Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

Незважаючи на близькість

ІА

з історією ментальності, друга

як дисципліна в межах теоретичних побудов видається

частиною першої. У методологічному співвідношенні

історико-

ментальний підхід є одним із засобів історико-

антропологічного пізнання. Але вказана розмитість

дисциплінарного образу ІА заважає з'ясуванню конкретного

вигляду її ідеальної джерельної бази.

В українській історіографії ще з XIX століття склалися певні

традиції вивчення вітчизняної історії під «антропологічним»

кутом зору, що може призвести до спокуси побачити ознаки

випередження українською історичною наукою тенденцій

розвитку європейської гуманітаристики XX століття. Якщо

мислити у дисциплінарному вимірі, з притаманними йому

усвідомленими рефлексіями з приводу предмету, мети, методів

наукової дисципліни, то стане очевидною різниця між

романтично-науковим мисленням М. Костомарова і його

послідовників на ґрунті етноісторичних студій чи увагою до

проблем антропології з боку позитивіста В. Антоновича з тими

представниками гуманітаристики другої половини

XX століття, які намагалися надати

ІА

статусу синтетичної

метаісторичної

дисципліни. У сучасній українській історичній

науці й освіті має місце розширення інтересу до ІА як на

теоретичному, так і на прикладному рівнях. Цей інтерес почав

відкрито проявляти себе ще з другої половини 80-х років

XX століття в структурах радянської науки, де було

заманіфестовано необхідність інтеграції науково-історичного

пізнання до системи метанауки «людинознавства».

Конкретним організаційним проявом інтересу до ІА є введення

до системи вищої професійної освіти істориків курсу історичної

антропології, але його програмний зміст демонструє спроби

поєднання старого розуміння антропології як науки з елементами

нового, тим самим наочно демонструючи, що ІА як

дисциплінарний проект трудно вписується до реальної

структури сучасної історичної науки.

Література: История ментальностей, историческая

антропология.

Зарубежньїе

исследования

обзорах

и рефератах. —

М., 1996; Одиссей. Человек в

истории.

—

М,

1989—2001;

Нові

перспективи історіописання / За ред. П. Берка. — К., 2004.

Є. Чернов

Історична думка — історично визначене поняття, що

включає в себе сукупність умовиводів, переконань, систему

суджень про суспільний розвиток, а також узагальнене

відображення історичної дійсності. Історична думка може бути

обумовленою світоглядом, ідеологією або

політикою.

Становлення історичної думки відбувалося в античний

період. Цей процес був пов'язаний зі значними успіхами

суспільного та культурного розвитку. Таким чином, успіхи

соціальних відносин, посилення держав, зростання культури

призвели до складання історичної думки, що була

заснована

на більш новому, ніж у давнину, розумінні минулого.

Прагматизм античної історичної думки був пізніше витіснений

середньовічним провіденціалізмом, що посилило зростання

міфологічних уявлень. Але це не може свідчити про те,

що

розвиток історичної думки припинився (у цей період

відбувалося розширення кругозору істориків). Важливою

умовою її формування стало утвердження уявлень про лінійний

час, хронологію. Подальший розвиток історичної думки

проходив у аспекті загальнонаукового розвитку.

Українська історична думка має майже тисячолітню

історію,

її

специфічні риси виявляються, у першу чергу, в

її

світоглядному фундаменті. Початок

її

формування почався

у X столітті, коли міфологічний світогляд, що був оснований

на емпіричному знанні та уявленнях язичників Давньої Русі,

зустрівся із стрункою космологічною системою християнства

та категоріями розвинутого абстрактного мислення. В українській

історичній думці протягом усього її

розвитку

центральною є

проблема

людини

— мислячої, творчої, що прагне свободи. Історична

думка передує історичній науці, а після виникнення останньої

існує паралельно з нею.

Література: Колесник

1.1.

Українська історіографія (ХУЛІ —

початок XX століття). — К.,2000.

О. Чала

Історична наука — одна з фундаментальних суспільних

наук, що вивчає генезу людського суспільства в усій

її

різноманітності та конкретності. Вона відображає потребу

людського суспільства у самопізнанні,

звідси—історична

наука

як одна з головних форм самопізнання людства. Історія (гр.

ізтогіа)

—

розповідь,

оповідання про те, що вже давно вивчено,

досліджено. Часто історичну науку задля стислості називають

словом «історія».

Ще за часів античності для опису природи та спеціального

розуміння історії як минулого людства виник термін «природна

історія»

(пІБГогіа

пагигаїш).

Усе, що існує, має власну «історію»,

зокрема Й історична наука (див.: історіографія).

Історичні знання та уявлення виникли у сивій давнині, але

до того, як вони перетворились у науку, було подолано чималий

шлях. Історична наука склалася з окремих наукових методів

і прийомів аналізу минулого, спроб критично вивчати джерела,

раціонально пояснювати різні події. Велике значення для появи

історичної науки мала ідея історизму, тобто розуміння усіх явищ

оточуючого світу і власне людини, його свідомості як таких,

що знаходяться у розвитку.

Період докласового та ранньокласового суспільства

, (рабовласницька та феодальна епохи) частіше за все вважають

часом накопичення історичних знань, формування історичних

уявлень. Становлення історичної науки вперше відбувається

в Західній Європі у

XVII

- XVIII століттях і

пов

'язане з гострими

ідейними колізіями цього періоду, протиріччями перехідної

до

нового часу епохи. Гуманісти епохи Відродження підірвали

провіденціалістські уявлення про минуле людства. Тоді ж уперше

було висловлено думку (вона набула загального визнання

багато пізніше) щодо поділу історії на давню, середньовічну і нову.

На становлення історичної науки чималий вплив мали

філософія та політична думка Західної Європи того часу.

У провідних країнах цього регіону (Італії, Німеччині, Франції

та Англії) перетворення історичних знань у науку відбувалося

приблизно в один і той же

час.

У Росії виникнення історичної

науки припадає на

XVIII

століття і пов'язане з прізвищами

В. Н. Татищева, а згодом М. В. Ломоносова, М. М. Щербатова,

І. М. Болтіна та ін. В Україні спроби створення «критичної

історії» на межі XVIII

XIX століть належать Я. Маркевичу.

Процес виникнення та розвитку історичної науки

супроводжувався виділенням спеціальних історичних

дисциплін: геральдики, історичної хронології, історичної

географії, палеографії тощо,

удосконаленням

методів і прийомів

критики джерел.

Для історичної науки притаманний пошук законів розвитку

суспільства. Французький мислитель XVI століття Ж. Боден

одним з перших зробив спробу відшукати закони історії.

І надалі в усі часи існування історичної науки

її

представники

робили такі спроби. У XIX столітті виникло розуміння законів

історії розвитку людства як підзаконів більш загальних —

соціологічних. Для історичної науки характерна наявність

конкуруючих течій та напрямів, тісний зв'язок зі світоглядом.

На оформлення історії як науки великий вплив мали ідеї

Г. Гроція, Т. Гобса та деяких інших мислителів. Просвітителі,

визнаючи єдність людства, ставили задачу створення його

загальної історії. Історична наука з моменту свого зародження

була і залишається полем гострих ідейних сутичок, у всі часи

помітна її більша чи менша залежність від державного ладу та

політичного режиму.

Історична наука по-різному диференціюється за

хронологією, географією, державною та національною

приналежністю, об'єктом дослідження, формами отримання

та передачі знання, за школами тощо (антикознавство,

медієвістика, слов'янознавство, французька історична наука,

історична наука нового часу, мікроісторія, історія

повсякденності, школа «Анналів» і т. д.).

Важливим етапом розвитку історичної науки є поява

історіографії. Цей етап саморефлексії настає у провідних

європейських країнах у XIX столітті і засвідчує досягнення

історичною наукою своєї зрілості,

її

подальшої інституалізації.

У деяких напрямках історіографії історичну науку відносять

до числа тих, що використовують ідеографічні методи, тобто

її

відмінність від так званих номотетичних наук полягає в тому,

що історична наука індивідуалізує минуле. При цьому тільки

уявлення про цілісність допомагає розрізняти природні та

культурні феномени.

Література: Советская историческая энциклопедия.

—М.,

1965 — Т. 6.; Ковалъченко И. Д. Методы исторического

исследования. — М., 1987 (2-е изд., 2000); Отечественная

история. — М.,

1996.

— Т. 2.

-С. Куделко

Історична пам'ять — одна з базових категорій історичної

науки. Пам'ять є однією з властивостей нервової системи

людини, тому, поперед усе, вона досліджується

психологією.

У загальному вигляді пам'ять можна охарактеризувати як здатність

людської свідомості відтворювати минуле. Історична пам'ять

виступає однією зі складових суспільної свідомості. В основі

історичної пам'яті лежить закріплення індивідом знань про минуле.

У вітчизняній історіографічній традиції перші спроби

введення категорії «історична пам'ять» до наукового обігу

належать до

60-х

років XX століття. Такі спроби мали характер

теоретичного осмислення принципової значущості історичної

пам'яті для дослідження перебігу історичного процесу.

Наприкінці 80 — на початку 90-х років XX століття жвавий

інтерес до вивчення історичної пам'яті з'явився не тільки серед

істориків, але й серед соціологів. Такий інтерес обумовило

виникнення на території колишнього СРСР низки незалежних

держав і

їх

намагання усвідомити радянський етап у контексті

свого історичного розвитку. Істотний вплив мали і

когнітивні

чинники в самій історичній науці, які викликали суттєві зміни

в пізнавальних пріоритетах.

Слід зазначити, що серед учених немає єдності щодо

визначення змісту поняття «історична пам'ять». Але помилкою

є намагання деяких дослідників ототожнити історичну пам'ять

з історичною свідомістю. Історична пам'ять є лише нижнім

(ментальним) рівнем історичної свідомості, тоді як актуалізація

і відтворення подій минулого відбувається на верхньому

(ідеологічному) рівні. Лише після цього процесу минуле

(пам'ять) потрапляє до сфери історичної свідомості.

Загальновизнаний розподіл історичної пам'яті на рівні:

колективна, групова (професійна) та індивідуальна пам'ять.

Зрозуміло, що такий розподіл є досить умовним. Для

історіографічного дискурса має особливе значення функціонування

історичної пам'яті колективу (соціуму). Історична пам'ять —

частина суспільної свідомості, тому вона є не стільки

персоніфікованою, скільки соціальною.

її

зберігачами (носіями)

виступають соціальні спільноти: сім'я, нація, держава.

Для розуміння сутності історичної пам'яті важливе місце

посідає визначення

її

структури. Російський дослідник

B.C. Поляновський виділяє шість видів історичної пам'яті:

Етноісторична пам'ять. Усвідомлення свого походження,

уявлення про пращурів.

2. Соціальна пам'ять. Уявлення про образ і рівень життя на

різних етапах історичного процесу.

3. Політична пам'ять. Знання про колишні форми

державного устрою.

4. Соціокультурна пам'ять. Палітра уявлень про витоки рідної

мови, народний епос, національні традиції та звичаї, про

запровадження писемності, про моральні та соціальні норми

суспільства.

5. Конфесійна пам'ять. Уявлення про культові образи

минулого та прийняття релігії.

6. Пам'ять про історично усталені форми спілкування з іншими

народами, про культуру міжнаціонального спілкування.

Історична пам'ять має низку усталених у науковій літературі

якісних ознак. Зміст історичної пам'яті — доволі динамічний

чи, точніше, пластичний субстрат. Тобто уявлення про минуле

актуалізуються під впливом різних факторів. Доволі часто

історична пам'ять має персоніфікований характер, коли через

оцінку діяльності окремої особистості формуються уявлення

про перебіг подій. У значній мірі категорія «історична пам'ять»

має аксиологічне та емоційне забарвлення. Інколи в історичній

пам'яті відбуваються парадокси. Коли ганебні сторінки історії

витісняються до сфери несвідомого, з одного боку, і

коли

досягнення минулого екстраполюються на реальну дійсність —

з іншого. Остання ознака спонукає до визначення механізмів

утворення історичної пам'яті.

Уникаючи деталізацій, цей процес загалом можна звести

до свідомого та несвідомого пізнання, тобто коли в

свідомості

фіксуються події та образи, за які ми не відповідаємо, але які

діють на нас, а через нас — на оточуючих. Перший рівень

характеризується свідомим пошуком онтологічних і функціональних

пояснень. До другого рівня можна віднести такі властивості

психіки, як переживання і сподівання, сни та враження, а також

будь-які соціальні стереотипи

тощо .

Історична пам'ять може виконувати як конструктивну, так

і деструктивну функції. Тому доволі часто вона стає об'єктом

цілеспрямованих маніпулювань. Сьогодні зростає можливість

культивування штучної пам'яті та містифікації минулого.

Спотворення минулого може мати вигляд процесу витіснення

фактів і уявлень із сфери свідомого до сфери несвідомого.

Наслідком цього може стати соціальна невротизація. Критичне

сприйняття та формування конструктивної історичної пам'яті

є одним із завдань історіографії.

Література: Тощенко Ж. Т. Историческая память и социология

СОЦИС.—М.,

998.—№ 5;

ПоляновскийВ.

С. Историческая

память в этническом самосознании народов // Там же. — М.,

1999.

—№

3; Тощенко Ж. Т. Историческое сознание и историческая

память. Анализ современного состояния // Новая и новейшая

история. — М, 2000. — № 4;

Могилъницкий

Б. Г. Историческое

псшаниеиисторшесксюссшание//Истор

сознание: к постановке вопроса. — Томск, 2000; Масненко В. В.

Історична пам'ять як основа формування національної

свідомості // Укр. іст.

журн.

— К., 2002.

А. Парфіненко

Історична психологія — це спеціальна історична

дисципліна, яка вивчає психологічній склад окремих

історичних епох, а також змін психіки й особистості людини

в культурному макрочасі. Поняття історичної психології можна

розглядати у вузькому та широкому розумінні. Історичною

психологією у широкому розумінні є підхід, при якому психіка

й особистість розглядаються у вимірах часу. Такий підхід

характерний для соціально-гуманітарних дисциплін. Історична

психологія у вузькому (спеціальному) розумінні виникає

з намагання підвести під ці спостереження єдиний метод,

відокремити наукові висновки від художнього вимислу.

Історична психологія як результат взаємодії історичної та

психологічної наук з'явилася у другій половині XIX століття.

У ній можна виділити такі основні напрями:

герменевтично-феноменологічний,

що продовжує

лінію

напівхудожнього прочитання джерел індивідуалізуючої

історіографії і розуміючої психології XIX століття;

2) історичний, що орієнтується на «нову історію»

(школи

«історичного синтезу», «Анналів») і методи відтворювання

картини колективного життя окремих епох. Цей напрям тяжіє

до історичної

реконструкції;

3) психологічний, що розробляє на історичному матеріалі

генезу психічних процесів і структур (французька школа

І.

Мейєрсона—Ж.-П.

Вернана;

«критичнапсихологія»

ФРН);

4) психоаналітичний — використання неофройдизму при

вивченні особистості та масових рухів у історії; розвивається

США

як психоісторія.

Історична психологія передбачає можливість участі

історіографії у трансформації психологічної науки, яка обмежена

сучасною епохою і розглядає людину як об'єкт власних

експериментів. При поєднанні знань про сучасність з історичним

поглядом мають виникнути універсальні характеристики

психічного

життя

людини.

Література:

Коул Майк. Культурно-историческая

психология. — М., 1997; Шкуратов В. А. Психика. Культура.

История. — Ростов н/Д,

1990;

Стили мышления и поведения

в истории и мировой культуре. — М., 1990; Белявский И. Г.,

Шнуров В. А. Проблемы исторической

психологии.

—

Ростов

н/Д,

1982.

С. Куделко

Історичне знання — одна із складових частин знання як

загально-наукової та філософської категорії. Загалом знання,

в свою чергу, найчастіше розглядається як відображення

об'єктивних характеристик дійсності у свідомості людини.

Будь-яке знання ідеальне, тому воно потребує об'єктивізації,

яка реалізується в продуктах праці (матеріальних і духовних),

технології, соціальних інститутах, пам'ятках культури та ін. При

цьому знання об'єктивізуються знаково-символічними

засобами природних і штучних мов. Писемність і книгодрукування,

практично відразу після виникнення, перетворилися на

найбільш розповсюджені й адекватні засоби фіксації й історичної

трансляції знань. З розвитком комп'ютерних технологій

і електронних систем комунікації все більшого значення

набувають такі способи фіксації знань, як створення баз і банків

даних і знань, експертних систем тощо. Це прямо й безпосередньо

стосується також історичного знання. Вища форма організації

знання—теорія

або системи теорій, об'єднаниху наукові дисципліни.

Однією з таких систем теорій є історія. Процеси розвитку знань

характеризуються рухом від незнання до знання, переходом від

пранаукового до наукового знання, змінами наукових теорій.

Власне історичне знання характеризується, по-перше,

суб'єктивністю й індивідуальністю отримуваних дослідником

результатів; по-друге, своєрідною «анонімністю» джерел

знання та автономністю дослідницького процесу; по-третє,

історичністю знання; по-четверте, претензією на об'єктивність,

оскільки в процесі пізнавальної діяльності, особливо в період

постановки завдань дослідження, історик має справу, як

правило, з сучасністю. Актуалізація ж історичної реальності

дозволяє вести мову про можливість отримання знань про

історичне минуле, які можуть претендувати на істинність.

Чи не найважливішою в історичному знанні є проблема

історичного факту. Загалом можна погодитися з існуючим

у науковій літературі підходом щодо того, що володіти

інформацією ще не означає володіти істинним знанням,

а володіння істиною — це, перш за все, володіння досвідом її

отримання та застосування. Тим не менше власне робота

історика розпочинається із здобуття історичного факту.

Звичайно, індивідуальність історичного факту та його

суб'єктивне трактування істориком помітні в першу чергу, але

при цьому слід враховувати, що об'єктивність відбору й аналізу