Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

Текст є результатом діяльності конкретної особи (або конкретного

колективного суб'єкта). Ні загальні структури оповідання, ні

процес інтертекстуальності, ні інваріанти не могли б існувати

поза конкретними текстами, створюваними конкретними

суб'єктами. Тому варто говорити і про комунікативну функцію

як

про елемент, що актуалізує означені вище функції в конкретній

ситуації, у якій він знаходиться, — тобто соціальний простір

і його (суб'єкта) місце в ньому, інформаційних потреб цього

простору, своїх можливостей по задоволенню цих потреб,

комунікативних дій, що можуть бути ним здійснені для зміни або

збереження свого місця в соціальному просторі, або бажаної

суб'єктом зміни чи збереження в колишньому стані самого

цього простору, або для встановлення взаєморозуміння з іншими

суб'єктами

т. ін.

Але якими б не були шляхи фундаментальних досліджень

тексту, основна проблема, що стоїть перед ними —

конституювати погляд на текст «зсередини» як на непрозорий

об'єкт, який має власні системні характеристики і не

є автоматичним відображенням

позатекстової

дійсності.

Включення того чи іншого факту дійсності в текст — це не

само собою зрозуміле, природне явище, а проблема. Коли вже

ми говоримо про текст, то будь-який факт, що в ньому

міститься, має розглядатися як факт внутрішньотекстової,

а не позатекстової дійсності. Тобто якщо ми розглядаємо факт,

який в момент розгляду існує в тексті, то його існування має

бути обґрунтовано «з тексту», з

його

чи

то

символічної,

чи

то

стратегічної, чи то соціокультурної, чи іншої природи. Такий

підхід може поставити нові цікаві проблеми перед всіма

дисциплінами, які в тій чи іншій формі мають справу з текстами.

І хоча в історіографії він асоціюється перш за все з іменами

постмодерністських чи близьких до них істориків —

як-от

Ф. Анкерсміта чи X. Уайта — це не означає, що текстова

проблематика може мати місце лише в «канонічній»

постмодерністській методології (докладніше див.: код).

271

Література:

AnkersmitF.

Historiography and Postmodernism

// History and Theory. — 1989. — Vol. 28. — № 2; Барт P. От

произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы:

Семиотика. Поэтика. — М.,

1989;

Косите

Г. К. Ролан Барт —

семиолог,

литературовед // Барт Р. Избранные работы:

Семиотика. Поэтика. — М.,

1989;

Хализев В. Е. Текст

// Введение в литературоведение. Литературное произведение:

основные понятия и термины. — М., 1999;

Уайгп

Метаистория: историческое воображение в Европе XIX века. —

Екатеринбург, 2002.

Я. Приходько

Тема (грец.

thema—буквально

те, що покладене в основу) —

в історії науки поняття, яке відображає новий стратегічний

підхід до вивчення науково-дослідної

діяльності

шляхом

тематичного аналізу. Уперше розроблено як напрям дослідження

історії науки у другій половині

1960-х

років у працях Дж. Холтона,

які стали помітним явищем серед робіт антипозитивістського

напряму

англо-американської

філософії науки.

Учений намагався провести інструментальний аналіз тієї

фази роботи вченого, в якій відбувається зародження нових

ідей.

Тематичний аналіз дає можливість знаходити в розвитку

науки виразні риси сталості, або безперервності, деякі відносно

стійкі структури, які відтворюються під час змін, що вважаються

революційними і які з часом об'єднують зовні нерозмірні та

'конфронтуючі

між собою теорії.

Видатні вчені, як правило, розробили невелику кількість тих

або інших тем, а суперечки між ними часто включали теми,

що протистояли одна одній і були об'єднані в діади або

триплети. Вивчення подібних сюжетів допомагає пояснити

формування традицій, шкіл, характер наукових дискусій.

Робота по виявленню та класифікації тематичних структур

272

може привести до відкриття глибинних рис спорідненості

між

природознавчим і гуманітарним знанням.

Дж. Холтон виокремлює три різних аспекти використання

поняття: тематичне поняття або тематична компонента

поняття; методологічна тема; тематичне твердження або

тематична гіпотеза. Він підкреслює, що його ставлення до

завдання ідентифікації й упорядкування тематичних елементів

наукових дискусій в чомусь аналогічне підходам фольклориста

або

антрополога, який слухає епічні розповіді з метою

виявлення глибинних тематичних структур і повторів. Існує

думка, що в кожній з окремих наук сумарна кількість одиничних

тем, дублетів і триплетів, які іноді виникають, не перебільшує

сотні, до того ж поява нових тем у науці дуже рідкісна подія.

При використанні тематичного аналізу існують і деякі

обмеження. Так, наприклад, при вивченні діяльності

якої-

небудь наукової групи на чолі з науковим лідером тематичний

аналіз не завжди корисний. Не можна також уважати тему

головною реальністю наукової роботи. Теми в науці зазнають

злетів і падінь, вони проходять послідовні етапи уточнень,

інколи відкидаються, а потім уводяться знову. Хоча в цілому

тут відбувається прогресуючий рух.

Дослідження ролі тем у роботі вченого може бути цікавим

незалежно від того, куди вони ведуть — до «успіху»

чи

до

«невдач». Часто тематичні орієнтири вченого, сформувавшись,

бувають довгоживучими,

але

вони можуть змінюватися з часом.

Завжди існує небезпека сплутати тематичний аналіз з чимось

іншим, наприклад з'ясуванням суті парадиґми чи

світосприйняття, в яких, безумовно, можуть бути тематичні

елементи, однак в цілому різниця між ними завжди є.

С. Р. Мікулинський, розглядаючи концепцію Дж. Холтона,

відзначає, що, незалежно від того, який шлях привів його до

ідеї тематичного аналізу, витоком цієї ідеї було прагнення знайти

способи і методи проникнення в сферу зародження

новог о

273

знання. У той же час згаданий дослідник відмічає, що поняття

«тема», за Холтоном, потребує більш чіткого визначення,

і підкреслює, що в науці прийнятні не теми, а фундаментальні

проблеми, поки вони не знайшли свого розв'язання. Далі

Мікулинський стверджує, що до тих пір, поки проблема не

виявлена і незрозуміло, з чого вона складається, тема не

викликає ніякого інтересу.

Найбільш слабо у Холтона аргументована така сторона, як

джерела виникнення тем; він і сам це відмічає, підкреслюючи,

що це може відбутися шляхом об'єднання зусиль

когнітивної

психології та досліджень індивідуальної наукової діяльності.

Поняття «тема» і сьогодні залишається відкритою

проблемою для дослідження в історико-наукових і наукознавчих

працях.

Література: Холтон Дж. Тематичний аналіз науки.

—М.,

1981;

Микулинский С. Р. Джеральд Холтон и его концепция

тематического анализа. — М.,

1981.

В. Пікалов

Теоретична група — активна група теоретиків, діяльність

яких визначає і викликає значні успіхи та зміни в напрямках

досліджень у тій чи іншій дисципліні. Формування теоретичних

груп пов'язано з організацією наукової колективної діяльності.

Подібні групи зустрічаються в різних дисциплінах, у різні

періоди, при проведенні різних типів досліджень. Результати

діяльності таких груп дозволяють розробити модель розвитку

груп теоретиків.

Корінні перетворення в організації сучасної науки, її масовий,

колективний характер сприяли інтересу істориків до

вивчення

організації наукових колективів у минулому та сучасності, до

аналізу вирішення наукових проблем у процесі взаємодії

вчених.

За сучасних умов наукові дослідження більш успішно

274

проводяться в спеціальних наукових закладах і колективах. Усе

більш значущою стає роль колективної праці в науці.

Усвідомлення необхідності колективного згуртування

для

вирішення наукових проблем виникло уже на початку XIX

століття. Академік П. М. Фус звернув увагу на розвиток тих

наук, які потребують співучасті багатьох учених. Особливого

поширення дістала думка про необхідність наукової кооперації

в експериментальних науках. Усвідомлення потреби в колективній

творчості втілилось у кінці XIX — на початку XX століття

в організації перших науково-дослідних закладів. Наприклад,

Кавендишська, Кларендонська та Берлінська фізичні

лабораторії представляли, по суті, перші структурнооформлені

науково-дослідні одиниці. Отже, спочатку такі наукові

об'єднання вчених запроваджувалися в експериментальних

науках.

Теорія формування теоретичних груп і змін у науковому

мисленні вперше була розроблена Н. Маллінзом, Б. Т. Гріффітом

і Міллером. Вони дали опис характеристик, специфічних для

наукових теоретичних груп. Пізніше Гріффіт і Маллінз

узагальнили дані про наукові групи і підкреслили важливість

створення таких груп для подальших змін у науковій думці.

Проблеми теоретичних груп торкалися Т. Кун і Д. Прайс.

Теорія теоретичних груп Маллінза заснована на

чотирьохстадійній моделі розвитку групи: стадії норми; сітки

(мережі); згуртованої групи; спеціальності чи дисципліни.

Кожна стадія відмічена соціальними й інтелектуальними

характеристиками.

Початок кожної стадії відмічається змінами в соціальній

структурі групи та в її інтелектуальному продукті. Дослідження

груп, які успішно розвиваються, виявляє і набір специфічних

властивостей (як соціальних, так і інтелектуальних), що

характеризують цей розвиток.

На стадії норми наука не несе ознак появи майбутньої групи.

У цей момент засновник нової групи лише починає своє

275

новаторство. При досягненні стадії спеціальності він може

відійти від розпочатої лінії і зайнятися новими дослідженнями.

На стадії норми важко передбачити високопродуктивних членів

дисциплінарної співдружності, одні з яких стануть лідерами

майбутніх нових спеціальностей, а інші продовжуватимуть

розробку старих ідей. Інтелектуальний лідер висуває нову ідею,

навколо якої може сформуватися група. Часто лідер виступає

з програмною заявою, яка направляє роботу на стадії

згуртованої групи. Наявність соціоорганізаційного лідера

потрібна як для стадії становлення групи, так і для

її

збереження

протягом усього періоду

її

існування.

На стадії сітки з'являються дослідні центри, які остаточно

формують згуртовані групи. Дослідні центри розсіюються на

стадії спеціальності. Для виживання і розвитку теорії

вирішальною є здатність до залучення молодих наукових сил.

Це запорука інтелектуальних успіхів. Для подальшого розвитку

науки успіхи повинні бути не стільки визначальними, скільки

закономірними.

На стадії сітки і на початку стадії згуртованої групи

з'являються матеріали членів групи, що вміщують критику на

адресу «материнської» дисципліни. У кінці стадії згуртованої

групи і на стадії спеціальності з'являються матеріали, що

критикують групу.

На кожній стадії існування теоретичної групи та переходу її

членів від однієї групи до іншої є необхідні елементи. Але

існують і результати недостатнього

їх

розвитку. На будь-якій

стадії розвитку групи можуть діяти дві сили, які руйнують

її

і повертають дану галузь до зразка комунікації, характерної для

нормальної стадії.

Ці

сили такі: 1) зміна інтересів; 2) інтелектуальне

виснаження, яке виводить із ладу ряд активних учених —

членів груп. Таке повернення до зразка нормальної стадії може

відбутися на будь-якій стадії і спостерігається частіше, ніж

розгортання відносин типу

вчитель-учень,

колеґа-колеґа.

Стабільність тут малоймовірна, оскільки безперервні

276

трансформації, властиві

схемі.відносин,

склад учасників

в інфраструктурі комунікації роблять неможливим постійне

збереження зразка сітки у кожному конкретному випадку.

Довгочасне існування стадії сітки характерне для випадків,

коли є невелика кількість молодих учених, достатня для

забезпечення деякої стабільності, але недостатня для

формування згуртованої групи. Ця модель передбачає,

головним чином, академічне оточення. Цим самим

пояснюється те, що переважна більшість змін у науці

здійснюється силами університетських учених.

Основою складової моделі теоретичної групи є комунікаційна

структура науки. Ця структура служить для пояснення інших

соціальних структур у науці. Вона являє собою ціле, створене

із учених керівників і інших учених групи та

відносин

між

ними

(комунікація, експертиза, колегіальність, співавторство,

послідовники). Мета моделі полягає в тому, щоб виявити зразок

відносин перш за все між ученими, а не індивідами взагалі.

Модель базується на посиланні: наука володіє цілісністю як

система відносин, структура якої допускає опис і вивчення.

Предметом головного інтересу тут виступає процес

трансформації відносин (перехід колегіальності в співавторство).

Саме така трансформація в структурі відносин визначає, чи

з'явиться теоретична наукова група.

Література:

Прайс

Д. Малая наука. Большая наука // Наука

о науке: Сб. ст. — М., 1966; Прайс Д. Система научных

публикаций // Успехи физ. наук. —

1966.

— Т. 90. — № 2; Кун Т.

Структура научных революций. — М., 1975; Гриффит Б. Г.,

Маллинз П. Социальные группировки в современной науке

// Коммуникация в современной науке: Сб. пер. — М., 1976;

Маллинз П. Модель развития теоретических групп // Научная

деятельность: структура и институты. — М.,

1980.

О. Павлова

277

Течія—об'єднання

вчених (як правило, абстрактне, але його

представники можуть фіксуватися за партійною

тому подібною

належністю) відповідно до

їхніх

суспільно-політичних

поглядів,

підтримки тих або інших програм розвитку й перебудови

суспільства (див.: партійність у науці). Течія може бути виділена

лише при зіставленні з іншими течіями (як мінімум, може

існувати дві течії). Приналежність

до

тієї або іншої течії може і не

усвідомлюватися самим істориком (відкрито декларуватися або,

навпаки, маскуватися). У течіях розрізняють відтінки (наприклад,

помірно-консервативні, націонал-комуністичні, буржуазно-

демократичні тощо). Дефініція поняття аморфна, без чітких

контурів і архітектоніки. У цьому не тільки її слабкиий, але

і сильний бік. Це дає можливість характеризувати великі групи

істориків, що діють у науковому співтоваристві (обсяг поняття

залишається невизначеним).

Течії виникають і сходять з історичної арени під впливом

політичних та інших подій. Широта й активність

їхніх

представників пов'язані із загальнополітичними обставинами,

характером державного устрою, політичним режимом. Подібні

соціально—економічні

й суспільно-політичні умови в різних

країнах породжують схожі течії в історичній науці, які тісно

пов'язані із суспільно-політичною думкою. Формування

індустріальних, а потім і постіндустріальних суспільств привело

до того, що течії в історичній науці вийшли за рамки окремих країн

і навіть континентів (цей факт — один із проявів процесу

глобалізації й свідчення про подальшу інтернаціоналізацію науки).

Течії, як правило, не сходять цілком з історичної арени: в умовах,

що змінилися, у них знаходяться спадкоємці, які усвідомлюють

свій генетичний зв'язок із попередниками. Наприклад, радянська

історична наука до своїх попередників відносила радикальні

і демократичні течії наукової й суспільно-політичної думки XVIII—

початку XX століття (починаючи з О. М.

Радищева

й декабристів,

революціонерів-демократів і народників і закінчуючи

Г. В.

Плехановимй

іншими носіями соціалістичної ідеї).

278

Приналежність до визначеної течії не виключає у

її

представників наявності широкого спектра розбіжностей

у трактуванні тих або інших подій минулого і сьогодення,

розходжень у баченні шляхів подальшого розвитку. Хоча саме

поняття «течія» передбачає участь у ній багатьох істориків,

непоодинокі випадки, коли окремі фіґури мислителів

зараховуються історіографом до тієї або іншої течії.

Найменування течій («буржуазна», «націоналістична»,

«соціалістична» тощо) склалися історично і не мають загальної

основи. Часто зустрічаються найменування типу «буржуазне» -—

«соціалістичне», «консервативне» — «радикальне» тощо,

побудовані за принципом антитези. Іноді ці найменування не

тільки відбивають сутність і характерність поглядів тих або

інших дослідників, але й відіграють роль політичних ярликів,

які навішуються на ідейних супротивників. В історіографії часто

практикується змішання понять «течія» і «напрямок».

Література: Колесник

1.1.

Українська історіографія (XVIII —

початок XX століття). — К., 2000. — С. 38.

С. Куделко

Тип історизму — категорія, що визначає етапи розуміння

історичної дійсності в процесі

її

безперервного розвитку.

Термін «історизм» увів до наукового обігу Дільтей наприкінці

XIX століття, але й до нього принципи історизму широко

використовувались ученими (зокрема, просвітителями) для

обґрунтування своїх ідей суспільного проґресу. Методологічна

інтерпретація сучасного історизму не є чимось однозначним

і пов'язана з суперечливим розумінням того, що вкладається

в поняття «історія».

В основі типології історизму можуть лежати

як

світоглядні

принципи (картина світу), так і підходи до вивчення процесу

суспільного

розвитку.

а».

У першому випадку йдеться,

головним

чином,

про

279

філософське осмислення дійсності

та

її змін у часі. Так, антична

концепція історії, в основі якої лежить ідея циклічності, не може

бути, строго кажучи, одним із типів історизму, але прагнення

розглядати історію як тип універсального знання про минуле

стало ґрунтом для подальших роздумів у межах європейської

філософії.

У християнській середньовічній філософії історія долає

античну ідею круговороту. Історизм виступає в теолого-

провіденціальному вигляді.

В епоху Відродження та за нового часу на зміну

провіденціалізму приходить ідея природного закону історії та

проґресу. Найбільш яскраво цей аспект представлений

у роботах Віко, згідно з яким історичний розвиток усіх народів

підпорядковується єдиному закону. Оскільки розвиток іде

по

спіралі, його можна вважати прогресивним і безкінечним.

Поряд з

Вольтером,

Кондорсе,

Тюрго

та іншими просвітителями

Віко розробив філософську концепцію історизму.

Поступово все більш явною серед філософів стає тенденція

обґрунтування космогонічного історизму (Декарт).

Найбільшого розвитку ця тенденція набула в працях Канта.

Теорія появи видів Ч. Дарвіна, а також його спроба дати

пояснення «доцільності» розвитку суспільства послужила

обґрунтуванням біологічно-еволюційного історизму.

Діалектичний матеріалізм Маркса став основою нової

концепції марксистського історизму і т. д.

Під історизмом розуміють

також

певний підхід до вивчення

змін суспільного розвитку у часі. Виходячи з цього,

виокремлюють і певні типи історизму.

Про виникнення такого підходу в суспільствознавстві

свідчить поява раціонального пояснення історичних фактів.

В епоху Відродження на місце Божественного провидіння

ставиться поняття природного закону історії. У своїй роботі

«Заснування нової науки про спільну природу нації» Віко

280