Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Розуміння наукової революції залежало від зміни
фундаментальних теорій, що домінували в науковому
товаристві. Наприкінці XIX століття наукові революції
сприймалися багатьма дослідниками
-як
прискорений
еволюційний розвиток, як такі періоди в розвитку науки, коли
за короткий проміжок часу відбувається особливо багато
значних відкриттів, пов'язаних з іменами видатних учених.
Революційні етапи в розвитку науки за своїм характером
уважалися тими ж еволюціями, що здійснювалися більш
швидкими темпами. Напрямок руху залишався при цьому
абсолютно ідентичним. Такий підхід до історії науки
здебільшого сприяв написанню робіт, у яких головна увага
приділялася перераховуванню (по можливості більш повному)
наукових досягнень, розташованих у хронологічному порядку.
При такій інтерпретації історії науки можливий крайній
випадок, коли наукові революції взагалі зникають із історико-
наукового дослідження навіть як феномен, що потребує свого
пояснення. Прикладом цього може служити концепція Дж.
Сартона,
в якій наукові революції не відіграють помітної ролі.
Періодизація у нього штучна, він підрозділяє історію на періоди
тривалістю 50 років лише
на
тій підставі, що це відповідає періоду
творчої
діяльності
одного
покоління
дослідників.
Другий варіант розуміння наукової революції шляхом
зведення
її
до еволюції полягає в тому, що під час аналізу будь-
якої революційної ситуації сама революція відсувається все далі
й далі в минуле в результаті відшукування нескінченно довгого
ланцюга попередників великих учених, які феноменологічно
виступають як митці революції. Революція в цьому випадку
розуміється як перехід не від істини до істини, а від брехні
до
істини, від донаукових уявлень до наукових як абсолютний
початок. В історіографії науки Койре першим показав, що
революція в історії науки — це деяка перервність і вона не
повинна вважатися як дещо нескінченно далеке в минулому.
Революція, вважав Койре, — не абсолютний початок,
161
революція — це перехід від однієї наукової теорії
до
іншої,
від
старої істини до нової. Під час наукової революції змінюється
не лише швидкість, але й сам напрямок руху науки. Цікаво
підкреслити, що сьогодні, як гадає багато хто з учених,
створюється ситуація, коли розуміння спокійних, еволюційних
періодів у розвитку науки повністю залежить від тієї чи іншої
інтерпретації наукової революції і еволюція розуміється через
революцію. Як і у випадку еволюціоністських концепцій,
коли
ми відзначали варіанти зникнення революції навіть із
феноменологічних описань (Дж. Картон), так і зараз, коли в
центрі уваги постають наукові революції, спокійні, кумулятивні
періоди в розвитку науки не фігурують в історико-наукових
концепціях. Це стосується, наприклад, концепції К. Поппера,
який особливо підкреслював перманентний характер наукових
революцій, для нього історія науки — це безперервна низка
революцій. Кожна нова теорія є тим більше науковою, чим
швидше вона може бути сфальсифікована, спростована; чим
частіше трапляються такі спростування, тим про більш
успішний розвиток науки можна говорити.
Література: Ракитов А. Г. Историческое познание. — М.,
1982;
Степин В. С. Научные революции в динамике культуры. —
Минск,
1987;
Маркова Л. А. Наука история и историография
19—
20 вв. — М., 1987; Свастьян К. А. Становление европейской
науки.
—Ереван,
1990;
Репина Л. П. Новая историческая наука. —
М., 1998; Орлова Т. В. Культура і суспільство Європи в епоху
наукової революції. — К., 2000; Історична наука:
термінологічний і понятійний довідник. — К., 2002.
Ю. Зайцева
Наукова роль. Поняття пов'язане з особливостями
організації наукової праці та взаємовідносин учених, які
складаються під час розв'язання спільних наукових завдань.
Розвиток наукових досліджень поступово призвів
до
162
необхідності колективної наукової творчості. У той же час
наукознавці дійшли висновку, що творчість особистості в науці —
це форма наукової кооперації, форма спільної праці. Наприклад,
американські наукознавці Делон і Картер стверджували, що
з «колективізацією» наукової творчості роль таланту поступово
зводиться до нуля, а перевага — на боці взаємодії «середніх
учених». Утім, усупереч уявленню деяких
учених-теоретиків
набуття сучасною наукою масового характеру не веде до
нівелювання ролі особистості в науці. Особистість залишається
унікальним Генератором творчих ідей.
Виконання тієї чи іншої наукової ролі вченим залежить від
загальноприйнятої типології вчених та його особистих
якостей. Поняття «наукова роль» з'являється на більш пізніх
стадіях організації наукової діяльності і пов'язане з вивченням
багатомірних системоутворюючих понять, які інтегрують
у собі не лише логічні структури діяльності, але і
її
логічний та
кооперативний аспекти.
Перехід від типології вчених (див.: тип ученого) до
розподілення системи наукових ролей пов'язаний зі спробами
впливати на хід творчого процесу в науці, робити його більш
продуктивним. Уперше система наукових ролей отримала назву
«брейнсторлінг». Ця методика розподілення наукових ролей
з'явилася у зв'язку з необхідністю інтенсифікації творчого
процесу. При цьому виокремлюються два етапи: на першому
відбувається висунення ідей, на
другому—їх
критика. Головна
роль відводиться «Генераторам ідей»,
другорядна—«критикам».
Ці два процеси розподіляються в часі. Методика
«брейнсторлінга» розглядає «мультиплікацію» «Генераторів»
і «критиків» самих по собі, а не
їх
взаємодію.
У методиці «синтетики», розробленій В. Гордоном
для
інтенсифікації творчого процесу, використовуються
індивіди
з різними стилями метафоричного мислення,
що
спільно
працюють. У методиці
«Т-груп»
для колективної творчості
підбирають особу з різноманітною або, навпаки, одноманітною
163
комбінаторикою індивідуальних якостей. У методиці
індукування психоінтелектуальної діяльності
(ІПІД)
індивіди
з різноманітними наборами психоінтелектуальних
характеристик відіграють різноманітні ролі, які частіше
визначаються інтуїтивно. У методиці ІПІД можна виділити такі
наукові ролі. «Ведучий» — вчений універсального типу,
вчений-інтегратор-«перекладач»
з мови однієї науки на іншу,
здатний запалити творчим ентузіазмом оточуючий його
науковий колектив, він уміє творчо думати і широко
використовувати універсальне охоплення
дійсності
для
вирішення багатьох питань.
«Випробувач»—учений
з достатньо
глибокими знаннями у своїй галузі, живим активним розумом,
здатний до психологічної адаптації з іншими учасниками.
«Опонент» — учений з критичним складом мислення.
«Експерт» — своєрідний
живий
довідник.
Отже в методиці ІПІД намічається рольовий підхід, який
відрізняється від чисто соціологічної спроби співвіднесення
логічно-наукових функцій, які пропонуються науковою
«роллю», з особистісно-психологічними характеристиками.
У той же час запропонована методика ІПІД не відображає
співвідношення сил у реальному науковому колективі, що
вирішують реальні наукові завдання, і не є універсальною.
Одним із перших, хто у вітчизняній історіографії перевів
категорію спілкування в ранґ необхідної передумови і органічного
компонента творчої роботи, став Б. М. Юр'єв. На основі
визначення типології вчених він зробив важливий внесок
у розробку поняття про наукову соціальну роль. Диференціація
наукових співробітників за
"їх
психологічним складом, на його
думку, і підхід співробітників, що володіють різноманітними
особистими властивостями, повинен враховувати і деяку
теоретико-методологічну й інтелектуально-стилістичну
спільність між ними, яку він визначає терміном «наукова школа».
Цим він на перший план висуває важливість спільної основи
для взаємодії, тобто наукової мови, категорій, засобів
164
постановки і вирішення проблем, пов'язаних, звичайно, із
предметно-змістовними характеристиками та стилем
мислення. Він передбачав, що творчість наукової школи найбільш
активно може виявлятися при взаємодії і «комбінатора», і «ерудита».
У сучасних дослідженнях, які спираються на системне
уявлення про наукову діяльність, творче ядро наукової групи
чи суб'єкт творчості представлені ролями «Генератора ідей»,
«ерудита» та «критика». Така типологія добре виявляється
в малій науковій групі, яка стає своєрідним рольовим ансамблем.
Один із членів малої наукової групи, стилю мислення якого
притаманна найбільша чутливість до наукових ситуацій, дозволяє
усвідомити шляхи виходу із
неї
та перетворити задум у програму
діяльності колективу.
Він
стає носієм особливої науково-соціальної
ролі—ролі
«Генератора проблем, ідей, програм».
Значна роль у виконанні
творчих
завдань у науковому
колективі відводиться «ерудиту» (поєднується у одному
рольовому профілі з «Генератором»). «Ерудит» є однією
з ключових фіґур у колективному творчому процесі.
Роль «критика» — оцінювати та відбирати найбільш цінні
комбінації. Роль «критика» бере на себе вчений з відповідним
стилем мислення, його завдання — швидке, як і висування
гіпотез «Генератором ідей», формування оцінюючих суджень.
Продуктивна ідея може бути схвалена лише після спроб її
спростування.
Ключовою роллю на етапі обговорення як дослідної
програми в цілому, так і її фрагментів, є роль «критика».
Критична обробка нових ідей має в науці великий
організуючий зміст. До критики пред'являються високі
моральні вимоги. Для виконання цієї ролі підходить далеко не
кожний вчений з критичним розумом.
Критика
— це своєрідна
форма народження нового знання в єдності руйнування
і творення. Спроба уникнути наукової критики — це
гальмування наукового прогресу.
165
Пошуком, находженням і вирішенням виключно предметно-
логічних завдань наукова група не може
обмежуватися,
її
членам доводиться вирішувати завдання організаційного,
соціально-психологічного, технічного порядку, включаючи
розробку окремих фрагментів програми, розподіл блоків
програми між виконавцями, контроль, оцінку результатів,
технічну роботу тощо. Цим самим складається предметно-
діяльна основа для диференціації науково-соціальної ролі:
«організатора-перекладача», який забезпечує ефективний
обмін інформацією на семантичному рівні в середині групи
(особливо при міждисциплінарних дослідженнях) і поза нею,
«комунікатора», який здійснює контакти групи з соціумом на
етапі пошуку проблеми і на етапі застосування результатів
дослідження на практиці, і «виконавця», який забезпечує технічні
аспекти реалізації проблеми тощо.
Один і той же індивід (член групи) може бути
носієм
різноманітних ролей залежно від характеру діяльності колективу
і стосунків, які в них складаються. Оскільки динаміка рольової
поведінки визначається структурою наукової групи,
її
дослідною програмою, то з переходом в інші групи,
до
інших
програм
їх
поведінка може суттєво змінюватися. У зв'язку
з цим виникає проблема визначення оптимальних форм
відповідності психологічних якостей індивіда,
його
стилю
наукового мислення, структури колективу,
до
якого
він
потрапляє, і завдань, які вирішуються в колективі.
На різних етапах реалізації дослідної програми в центрі
діяльності групи виявляються різноманітні науково-соціальні
ролі та
їх
комбінації. Постає завдання регуляції рольової
поведінки членів колективу на різних стадіях
дослідницького
процесу. Отже, рольова організація в науковому колективі має
суттєве значення для організації керівництва колективом.
Аналізуючи рольову структуру групи, керівник може
вносити
певні корективи в розподілення наукових ролей з метою
забезпечення ефективності діяльності цієї групи.
166
Література: Ярошевский М. Г., Карцев В. 77. Социальная
психология научного коллектива // Вопр. философии.
—1977.
—
№
2; Карцев В. П.,
ЯрошевскийМ.
Г. Руководитель и
социально-
психологические аспекты научной деятельности // Вопр.
истории, естествознания и техники.
—1980.
— № 2; Юрьев Б. Н.
Организация научной работы // Там же; Карцев В.
77.
Социальная психология науки и проблемы историко-научных
исследований. — М., 1984; Колесник І. І. Українська
історіографія (XVIII — початок XX століття). — К., 2000.
О. Павлова
Наукове відкриття — категорія наукознавства, яка
відображає кінцеву мету продуктивного наукового дослідження,
спрямованого на пошук і осмислення радикально нових
наукових явищ, фактів, теорій.
Наукові відкриття, як правило, відбуваються в межах
прийнятої парадигми. Відкриття стають потужними важелями
заміни
парадиґм
і створення «нових»
парадигм.
Усе це
відбувається за рахунок здобутих нових фундаментальних фактів
і побудови нових теорій. Після того як вони стали елементами
наукового знання, наука, в
її
окремих дисциплінах, яким
належать ці новації, ніколи не залишається тією ж самою.
Необхідно чітко з'ясувати, як виникають зміни подібного
роду, як уперше зроблено відкриття або виявлено принципово
нові факти, що потім стають очікуваними. Засвоєння теорією
таких фактів потребує більшого, ніж просто додаткове
пристосування теорії. Тобто поки вчений не навчиться бачити
природу або суспільство в іншому світлі, такого роду новий
факт узагалі не може вважатися фактом цілком науковим.
Схема кожного окремого наукового відкриття ставить
питання, хто і коли його зробив. Самі по собі питання
пріоритету не можуть дуже цікавити нас. Між тим бажання
знайти відповідь на них висвічує природу наукового відкриття.
167
к
Процес відкриття, як правило, приписується окремій особі
і стосується певного моменту часу, хоча його ніколи не можна
приурочити до цього певного моменту, а часто не можна і точно
датувати. Якщо з відкриттям пов'язане не тільки
спостереження, але й концептуалізація, знайдення самого
факту і засвоєння його теорією, то тоді відкриття є процес і
він повинен бути тривалим за часом.
Часто відкриття, які передбачені теорією заздалегідь, є лише
частинами нормальної науки, в результаті чого в межах цих
відкриттів нові види фактів відсутні.
У науці відкриття завжди супроводжується труднощами,
зустрічає опір, стверджується всупереч основним принципам,
на яких засновано чекання. Спочатку сприймається тільки те,
що очікувалось. Однак подальше ознайомлення призводить до
усвідомлення деяких погрішностей або знайдення зв'язку між
результатом і тим, що призвело до помилки. Таке усвідомлення
аномалії відкриває період, коли концептуальні категорії
підганяються до тих пір, поки отримана аномалія не стає
очікуваним результатом. У цьому пункті процес відкриття
закінчується. Категорія наукового відкриття є важливою для
розуміння поняття «наукова революція».
Література: Кун Т. Структура научных революций. — М.,
1977;
Холтон
Дж. Тематический анализ науки. — М.,
1981.
В. Пікалов
Наукове співтовариство — поняття для характеристики
різних комунікативних одиниць, які формуються з наукових
співробітників для проведення досліджень і виконання
інших
видів наукової діяльності.
Поняття «наукове співтовариство» є порівняно новим.
У науковий
обіг
воно увійшло приблизно в середині XX
століття
(уперше було використано Полані та Мертоном). Надалі воно
було розвинене стараннями таких відомих
учених-наукознавців,
168
як Кун, Хегстром,
Парсонс,
Сторер. Вони звертали увагу на
можливість різноманітного тлумачення цього поняття.
У сучасному наукознавстві поняття «наукове
співтовариство» використовується як в абстрактному розумінні
(професійна спільнота вчених узагалі), так і в більш конкретному,
коли мається на увазі сукупність учених однієї держави, однієї
наукової дисципліни, наукової школи тощо. Але здебільшого
мають на увазі групу вчених, які об'єднані спільними науковими
інтересами;
у широкому значенні
слова—сукупність
учених чи
колективів, що займаються вирішенням схожих наукових
проблем і підтримують стійкі міжособистісні та міжгрупові
стосунки, мають єдиний набір когнітивних засобів, спільні
канали отримання та передачі наукової інформації, однакові
уявлення про критерії науковості та мету науки в цілому.
Науковим співтовариством у цьому розумінні може бути
визнане й об'єднання дослідників різних спеціальностей, але
які працюють над однією науковою проблемою
(субдисциплінарні
співтовариства).
Організація вчених у неформальні наукові спільноти має
велике значення для науки. У першу чергу це допомагає
вирішити масштабні наукові завдання й зберегти наукові
традиції. Сьогодні дослідження нерідко проводяться
спільними
зусиллями групи вчених. Проведення симпозіумів,
конференцій, круглих столів, де відбувається обмін думками,
дозволяє розширити кругозір учених і створює умови
для
появи
нових, часом несподіваних ідей та теорій у ході діалогу або
дискусії. У той же час колективна наукова діяльність, в якій
об'єднуючими факторами стають загальна ідея, певна задача
або проект, призводить до появи вчених-марґіналів, які
перебувають за межами тих чи інших наукових співтовариств
(див.: солідарність у науковому співтоваристві). Зазвичай,
у науковому співтоваристві виокремлюють так звану «наукову
еліту» (високопродуктивні індивіди чи наукові колективи,
як і
169
складають стійку серцевину наукового співтовариства) та
«масу» (низькопродуктивні вчені та колективи, які утворюють
наукову периферію). Наявність інституціональних і ситуаційних
соціальних норм обумовлює не лише стійкість,
але
й консерватизм
наукових співтовариств, відносно слабке сприйняття
методологічних
та організаційних новацій. Останні можливі
лише за деяких спеціальних умов (інтенсивна міграція, високий
ступінь конкуренції, наявність значних маргінальних груп),
які посилюють суперечки в оцінках результатів наукової
праці та
її
мети. Різниці в механізмах соціалізації та оцінках
наукової праці, когнітивних засобах обумовлюють значну
ізоляцію наукових співтовариств, стримують міждисциплінарні
дослідження, міжнародне наукове співробітництво.
Наукове співтовариство не є незмінним утворенням. Інтеграція
сучасної науки сприяє посиленню міждисциплінарних зв'язків.
У будь-якій галузі науки можливі радикальні зміни наукових
принципів, що призводить до перебудови стилю мислення
кожного із членів наукового співтовариства і до змін усередині
наукового співтовариства в цілому. Усвідомлення нових цілей
наукового співтовариства стає органічним стимулом розвитку
науки. Зміни у науковому співтоваристві відбуваються й внаслідок
зміни поколінь та авторитетів.
Наукове співтовариство не є офіційною організацією,
у ньому відсутні формальне членство, механізми влади та
примусу. У той самий час, у будь-якому науковому
співтоваристві великою є сила традицій та авторитетів, із
якими, як правило, доводиться рахуватися усім її членам. Разом
з тим деякі принципи організації наукового співтовариства
закріплюються державою у нормативних актах.
Завдяки великому значенню традицій наукове співтовариство,
як неофіційне об'єднання, має широкі повноваження щодо
вчених, які входять до нього, і визначає наукову діяльність в
цілому. Наукова спільнота сприяє розвитку наукових інститутів,
170