Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

суто історії, і сферу історіографічного знання про саме історичне

знання та його інститути. Це створює труднощі в чіткому

структуруванні історіографічної галузі знань, що відображається,

в першу чергу, в змісті та назвах навчальних дисциплін.

Багатозначність терміна поширюється й на поняття «українська

історіографія», під яким розуміють одночасно: 1) сукупність

літератури з проблем історії України; 2) процес виникнення і

розвитку історичної науки в Україні; 3) наукову дисципліну, яка

вивчає стан і розвиток історичної науки в Україні (І. І. Колесник).

Історіографія продовжує розвиватися. Свідченням цього стали

нові терміни, які позначили нові напрями досліджень: «історія

історіографії»,

«біоісторіографія»,

«регіональна історіографія»

тощо.

Література: Нечкина М. В. История истории (некоторые

методологические вопросы истории исторической науки) // История

и историки. Историография истории СССР. — М., 1965;

Сахаров А. М. Некоторые вопросы методологии

историографических исследований // Вопр. методологии и истории

исторической науки. — М., 1977; Сахаров А. М. О предмете

историографических исследований // Методология истории и

историография (статьи и выступления). — М., 1981;

Старостин Б. А. К вопросу о начале историографии знания

// Методологические проблемы историко-научных

исследований. — М., 1982; Киреева Р. А. Изучение

отечественной историографии в дореволюционной

России

с середины XIX в. до 1917 г. — М., 1983; Колесник И. И.

История русской историографии

XVIII—первой

половины XIX

века. — Дп., 1987; Колесник И. И. Когда зародились

историографические знания в России? // История СССР. —

1989. — № 4;

Шкалов

В. Г., Посохов С. І. Історіографія як

наукознавча дисципліна // Історична наука на порозі

XXI

століття: підсумки та перспективи: Матеріали Всеукр. конф. —

X.,

1995;

Попова Т. Н. Об институционализации историографии

// Проблеми історії та методології історичної науки: Харк.

101

історіогр. зб. — X.,

1998.

— Вип. 3; Попова Т. Н. Історіографія

в дисциплінарному сімействі історичних наук // Історіографічні

дослідження в Україні. — К., 1999. — Вип. 9; Попова Т. Н.

Историография сквозь призму дисциплинарных

традиций

II Записки історичного факультету. — Одесса, 1999. — Вип. 8;

Попова Т. П. Историографическая наука: проблемы

самоназвания // Категоріальний апарат історичної науки: Харк.

історіогр. зб. — X., 2000. — Вип. 4; Попова Т.

Н.

Лики

историографии: имена и смыслы // Історіографічні дослідження

в Україні: Збірник. — К., 2000. — Вип. 10; Колесник І. І.

Українська історіографія (XVIII

—початок

XX століття). — К.,

2000.

С. Посохов

Історіописання — термін, що рідко вживається в сучасній

історичній науці, означає процес створення історичних творів

у письмовій прозаїчній формі. Якщо термін «історіографія»

розглядають і як історію історичних знань, історичної науки, і

як синонім історичних творів, то історіописання прийнято

розуміти лише в останньому значенні, з поправкою на те, що

воно є поняттям, яке безпосередньо відбиває процес написання

історичних праць.

Традиції історіописання виникли з появою писемності.

У цьому плані до його початку можна віднести перший

єгипетський літопис — Палермський камінь (XXV століття до

н. е.). Перші записи про історичні події не були історичними

творами в сучасному розумінні, однак містили в собі

інформацію про дійсні історичні факти. Значно наближається

до історичного твору Старий Завіт, що дуже вплинув на

традиції середньовічного історіописання.

Перші твори давньогрецької історичної

прози

з'явилися

Іонії

у VI столітті до н.е. Авторів цих творів називають логографами

(від грец. logos — слово, прозаїчний твір і grafo — пишу).

102

середні віки в Європі найбільш розповсюдженою формою

горіописання були хроніки (від грец.

chronika

— літопис),

що

ісалися

за певним стандартом. З виникненням національних

ржав поряд з «всесвітніми» («універсальними») хроніками

явилися хроніки національні. Паралельно з хроніками

иувала

в Європі і така форма історіописання як аннали (від

т. annus — рік), що бере свій початок у Стародавньому

Римі,

горичні праці епохи Відродження відрізнялися за формою від

редньовічних літописів, у них, окрім опису історичних

подій,

іють

місце спроби проаналізувати події минулого, винести

них уроки. Історичні твори нового часу універсальні,

їхні

тори нерідко прагнуть поширити на історію дію законів

атематики

та природознавства. До досягнень

юсвітительського історіописання варто віднести розширення

:матики історичних досліджень, появу в

них

нових

юґресивних ідей. Праці представників нових історичних шкіл,

о виникли на початку XIX століття, базувалися на

штичному

методі і філософському осмисленні історії. Надалі

горики-позитивісти в корені змінили цей підхід, думаючи,

о історіописання — це вивчення фактів і явищ і історикам не

[ід вникати в

їхню

сутність і

причинно-наслідкові

зв'язки між

ши.

Крім того, в історичних працях XIX століття значне місце

жділяється

ролі особистості в історії. Для історіописання

)угої половини XIX століття було характерним посилення

:нденцій

до фактографічності, перебільшеної обережності

висновках і узагальненнях. Протягом XX століття традиції

горіописання зазнали значних змін. Сучасні історичні

твори—

юри історіософські, у них нерідко відображується прагнення

іторів

знайти сенс історії.

Про час появи давньоруського історіописання немає єдиної

шки,

але прийнято вважати, що найбільш ранньою його

зрмою

тут стало літописання. Літописи, як історичні твори,

формою відрізнялися від візантійських хронік, що описували

ірювання

одного правителя, і являли собою опис історії подій

103

по роках (летах), звідси й одержали свою назву. Літописання

мало і свої канони, від яких, утім, літописці іноді відступали.

До середини XIII століття у вітчизняному історіописанні

закріпився жанр історичної повісті. Новий

етап

у давньоруському

історіописанні почався з кінця XIII століття і тривав майже

сторіччя. У результаті значних змін у світогляді в центрі уваги

виявилася людина. Виник інтерес до особистості, до вчинків,

почуттів і думок людини, що відбився в історичній літературі.

У творах з'явилася особистісна оцінка письменником подій,

що відбуваються. Так, поряд з офіційною державною точкою

зору в історичних працях став виявлятися приватний погляд

на історію й особистості. З'явився значний інтерес до свого

історичного минулого. Виникають нові редакції старих творів

епохи Київської Русі, у яких спостерігається більше подробиць

і реалій побуту, помітно посилюється інтерес до історичних

осіб.

З'явилися твори, присвячені тільки одній історичній особі.

Початок нового періоду історіописання в Україні прийнято

відносити до другої половини XIV століття, коли в ньому

позначилися національні тенденції, з'явилися нові теми, жанри,

відбулися мовні зміни. Для періоду кінця XIV - початку XV

століття характерний значний інтерес до історичних творів,

особливо до літописних зводів, що продовжують створюватися

(Лаврентіївський,

Іпатіївський

літописи тощо). З'являються

компілятивні збірники з історії різних країн і народів,

починаючи з біблійних часів, — хронографи.

XVII століття внесло значні корективи в історіописання

України і пов'язані вони, насамперед, із секуляризацією

світогляду. Якщо в XIV

XVI століттях у багатьох історичних

працях

провіденціоналізм

не поступався позиціями, то в працях

XVII століття значно змінився підхід до зображення подій. Зріс

інтерес до історії козацтва. У цей же час бере свій початок так

звана демократична традиція в історіописанні — старшинська

історіографія.

104

Самобутнім явищем у історіописанні України стало

літописання XVII -XVIII століть. У цей період у Європі його

значення знижується, але в Україні, навпаки, воно користується

великою популярністю.

Тоді

ж з'являються козацькі старшинські

літописи (вершина літописання України XVII - XVIII століть є

«Літопис Самовидця»). Крім того, великий інтерес

представляють нелітописні історичні твори цього періоду:

«Хроніка Сафоновича», «Синопсис» та ін. Деякі з них

оригінальні, деякі являють собою

компіляцію.

На історичні твори XIX - XX століть в Україні вплинув

український національний рух. Але

їм

також властиві й загальні

тенденції, характерні для всього європейського історіописання

даного періоду (наприклад, романтизм тощо).

Література: ШапироА.

Русскаяисториографияс

древнейших

времен до 1917 г. — М., 1993; Колесник І. І. Українська

історіографія (XVIII - початок XX століття). — К., 2000.

О. Чала

Історія повсякденності

(А1и^а§е8спісше)

— напрямок

антропологічно орієнтованої історичної науки, що вивчає

певний зріз взаємодії соціального простору й часу, сферу

людської життєдіяльності, в процесі

якої

здійснюється

безпосереднє й опосередковане (через предмети культури)

спілкування людей як суми мільярдів доль людей протягом

усього історичного розвитку. Ці долі мають загальні риси, які

можна класифікувати за різним рівнем: національним,

регіональним, індивідуальним тощо.

Підмінюючи людство однією людиною, М.

Гайдеггер

протиставив повсякденність автентичному буттю. Він уважав,

Що

емпіричний світ не є істинним буттям, а повсякденне,

звичайне, спільне існування людей — це таке спілкування, коли

вони проходять мимо, не помічаючи один одного. Існують також

спроби аналізу історичної повсякденності не як співвідносного,

105

а як самодостатнього поняття. Так, на думку Є. Анчел, світ

повсякденності аж ніяк не складається з одних матеріальних

предметів і подій, з якими індивід стикається у своєму

найближчому оточенні; не можна говорити й про однозначну

спрямованість повсякденності на досягнення певної практичної

мети. Історія повсякденності у позитивному або в негативному

плані виходить за межі

вузькобуденної

практики, більше того,

вона насичена багатьма утилітарно непотрібними моментами.

Існує багато напрямків історії повсякденності, а

її

проблематика має справді неосяжний характер. Серед цих

напрямків окреслюються такі як вивчення життєвих умов,

демографічний, вивчення дозвілля тощо. Найбільших успіхів

історія повсякденності досягла у 80-х роках XX століття

у Німеччині (А. Людтке та ін.). Між історією

повсякденності

та

мікроісторією, іншими антропологічно орієнтованими

напрямками (історія ментальності тощо) багато спільного.

Свідомість історичної повсякденності протиставляє

ж повсякденність незвичному. Однак сама повсякденність

може бути виведена зі свят і інших подій, які виникають із

джерел особливого вияву повсякденності. Межа

між

повсякденним, буденним і надзвичайним

відносна,

і за певних

обставин надзвичайне може бути розглянуте як буденне.

Значну роль у історії повсякденності відіграють звичаї

і традиції. Безпритульність індивіда сучасного суспільства,

почуття покинутості його в бутті (екзистенціалізм) пов'язані,

зокрема, з тим, що людина відчуває брак поєднувальної сили

традицій, які постають як сполучна ланка часу, умова відчуття

його спадкоємності, послідовності, безперервності. Зниження

ролі традицій призводить до остраху перед історичним

простором. Час життя людини, не пов'язаний із певною

ширмою безперервного розвитку, відчувається

як

щось

випадкове. Через традиції повсякденне життя, пронизане

трансцендентними моментами, вживає минулий час у його

загальності (Є. Анчел). Таким чином, історія повсякденності —

106

царина дійсності, соціокультурна реальність, у якій людина

же зрозуміти інших людей і діяти спільно з ними; тут виникає

спільний комунікативний світ, а сама історія

повсякденності

стає як специфічна форма соціалізації людини. Джерела

орії повсякденності — корпуси документів і матеріалів з усіх

тузей

наук, мистецтва, літератури, спогади, соціологічні

стеження тощо. Неосяжність проблематики породжує

осяжність

її

джерельної бази.

Література: Оболенская С. В. «История повседневности»

овременной историографии

ФРГ

// Одиссей. Человек в истории.

90.—М.,

1990;

Людтке А. Что такое история повседневности?

; достижения и перспективы в Германии // Социальная

история,

кегодник,

1998/1999. —

М,

1999;

Поляков

Ю. А. Человек

повседневности (исторические аспекты) // Отечественная

тория. — 2000. — № 3; Історична наука: Термінологічний

юнятійний

довідник. — К., 2002.

С. Куделко

Кластер (від англ. cluster — китиця, кетяг, Гроно, кущ; рій,

упчення, концентрація, вибірка) — сукупність об'єктів із

ожими властивостями. Рідше вживається синонім «таксон»

нгл. taxon). Кластер використовується в історико-

пологічних дослідженнях. В основу таких досліджень

жладено

дуалістичну діалектичну процедуру пошуку

[ільності

(єдності) у різноманітності, розпізнавання

схоплювання») найсуттєвіших відмінностей у сукупності

сліджуваних

об'єктів. Процедура кластеризації реалізує ідею

зархічної

багатовимірної класифікації. Ідея методу

кластер-

алізу чи не вперше була

сформульована

Р. Троном (R.

Тгуоп),

ий застосував його при вивченні психології бідняка. Сенс

;тоду

полягає в тому, щоб у багатовимірному просторі,

вореному

осями, які відповідають наявним ознакам

арактеристикам), виявити скупчення

(Грона)

компактно

107

розташованих точок — відповідників (образів) об'єктів. Мірою

схожості об'єктів є відстань між

їх

образами у багатовимірному

просторі

— точками, координати яких відповідають значенням

ознак. Обираючи правило (принцип обчислення) для відстані

(метрики) як міри «схожості» об'єктів, можна

послідовно

об'єднати

їх

у групи (класи, типи, таксони), залучаючи на

кожному кроці алгоритму по одному новому об'єкту, який має

«найкращу» відстань до кожної з наявних груп. Якщо ж

«найкращою» виявиться відстань між парою об'єктів (тобто ці

двоє мало схожі на об'єкти будь-якого з наявних класів), то ця

пара утворює основу нової групи (класу). Процедура

кластерного аналізу полягає у послідовному перебиранні

відстаней між парами об'єктів (груп) з метою пошуку

«найкращої» відстані. У результаті такого об'єднання в групи

утворюються ієрархічні зв'язки між об'єктами, які можна

подати як структуру, де ієрархія задається величиною відстані

приєднання (залучення) чергового об'єкта до групи (кластера).

Такий метод

кластер-аналізу

називають також агломеративно-

ієрархічною класифікацією.

Відстань як міра схожості між парою об'єктів може

вимірюватися за різними метриками (формулами) —

евклідовою, манхеттенською, Мінковського, МахалаНобіса

(Р.

МапаІапоЬІБ)

тощо. Окрім міри відстані як міри схожості

можуть використовуватися коефіцієнти кореляції

(коваріації)

або

коефіцієнти асоціативності. На відміну від мір відстаней, ці

коефіцієнти дозволяють групувати не тільки об'єкти даної

сукупності, але й

їх

ознаки (саме для яких і обчислюють названі

коефіцієнти). Коефіцієнти кореляції застосовують,

коли

характеристики (ознаки) об'єктів виміряні за кількісними

шкалами (відношень або інтервалів). Коефіцієнти

асоціативності застосовують у разі, якщо потрібно з'ясувати

схожість між об'єктами, що описані бінарними (дихотомічними)

ознаками. Відомо понад ЗО таких коефіцієнтів. Частіше за все

у гуманітарних дослідженнях використовують простий

108

коефіцієнт

зустрічності

Жакара (P. Jaccard) та Ґауера

(J. С. Gower). Це зумовлено достатнім рівнем

їх

надійності.

На наступному кроці потрібно обрати пару об'єктів, відстань

між якими найкраще відповідає критерію «схожості». Вибір

правила для визначення рівня схожості залежить від завдань

класифікації. Відомо понад

методів групування. До найбільш

використовуваних і придатних для тлумачення результатів

належать методи: одиничного зв'язку, середнього зв'язку,

середнього квадрата відстані, метод Ворда (J. Ward).

Результат багатовимірної класифікації зазвичай подають

графічно як ієрархічне дерево (дендрограму), яке має кількість

рівнів, на одиницю меншу за кількість об'єктів, відповідно до

кількості кроків об'єднання об'єктів у кластер. Одним

з найважливіших у кластерному аналізі є визначення за

побудованою дендрограмою кількості (і, відповідно, складу) груп

(мікрокластерів) об'єктів. Кількість кластерів може визначатися

на основі апріорних міркувань. Дослідники здебільшого

прагнуть спертися на тривкий ґрунт, тому шукають певні

показники однорідності об'єктів у межах кластерів і рівні

їх

віддаленості один від одного. Такий прийом, зокрема,

реалізований як критерій Торндайка (1953).

Якщо на осі абсцис відкласти число кластерів, а на осі

ординат—відповідні

відстані, то одержимо графік Торндайка,

за допомогою якого візуально можна обрати оптимальну

кількість кластерів (груп об'єктів). Вона визначається точкою,

в якій ламана (лінія) Торндайка «переламується», тобто

поступове повільне збільшення відстаней змінюється стрімким

і лінія різко зростає до максимуму.

Після визначення числа та складу кластерів (розв'язання

кількісної задачі) постає завдання змістовної

інтерпретації

—

з'ясування суті (якісної визначеності) кожного з них. Це можна

здійснити, використовуючи показники дескриптивної

(описової) статистики (внутрішньогрупового середнього та

109

варіації значень ознак) і прийоми компаративного та

порівняльного аналізу.

Література: Айвазян С. А., Бажаева 3. И., Староверов О. В.

Классификация многомерных наблюдений. — М.,

1974;

Дюран Б.,

Оделл П. Кластерный анализ / Пер. с англ. Е. 3. Демиденко;

Науч. ред. и предисл. А. Я. Боярского. — М., 1977; Елисеева И. И.,

Рукавишников

В.

О. Группировка, корреляция, распознавание

образов: Статистические методы классификации и измерения

связей. — М., 1977; Классификация и кластер / Под ред.

Дж. Вэн Райзина. — М.,

1980;

Бородкин Л. И. Многомерный

статистический анализ в исторических исследованиях. — М.,

1986;

Ковалъченко

И. Д. Методы исторического исследования. —

М.,

1987;

Жамбю М. Иерархический

кластер-анализ

и соответствия

/ Пер. с фр. Б. Г. Миркина. — М., 1988; Мандель И. Д. Кластерный

анализ. — М., 1988; Олдендерфер М.

С,

Блэшфилд Р. К.

Кластерный анализ // Факторный, дискриминантньш и кластерный

анализ / Пер. с англ.; Под ред. И. С. Енюкова;

Святецъ

Ю. А.

Кліометрика. Ч. 2. Формально-кількісні та математико-

статистичні методи: Підручник. — Д., 2003.

Ю. Святецъ

Кліометрія, кліометрика (від грец.

Klio

— муза історії,

metreo

— вимірюю) — спеціальна історична дисципліна, яка

розробляє і застосовує економічну теорію, а також кількісні та

математичні методи для описування та пояснення історичних

явищ і процесів у сфері економічного розвитку. Уперше термін

«кліометрика» з'явився на шпальтах часопису Journal of Economic

History в грудні

1960

року у заяві, зробленій Джоном Х'югсом

(Jonathan R. Т. Hughes), Лансом Девісом

(Lance

Е. Davis) і Стеном

Рітером (Stanley Reiter): «... логічна структура, необхідна для

історичної реконструкції минулого економічного життя з уламків,

що збереглися, містить ідеї історії, економіки та статистики».

«Нащадок» такої дії з міждисциплінарного змішування був

110