Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

601

Розділ дев’ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

Звичайно, філософські методи «працюють» у науці не безпо%

середньо, а через інші, більш конкретні методи. Наприклад, прин%

цип історизму відбився у біології у вигляді еволюційного вчен%

ня, а в астрономії породив сукупність космогонічних гіпотез.

Разом з універсальним філософським методом пізнання

існує ряд інших досить загальних методів, які широко застосо%

вуються в науковому пізнанні, їх об’єктивним підґрунтям вис%

тупають загальнометодологічні закономірності пізнання, які

містять у собі і гносеологічні принципи. До їх числа насампе%

ред відносяться методи пізнання, що застосовуються на різних

рівнях пізнання: або лише на емпіричному, або теоретичному.

Методи дозволяють розкрити напрям розвитку об’єкта і

його будову, особливості функціонування на даному етапі,

зібрати фактичний матеріал і розробити теорію, дослідити пред%

мет безпосередньо або через його модель, одержати якісні і

кількісні характеристики. До цих методів належать: експеримент

і спостереження, моделювання, гіпотетико%дедуктивний, метод

сходження від абстрактного до конкретного та ін. Залежно від

того, на якому рівні проводиться наукове дослідження і які цілі

воно переслідує, застосовують і відповідні загальнонаукові ме!

тоди пізнання. Їх розділяють на три групи: методи емпіричного

дослідження; методи, що використовуються як на емпірично%

му, так і на теоретичному рівнях дослідження; методи теоретич%

ного дослідження.

Третя група методів – це методи конкретних наук. Кожна

скільки%небудь розвинута наука, маючи свій власний предмет

вивчення, використовує свої особливі методи, які випливають з

того чи іншого поняття, сутності його об’єкта. Звідси в особливу

категорію виділяються конкретно%наукові або спеціальні методи:

методи фізики, хімії, біології та ін. До таких методів належать,

наприклад, різні методи якісного аналізу в хімії, спектроскопія і

спектрографія в фізиці; метод мічених атомів у біології, лінійне і

динамічне програмування в математиці, анкетування в конкрет%

них соціологічних дослідженнях тощо. Розвиток і диференціа%

ція методів мислення в ході розгортання пізнання привели до

формування вчення про методи, до методології.

Є. А. Подольська «Філософія»

602

Методологія – система принципів і способів організації і

побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення

про цю систему. Це своєрідна система соціально апробованих

правил і нормативів пізнання і дії, які співвідносяться з власти!

востями і законами дійсності.

Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вима%

гали систематизації принципів, операцій, прийомів, що містять%

ся у самій діяльності. Перші методологічні знання виявляються

вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у Ста%

родавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що

визначали послідовність вимірювання геометричних площ. З

розвитком виробництва, техніки, мистецтва методологія стає

предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої вис%

тупає насамперед філософське осмислення принципів організації

і регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, струк!

тури і змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Особливе місце в розробці проблем методології належить

Сократу, Платону, Арістотелю. Сократ висунув на перший план

діалектичну природу мислення як спільного добування істини

в процесі зіставлений різних уявлень, понять, їх порівняння,

розчленування, визначення. Платон вбачає сенс своєї діалекти%

ки понять і категорій у пошуку принципу кожної речі. Арісто%

тель проаналізував принципи побудови суджень, правила умо%

виводів і доказів, питання визначення термінів, роль індукції і

дедукції в досягненні істини. Категорії він тлумачив як органі%

зуючі форми пізнання, яким притаманна діалектика потенцій%

ного і актуального, форми і матерії т. ін. Створену ним логічну

систему Арістотель сприймав як «органон» – універсальне зна%

ряддя істинного пізнання.

Радикальна перебудова духовної культури в період буржу%

азних революцій XVI–XVIII ст., бурхливий розвиток природо%

знавства потребували докорінних змін у методології. Ф. Бекон

виступав проти схоластики, розробив індуктивний емпіричний

підхід до явищ природи. За зразок наукової методології в ті

часи визнавали принципи геометрії і механіки. За Галілеєм,

наукове пізнання повинно базуватися на планомірному і точ%

603

Розділ дев’ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

ному експерименті – як уявному, так і реальному. Декарт розро%

бив правила раціоналістичного методу, серед яких першим є

вимога припускати за вірогідні тільки такі положення, які усві%

домлюються очевидно і виразно. Із інтуїтивно сприйнятих по%

ложень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Англійський емпіризм теж став значним внеском у методо%

логію пізнання. Наприклад, Локк намагався розробити такі спо%

соби мислення, які сприяли б побудові суворої емпіричної на%

уки, що грунтується на чуттєвому досвіді.

Обмеженість як раціоналістичного, так і емпіричного на%

прямів у методології була виявлена німецькою класичною філо%

софією, яка надала критичному аналізу умови пізнання, його

форми та організуючі причини. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель

розвинули, хоча і в ідеалістичній формі, діалектичну методоло%

гію. Кант критично проаналізував структуру та типи пізнаваль%

них здібностей людини, розмежував конститутивні та регуля%

тивні принципи пізнання, співвідношення між його формою і

змістом. Основні елементи вчення Канта про метод – дисцип%

ліна, канон, архітектоніка та історія чистого розуму. Він обгрун%

тував необхідність «критичного» методу, що дозволяє відмежу%

вати наукове пізнання від догматизму та спекулятивного

використання розуму. Діалектика Гегеля має характер загаль%

ного методу пізнання і духовної діяльності. Гегель зробив спро%

бу розкрити суперечності розвитку буття і мислення.

Раціональні принципи методології попередніх епох були уза%

гальнені і перероблені на послідовно матеріалістичному підґрунті

в марксистській філософії. З методу аналізу форм знання самих

по собі діалектичний метод перетворився на метод найбільш

повного і змістовного дослідження розвитку дійсності.

Діалектична методологія дозволяє адекватно зрозуміти ха%

рактер відношень між теорією і методом, а також роль практи%

ки у пізнанні. Якщо теорія є результатом процесу пізнання, то

методологія є способом досягнення і побудови цього знання.

Наприклад, методологічний принцип детерміністського пояс%

нення світу є організуючим першопочатком відповідних фізич%

них, біологічних, соціальних теорій. У свою чергу, ці теорії мо%

Є. А. Подольська «Філософія»

604

жуть виконувати методологічну функцію, тобто бути спрямо%

вуючим першопочатком у дослідницькій діяльності.

Новий підхід до методології дозволив суттєво розширити

сферу методології і дати філософське обгрунтування прийомів

і способів організації усієї різноманітності видів людської діяль%

ності. Серед множини методів необхідно обирати найбільш

адекватний з точки зору вирішення конкретних теоретичних і

практичних завдань. Це надає методології аксіологічний,

ціннісний аспект, спонукаючи оцінювати методи як з точки

зору їх істинності, так і їх ефективності.

У XX ст. відбувається швидке зростання методологічних

досліджень, перетворення методології в спеціалізовану галузь

філософського знання. Перед суспільством виникають глобальні

проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу, які

можливо вирішувати завдяки заглибленню методологічної са%

мосвідомості різних наукових дисциплін. Ці завдання зумови%

ли розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити

ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична

кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери В. І. Вер%

надського та ін.).

($ 

Великий внесок у розвиток методології

науки зробили неопозитивісти Б. Рассел,

М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ф.

Франк. Важливе методологічне значення

мають і концепція розвитку наукового

знання К.Поппера, і теорія наукових рево%

люцій Т. Куна, і концепція П. Фоєрабенда,

і еволюційна модель Ст. Тулміна. Філосо%

фію науки значно розвинули і Г. Башляр, і

А. Уайтхед. Осмислювались проблеми

співвідношення наукової думки і наукового духу, концепція

«нового раціоналізму», «новий образ» науки, проблема зв’яз%

ку філософії (метафізики) і науки. Методологічні ідеї є цент%

ральними у філософії структуралізму, феноменології та герме%

невтики. Деяким узагальненим конкретно%науковим

концепціям (ряд інтерпретацій системного підходу, структу%

605

Розділ дев’ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

ралізм) притаманна невиправдана тенденція до універсалізації,

бажання набути статусу філософських концепцій. Витоки

такої універсалізації – безпідставне ототожнення філософсь%

ких і конкретно%наукових рівнів методології.

Існує кілька класифікацій методологічного знання. Однією

з поширених є поділ методології на змістовну і формальну.

Перша містить у собі такі проблеми: структура наукового знан%

ня і наукової теорії; закони породження, функціонування і

зміни наукових теорій; понятійний каркас науки, умови і кри%

терії науковості тощо. Формальні аспекти методології пов’язані

з аналізом мови науки, формальної структури наукового пояс%

нення з описуванням методів та ін.

Взагалі ж методологія як самостійна галузь знання охоп%

лює усю різноманітність методологічних і методичних прин%

ципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового

знання. До загальнонаукових принципів дослідження, що

випливають з філософських засад методології та логіки на%

уки, слід віднести:

 системність (розкриття цілісності об’єкта як системи та

створення єдиної цілісної картини);

 єдність теорії та практики (пояснювальний принцип

наукового пізнання та завдання науки на службі прак%

тиці);

 детермінізм (визнання об’єктивності закономірного взає%

мозв’язку та взаємообумовленості явищ);

 єдність теоретичного та емпіричного (цілісність структу%

ри дослідження, практична перевірка пізнавальних про%

блем).

Наукове знання і сам процес його одержання характеризу%

ються системністю і структурованістю. Насамперед у структурі

наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні,

а сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досяг%

нення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на

емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні в науковому дослідженні відрізняються за

певними засадами. По%перше, вони відрізняються за гносеолог!

Є. А. Подольська «Філософія»

606

ічною спрямованістю (на емпіричному рівні – на вивчення

явищ і поверхневих зв’язків між ними, без заглиблення у

суттєві відношення, а на теоретичному рівні – на розкриття

причин і суттєвих зв’язків між явищами). Головним пізнаваль%

ним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоре%

тичного – їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні відрізняються за характе!

ром наукових результатів. Основною формою знання, одержа%

ного на емпіричному рівні, є факт і сукупність емпіричних уза%

гальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі

законів, принципів і теорій.

Відповідно відрізняються і методи, що використовуються

при одержанні цих типів знання. На емпіричному етапі пізнан%

ня використовують спостереження, експеримент, індукцію, а на

теоретичному – аналіз і синтез, ідеалізацію, індукцію і дедук%

цію, аналогію, гіпотезу тощо.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнан%

ня виявляється також у різному співвідношенні чуттєвого і

раціонального моментів у методах, формах пізнання, що ви%

користовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі

між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так,

емпіричне дослідження хоча й зорієнтоване на пізнання і

фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а

теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності

своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретич%

но навантажений, а будь%яка абстрактна теорія має емпірич%

ну інтерпретацію.

У методології науки введення категорій «емпіричне» і «те%

оретичне» має велике значення для уточнення структури нау%

кового знання. Але внутрішня логіка методологічних дослід%

жень потребує введення нової методологічної одиниці, що має

характер метатеоретичної.

Не заперечуючи різниці між теоретичною і емпіричною

діяльністю в науці, американський історик фізики Т. Кун

використовує базисне методологічне поняття «парадигма».

Парадигмальне знання не виконує безпосередньо поясню%

607

Розділ дев’ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

вальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяль!

ності. Поняття «парадигма» у філософії науки було введе%

не позитивістом Г. Бергманом для характеристики норма%

тивності методології, а Т. Кун для побудови теорії наукових

революцій запропонував систему понять, серед яких важ%

ливе місце належить поняттю «парадигма», що «визнане

всіма науковими досягненнями, які протягом певного часу

дають модель постановки проблем і їх розв’язання науко%

вому товариству» [18]. Парадигма, таким чином, тлумачи%

лась і як теорія, визнана науковим товариством, і як прави!

ла, і стандарти наукової практики, і як стандартна система

методів.

Парадигма використовується в теорії та історії науки для

характеристики формування наукової дисципліни, опису%

вання різних етапів наукового знання (допарадигмального,

тобто періоду, коли не існує теорія, визнана науковим то%

вариством, і парадигмального), для аналізу наукових рево%

люцій. Це поняття застосовується також у методологічно%

му аналізі різних наукових дисциплін (психології,

соціології, хімії, мовознавстві тощо).

Аналогічний зміст має й поняття «дослідницька програма»,

введене у методологію науки англійським істориком науки

І. Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної

школи у методології і філософії науки розуміє певного виду

метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і

методологічних установок, які зумовлюють побудову, розвиток

і обгрунтування певної теорії [19].

Останніми роками у вітчизняній літературі виник цілий

комплекс методологічних понять метатеоретичного наван%

таження: «інтертеорія», «стиль мислення», «картина світу»,

«власні і філософські засади науки», «теоретичний базис»,

«умови пізнання» тощо. Це свідчить про потребу в новій

методологічній одиниці, що разом з поняттями емпірично%

го і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення

про структуру дослідницької діяльності у науковому

пізнанні.

Є. А. Подольська «Філософія»

608

5 

 

Спостереження – такий засіб пізнання, коли людина безпо!

середньо сприймає існування якого!небудь явища і його зміну в

просторі і в часі. Спостереження – навмисне і цілеспрямоване

сприймання, зумовлене завданням діяльності.

Спостереження беспосередньо пов’язане з чуттєвим сприй%

няттям конкретної дійсності, але наукове спостереження як

метод пізнання відрізняється від звичайного сприйняття. На

відміну від нього, спостереження як науковий метод пізнання

являє собою не випадкове і неупорядковане сприйняття об’єкта,

а такий процес, коли спостереження ведеться навмисно, вибір%

ково або за певною системою, яка дає можливість сприймати

об’єкт багатократно і в найрізноманітніших випадках. Наприк%

лад, під час хімічних реакцій спостережувач лише відмічає

зміни властивостей (агрегатного стану, забарвлення, запаху,

смаку) і якостей. Спостереженням за показниками різних при%

ладів встановлюються також доступні числовому вираженню

кількісні характеристики речовини, наприклад, такі його влас%

тивості, як питома маса, температура кипіння, плавлення або

швидкість, тепловий ефект хімічних реакцій тощо.

Для спостереження характерні такі риси, як навмисність

(спостереження ведеться для вирішення цілком певних зав%

дань); планомірність, яка визначається завданнями спосте%

реження, поставленими перед дослідником; цілеспрямо!

ваність, завдяки якій увага спостерігача зупиняється лише

на явищах або сторонах явища, які його цікавлять; ак!

тивність спостереження, коли спостерігач не просто сприй%

має все те, що потрапляє в поле зору, а шукає саме ті

об’єкти, які його цікавлять; застосування спеціальних

прийомів і широке використання різноманітних приладів,

які не тільки посилюють могутність органів чуття, але й

дають нам додаткові органи сприймання.

Основними методами емпі/

ричного дослідження є:

% спостереження;

% експеримент;

% порівняння.

609

Розділ дев’ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

Результати спостереження дають вихідний фактичний ма%

теріал для теоретичного обгрунтування, тобто надають нам пер%

винну інформацію про світ. Воно є первинною передумовою

пізнавальної діяльності людини.

Незважаючи на ряд позитивних властивостей методу спо%

стереження, можливості цього методу все ж обмежені, оскіль%

ки спостереження само по собі не припускає втручання в хід

процесу, що вивчається, його повторення в потрібному для

дослідження напрямі. Цей недолік долається шляхом експери%

менту, який тісно пов’язаний із спостереженням.

Експеримент – це такий засіб дослідження об’єкта, коли

дослідник активно впливає на об’єкт, що вивчається, шляхом

створення штучних умов, необхідних для вивчення відпові%

дних його властивостей або сторін, що цікавлять дослідни%

ка, коли свідомо змінюється напрям, хід процесів об’єкта, що

вивчається.

Експеримент – це специфічна форма практичної діяль%

ності в галузі науки і більш складний, ефектний метод емп%

іричного пізнання. Пізнавальна роль експерименту полягає в

тому, що, по%перше, він дає можливість дослідити явище, що

вивчається, в найрізноманітніших умовах і тому дозволяє

зробити такі теоретичні висновки, які неможливо вивести з

простого спостереження даного явища в його природному

стані. Другою важливою перевагою експерименту є те, що він

дає можливість багаторазово відтворити явище, що вив%

чається, в найрізноманітніших умовах, а це допомагає глиб%

ше вивчити його існуючі риси і встановити різноманітність

його зв’язків з іншими явищами.

Особливим є питання про типологію експерименту. Залеж%

но від пізнавальної мети, засобів, що використовуються, і

об’єктів пізнання можна виділити такі види експерименту: дос%

лідницький, або пошуковий експеримент; перевірочний, або

контрольний; відтворювальний; ізоляційний; якісний або

кількісний; фізичний; хімічний; соціальний; біологічний.

Дослідницький, або пошуковий, експеримент спрямований на

виявлення нових, несподіваних властивостей. Наприклад, екс%

Є. А. Подольська «Філософія»

610

перименти з катодними променями мали своїм результатом

відкриття Рентгеном нового виду проникаючого випроміню%

вання, а досліди з рентгенівськими променями привели до

відкриття А. Беккерелем радіоактивності. При контрольному ек%

сперименті об’єктом перевірки стає якась теоретична гіпотеза.

Так, Менделєєв передбачив існування нових хімічних елементів

з певними хімічними властивостями. Перевірка передбачень

пізніше привела до відкриття цих елементів.

Важливою перевагою експерименту є те, що він дозволяє

дослідити властивості об’єктів дійсності в екстремальних

умовах – за умов надвисоких і наднизьких температур, за

підвищеного тиску, за величезних напруг електричних і маг%

нітних полів та ін.

Розрізняють два основних види експерименту: натуральний

і модельний. При натуральному експерименті об’єкт досліджен%

ня находиться в звичайних умовах, які змінюються в потрібно%

му напрямі. Але не завжди можливо проводити експерименти

в натуральному вигляді. Нерідко експеримент такого типу не%

можливий з причин недоступності об’єкта для безпосередньо%

го дослідження або з точки зору економічної недоцільності. У

цих умовах реальний об’єкт і діюче на нього середовище замі%

нюється моделлю (наприклад, випробування моделей літаків,

моделей кораблів у відкритих басейнах та ін.).

Експеримент відіграє важливу роль у підтвердженні або

спростуванні (запереченні) певних теоретичних висновків, тоб%

то виступає критерієм істинності одержаних знань.

До емпіричних методів пізнання належить порівняння. Це

один з найбільш поширених і універсальних методів пізнання.

Порівняльний метод пізнання існує дуже давно. Ще давні мис%

лителі стверджували, що порівняння є матір’ю пізнання. По/

рівнянням називається такий метод, прийом пізнання, коли ус!

тановлюється тотожність, подібність або відмінність предметів

і явищ. Тільки порівнюючи предмети між собою, одержимо мож%

ливість правильно пізнавати їх і тим самим правильно орієнту%

ватися в об’єктивному світі і впливати на нього. В результаті

порівняння виявляється те загальне, що притаманне двом або