Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

Позитивизм в России XX в. — М., 1980; Шапиро А. Л.

Историография с древнейших времён до

1917года.

— М, 1993;

Стельмах С. Історична думка в Україні XIX — початку XX

століття. — К.,

1997;

Новая философская энциклопедия: В 4 т.

— М.,

2001;

Новейший философский словарь. — Минск,

2001;

Всемирная энциклопедия: философия. — М., Минск,

2001.

В. Шкалов

Постмодернізм — одне з найбільш важливих і разом з тим

заплутаних понять сучасного інтелектуального лексикону.

З кінця 80-х років минулого століття воно набуло рівня складної

багатоаспектної проблеми. Основні дискусії точаться навколо

наповнення самого П. як поняття та його відповідності, а також

пізнавальних і естетичних можливостей в галузях філософії,

мистецької практики, гуманітарно-наукового пізнання.

Саме слово, як і подібні до нього («постіндустріальне»,

«постпозитивізм»,

«посткомунізм», «пострадянське»,

«постбахтіанство» тощо), формує уявлення про змістовну

невизначеність. З історичної точки зору поширення подібних

словосполучень, що претендують на оригінальні дефініції,

відбиває факт різкого посилення швидкості історичних явищ,

результатом якого, з одного боку, є очевидність

змін,

іншого

—

нездатність знайти відповідне ім'я. Разом з тим стиль мислення

в категорії «пост» сам по собі може розглядатися як одна

з культурно-цивілізаційних ознак нашого часу в системі

координат європейськи (західно)орієнтованого інтелектуального

духовного простору. Щодо самого терміна П., то використання

прикінцевого «ізм» у сучасному семантичному колі, крім

функцій визначення, досить часто виконує оціночно-

критичну функцію, особливо у сполученні з початковим

«пост». Тому більш відповідним для визначення уявляється

слово «постмодерн».

Перше вживання цього терміна традиція пов'язує з книгою

201

Р. Ранвіца «Криза європейської культури» (1917). Але воно не

набуло поширення. Важливо зафіксувати позицію англійського

історика-мислителя А. Тойнбі, який під час Другої світової

війни надав певний зміст терміну

П.

як назві нової епохи

в історії, що розпочинається з Першої світової війни і за своїм

змістом протилежна попередній — модерній. Але і сам Тойнбі

надалі не використовував цей термін, принаймні як

періодизаційний. Тільки з

60—70-х

років термін П. став

поширюватися і вживатися переважно щодо нових підходів

і форм у мистецьких галузях і набувати перших сталих

понятійних ознак. У зв'язку з тим, що рефлексії з приводу

явищ

мистецтва на той час традиційно знаходилися у широкому

гуманітарному дисциплінарному просторі (філософії,

суспільно-історичних наук, психології, мистецтвознавства

і навіть політології), термін набуває

полідисциплінарного

вживання. Наприкінці 70-х років П. починає розумітися як

особлива інтелектуальна течія, напрямок у філософії, науці та

мистецтві. А згодом П. став уживатися ще в більш широкому

розумінні—як

назва сучасного стану культури (вперше — ще

1979

році Ф. Ліотаром).

Незважаючи на самоідентифікацію, до дискурса П.

(постмодерну) відносять таких визначних інтелектуалів кінця

XX століття, як Р. Барт, Батай, Бланшо, Бодріяр, Гатарі, Делез,

Деріда, Еко, Клосовські, Кристєва, Лакан, Ліотар,

Мерло-

Понті, Фуко та ін. Хоча образ постмодернізму створювали

романські (французькі та італійські) інтелектуали, сучасний П.

є, безумовно, інтернаціональним явищем, яке, одначе, має

різноманітні національні прояви.

Витоки П. пов'язані з «лівою» західно-європейською хвилею

60-х років минулого століття, але відносити його до певної

політичної ідеології немає підстав.

Якщо вдатися до пошуків аналогій в історії європейської

культури, то найбільш близьким за способами самовизначення

202

та характером полеміки навколо П. є процес оформлення та

вживлення романтизму в першій третині XIX

століття.

При всій різноманітності інтелектуально-естетичних явищ,

що функціонують з ім'ям П., можливо виокремити деякі

загальні риси та ідейний контекст, що дозволяє вписати П.

в історію. І хоча найбільш послідовні адепти і антагоністи П.

прагнуть доводити принципову неспорідненість

його

з попередніми стилями мислення, гуманітарно-

пізнавальними ідеалами, фахівці, що менш експресивно

ставляться до П., небезпідставно знаходять його витоки

в ніцшевському нігілізмі, хайдегерівських герменевтичних

пошуках, структурній лінгвістиці (Сосюра і Якобсон), семіотиці,

у філософсько-методологічних ідеях Бахтіна з його постійною

увагою до проблем тексту та інших вербально-комунікативних

практик як форм прояву діалогової природи європейського

культурно-історичного процесу. Таким чином, П. пов'язаний

з так званим лінгвістичним поворотом.

Те, що в модернізмі може розглядатися як тенденція,

як

можливість, у П. виступає як сутність. Так, критичне, а іноді

нігілістичне ставлення до ідеалів Просвітництва (наукової

істини, необмеженої сили розуму, прогресу тощо), що проявляє

себе в модерністських теоріях і практиках, у П. взагалі

витісняється. Ці категорії вживаються переважно в іронічному,

а іноді

гротесковому

контексті. Іронія взагалі може розглядатися

як родова прикмета всього, що маркується ім'ям П., особливо

у мистецьких галузях. Але у П. простір, який охоплюється

іронією, настільки широкий, що саме поняття «іронія» починає

втрачати своє значення. До типових рис П. належить і особлива

концепція гри. Від науки до мистецтва все розглядається як

різновиди гри. Критерій «істинності» — у максимальній

наближеності і послідовності при виконанні правил гри. У цих

інтелектуально-естетичних іграх предметом рефлексії є саме

прояви думки і культури, що повністю закривають собою

первісний онтологічний шар.

203

Прояви

«постмодерністського»

в історичному пізнанні

можуть розглядатися як результат внутрішнього

саморозвитку

історичної науки та ідейних впливів з боку його теоретиків.

Наприклад, тенденції мікроісторичних підходів до вивчення

минулого, притаманні історичній науці останніх десятиліть

XX століття, можуть розглядатися у руслі іманентного розвитку

науково-історичного пізнання, що відповідає постмодерністській

відмові від усіх спроб «метаоповідань». Безумовно, налаштовані

на «мікроісторичне» фахівці-історики у теоретичних

міркуваннях інтелектуальних лідерів П. знаходять філософське

ідеологічне підґрунтя для обґрунтування подібних

підходів.

Тісний взаємозв'язок між історичним пізнанням

і постмодерністськими теоріями та практиками простежується

і в такій класичній для історичної науки царині, як тлумачення

історичного джерела. Ідеологія тексту, яка займає одне

з провідних місць у

постмодерністському

дискурсі і найбільш

яскраво проявляє себе у відомому афористичному вислові

«нічого окрім тексту» (Деріда), стає одним з головних

джерельно-методологічних принципів для постмодерністськи

орієнтованої сучасної історіографії. Цей підхід викликає

принципове

несприйняття

багатьох представників класичної

та посткласичної традицій в історичній науці. Але слід

нагадати, що на іншому філософсько-методологічному ґрунті

подібна теза була сформульована ще у XIX столітті класиком

французького позитивізму в історіографи Фюстель де Куланжем.

Зафіксувавши таку позицію в позитивістській історіографії,

можна простежити еволюцію джерельно-методологічних

парадиґмальних настанов від позитивізму до постмодернізму:

джерела (тексти) як рештки, що адекватно відображають

історію, як результат реконструкції історика для вилучення

інформації для реконструкції минулої реальності, як результат

створення «цеглинок» для конструювання історичних картин,

як єдина можливість для раціонального осмислення минулого

у його фрагментах засобами деконструкції. Таким чином,

204

і відносно історичного пізнання претензії на «неісторичне»

походження

П.

не підтверджуються, бо відповідають

логіці

динаміки історичної науки.

Значні постмодерністські впливи відчуваються й у зміщенні

акцентів при розумінні самого феномену творчості історика та

історіографічного процесу. По-перше, дослідження істориків

розглядаються відповідно до «ідеології тексту» переважно

у бартівській інтерпретації, у якій процес «народження тексту»

є результатом діалогу між твором і читачем. Правда, в дослідницькій

історіографічній практиці такий підхід поки що більше

декларується, ніж реалізується. По-друге, самі праці істориків

розглядаються як варіант літературної творчості і тому

підпадають під літературознавчий аналіз. Інакше кажучи,

історик як творець, що реалізується у

вербально-текстологічних

формах, знаходиться більше в літературному, ніж у науковому

дискурсі. Ці ідеї, що були сформульовані на початку другої

половини XX століття П. Рікьором, розвинуті М. Серто і набули

гучного розголосу в працях X. Уайта

(перша—«Метаісторія»,

1974) і дискусіях навколо них, які розгорнулися після

усвідомлення сучасною історичною наукою так званого

постмодерністського виклику. Результати цього обговорення

свідчать, на перший погляд, що на всіх поверхах історичної

науки переважає критичне ставлення і навіть відмова у раціональності

ідеям П. Разом

тим ці ідеї знаходяться у центрі уваги сучасної

історичної науки і привертають до себе все більше прибічників

як на теоретичному, так і на прикладному рівнях.

Якщо залишити осторонь питання правоти чи хибності

постмодерністських викликів, то слід підкреслити таке: якщо

до П. підходити з позицій стану культури, то сучасне історичне

пізнання приречене бути

її

частиною, бо культурологічна

природа історичної науки, здається, не підлягає сумніву.

Аргументом на користь

«постмодерної»

ситуації в сучасному

науковому історичному пізнанні може бути той факт, що значна,

якщо не більша, частина інтелектуальних зусиль

205

направляється в ньому на історіографічний доробок і

епістемологічні можливості, залишаючи на марґінесі

безпосереднє пізнання історичного процесу.

Сучасна вітчизняна історична наука не залишилась осторонь

проблем, які набули актуальності через постмодерністський

виклик.

Це

відбивається

не

тільки

в широкому вживанні самого

терміну, але й у численних дискусіях з теоретичних

питань, а також у факті спроби конкретно-історичних побудов,

що базуються на постмодерністських ідеях. Дискутувалося

навіть питання про відповідність П. стану історичної науки

в Україні. Набула популярності точка зору на українську

історичну науку як таку, що зберігає ще «модерністський»

потенціал розвитку.

Література: Одиссей. Человек в истории. Представления

о власти. 1995. — М., 1995; Одиссей. Человек в истории.

Ремесло историка на исходе XX века. 1996. —

М.,

1996;

Одиссей. Человек в истории. Личность и общество: проблемы

самоидентификации. 1998. — М., 1999; Ильин И. П.

Постмодернизм: Словарь терминов. — М., 2001; История

философии: Энциклопедия. — Минск,

2001;

Одиссей. Человек

в истории. Русская культура как исследовательская проблема.

2001. — М., 2001; Підгаєцький В. В. Основи теорії та

методологи джерелознавства з історії України XX століття. —

Д., 2001; Постмодернизм. Энциклопедия. — Минск, 2001;

Енциклопедія постмодернізму. — К.,

2003.

Є. Чернов

Префіґурація (англ.

ргеГ^игагіоп)

— термін, уведений в

історіографію X. Уайтом; використаний ним для позначення

глибинного, доконцептуального рівня інтелектуальної

діяльності історика.

Уайт надавав глибинним структурам історичної уяви

велике, фактично вирішальне значення в історичному пізнанні.

206

На його думку, в основі форм репрезентації істориком минулого,

які конституюють стиль даного історика, лежить повне зв'язне

бачення, або домінуючий образ форми історичного поля —

простору, що репрезентується. Ці зв'язність та узгодженість

надають продуктам творчості історика

їхні

індивідуальні

стилістичні риси. Основи ж

зв'язності—поетичні,

точніше,

мовні.

Як зазначав учений, «до того, як історик зможе накласти на

дані історичного поля концептуальний апарат з метою

їх

представлення і пояснення, він спочатку повинен префіґурувати

це поле, тобто конституювати його як об'єкт розумового

сприйняття». Фактично історик повинен сконструювати мову,

якою він говоритиме про історичне поле (і якою він про

нього

думатиме), — виділити елементи поля, встановити відносини

між ними тощо. «Проблема історика, — писав далі Уайт, —

в конструюванні мовного протоколу, виконаного в лексичному,

граматичному, синтаксичному і семантичному вимірах, і на

основі цього — в характеристиці поля та його елементів

у термінах самого

історика

(а не в тих термінах, котрі мають

місце в самих документах) і тим самим у підготовці

їх

до

пояснення і репрезентації, які дослідник послідовно запропонує

своїй

оповіді».

«Конституювати поле як об'єкт розумового сприйняття»,

на думку І. С. Тимофеева, означає, по суті, піддати його

процедурам ототожнення та розрізнення, фундаментальним

для всякого пізнання, таким, що лежать в основі структур

мислення. На ці доконцептуальні механізми звертали увагу

і Т. Кун, і М. Фуко, і Ж. Паже, даючи

їм

різні назви, обравши

лінгвістичний підхід до історіографії та виводячи форми

розумового освоєння минулого з

мови.

Уайт

ототожнив

ці

глибинні механізми з

фігурами,

або тропами, поетичної мови —

метафорою, метонімією, синекдохою та іронією

—

як формами

говоріння про об'єкти через встановлення

їхніх

відносин

з іншими об'єктами. «Іронія, Метонімія та Синекдоха — це типи

Метафори, але вони відрізняються одна від одної за типом

207

редукцій або

інтеґрацій,

які вони обумовлюють на буквальному

рівні свого значення, і за типом прояснень, для яких вони

призначені на фіґуративному рівні. Метафора за сутністю

репрезентативна,

Метонімія—редукціоністична,

Синекдоха—

інтегративна, Іронія — негативна». Можна нагадати, що

метафора характеризує об'єкт за аналогією або подібністю

з іншим, метонімія відсилає до нього через якісь з його частин,

синекдоха вказує на якість об'єкта через якість його частини за

принципом «мікрокосм — макрокосм», а іронія нарівні

з підтекстом заперечує стверджуване буквально.

Через конструювання певної форми об'єкта дискурса

з певними типами відносин між елементами топологічні

механізми обумовлюють вибір подальших типів

концептуалізації історичного поля. Останнє, за словами Уайта,

«готується для інтерпретації як сфери особливого типу»,

конструюється як місцевість, населена окремими

фіґурами.

Фіґури при цьому мають розумітися як такі, що знаходяться

одна

з одною в певних відносинах, трансформація яких

створить «проблеми», які підлягають вирішенню на основі

«пояснень», даних в оповіді...».

Уайт виділяє три можливі стратегії пояснення, що можуть

бути застосовані до історії як цілісної сукупності подій:

пояснення через побудову сюжету, через формальне доведення

і через ідеологічний підтекст. І в кожній з цих стратегій

він

знаходить чотири модальності пояснення, різниця між якими

обумовлена саме різними типами префіґурації, які попередньо

були застосовані до історичного поля (докладніше див.: рівні

концептуалізації в історичному творі). Комбінації певних

модальностей з цих трьох стратегій, обумовлені заснованим

на певному типі префіґурації індивідуальним розумінням форми

історичного поля, конституюють індивідуальні історіографічні

стилі.

Таким чином, відмінні одна від одної модальності стратегій

пояснення, які можуть бути застосовані істориком, засновані

208

на тих або інших тропах, модальностях поетичної мови, яка

«пропонує безліч шляхів конструювання об'єкта та закріплення

його в образі чи понятті» і принципово не дає критеріїв для

розрізнення «правильного» чи «неправильного»

її

використання. Отже, історіографія має поетичну природу —

навіть такі, на перший погляд, наукові її елементи, як формальні

доведення, що служать скоріше «знаками та індикаторами

раціональності». Лише за допомогою фіґуративної поетичної

мови можуть взагалі бути створені образи об'єктів, недосяжних

для сприйняття, як таких, що можуть бути піддані

концептуалізації.

Тому, за словами Уайта, «ми знаходимо

категорії для аналізу різних типів мислення, репрезентації

і пояснення, що зустрічаються у таких ненаукових областях, як

історіографія, в модальностях... поетичної мови. Коротше

кажучи, теорія тропів дає основу для класифікації глибинних

структурних форм історичної уяви в конкретний період

її

еволюції». І процес видозмін форм історичної уяви заснований

на закономірній циклічній зміні топологічних типів, типів

фігурації історичного поля, «яка веде від початкової

метафоричної характеристики інтерпретованого через

метонімічну редукцію та синекдохічну ідентифікацію до

іронічного осягнення фігуральності всієї послідовності». Це, на

думку Уайта, і є головний історіографічний сюжет.

При цьому слід пам'ятати, що ототожнення глибинних структур

мислення з поетико-лінґвістичними формами досить спірне;

можливо, скоріше останні можуть бути виведені з перших. Тобто

застосування Уайтом поняття «троп» до концептуальних механізмів

пізнання також може бути назване формою метафори.

Література: Тимофеев И. С. Рационализация и некоторые

проблемы концептуализации историко-научного знания

// Методологические проблемы историко-научных

исследований.

— М., 1982; УайтХ. Метаистория: историческое

воображение в Европе XIX века. — Екатеринбург, 2002.

Я. Приходъко

209

Приватна наука, публічна наука. Ці поняття, що

взаємодіють між собою, дають можливість в

історико-наукових

дослідженнях розглянути будь-який результат наукової

діяльності, опублікований або неопублікований, як деяку

«подію», що відбувається на перехресті тих чи інших історичних

«траєкторій». «Приватна наука» — це наука, в якій переважає

індивідуальне, тобто відкриття здійснюються на самоті

особистими зусиллями вченого. «Публічне наукове знання» —

це те, що поділяється членами того співтовариства, до якого

входить цей учений. При цьому враховується сукупність

соціологічних факторів, які впливають на розвиток науки,

і, безумовно, загальний культурний контекст даного часу.

Наведені поняття були детально розглянуті Дж. Холтоном у

його працях

1960—70-х

років, присвячених «Тематичному

аналізу науки»,

та

у виступі на двадцять п'ятій щорічній конференції

Товариства з

історії

науки

жовтня

1974

року. Як запрошений

опонент тут виступав Роберт К. Мертон. Він звернув увагу

на інше використання понять «приватна» і «публічна»

наука і зауважив: те, що названо Холтоном «приватною

наукою», виділяє ті аспекти «моменту зародження» наукового

відкриття, які, у відповідності до прийнятих умов, як правило,

не знаходять відображення в «публічній науці»,

збереженій в наукових журналах і монографіях. Він указав,

що соціологи, які вивчають типи вчених, використовують

термін «приватні вчені» для визначення тих, хто працює

в промислових лабораторіях

не шукає в науковому співтоваристві

визнання і підтвердження своїх опублікованих праць.

Між

тим в працях Дж.

Холтона

ці поняття використовуються

відповідно до його ідеї тематичного аналізу науки, і, перш за

все, аналізу тієї фази роботи вченого, в якій відбувається

зародження нових ідей. І тому Дж.

Холтон

роз

'яснює ці поняття

у свій спосіб. Так, він стверджує, що історик науки, філософ,

соціолог або психолог, який вивчає підсумки наукової роботи

чи то статтю, запис в лабораторному

'журналі,

стенограму

210