Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

інформації про «прижиттєвий образ»). Сам «прототип» може

виступати активним свідомим творцем свого образу. Другий,

«некрологічний» етап (визначення С. П.

Болдиря

та

Є. А. Чернова)

все ще зберігає деякі риси живого сприйняття. На цьому етапі

закладаються основи подальшої історіографічної долі

(стереотипізація). Третій

етап—науково-критичний.

Четвертий—

редукційний. У ході кожного етапу, а також між етапами можуть

спостерігатися протистояння, поглинання та перетинання образів.

Поняття «образ» не є тотожним поняттю «модель». Це

різнонаправлені поняття. Так само слід розрізняти поняття

«історіографічний образ» та «образ історіографії» (див.: образ

науки). Останній означає існуючі в певному культурно-

науковому соціумі уявлення про історичну науку як розумову

діяльність і соціальний інститут, предмет і методи історичного

досліду, соціальні функції та статус історіографії у суспільстві.

Зокрема, дослідники (І. І. Колесник) виділяють декілька образів

української історіографії. Найбільш поширеним був погляд, що

виник у структурах радянської історичної свідомості, як на

боротьбу ідей, ідеологічних течій та напрямів у науці, що

відбивали певні класові зацікавлення різних верств українського

суспільства. Інший образ — персоналійний. Згідно з цим

образом українська історіографія сприймалася як перелік або

сукупність імен, праць, творчих біографій. Ще один образ —

етнографічний — утверджував принцип сприйняття

української історії крізь призму етнографічних матеріалів

і розвідок. Сциєнтичний образ базується на таких елементах,

як історія ідей, наукові принципи, концепції, які еволюціонують

у напрямі до державницького сприйняття українського

історичного процесу. Відповідно до соціокультурного образу

українська історіографія постає як доробок певної культурної

традиції та науки свого часу, феномен духовності та національної

свідомості українського народу. Стрижнем цього образу є механізм

взаємин між історичною науковою думкою та

соціокультурним

тлом

її

існування.

181

Література: Фрейденберг О. М. Образ и понятие

// О.М. Фрейденберг Миф и литература древности. — М.,

1978; Колесник І. І. Українська історіографія в контексті

національного відродження України: спроба періодизації

// Історія і теорія історичної науки та освіти: Харк. історіогр. зб. —

X., 1995. — Вип. 1; Волдырь С. П., Чернов Е. А.

Историографический образ: опыт расширения

методологического арсенала науки истории исторического

познания // Українська історична наука на порозі XXI століття:

Харк. історіогр. зб. — X., 1997. — Вип. 2.

С. Посохов

Образ науки — комплекс уявлень конкретного соціуму про

предмет, методи, функції науки,

її

місце серед інших соціальних

і культурних

інститутів.

Між реальною структурою науки і тим чи іншим

її

образом

у суспільній свідомості існують серйозні розбіжності.

Різні

образи науки виникають унаслідок абсолютизації однієї з функцій

науки — пізнавальної,

техніко-виробничої

або критико-

рефлексивної.

При цьому різноманітні образи науки часто

співіснують у часі, перебуваючи між собою у відносинах діалогу,

критики чи конфронтації.

На сучасному етапі у суспільстві та науковому співтоваристві

співіснують образи науки творчої та науки руйнівної.

З абсолютизацією ролі наукового знання пов'язана

сциєнтистсько орієнтована традиція. Закладена просвітниками

віра у безмежні можливості наукового пізнання стала основою

експансії науки у всі сфери життя людини. На середину XIX

століття об'єктивна істина ототожнювалася з «позитивним,

неспекулятивним знанням» (О. Конт), що притаманне,

передусім, природознавству. Однак на межі

XIX

— XX століть

авторитет позитивної науки було підірвано, і вже в

1930-ті

роки

зростаюча невідповідність між науково-технічним прогресом

182

і розвитком духовних цінностей породила антисциєнтистську

орієнтацію, а невдоволення станом науки переросло

у занепокоєння майбутнім усього «європейського» суспільства.

Прибічники

антисциєнтизму

критикували науку, вимагаючи

повернення до інших форм знань. Друга світова війна, поява

ядерної зброї, сучасна екологічна криза лише підсилили

антисциєнтистські настрої. Так, для теоретиків постмодернізму

наука є інституцією, наділеною могутньою силою відчуження,

інституцією, що маскується пошуками істини, але незмінно

мотивована лише своєю догматичною відданістю статусу-кво.

Інколи образи науки збігаються зі стилями наукового

мислення—класичним,

некласичним і постнекласичним (див.:

стиль мислення).

Погляд на науку як універсальний, інтернаціональний

феномен не виключає також наявності національних

і соціокультурних розбіжностей.

Російський

дослідник

В. П. Філатов, звертаючись до вітчизняної культурної традиції

кінця

XIX—початку

XX століть, розрізняє декілька образів науки.

Серед членів наукового співтовариства домінував

традиційний академічний образ науки європейського типу.

Водночас радикально орієнтована інтелігенція, відчуваючи

«провину перед народом», розглядала науку як засіб подолання

соціального та станового гніту. Нарешті, родоначальником

російського філософсько-наукового космізму М. Ф. Федоровим

був запропонований ще один своєрідний образ храмово-

візантійської науки, що базується на «селянському знанні»,

зосередженому навколо православного храму.

Після

1917

року, в умовах соціалізації науки в пролетарській

державі, сильні контрнаукові настрої

породили-ідею

створення

особливої «пролетарської», «комуністичної» науки як засобу

будівництва нового суспільства. Крім того, у цей час

складається образ «народної» науки, символами якої стали

«хати-лабораторії» та «селянські вчені».

183

Образи історичної науки значною мірою пов'язані із

провідними напрямками історіографічної практики. В епоху

Просвітництва історія розглядалась як «школа політики і

моралі». Романтики вважали її провідником «народного духу»,

позитивісти — матеріалом для соціології. У межах подолання

кризи позитивізму наприкінці XIX століття німецькі

культурологи В. Віндельбанд і Г. Ріккерт запропонували поділ

наук на номотетичні (природничі, завдання яких полягає

у з'ясуванні законів розвитку) та ідеографічні (науки про

культуру, покликані вивчати унікальні феномени культури). Під

впливом цих ідей у першій половині XX століття виникли різні

методологічні течії, кожна з яких пропонувала власну

інтерпретацію історії (марксизм, школа «Анналів»,

неопозитивізм тощо). Нові підходи до епістемологічних

проблем породили ситуацію постмодерну, для якої характерна

деконструкція метарозповідей і поява великої кількості більш

простих, локальних «історій-розповідей».

Література: Огурцов А. П. Образы науки в буржуазном

общественном сознании // Философия и наука. — М.,

1972;

Филатов В. П. Образы науки в русской культуре // Вопр.

философии. —

1990.

— № 5; Енциклопедія постмодернізму

/ За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун. —

К., 2000; Ильин И. Постмодернизм: Словарь терминов. — М.,

2001;

Колесник

1.1.

Українська історіографія (XVIII — початок

XX століття). — К., 2000; Румянцева М. Ф. Теория истории. —

М., 2002.

В. Іващенко

Одиниця

інформації—найменша

частина інформації.

Цей термін необхідно розуміти суто в просторовому

значенні, тому що одиниця інформації теж може складатися

з частин (наприклад, текст або книга тощо). Термін «одиниця

інформації» у

1948

році ввів Шеннон у зв'язку з поняттям

кількості інформації.

184

•і"

ЯК ОДИНИЦЯ інформації може виступати все, що трансформує:

знак, слово, текст, думка тощо. Така варіативність поняття

пов'язана з тим, що комунікатор і реципієнт для здійснення

цілей спілкування повинні використовувати одну систему

кодифікації та

декодифікації

значень. Будь-яка одиниця

інформації має певне значення, тобто деяке відношення до

предметного світу. Це дозволяє комунікатору та реципієнту мати

однакове уявлення про явище, що є предметом інформації,

й уникати непорозумінь.

Література:

Моль А. Теория, история и эстетическое

восприятие. — М., 1966; Коган В. Теория информационного

взаимодействия: философско-социальные очерки. —

Новосибирск, 1991.

С. Куделко

Парадигма (від грец.

paradeigma

— приклад, зразок) —

в одному з поширених варіантів це концептуальна схема,

модель постановки проблем та

їх

вирішення, яка панує протягом

певного історичного періоду. Термін був уведений Т. Куном.

Сам термін існував задовго до цього в античній та

середньовічній філософії і характеризував сферу вічних ідей

(ідеалів) як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург

створює світ існуючого. Поняття парадиґми було широко

відоме також в античній граматиці для позначення зразка

слововідмінювання, що відбиває варіанти форм одного слова.

Парадигма — таблиця в латинських і грецьких граматиках

з розподілом слів і

їхніх

класифікацій за типами відмінювання

для імен і дієвідміни дієслів. У сучасному мовознавстві

широкого поширення набуло поняття словотворчої парадиґми.

За теперішнього часу в теорії пізнання поняття

«парадиґма»

є серед найбільш уживаних і, одночасно, вельми неконкретних.

У своїй книзі «Структура наукових революцій» Кун наводить

фактично декілька визначень цього поняття. Одне з них таке:

185

«..

.визнані

усіма наукові досягнення, які протягом певного часу

дають науковому співтовариству модель постановки проблем

та

їх

вирішення». Логічна та методологічна невизначеність

терміна «досягнення» поклала початок дискусіям про те, що ж

уважати парадигмами: теорії, концепції, окремі постулати,

онтологічні чи гносеологічні передумови тощо. Ставлення

різних груп учених до цього поняття неоднозначне. Одні вчені

ототожнюють його з поняттям «теорія»,

інші

зводять

поняття

парадиґми до групи теорій, треті наголошують на коґнітивних

компонентах науки, включаючи теорії і методи, а четверті

розглядають теорію парадиґми як метатеорію і т. д. Серед

останніх намагань дати більш чітке визначення цьому поняттю

виділяється спроба М. Бунге. На його думку, парадиґма

включає п'ять компонентів: П = < В, Н, Р, А, М >, де В

(body) — тіло, або основа фонового знання, яке включає

філософські принципи, наукові концепції; Н (hypotheses) —

особливі субстантивні гіпотези; Р

(problematics)—суто

пізнавальні

проблеми; A (aim) — пізнавальна мета; М (methodics) —

вся сукупність релевантних процедур. Відповідно зміна

парадигм (або зміна перспективи, за Бунге) — це радикальні

зміни в Н (гіпотезах) чи Р (проблематиці) або в обох компонентах.

Як уважає М. Розов, після багаторічних дискусій краще

залишити цю нечіткість поняття, яка відповідає неможливості

реально виявити методологічний статус стійких наукових

побудов (або «досягнень» — за Куном). Суттєво не змінюючи

класичне визначення Куна, він пропонує розуміти під

парадиґмою

стійку сукупність філософських та/або наукових

поглядів, яка є основою для вчених мінімум двох поколінь, щоб

ставити проблеми, планувати й проводити дослідження для

їх

вирішення. У цій сукупності поглядів можуть бути і теорії,

і концепції (передтеорії, які ще не

досягай

чіткої дедуктивної

структури), і схеми (поняття, що пов'язані між собою), і моделі,

і різноманітні передумови та підстави (онтологічні,

гносеологічні, ціннісні). На відміну від теорій та концепцій, які

186

є складовими парадиґми, остання більш стійка. До того ж

концепції, теорії, схеми, моделі можуть одночасно деякими

своїми частинами належати різним парадигмам. Слід мати

на увазі, що зміна гіпотез і методик є досить частим явищем

усередині однієї парадиґми.

Кун говорив про можливість виділення двох основних аспектів

парадиґми: епістемічного та соціального. В епістемічному

розумінні парадиґма являє собою сукупність соціальних знань,

цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як

зразок наукової діяльності, у

соціальному—характеризується

через

сприйняття її конкретним науковим співтовариством, цілісність

і межі якого ці парадиґми визначають.

Зазвичай виділяють три види парадиґм: 1) що відстоюють

самостійний статус тієї чи іншої науки; 2) що визначають

різницю між стадіями в розвитку науки; 3) що диференціюють

наукові співтовариства в рамках однієї науки, які знаходяться

на одному історичному етапі розвитку. Деякі дослідники

виділяють макро- і мікропарадиґми і, відповідно, макро-

і мікронаукові співтовариства.

Поняття парадиґми близьке поняттю «дослідницька

програма». Однак не кожна парадиґма є дослідницькою

програмою (див.: дослідницька програма). За Розовим,

парадиґми початкової стадії розвитку науки включають, як

правило, тільки концепції (передтеорії). При подальшому

науковому розвитку в деяких

парадиґмах

концепції стають

теоріями, з'являються позитивні

та

неґативні

евристики, а значить,

ці парадиґми набувають статусу дослідницьких програм.

Згідно з концепцією Куна той чи інший якісний етап

у розвитку

науки—результат

не еволюції, а революції. Поняття

парадиґми є ключовим поняттям цієї концепції. Існування

парадиґми, на думку Куна, пов'язано з періодами нормальної

науки, у рамках якої вони виконують

проективно-програмуючу

та селективно-заборонну функції. Зміна парадиґми

здійснюється під час наукових революцій, коли відбувається

187

перехід наукового співтовариства на нову систему світогляду

та цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму

в розумінні парадиґми спонукала Куна конкретизувати свою

позицію за допомогою введення поняття дисциплінарної

матриці. Кун уважав, що будь-яка наука даного часу

визначається специфікою парадиґми, яка містить різні за

характером і змістом варіації.

Учені, наукова діяльність яких будується на основі однакових

парадиґм, опираються на однакові правила та стандарти

наукової практики. Ця спільність установок і видима

погодженість являють собою передумови для нормальної

науки, тобто для генезису і спадкоємності традицій того чи

іншого напрямку

дослідження.

Мета нормальної науки ні в

якій мірі не вимагає пророкування нових явищ. Учені в руслі

нормальної науки не ставлять собі за мету створення нових

теорій. Навпаки, дослідження в нормальній науці направлено

на розробку тих теорій, існування яких парадиґмою свідомо

припущено. Концентруючи свою увагу на невеликому колі

відносно езотеричних проблем, парадиґма змушує вчених

досліджувати деякий фраґмент природи так детально і глибоко,

як це було б неможливо за інших обставин. Нормальна наука

володіє власним механізмом, що дозволяє послабити ці межі,

які дають про себе знати в процесі дослідження щоразу, коли

парадиґма, на яку вони впливають, перестає ефективно

служити. Нормальна стадія в розвитку науки — період

акумуляції наявних знань у межах існуючої парадиґми. Цей

період неминуче закінчується переходом до аномального стану,

коли отримана сукупність наукових знань не може бути

поясненою з погляду існуючої парадиґми. Настає криза, що

призводить до наукової революції. Стара парадиґма

відкидається і на зміну

їй

приходить нова, здатна пояснити нові

факти, явища, недоліки старих теорій та методів. Відомим

є афоризм Куна: «Хоча світ й не змінився із зміною парадиґм,

учений після цього опиняється в іншому

світі».

188

Існує така думка: якщо наука

не

має парадиґмального статусу,

то це означає, що вона ще не

віддиференціювала

свій предмет

від інших наукових дисциплін і тому не може вважатися

самостійною наукою. Наука має парадиґмальний статус, якщо

вона має парадиґму, визнану в рамках даного наукового

співтовариства. Це

монопарадиґмальний

статус науки.

Виникнення нової парадиґми впливає на структуру групи, що

розробляє ті чи інші області науки. Коли в розвитку

природничої науки окремий вчений чи група дослідників

створюють синтетичну теорію, здатну залучити більшість

представників наступного покоління дослідників, колишні

школи поступово зникають. Зникнення цих шкіл частково

обумовлено зверненням

їхніх

членів до нової парадиґми. Але завжди

залишаються вчені, вірні старим схемам. Вони просто

«випадають» з подальшої сукупності дій представників

їхньої

професії, що з цього часу ігнорують усі

їхні

зусилля.

Після

наукової революції зазвичай складається ситуація

парадиґмального дуалізму: завоювала визнання нова, але

продовжує користатися підтримкою й стара парадиґма. Нова

парадиґма припускає нове, більш чітке визначення області

дослідження. Ті, хто не може пристосувати свою роботу

до

нової парадиґми, приречені на ізоляцію.

Слід зазначити також, що існують науки, які

характеризуються одночасною наявністю різноманітних

парадиґм. До таких наук відносять і історію. У цьому випадку

в літературі йдеться про «теоретичний плюралізм». Деякі

дослідники вважають, що цей плюралізм «є природною

формою розвитку наукового історичного знання» (М. Смоленський),

інші міркують про синтез парадиґм як необхідну умову

вирішення «фундаментальних проблем поступу історії» (М. Розов),

рідко — про тісний зв'язок зі спадком додисциплінарної,

синкретичної історичної науки, незрілість дисциплінарної

історичної науки (звідси виокремлення двох парадиґм:

класичної

та

некласичної) .

189

Деякі вчені (Б. Г. Могильницький) визначають специфіку

історичної науки в тому, що у її парадигмі присутній сильний

світоглядний елемент. У зв'язку з цим пропонується таке

визначення «парадиґми історії»: «Це пануюча у науковому

співтоваристві протягом більш-менш тривалого часу стійка

система теоретичних уявлень, які склалися під впливом

наукових (внутрішня логіка розвитку історичного пізнання,

вдосконалення дослідницьких технологій, накопичення

фактичних даних тощо) і позанаукових (стан суспільства,

домінуючі в ньому політичні, філософські, економічні, правові,

естетичні ідеї, загальний духовно-інтелектуальний клімат епохи

тощо) факторів. Вона включає в себе загальне бачення світу,

уявлення про характер історичного процесу та можливості його

сприйняття, домінуючі пізнавальні принципи, методи та

методики. Іншими словами, це сукупність загальнонаукових

і загальносвітоглядних уявлень, які складають образ історії та

домінують протягом більш-менш тривалого часу».

Користуючись цим підходом, Могильницький виокремлює такі

характерні риси парадиґми історичної науки XIX століття, як

переконання у закономірному характері суспільного розвитку,

культ розуму, панування ідеї проґресу, переконання

в надзвичайному морально-виховному потенціалі історичного

знання, європоцентричність,

послідовний

монізм.

До сьогодні спостерігається недостатнє застосування

історіографами поняття «парадиґма». Кінцевою метою

історіографічного аналізу вважається дослідження історичних

концепцій, схем і теорій (І. І. Колесник). Утім, на нашу думку,

поняття «парадиґма» має значні пізнавальні можливості,

зокрема при реконструкції теоретичного поля, тобто при

виявленні конкуруючих поглядів, визначенні

основних

тенденцій в розвитку історичної науки, адекватних часу

дослідницьких програм. Безумовно, використання цього

поняття примушує нас вкотре замислитися над особливостями

історичної науки як такої.

190