ступенем»,
оскільки
обидві вивчають результати осмислення соціальної дійсності.
Незважаючи на вагомі здобутки у визначенні предмета історії
суспільної думки, вона ще не набула визнання як самостійна
наукова дисципліна. Одним з доказів цього може бути
нещодавно виданий «Словарь исторических терминов» (Спб.,
1999), де наводяться статті «Общественное мнение»,
261
«Идеология», але не згадується поняття «суспільна думка».
Головною причиною такого стану є, можливо, та обставина,
що до цього часу чітко не окреслено межі предмета суспільної
думки, не показано його специфіку відносно предметів інших
наукових дисциплін соціально-гуманітарного циклу.
Вододілом
у цьому відношенні, з нашої точки зору, є форма
осмислення дійсності: існують теоретичний і прагматичний
способи осягнення соціального буття. Теоретичний спосіб —
визначальний для багатьох самостійних наук, що вивчають
окремі галузі реального життя; для прагматичного способу
важливий не аналіз, а оцінка подій та явищ з точки зору потреб
людини. Для економіста або політолога предметом служать
наукові теорії, вчення та концепції. Що ж стосується історика
суспільної думки, то він досліджує матеріал, якого інші вчені
майже не торкаються чи залучають виключно для ілюстрацій
ідейного фону. Цей матеріал — відображення ставлення людей
до життєвих обставин, «роздуми суспільства про самого себе»
(Л. Коган). Для історика суспільної думки реальна дійсність
являє собою складну єдність, ядром
якої
є матеріальні й духовні
потреби людини. Ось у такому ракурсі оцінюються економічні,
політичні, юридичні, соціальні та інші факти. Таким чином,
важлива не наукова
їх
природа, не закономірності
їх
генези та
трансформації, а вплив на соціальне самопочуття людей.
Специфіка предмета історії суспільної думки визначає
й особливості джерельної бази; до неї належать переважно
нарративні матеріали: публіцистика, щоденники, листи,
звернення до органів влади, чолобитні, скарги, матеріали
громадських слухань, мітингів, партійні документи тощо.
Фрагментарно використовують ці джерела багато науковців,
і тільки історик суспільної думки має вичерпно та всебічно
вивчати
їх,
ставлячи собі це за мету. До джерел суспільної думки
слід, безперечно, віднести й художню літературу, тому
що
письменники у своєрідній естетичній формі талановито
відображають провідні суспільні настрої.
262
Історик історичної науки також не може обійтися без
звернення до суспільної думки тієї чи іншої доби для того, щоб
глибше зрозуміти соціальну мотивацію істориків і суспільну місію
історичної науки.
Література: История общественной мысли. Современные
проблемы. — М., 1972; Коган Л. А. К вопросу о предмете
истории общественной мысли // Вопр. философии. —
1977.
—
№ 5; Методологические проблемы истории философии
и общественной
мысли.—М.,
1977; Горский В.
С,
Смирнов А. Ф.
Предмет, критерии периодизации и источники изучения
общественной мысли // Марксистско-ленинская мысль в
СССР:
исторический путь и проблемы исследования. — К., 1978;
Пушкарьов Л. М. Методологічні проблеми вивчення історії
суспільної
думки
//Укр. іст.
жури.
—1984.—№
Ъ\ПушкаревЛ.
Н.
Содержание и границы понятия «общественная мысль»
// Отечественная история. — 1992. — № 3; Болебрух А. Г.
Історія суспільної думки: проблеми визначення та дослідження
// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та
методики. — Число 5: Історіографічні дослідження в Україні. —
Вип. 10 / Об'єднаний випуск наукових праць на пошану
академіка В. А. Смолія: У 2 т. — К., 2000. — Т. 2.
•
А. Болебрух
Схема (від нім.
впета)
— спрощене зображення в загальних
рисах системи, будови чого-небудь, без деталізації подробиць.
Поняття про схеми обґрунтував І. Кант у своїй праці
«Критика чистого розуму». Суть схеми він зводив до
забезпечення нормального функціонування свідомості. Він
уважав схему результатом діяльності не розуму і чуттєвості,
а продуктивної сили уяви, внаслідок чого схема має відношення
не до поняття і не до образу, а до методу, за допомогою якого
створюються поняття й образи.
Марксизм переосмислив кантівське вчення про схему.
263
З позиції марксизму схема виступає перш за все в
її
генетичній
функції по відношенню до понять і теорій в цілому. Тому
під
час теоретичного аналізу проблеми генезису знання історик
чи методолог не може залишити без уваги це поняття.
Схеми мають характер відносно стійких робочих гіпотез на
рівні соціоісторичної ментальності і не є продуктом
індивідуальної психології окремих емпіричних індивідів. Схеми
мають характер моделей.
По відношенню до науково-філософського знання схеми
виступають своєрідними культурно-практичними матрицями
маргінального характеру,
на
яких відбувається створення різних
теоретичних комплексів з
їх
направленим змістом. Науково-
філософська свідомість, будучи рефлексивною
свідомістю,
частково усвідомлює роль схеми.
Сталість схем зумовлена
їх
укоріненням у цілісній
соціоісторичній тотальності предметної діяльності. Схеми
відтворюються і передаються разом з усім масивом культури.
Таке відтворення схем забезпечує і відповідні можливості
відтворення науково-філософських конструкцій, що базуються
на даних схемах, і сприяє
їх
переносу в нові історичні епохи.
Поняття схеми в історичних дослідженнях витікає
із
необхідності інтерпретації наукового або науково-філософського
тексту. У рамках традиційної історії інтерпретація тексту означає
усвідомлення
його
як елементу системи авторських текстів,
що
утворюють зібрання праць, включаючи й епістолярну
спадщину. Інтерпретація означає надання чіткого
змісту
тексту.
В. П. Візігін виділяє три головні рівні усвідомлення і,
відповідно,
три класи інтерпретацій тексту. Ці класи відображають певні
методологічні підходи і знаходяться в просторі історіографічних
концепцій науки, починаючи з традиційної класичної історії
ідей і закінчуючи нетрадиційною та некласичною історією
знань, що характерні для сучасності.
У плані такої інтерпретації і підходу зміст розуміється як
264
відображення істориком у фрагменті, що піддається аналізу,
єдиної авторської концепції як вираження деякої цілісності та
взаємозв'язку частин і елементів учення чи «системи»
мислителя.
Знаходження такого змісту складає завдання систематичної
інтерпретації. Характерним моментом такої інтерпретації
є абстрагування від можливої еволюції досліджуваної системи
чи вчення в рамках творчої біографії автора.
Іншим рівнем усвідомлення тексту є рівень його тлумачення
на основі історичної тотальності контекстуальних даному
наративу текстів. У рамках «поля», що піддається інтерпретації,
тут виступає діахронічний історичний контекст певного «виду»
і «довжини». Інтерпретацію, націлену на усвідомлення
локального відображення в досліджуваному фрагменті тексту
цілої історичної традиції чи
її
частини, включаючи внутрішню
історію текстів і концепцій вченого, називають «історичною
інтерпретацією».
Ще один клас інтерпретацій належить неокласичній історії
знання, для якої характерна установка на включення до
історико-наукового аналізу екстранаукових значень, пов'язаних
з формуванням культури і суспільства в цілому (соціальні
й економічні інститути, політика, релігія, філософія,
література і мистецтво, взяті в
їхній
конкретній соціоісторичній
визначеності).
Інтерпретацію наукового тексту ми називаємо схематичною
інтерпретацією. Остання передає націленість такого аналізу
й інтерпретації на певні типи схеми, які є схемою діяльності.
Кожному рівню усвідомлення тексту відповідає певна
модель знання, яка не завжди повною мірою усвідомлюється
істориком. У моделі знання, характерній для третього підходу
з його схематичною інтерпретацією, значення індивідуального
авторства дещо відступає на останній план. Змістовні
структури знання виявляються не стільки прямим особистим
265
винаходом, скільки схемами культури і діяльності
соціоісторичного суб'єкта. За знанням визначається право на
неоднорідність, на різноманітність теоретичних конструкцій,
направлених на пояснення одного і того ж явища, на
їх
конкуренцію та відбір. Неоднорідність тут виступає як глибока
характеристика знання, що не усувається його історичною
інтерпретацією. Причини такої неоднорідності, інваріантної
відносної історичної інтерпретації відчуваються у сферах
культури і практики, що виходять за межі науки, зокрема
в різнорідності самих діючих тут схем, які беруть участь
у генезисі досліджуваного знання.
Отже, інтерпретація текстів здійснюється через схеми
практики та культури. Ці схеми є узагальненими схемами
предметної діяльності, на базі яких оформляються теоретичні
системи науково-філософського освоєння світу. Такі схеми
використовуються не лише в науці та філософії, але
є «генетичною базою» для інших форм культури та суспільної
свідомості.
Генетично поняття схеми зумовлено тим, що в ній фіксується
метод або спосіб побудови явищ даного класу, який
охоплюється тим чи іншим поняттям. Тобто схема дає
предметно-діяльне наповнення абстракціям теорії — вона
виробляє і відтворює змістовну предметність теоретичних
абстракцій. Одним із завдань історика науки є виявлення та
реконструкція схем. Тому аналіз генезису наукового знання,
орієнтованого на реконструкцію схем, передбачає вихід
у метанаукові зрізи простору культури.
Уявлення про схеми може допомогти історику під час аналізу
труднощів, що виникають при інтерпретації текстів, яких не
уникнути звичайними традиційними методами, включаючи
схематичну й історичну інтерпретацію.
Таким чином, схематична інтерпретація, а з нею і поняття
про схему, є одним із значимих методів історика під час аналізу
266
проблеми генезису знання. Будь-яке розуміння минулого
передбачає відтворення генезису досліджуваного об'єкта.
Зрозуміти — значить скласти схему відтворення об'єкта.
Література: Кун Т. Структура научных революций. — М.,
1975;
Бизигин
В. П. Научный текст и его интерпретация
// Методологические проблемы историко-научных
исследований. — М., 1982; Новая философская энциклопедия:
В 4 т. — М., 2001. — Т. 3.
О. Павлова
Текст (лат.
іехгия—тканина,
сплетіння) — один з найбільш
широко вживаних термінів у сучасному гуманітарному знанні.
Теоретичні уявлення про текст украй неоднорідні у різних
дисциплінах, в теоретичних напрямах, він часто займає дуже
різні
позиції.
У первісному, лінгвістичному значенні поняття «текст» — це
акт застосування мови, який відзначається єдністю та
завершеністю.
Текст—це
одиниця мовної комунікації, цілісне
повідомлення. «Повідомлення» можна до деякої міри назвати
поняттям, яке в системі теорії інформації еквівалентне тексту.
Поняття «текст» у такому значенні поширюється далеко за межі
лшґвістики, аналізу знакового аспекту повідомлень, що передаються
природними мовами, і часто має ширший семіотичний смисл,
позначаючи будь-який зв'язний знаковий комплекс.
Тісно пов'язане з
лшґвістично-семіотичним
і літературознавче
уявлення про текст. Часом поняття «текст» використовується
в літературознавстві як синонім літературного твору, але в
більш точній системі літературознавчої термінології текстом
називають власне мовний, знаковий аспект твору, поряд
з предметно-образним аспектом (світ твору) та ідейно-
смисловою сферою (художній зміст). За словами Ю. М. Лотмана,
«слід рішуче відмовитися від уявлення
про
те, що текст і художній
твір — це одне і те ж. Текст — один з компонентів художнього
267
твору. (...) Художній ефект в цілому виникає із зіставлення
тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних
уявлень». Текст — це носій матеріалу та змісту, які в нього
вкладаються, комунікативний аспект більш широкого поняття
«твір», система означників, організованих таким чином, щоб
перенести від автора до читача певну сукупність означуваних,
що відсилають до певних референтів.
Наука другої половини XX століття загалом характеризується
різким підвищенням уваги до процесів передачі інформації, до
природи інформації як такої, її співвідношення з дійсністю.
Звертаючи увагу на це зміщення наукових інтересів (і взагалі
зміни в картині світу, притаманній суспільству нашого часу),
відомий постмодерністський історик Ф. Анкерсміт у
кінці
80-х
років зазначав, що зараз «інформації як такій приділяється
значно
більше уваги, ніж власне предмету інформації»;
реальність, якої
стосується
інформація,
поступово
відсувається
на задній план. Логічним наслідком такого нового підходу стає
припущення, що «так само, як є закони, що описують
поводження речей у реальності, може, ймовірно, існувати
і наукова система, що може описати поводження ... інформації».
Як відображення цього зміщення в картині світу, пов'язаного
з колосальним підвищенням у сучасному суспільстві ролі та
цінності інформації як певної «субстанції», та продовження в
новій інтелектуальній атмосфері логіки розвитку структуралізму
склалися постструктуралістські уявлення про знак і текст. В
їхніх
межах текст як тканина означників звільняється від жорсткого
зв'язку з будь-якими референтами; постулюється можливість
аналізу простору інформації абсолютно незалежно від її «змісту»
— зовнішнього референта, всіх зовнішніх по відношенню
до
сукупності означників факторів (таких як автор, соціальні умови
виникнення тексту
тощо) .
Цей новий підхід ліг в основу постструктуралістської
концепції тексту, розроблюваної Ж. Дерріда, Ю. Кристєвою,
268
Р. Бартом та ін. Так, останній розділив поняття «текст» і «твір»
і визначив текст як «твір, зрозумілий, сприйнятий та прийнятий
у всій повноті своєї символічної природи», тобто поза
співвідношенням означників, що складають текст, з зовнішніми
факторами. За Бартом, твір замкнений, він зводиться до певного
означуваного, його можна проінтерпретувати однозначно чи
майже однозначно. Що ж до тексту, то тут «означуване
безкінечно відкладається на майбутнє; текст ухиляється, він
працює у сфері означника».
Текст—це
не стійкий знак, а умови
його Генерації, неструктуроване живильне середовище, в яке
занурюється твір.
Бартівські поняття «твір» і «текст» в цілому відповідають
поняттям «фенотекст» і «генотекст», уведеним Ю.
Кристєвою.
Для неї «фенотекст» — це структурований, ієрархічно
організований семіотичний продукт зі стійким смислом, це будь-
які словесні витвори, що виконують інструментальну функцію,
призначені для прямого впливу на тих, кому адресовані.
А
«генотекст»—це
та
неструктурована смислова
багатоплинність
без центру та периферії, суб'єктивності, функцій і т. п., яка
«кристалізується», впорядковується на рівні
фенотексту.
Не заперечуючи існування таких явищ, як «твір» чи
«фенотекст», представники постструктуралізму зосереджують
свою увагу майже виключно на символічному аспекті текстової
комунікації. Не відкидаючи значення цього аспекту, навіть для
сцієнтистськи організованого аналізу комунікації, треба пам'ятати,
що
його недостатньо для аналізу тексту ж комунікативного явища
(як і наратологічних штудій, що залишаються абстрактними
фігурами
автора та читача; див.: наратив).
Щоб відповісти на ті питання, що ставить і в історіографії
визнання «непрозорості» тексту як системи організації
інформації, важливої ролі формальних факторів у вираженні
й передачі знання, необхідна побудова моделей тексту, які
б ураховували якомога більшу кількість аспектів комунікації як
особливої форми
діяльності
людини.
269
Таку модель можна було б побудувати, наприклад, на основі
виділення основних функцій
комунікатгоноїдіїв
соціокультурному
просторі. Таким, на нашу думку, є інформаційна функція, тобто
передача інформації в просторі і часі, соціокультурна, тобто
соціокультурний сенс такої передачі, та стратегічно-
комунікативна, тобто місце передачі інформації в системі
діяльності суб'єкта — автора.
Перша з названих функцій загальна для всіх текстів, адже
кожен текст — це зафіксована з метою трансляції інформація
про предметний світ, ставлення до нього автора, про самого
* автора тощо — коротше кажучи, про щось зовнішнє по
відношенню до самого тексту як трансляційної системи.
Напевне, переважно до цього рівня аналізу можна віднести
проблеми, досліджувані Р. Бартом, проблеми наратива в обох
його аспектах тощо.
Однак текст — це не тільки інформаційне, але і соціальне
(соціокультурне) явище. Тексти пишуться для людей (нехай
навіть тільки автором для самого себе) і «споживаються»
людьми, що мають інформаційні потреби, які, в свою чергу,
визначаються способом
'їхньої
життєдіяльності і баченням
світу—
як колективним, так і індивідуальним. Передаючи інформацію,
тексти обслуговують суспільство і культуру. Тобто останні
віддзеркалюються не лише через, говорячи
мовою
літературознавства, змістову форму тексту, але й через ті його
структурні особливості, які обумовлені участю в процесі
соціальної комунікації; сукупність цих структурних
особливостей можна назвати інваріантом.
Сукупність інваріантів (від вищих до нижчих рівнів), які
взаємодіють між собою і разом забезпечують інформаційну
взаємодію в даному суспільстві, можна назвати системою
соціальної комунікації (див. також: жанр).
При цьому не слід забувати і про третю функцію —
забезпечення інтересів суб'єкта в процесі соціальної комунікації.
270