Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

початок — початок запису подій, — то не мають зав'язки.

«Трансформація хроніки в історію зумовлена характеристикою

одних подій в хроніці в термінах мотивів зав'язки, других —

в термінах мотивів розв'язки, третіх — в термінах перехідних

мотивів» (тут і далі

—уточнення

автора).

Історик розкриває формальну зв'язність набору подій

через

приписування подіям, як елементам прослідкованої ним історії,

з обраними ним зав'язкою, переходом і розв'язкою, відповідає

на питання про зв'язки між ними (як це сталося? як усе

закінчилося? та ін.).

Отже, перші два рівні

концептуалізації—це

процес відбору

та розташування даних

тим, щоб зробити історичне поле більш

зрозумілим для аудиторії; це структура, призначена для доставки

інформації. На інших рівнях історик уже має справу з усією цією

завершеною історією, пояснюючи

її

в її цілісності, ставлячи

питання типу: до чого все це зводиться? у чому сенс усього

цього? Пояснення такого роду здійснюються трьома шляхами:

1. Через побудову сюжету чи втілення в сюжет — такі

варіанти перекладу створеного Уайтом неологізму «emplotment».

Пояснення через побудову сюжету — це «надання «сенсу»

історії (story) на основі встановлення типу історії, що

розповідається», або представлення фактів історичного поля

як елементів одного зі стандартних типів сюжетної структури,

яких Уайт, слідом за літературознавцем Н. Фраєм, нараховує

чотири: роман, комедію, трагедію і сатиру (див.: наратив).

2. Через формальне доведення — «таке доведення дає

пояснення того, що відбувається в історії, залучаючи принципи

комбінації, які маються на думці як історичне пояснення»; Уайт

запозичив у С.

Поппера

чотири форми, які може приймати

таке історичне пояснення: формістську, котра пов'язана

з акцентом на специфічному, унікальному; органіцистську,

пов'язану з цілісним уявленням про об'єкт на основі деяких

загальних принципів; механістичну, засновану на редукції до

231

певних законів, що визначають процес в цілому, і концептуалістську,

яка пояснює історичні явища в межах

їх

соціокультурних

контекстів.

3. Через ідеологічний

підтекст

— це пояснення відображає

«етичний елемент в зайнятій істориком певній

позиції

з приводу природи історичного знання і висновків, які можуть

бути виведені з вивчення минулих подій для розуміння

сучасних». Слідом за К. Манхеймом Уайт виділив чотири

основні ідеологічні позиції (анархізм, консерватизм, радикалізм

і лібералізм), які, як і у випадку з назвами типів сюжетів, не

відсилають до визначених ідеологічних доктрин, що реально

існують чи існували, а просто позначають певні модальності

ставлення до проблем соціальних змін, форми історичної

еволюції і форми, які слід приймати як історичне знання,

орієнтації носіїв цих позицій у часі і т. ін.

Різницю між різними типами всередині цих пояснювальних

стратегій і те, що кожен тип має своїх відповідників в інших

стратегіях,

Уайт

пов

'язував з

їх

зумовленістю певними типами

доконцептуального бачення істориком об'єкта історичного

дискурса. Таке доконцептуальне бачення він називав «мовним

протоколом», в якому історик характеризує історичне поле та

його елементи, а його типи ототожнив з тропами поетичної

мови

— метафорою, метонімією, синекдохою та іронією (див.:

префіґурація, стиль). Пояснення виділених, розпізнаних

істориком історій на різних рівнях здійснюється в контексті

зв'язного бачення історичного поля, і коріння

цієїзв'язності

—

поетичне, точніше, мовне.

Література: Уайт X. Метаистория. Историческое

воображение в Европе XIX века. — Екатеринбург, 2002.

Я. Приходько

Романтизм — складний, внутрішньо суперечливий

(духовний) рух у західно-європейській культурі, який зародився

232

на межі

XVIII—XIX

століть і торкався всіх сфер духовного

життя. На той час уже власну історію мала велика англійська

«романтична» література. Слово «романтичний»

(готашіск),

яке з'явилося в Англії ще у середині

XVII

СТОЛІТТЯ, означало

«уявний, фантастичний». Саме такими були рицарські романи,

осміяні Сервантесом.

Рішучий перегляд методологічних основ історичної науки

стався в першій третині XIX століття, коли на зміну стилю

історичних оповідей, а також просвітницьким принципам

історіописання прийшов новий метод дослідження,

заснований на філософському осмисленні буття.

Романтичний напрям в історіографії був направлений проти

просвітницьких ідей. На початку XIX століття відбувся підрив

оптимістичної теорії історичного прогресу. Гірке розчарування

викликали невиправдані надії на перемогу розуму і на інші

блискучі обіцянки просвітників (гуманістичне царство розуму,

утвердження свободи та загального щастя через вдосконалення

законодавства).

Не зважаючи на різноманітність романтизму, можна

виокремити його спільні риси. Головною рисою романтичної

історіографії було уявлення про «органічний», тобто незалежний

від свідомої волі людей, розвиток історичного процесу.

(У зв'язку з цим відбулося переосмислення ролі середньовіччя,

аж до його ідеалізації). Прояви цього органічного розвитку

романтики шукали не в історії людства взагалі, а в історії

окремих народів (на відміну від просвітителів, які об'єднували

історію людства). Романтична історіографія виходила з того,

що кожен народ має свій «народний дух», у відповідності з яким

і відбувається його розвиток. Історики цього напрямку надавали

великого значення відображенню специфічних рис кожної

епохи, «місцевого колориту». Вони намагалися відтворити

минуле в усій повноті і, перш за все, неповторні особливості

духовного складу людей минулого,

їх

побуту, одягу

т. ін. Чимало

уваги романтики приділяли вивченню фольклору, а через нього

233

— мови, світогляду, системи цінностей минулого. Поширеним

став принцип «вживання» в епоху. Саме тому автори надавали

неабиякого значення художній формі, стилю викладення

матеріалу (часто завдаючи шкоди історичній точності). Зміна

уявлень про предмет і завдання історіографії викликала до

життя новий жанр історичної праці, в якій здійснювався синтез

історичних фактів з

їхнім

художнім, філософським осмисленням,

у формі роману чи історичного оповідання. Зразком такого

розуміння історіографічної творчості стали романи Вальтера

Скотта.

Під

їхнім

впливом писалися й суто наукові праці.

Новий стан в історіографії з усією повнотою виявився в

перші десятиліття XIX століття в творчості французьких

істориків-романтиків періоду Реставрації і в німецькій

класичній філософії.

Романтизм як напрямок в історіографії

оформився

під

безпосереднім впливом Французької революції. Перший

романтизм був подібним до контрреволюційного.

Його

представники, як правило, були вихідцями з дворянської

еміграції. Вони першими виступили проти ідей просвітителів,

які підготували революцію. Тому

їхні

праці досить політизовані

й ідеологізовані. Вони часто апелювали до віри та почуттів,

певною мірою відроджуючи провіденціалізм. Революція

при

цьому ставала карою божою за гріхи людей. Найбільш

послідовно подібні погляди знайшли відображення в працях

де Местра та де Бональда. У подальшому консервативна течія в

романтизмі буде більш характерною для Німеччини (Савіньї,

Ейхгорн)

та Росії (Карамзін). Так, Ф. К. Савіньї

відкинув

ідею про

право як продукт розуму, оголосив його одним з проявів

національної сутності будь-якого народу. Однією з особливостей

цієї течії стала увага до державних інституцій. Якоюсь мірою

це втілилося у знамениту фразу М. М. Карамзіна про те, що

«історія народу належить царю».

Представники ліберальної течії романтизму у своїх пошуках

також відштовхувалися від революції. Свій пошук відповідей

234

на доленосні питання вони часто починали у середньовіччі.

Виявляючи соціальні протиріччя, автори цих праць розвинули

«теорію завоювання» (протиставляючи

її

теорії «суспільного

договору») і ввели поняття «класи». На відміну від консерваторів

історики цієї течії не відкидали повністю ідеї просвітителей.

Зокрема, вони дотримувалися ідеї прогресу. Найбільш яскраво

ця течія відобразилась у творчості французьких істориків Тьєррі,

Гізо, Міньє,

Тьєра

та ін.

Історики демократичної течії більше уваги приділяли

соціальним низам. Так, французький історик Ж. Мішле

намагався написати історію Французької революції «знизу».

На його думку, простий народ мав значні переваги,

оскільки

у нього переважав «інстинкт» (а не розум), який, відповідно,

є джерелом моральної досконалості.

Історики-романтики зробили значний внесок у розвиток

джерелознавства. Тут особливо слід відзначити німецьких

істориків

Ранке

та

Нібура. Так, Нібур розділяв роботу з

джерелами

на дві частини: перша (аналітична) — відділення леґенд від

достовірних свідоцтв, друга (синтетична) — відбудова реальної

картини історичного життя.

Романтизм не був обмежений національними кордонами,

він набув широкого розповсюдження і визнання у Франції,

Німеччині, Англії, Росії та інших європейських країнах, але

одночасно мав і свої національні особливості.

Романтизм поступово, до 1830-х років, став пануючим

напрямом у філософсько-історичній думці, в літературі тощо.

У ньому мовби знайшов своє завершення певний етап історії

європейської культури, оскільки розвиток риторичної культури,

яка жила єдністю слова, знання і моралі, дійшов кульмінації.

У цілому специфіка романтизму була зумовлена перехідним

характером епохи. Частково цим пояснюється «естетизм»

романтиків,

їхнє

тяжіння до мови мистецтва як найбільш

адекватної та плодотворної можливості створення нової

235

реальності на уламках старої культури. Це ріднить епоху

романтизму з усіма перехідними епохами, коли людина стає

митцем, намагаючись внести гармонію в хаос, створити новий

світ, хоча б зсередини свого «Я».

Риси романтичної історіографії будуть виявлятися й надалі,

і це дає змогу деяким історіографам говорити про чергові «хвилі

романтизму».

Україна спочатку стала об'єктом зацікавленості з боку

російських романтиків. Вона приваблювала до себе не лише

яскравим місцевим колоритом, а й давала багатий матеріал для

російських шукачів національної ідентичності. Російські й

українські діячі культури сприяли розвитку українського

народознавства. У першій половині XIX століття відбувалося

взаємопроникнення та взаємодія різних жанрів

українознавства:

фольклористики

й етнографії, історіографії та

художньої літератури. Усі вони зливалися в єдиний потік

новітнього народознавства, творили ідеальний образ України,

який згодом став основою для виникнення української

національної ідеї (В. В. Кравченко). Основи романтичного

розуміння історії України були закладені в кінці

1820-х

— на

початку

1830-х

років

не

професійними дослідниками, а

аматорами. Серед істориків України романтичний напрям

уособлювали Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич,

О.

Бодянський, І. Срезневський, А.

Скальковськийтаін.

Героїчна

козацька доба, що знайшла яскраве відображення у фольклорі,

давала багатий матеріал для романтичної творчості. Козаччина

на довгий час полонила увагу дослідників української історії.

Романтизм наклав глибокий відбиток на розвиток української

історичної науки всього XIX століття.

Література: Реизов Б. Г. Французская романтическая

историография

(1815—1830).

— Л., 1956; Кравченко В. В.

Нариси з історіографії епохи національного відродження

(друга половина XVIII — середина XIX

ст.).

— X., 1996;

Зашкільняк Л. О. Методологія історії від давнини до

236

сучасності.—Л,

1999;

КондратюкК. Українська історіографія

XIX — початку XX століть: основні напрями і концепції. —

Л., 2002.

«і

В.

Пікалов, С. Посохов

Сенсибілізація (від лат.

зешіМів—чуттєво)—рівень

ідейної

підготовки суб'єктивного фактора до сприйняття нового, до

змін. Суспільство завжди знаходиться на тому чи іншому

ступені сенсибілізації, який може варіювати від найнезначніших

величин до повної, інакше кажучи, стовідсоткової готовності

до змін. При цьому слід мати на увазі, що навіть

високосенсибілізоване суспільство для зовнішнього спостерігача

може здаватися стабільно непорушним і

монолітним—міцним.

За цих обставин інколи достатньо незначного поштовху, щоб

суспільство почало рухатися: настає епоха змін. Як правило,

після завершення значних суспільних переворотів починається

епоха низької сенсибілізованості суспільства, коли навіть за

наявності інших, об'єктивних факторів (низький рівень життя,

нездатність панівих кіл до управління тощо) не відбуваються

зміни, які, здавалося б, об'єктивно назріли.

Категорія може бути використана не тільки в сфері

політичної, але й будь-якої іншої свідомості. Дефініція пов'язана

з поняттям «ментальність» і деякими

іншими,

що

характеризують якісний або внутрішній стан суспільства, його

свідомість. Сенсибілізація може характеризувати не тільки

суспільну свідомість у цілому, але й відносно окремі сторони

(віротерпимість, національна рівність, права жінок тощо).

Сенсибілізація означає складний та суперечливий процес

сприйняття, переробки, засвоєння чи відторгнення, тобто

адаптації суспільства й окремих індивідуумів до нових поглядів,

ідей, теорій. Термін прийшов у історіографічну науку з медицини

й біології, де він визначає збільшення чуттєвості організму

тварини чи людини (або окремих органів, наприклад органів

237

чуттів) до впливу будь-яких подразників

(хімічних,

бактеріологічних тощо).

Література: Куделко С.М. Сенсибилизация:

опьіт

рассмотрения

терминологического

арсенала

исторической

науки // Категоріальний апарат історичної науки: Харк. історіогр.

зб.

—

Вип. 4.

—

X., 2000.

С. Куделко

Символічне узагальнення — умовне позначення

загальноприйнятого висновку, положення, яке ґрунтується на

порівнянні окремих фактів, явищ, виявлених на основі їхніх спільних

рис. Випливає із парадиґми як загальноприйнятого зразка.

Наукове знання втілюється в теорії і правилах. Наукові

проблеми ставляться так, щоб забезпечити легкість у застосуванні

цих правил. Існуючі закони та теорії виступають як символічні

узагальнення. Це відповідні загальноприйняті всіма членами

певної наукової спільноти положення. Узагальнені терміни та

вислови приймаються ними без заперечень і використовуються

як засіб у

їхніх

наукових дослідженнях. Такі сталі терміни та

вислови здаються певними законами-схемами. Але в процесі

розвитку науки, вирішення проблемних ситуацій символічне

узагальнення, до якого застосовуються певні операції, змінює

свою попередню форму.

На першій стадії вирішення завдань дослідник спочатку

уподібнює

їх

до тих завдань, з якими він уже зустрічався.

Прослідкувавши схожість, помітивши аналогію між двома

і більше завданнями, що відрізняються, дослідник починає

інтерпретувати символи і приводить

цс

відповідність

тими

засобами, які ще раніше довели свою ефективність. Так

виробляється здатність бачити у різноманітті ситуації дещо

схоже поміж собою,

набувається

здатність володіти способом

бачення, який був перевірений часом і різними науковими

групами.

238

Історія розвитку науки показує, що символічні узагальнення

застосовуються переважно на перших етапах формування

вченого.

Роль символічних узагальнень добре проглядається

і в дослідженнях із історії науки.

Література: Кун Т. Структура

научньїх

революций. — М.,

1975;

КолесникІ.

І. Українська історіографія (XVIII — початок

XX століття). — К., 2000.

О.

Павлова

Солідарність у науковому співтоваристві — це

узгодженість у діях та у поглядах усіх членів наукової спільноти

на фундаменті близькості

їх

інтересів і спільності цілей.

Солідарність у науковому співтоваристві досягається через

прийняття його членами певної наукової парадиґми, єдиного

категоріального апарату, загального методологічного підходу.

У результаті злагоджених дій наукове співтовариство може

виконувати ряд функцій: акумулювати та використовувати

спеціальні знання, залучати до співтовариства нових членів,

стимулювати розвиток наукових інститутів. Вищі рівні

комунікації й організації досягаються в групах, які протягом

значного періоду переконані в тому, що вони здійснюють

радикальні зміни концептуальних основ своєї науки.

Спираючись на типологію (дихотомію), яка була введена

Дюркгеймом для характеристики суспільства (солідарність

механічна та органічна), і в науковому співтоваристві можна

виділити аналогічні типи солідарності. Механічна солідарність

виявляється у спільних деклараціях, які робляться під тиском

політичних чи ідеологічних чинників. Зокрема, в історичній

науці вона виявляється у жорсткому дотриманні офіційно

прийнятих тверджень, неприпустимості висловлювання

поглядів, які

їм

суперечать, неможливості вивчення деяких

історичних подій, висвітлення діяльності окремих осіб, надання

239

їм

інших, ніж визнані, оцінок тощо. Така солідарність характерна,

перш

за

все, для наукових співтовариств тоталітарних суспільств.

У цьому випадку характерними рисами є консерватизм та

ізольованість, наявність харизматичних лідерів, які нерідко

використовують позанаукові засоби впливу на співтовариство

(у межах цінностей та пріоритетів культури сили); відбувається

обмеження прав «незгодної» меншості. Органічна солідарність

передбачає вільне висловлювання думок і пошук консенсусу

щодо набору когнітивних засобів, мети наукової діяльності та

критеріїв оцінювання наукових праць, можливість

різноманітних думок при обговоренні спірних

позицій,

наявність маргінальних груп, а також лідерів, які спираються

на свій науковий авторитет. Міжособистісні та міжгрупові

стосунки при цьому обумовлюються станом професійної

культури. Вирішуючи пізнавальні проблеми в своїх областях

(зокрема, пошуку необхідної інформації), вчені створюють різні

соціальні організації, які засновані на обопільній комунікації та

близьких інтерпретаціях дослідницьких ситуацій (так звані

«невидимі коледжі»).

Література: Коммуникация в современной науке. — М.,

1976;

Политология: Энциклопедический словарь. — М.,

1994;

Энциклопедический социологический словарь. — М.,

1995;

Новая философская энциклопедия: В 4 т. — М.,

2001.

— Т. 3.;

Политическая энциклопедия: В 2 т. — М., 2001. — Т. 2;

Кравцов В. Трансформация оснований профессионализма

исторического знания в современном историографическом

процессе // Образы историографии. — М., 2001.

С. Посохов

Соціальна історія — одна з

провідних

субдисциплін

(галузей) сучасної історичної науки. У недавньому минулому

соціальна історія трактувалася перш за все виключно як майже

соціально-економічна історія, а предмет цієї науки звужувався.

240