Посохов С.І., Куделю С.М., Зайцева Ю.Л. Історіографічний словник: Навч. посіб.для студентів історичних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

названий належним ім'ям: у Педью одержану дисципліну

охрестили «Кліометрика». За словами Семуеля Вільямсона,

професора економіки університету у Майямі (Огайо, США),

назві «кліометрика» передували і тривалий час

• використовувалися поняття «історична економіка», «економіка

історії», «економетрична історія» і, зрештою, «нова економічна

історія». На думку Дона МакКлоскі (Donald N. McCloskey),

«кліометрика» означає «скоріше квантитативну історію, ніж

кількісну та теоретичну історію економіки. Кількісна політична

та соціальна історія має багато спільного з кількісною

економічною історією. Усі розділи квантитативної історії

наближені до відповідних соціальних наук; уважається, що

методична майстерність істориків-квантифікаторів повинна

відповідати рівню фахівців відповідних соціальних дисциплін.

Але кількісна економічна історія має інше походження —

швидше в самій економіці, аніж в історії, — і має різні

результати». Дж. Х'югс серед визначальних рис цієї дисципліни

назвав той факт, що кліометристи часто використовують значні

масиви даних, які історики вважають за непридатні до

використання, нецікаві або такі, що не стосуються описування

минулого. «Кліометристи схильні до дедуктивного аналізу: чому

та чи інша економічна подія відбулася, тоді як традиційних

істориків більше цікавить описування того, що трапилось».

Кліометристи не використовують історичні докази

для

перевірки економічної теорії, а застосовують теорію при

вирішенні історичних питань. Велике значення має

комп'ютерний аналіз комплексів даних, які раніше хоча й були

доступні, але не досліджувалися через великий обсяг і трудомісткість

обчислень. Висновки кліометричних досліджень ґрунтуються

на засадах «краще

чП

сла», тобто замість тверджень на кшталт

«мали велике значення», «відігравали значну роль», «складно

переоцінити важливість» тощо ставиться питання: «Наскільки

велике значення?» і дається відповідь у конкретних кількісних

показниках. Особливістю кліометрики є можливість одержання

111

числових даних, які годі виявити в історичних джерелах.

Наприклад, для того, щоб з'ясувати, чи вигідно було

українському селянинові купувати жатку, використовується

відносна вартість ручної машини для збирання врожаю

гіпотетичним господарством пересічного розміру.

Іншою

рисою кліометричних досліджень стала контрфактична

методологія вимірювання значущості історичної події шляхом

формулювання гіпотези подій, які ніколи не відбувалися, та

пошуку відповіді на питання, наскільки відрізнявся б світ

(досліджувана система) у такому разі. Класичним прикладом

тут може служити дослідження лауреата Нобелівської премії

Роберта Фогеля, який показав, що якби у

СІЛА

не було

залізниць, то при використанні каналів та екіпажів економіка

XVIII—XIX

століть була б відкинута назад тільки на кілька років.

Література: Davis L. Е., Hughes J. R.T., Reiter St. Aspects

of Quantitative Research in Economic History // J.

Econ. History. —

1960.

— Is. 20; FogelR. W. A Quantitative Approach to the Study

of Railroads in American Economic Growth: A Report of Some

Preliminary Findings // J. of Econ. History. —

1962.

— Is. 22;

Hughes J.R.T.

ANote

ofDefence

Clio

// Explorations

Enterpreneurial

History / Second Series. — 1965. —№ 2; Hughes J. R.T. Cliometrics:

Memories and Predictions

The Newsletter of Cliometrics Society. —

1985. —Is. 1. —№ 1;

CraftsN.F.R.

Cliometrics, 1971 — 1986:

A Survey // J. of Applied Econometrics. — 1987. — Is. 2;

McCloskey D.N. Econometric

History.

—

L., 1987; Williamson S.

The History of Cliometrics // Research in Economic History. —

1991.—Suppl.

10.

Святець

Код—семіотичне

поняття, яке можна застосувати при аналізі

механізмів породження повідомлення в найрізноманітніших

знакових системах.

П.

Ільїн,

аналізуючи термінологічні конвенції французького

112

структуралізму, визначав код у загальному вигляді як «сукупність

правил та обмежень, які забезпечують функціонування

мовленнєвої діяльності природної мови або будь-якої

іншої

знакової системи», іншими словами, таких, що забезпечують

комунікацію і тому носять конвенційний характер. Фактично

код і знакова

система

—

поняття синонімічні; код у базисному

значенні можна назвати також конвенцією, яка в межах

людської

інтеракції

реґулює використання зовнішніх по

відношенню до певної структури об'єктів для передачі

інформації про світ. Код встановлює такі

взаємовідносини

між

об'єктами, при яких один з них перетворюється на означник,

а інший — на означуване.

При такому визначенні не має значення характер, природа

об'єктів, між якими встановлюються відносини означування

в процесі людської інтеракції. Означником, здатним передавати

інформацію про щось зовнішнє по відношенню до нього, може

стати об'єкт і природного, і штучного походження, і уже

сформована знакова система зі своїми означниками та

означуваними (вторинні знакові системи, для яких

означниками служать інші знакові системи, називаються

конототивними, на відміну від звичайних, денотативних).

Один і той же об'єкт може включатися в різні системи

кодування, ставати означником у різних знакових системах.

Останнє мав на увазі У. Еко, вводячи поняття семіотичного

коду

(Б-коду),

яке враховує, що будь-яке висловлення

організується не просто за певними правилами, але й з певної

точки зору, котра і визначає ці правила, а також механізм

кодування, спосіб впорядковування використання тих або інших

одиниць для передачі інформації.

Б-кодів,

близьких у такій

інтерпретації до поняття «ідеологія» в його структуралістському

та постструктуралістському розумінні, може бути скільки

завгодно, в тому числі і по відношенню до обмеженої

сукупності елементів.

Можливо, саме цей акцент на механізмах виробництва

113

відносин означування, які вбирають у свою орбіту

найрізноманітніші одиниці, вплинув на вибір Р. Бартом терміну

«код» як основного в розроблюваній ним стратегії текстового

аналізу. Протиставляючи останній структурному аналізу,

направленому на виявлення того, чим детермінований даний

текст, узятий в цілому як наслідок певної причини,

Барт

був

переконаний, що його мета полягає у тому, щоб побачити, як

текст «вибухає і розсіюється в міжтекстовому просторі»,

вважаючи, що «основу тексту складає не його внутрішня,

закрита структура, яка піддається вичерпному вивченню, а його

вихід в інші тексти, інші коди, інші знаки; текст існує лише

завдяки інтертекстуальності» (щодо

бартівської

інтерпретації

поняття «текст» див.: текст).

Інтертекстуальність же втілюється в кодах, котрі являють

собою, по суті, породжувані культурою гнучкі механізми

конототивного означування, наділення слів, понять

вторинними, по відношенню до прямих словникових значень,

смислами. Барт фактично ототожнює «коди» та «області

культури». Для нього текст складається з цитацій, що

відсилають до різних областей культури, тобто відправних

пунктів того чи іншого коду: «Ми називаємо кодами просто

асоціативні поля, надтекстову організацію значень, котрі

нав'язують уявлення про певну структуру; код, як ми його

розуміємо, належить головним чином до сфери культури:

коди

—

це певні типи вже баченого, вже читаного, вже робленого;

код є конкретною формою цього «вже», яке конституює всяке

письмо». За словами Варта, «нас не повинен тривожити той

факт, що ми зводимо у ранґ коду гранично банальні деталі

тексту; навпаки, саме

їхня

така очевидна банальність,

незначущість і робить ймовірним

їх

входження в склад входу,

як ми його визначили: код — це корпус правил, настільки

широко вживаних, що ми сприймаємо

їх

як природні даності;

але якби розповідь вийшла за межі цих правил, вона відразу

стала б нечитабельною».

114

Для

Барта

дуже важливо підкреслити, що одна фраза тексту,

інколи одне слово можуть відсилати читача до кількох різних

кодів, однозначний вибір між якими, з метою визначення

точного сенсу даної одиниці тексту, принципово неможливий.

Так, у назві підданого текстовому аналізу оповідання Е. По

«Правда про те, що сталося з містером Вальдемаром»

Барт

знаходить принаймні шість кодів: код ЗО гадки,

метамов

ний,

наративний, соціоетнічний, символічний та соціальний. За його

словами, неможливість визначення точного

сенсу—«не

слабкість,

а структурна умова оповіді: висловлення не може бути

детерміноване одним голосом, одним смислом — у висловленні

присутні багато кодів, багато голосів, і жодному з них не віддано

переваги». Це положення

Барта

І. П.

Ільїн

називав зародком

усієї подальшої

деконструктивістської

критики (див.:

деконструкція).

Серед основних кодів, що можуть бути присутні в

нарації,

Барт називав: 1) власний культурний код, референцією для

якого служить «знання як корпус правил, вироблених

суспільством»; цей код включає, серед інших, науковий, який

відсилає до соціокультурних уявлень про науковість, її ідеали

та норми; соціоісторичний, що «дозволяє пов'язати

висловлення зі всією сумою знань про наш час, про наше

суспільство, про нашу країну, які ми засвоюємо з самого

народження»; риторичний, що поєднує суспільні правила

мовлення, та інші субкоди; 2) код комунікації як обміну,

циркуляції товарів, у тому числі і інформації; 3) код дій, або

акціональний код, що підтримує фабульний каркас оповіді;

4) символічний код, або символічне поле; 5) код Загадки. Однак

Барт

не пропонує якої-небудь стійкої

всеохоплюючої

класифікації

кодів, що, власне, і неможливо. (Інші дослідники пропонували

й інші принципи виділення кодів; так, Д. Фоккема виділяв

лінгвістичний, загальнолітературний, жанровий та ін.; подібні

коди можна виділити і для інших типів дискурсів).

Незважаючи на демонстративну «анауковість», розмитість

115

бартівської

трактовки поняття «код» та, здавалося б, партикулярний

характер такої інтерпретації, підпорядкованої задачам текстового

аналізу як практичної реалізації бартівської концепції тексту, це

трактування дуже виразно вказує на загальну проблему, вельми

суттєву сьогодні і для саморефлексії науки, яка усвідомлює себе

також і як соціокультурний інститут та елемент соціальної

інтеракції, а саме на проблему аналізу тексту як носія культурної

конвенції, свідомої чи ні, що надбудовується над трансляцією

інформації денотативного характеру і в тій чи іншій мірі впливає

на таку трансляцію.

Проблема коду в

її

бартівському варіанті — це і проблема

співвідношення

денотативної

та конотативної інформації в тексті,

і проблема пояснення сенсу присутності того чи іншого факту

у внутрішньотекстовому просторі, виходячи з задач передачі

інформації про дійсність, зовнішню по відношенню до процесу

комунікації чи побудови тексту як елемента соціокультурної

взаємодії та носія культурних смислів як дійсного предмета

комунікації, смислів, для яких денотативна інформація — лише

матеріал, на якому вони можуть «паразитувати».

У випадку з історіописанням постає питання про два

можливих підходи до історичного тексту:

як

до

об'єктивізованого ретранслятора інформації про минуле,

попередньо добутої істориком за допомогою певних

дослідницьких процедур (у даному випадку нас не цікавить

ступінь суб'єктивності і соціокультурної обумовленості власне

процесу історичного дослідження), або як до факту публічної

комунікації як символізованого процесу. У другому випадку ми

сприймаємо текст як такий, що з'явився всередині певного

культурного цілого і використовує предметний матеріал, з якого

він побудований: факти

минулого—для

свідомої чи несвідомої

конотативної гри, відсилка читача до різних областей культури

і конвенцій комунікації, що вже самі стали

її

предметом.

Наявність того чи іншого факту можливого позатекстового світу

в тексті зазвичай можна пояснити двома способами;

116

постструктуралізм однозначно обирає другий з них свідомо,

у відповідності з власними методологічними принципами

(а значною мірою й ідеологічними) і задачами, відмовляючись

розглядати текст у будь-якому зв'язку з його референтами

і сприймаючи текст «у всій повноті його символічної природи»

(Р. Барт). Однак радикалізм постструктуралістів — не причина

відмахуватися від проблеми, що реально існує. У будь-якому

тексті, що належить до сфери публічної комунікації, обов'язково

тією чи іншою мірою присутній символічний (ідеологічний,

конототивний) складник. Дослідники масової комунікації,

преси давно говорять про те, що, незважаючи на декларовану

журналістською професією (між іншим, як і історичною)

інтенцію на передачу фактів і лише фактів, дійсним змістом

масової комунікації є не факти про світ, а «ідеї»

їх

найширшому

розумінні (порівн. прийняте в літературознавстві розмежування

предметного світу художнього твору та його змісту).

У тій мірі, в якій історіописання є частиною публічної

комунікації, а історичний текст — не просто репрезентацією

результатів пізнання минулого (повторюємо, в даному випадку

ми не розглядаємо соціокультурну природу самого цього

пізнання і звертаємо увагу лише на соціокультурну природу

трансляції його результатів — ці аспекти слід відрізняти), але

репрезентацією в певному просторі культурної взаємодії, в ньому

присутній символічний компонент. Принаймні в цьому своєму

аспекті історичний текст може бути сприйнятий як такий, що

відсилає до безлічі культурних кодів (кодів науковості,

достовірності тощо), інших текстів як

їх

носіїв та є моментом

інтертекстуального простору як простору тотальної комунікації.

Без уваги до цього аспекту розуміння тексту залишиться

одностороннім.

Література: Ильин И. П. Словарь терминов французского

структурализма // Структурализм: «за» и «против».

—

М., 1975;

Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы:

Семиотика. Поэтика. — М., 1989; Барт Р. Текстовый анализ

117

одной новеллы Эдгара По // Там же; Fowler R. Language in the

News: Discourse and Ideology

the

Press.

— L.;N. Y., 1991; Эко У.

Отсутствующая структура: Введение в семиологию. —

Спб.,

1998; Двойной код. Код. Текстовый анализ // Ильин И. П.

Постмодернизм. Словарь терминов. — М., 2001; Усманова А. Р.

Код // Новейший философский словарь. — 2-е изд., перераб.

и доп. — Минск,

2001.

Я. Приходъко

Комунікація — (лат. communicatio — обмін, зв'язок,

розмова). Виділяють декілька визначень цього терміну: 1) процес

передачі інформації, що включає адресат, канали, кодування,

дешифрування, зміст, ефективність, контроль, ситуацію, намір

адресата; 2) акт спілкування між людьми за допомогою передачі

символів, метою яких є взаєморозуміння; 3) обмін інформацією

будь-якого виду між різними системами зв'язку.

Основною

функцією комунікації є досягнення соціальної спільності при

збереженні індивідуальності кожного

її

елемента.

Комунікація здійснюється по комунікаційних каналах (шляхи

і засоби розповсюдження інформації від адресанта до адресата).

За типом відносин між учасниками комунікації виділяють

міжособистісну, публічну, масову комунікацію. За типом

використання семіотичних засобів можна виділити мовну,

паралінґвістичну (жест, міміка, мелодія), матеріально-знакову

( зокрема, художню) комунікацію. Спілкування за своїм

характером буває безпосереднім і опосередкованим.

Безпосереднє спілкування — це пряме засвоєння надбань

культури та історичного досвіду. Воно доповнюється непрямим

(опосередкованим) спілкуванням, коли реалізується через

засвоєння культурної спадщини. Слухаючи музику, вірші,

вивчаючи твори істориків, філософів, учених і т. д.,

ми

сприймаємо

їхні

думки й почуття і ніби спілкуємось

із

ними.

Уже в середні віки була започаткована процедура оформлення

118

процесу комунікації. У десятках європейських університетів

трактат чи практична замітка, що були підготовлені одним зі

схоластів, відправлялися всім зацікавленим у дискусії колегам.

Тим самим були закладені основи системи оперативного зв'язку,

погоджених дій і самоорганізації наукових співтовариств. У наші

дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації

( преса, радіо, телебачення, комп'ютерна мережа), незмірно

зростає роль опосередкованого спілкування. Культура, з одного

боку, реґулює пряме і непряме спілкування людини, а з іншого

— збагачує й саме спілкування, яке правомірно розглядається

як явище культури. Воно активно сприяє розвиткові

людини,

примноженню

її

духовного багатства, виступає важливим

засобом подолання відчуження між людьми, яке стало однією

з найдраматичніших ознак сучасності. Спілкування між людьми

здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем,

«мов» (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається

в спеціальній науці — семіотиці). Кожна нація має не тільки

свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики, а також свою

мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд

з національними мовами, які відображають історію народу,

своєрідність його психології, існують і інтернаціональні мови,

що відіграють важливу роль у міжнародній комунікації.

Спілкування може відбуватись і мовою науки та формул.

Завдяки цій мові наукові досягнення одного народу стають

набутком інших народів світу. Наука для полегшення

комунікації створює і умовні, спеціальні мови (галузь

їхнього

застосування обмежена в основному електронікою),

за допомогою яких здійснюється комп'ютерне програмування.

Звичайно, такий спосіб комунікації ніколи не замінить живої

мови повсякденного спілкування. До початку XX століття

інтерес до комунікації був обмежений. Комунікативні технології

Досягай

своєї вершини саме наприкінці XX століття, який

відрізнявся виникненням ряду професій , що спеціалізувалися

на впливі на індивідуальну і масову свідомість. Комунікативні

119

технології не є винятково сьогоднішнім винаходом, адже,

наприклад, і проповідь, і книга, і шаманський спів — усе це

є комунікативними технологіями різного ступеня інтенсивності.

Будь-які тексти, дії по реконструкції

їхнього

змісту, а також

пов'язані з цим мислення і розуміння, що складають зміст

комунікації, — це в кінцевому рахунку спрямовано на зміни

в свідомості. Необхідно відзначити, що комунікативні технології

є саме технологіями, оскільки дають велику частку імовірності

в досягненні планованого результату. За інтенсивністю впливу

сучасні учені

виділяють

низько-

і високоінтенсивні

комунікаційні технології. Останні дозволяють здійснити зміни

у свідомості людей за короткий проміжок часу.

Низькоінтенсивні технології розраховані на більш

довгостроковий період.

Високо- і низькоінтенсивні технології розв'язують різні

типи

задач. Комбінація тих і інших дозволяє здійснити широке коло

конкретних завдань. Високоінтенсивні комунікаційні технології

більш серйозним чином руйнують наявну систему цінностей.

Наприклад, до числа низькоінтенсивних технологій можна

віднести «міфологічні», коли відбувається створення

тієї

чи

іншої

базової системи цінностей. Практично всі періоди нашої історії

пов'язані з тією чи іншою системою міфологічних цінностей,

які, у свою чергу, дозволяли інтерпретувати події визначених

рівнів. Так, наприклад, у СРСР роль ідеї, покликаної

об'єднувати суспільство, довгий час виконувало уявлення про

протиборство двох суспільно-політичних систем. Біполярний

світ, який ідеологеми післявоєнного світу й економічні інтереси

ВПК привели до гонки ядерних озброєнь, дуже

чітко

поділяв

геть чисто всіх на «своїх» і «чужих». В ідеологічних відносинах

СРСР і США були дзеркальним відображенням один одного.

Показові навіть лексичні збіги (в обох півкулях були дуже

уживані висловлювання «імперія зла» і

«гарант

світової

безпеки»). Тобто єдині умови породжують

єдиний

тип

інтерпретації ситуації, аж до збігу лексики цих ситуацій, у зовсім

120