Подольська Є. А. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
691
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
дійсністю має важливе методологічне значення, оскільки без
зміни ціннісних орієнтацій цивілізація не спроможна вижити.
Зараз з усією гостротою перед наукою стоїть завдання роз%
витку логіки і методології систематичної оптимізації взаємові%
дносин людини і навколишнього середовища. Оскільки наукові
знання поліфункціональні, їх застосування може бути і на ко%
ристь, і на шкоду, то подальший розвиток науки повинен кон%
тролюватись усіма цінностями культури. Оскільки активність
людини сама по собі може бути і конструктивною, і деструк%
тивною, то адекватна постановка і вирішення проблем активі%
зації творчих потенцій людини, створюючої, а не руйнівної її
активності, посилення її моральної та суспільної відповідаль%
ності може забезпечити умови для подальшого прогресу люд%
ства. Наше суспільство особливо потребує ціннісного мислен%
ня, переходу від наукової констатації та каузального пояснення
до пізнання того, що «повинно бути», що значуще, необхідне.
Такий розгляд об’єкта не тільки як предмета пізнання (виявлен!
ня «суттєвого»), але і як предмету людської дії (встановлення
«належного») відповідало б вимогам гуманізації людини і світу.
Щоб людство могло рухатись по шляху суспільного про%
гресу, недоторканим повинен залишатись принцип пріорите%
ту загальнолюдських цінностей, які відповідають родовій суті
та індивідуальним особливостям особи. При такому положенні
взаємовідносини людини, суспільства, природи матимуть ста%
більний, гуманістичний характер.
% 3
$ .
%, ,
Сенс життя являє собою осмис!
лення людиною свого призначення,
«самовиправдовування» своєї жит!
тєдіяльності. Він містить у собі
цілі, ідеали, установки, умонастрій
та лінії поведінки людини.
Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюєть%
ся у зв’язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому
житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами
змінюється і сенс життя. До того ж людина існує в багатьох
формах буття, тому сенс її життя багатомірний.
Є. А. Подольська «Філософія»
692
В історії духовних пошуків людства можна виділити три
головні підходи до вирішення цієї проблеми.
1. Сенс життя знаходиться за межами світу – в об’єктивних
порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богові.
З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що
надає йому абсолютного сенсу, є дійова співучасть у житті, що
спрямовується надприродними силами.
2. Цінність і сенс життя – у самому житті, тому людина
здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості.
Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню.
3. Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусил%
лям щодо самореалізації. Життя саме по собі не має зада%
ного сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо
чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську
сутність.
Кожний індивід може проектувати свій спосіб буття та його
стиль, але при цьому він завжди виходить з деяких припущень
про дійсність цінностей, з певного розуміння сенсу життя і
цілей життєдіяльності.
Здійснення вибору виявляє свободу людини. Але, обираю%
чи вчинок, той або інший варіант поведінки, особистість оби%
рає себе. Вона будує себе, створює свій духовний образ. Буття,
що складається з множини актів вибору, і являє собою життя
особистості, а точніше саму особистість у її динаміці та русі.
Таким чином, разом зі свободою виникає відповідальність – і
насамперед, за себе і свою долю.
Необхідність первинна, в природі і суспільстві вона існує у
формі об’єктивних законів, а закони, які не вдається пізнати,
виявляють себе як «сліпа» необхідність. Чим більш глибоко і
повно людина пізнає закони об’єктивної дійсності, тим більш
усвідомленою і вільною виявляється її діяльність. У цьому ро%
зумінні свобода полягає не в незалежності від об’єктивної не%
обхідності, а в умінні приймати рішення з урахуванням наяв%
ного знання. Стосовно особистості, яка живе і діє в суспільстві,
693
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
свобода є право робити все, що дозволено законами, які виявля!
ють пізнану необхідність.
Усвідомлення загального розуміння свободи дозволяє вид%
ілити її конкретні аспекти:
свобода економічна, що передбачає не тільки свободу від
експлуатації, а й свободу прийняття економічних
рішень і дій;
свобода політична, що полягає в такому наборі грома%
дянських прав, який забезпечує громадянину не тільки
нормальну життєдіяльність, але й гарантує йому загальне
і рівне виборче право, пряму участь в управлінні суспіль%
ними справами, можливість об’єднуватись у політичні
партії, рухи;
свобода духовна, що полягає у свободному виборі світог%
ляду, ідеології, системи моральних цінностей, а також у
свободі совісті (тобто права сповідувати будь%яку релігію
або не сповідувати ніякої) тощо.
Свобода особистості не абсолютна, а відносна; цією віднос%
ністю обумовлюються всі демократично орієнтовані правові
документи, що визначають межі свободи. Відносність свободи
отримує своє втілення у відповідальності особистості перед
іншими людьми та суспільством.
Якщо свобода означає можливість вибору певної форми дії в
конкретній ситуації на основі необхідності, яку вдалося пізнати,
то відповідальність є здатність особистості приймати адек!
ватне ситуації рішення, передбачати наслідки своїх дій та відпо!
відати за них перед суспільством. Причому залежність між сво%
бодою і відповідальністю особистості прямо пропорційна: чим
більше свободи людині надає суспільство, тим більша відпові%
дальність за використання цієї свободи. Відповідальність вис%
тупає мірою свободи.
Враховуючи, що діяльність людини пов’язана з різними
сторонами суспільних відносин, соціальна відповідальність
проявляється в різних формах: політична, правова, громадянсь!
Є. А. Подольська «Філософія»
694
ка, моральна, адміністративна тощо. Крім того, існує індиві!
дуальна, колективна, а також різні види професійної відпові%
дальності, Це вказує на те, що в суспільстві не може бути особис%
тості, вільної від відповідальності в будь%якій формі. Таким чином,
свобода – осмислена необхідність вільного вибору і діяльність з ура!
хуванням цієї необхідності, а відповідальність – це соціальне
відношення до суспільних цінностей. Ці категорії набувають
особливої значущості завдяки їх діалектичному взаємозв’яз%
ку з категорєю власності.
Власність – складне динамічне утворення, яке характери%
зується тим, що:
виявляється в продуктах матеріальної та духовної робо!
ти особистості;
впливає на загальний стан особистості;
визначає принципи та норми її життєдіяльності;
забезпечує відповідний рівень соціальних благ у суспільстві;
зумовлює відповідну свободу в межах суспільства;
надає особистості впевненості у собі.
Від правильного розпорядження власністю залежить її про%
дуктивність і користь як для безпосереднього власника, так і для
осіб, за яких він несе відповідальність. Власність зумовлює не
тільки діяльність, а й побут, дозвілля – усі процеси, що пов’я%
зані з життєдіяльністю особистості та становлять її суть.
Основні сутнісні характеристиками власності:
1) власність є інтенційною, ціннісно зумовленою основою
діяльності особистості, вона стає результатом і основою
динамічного розвитку подальшої ціннісно спрямованої
діяльності індивіда;
2) власність постає як регулятор взаємовідносин між особис%
тістю і суспільством, являючи собою суб’єктизовану оці%
нку об’єктивного соціумного процесу;
3) власність є певним варіантом відображення реальності,
що охоплює даний рівень можливостей індивіда в реалі%
зації певних цінностей;
695
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
4) за своєю суттю власність становить систему можливих
альтернатив щодо реалізації відповідних задумів, які в
конкретній ситуації найбільш повно відповідають можли%
востям особистості.
Існує кілька рівнів ментального усвідомлення власності
індивідом. Залежно від того, наскільки життя наповнене
супровідними чинниками, які визначають характер діяль%
ності, безпосередньо впливають на емоційний стан індиві%
да, визначаючи його місце в соціумі, серед інших людей,
залежно від вияву соціальної активності індивідів, різних
варіантів самоідентифікації в суспільстві, розрізняються
чуттєво%емоційний, поверхово%раціональний, практично%
раціональний та особово%раціональний рівні сприйняття
власності особою.
Чуттєво!емоційний рівень становить певний комплекс
відчуттів і емоцій, що спричиняються виявом повноважень
власника: підсвідоме відчуття корисності власності для індиві%
да та можливостей у розпорядженні нею; відчуття власності як
гаранта певної соціальної захищеності, адекватної винагороди
за працю, витрачені зусилля; власність сприймається як певна
відповідність морально%етичним нормам особистості й може
бути доступною для всіх одиничних особистостей згідно з
їхніми морально%етичними, вольовими якостями, внесками в
розвиток суспільства.
Поверхово!раціональний рівень розуміння власності
являє собою усвідомлення індивідом відповідальності витра%
ченим на її здобуття зусиллям, сумлінності, закріплює розу%
міння власності як справедливості винагороди. Притаманний
в основному найменш соціально захищеним верствам насе%
лення, особам, які не виявляють достатньої соціальної актив%
ності або не можуть користуватися особливими зв’язками в
суспільстві, не мають відповідних знайомств, тощо.
Практично!раціональний рівень усвідомлення влас%
ності визначається самодостатністю набутої власності із
Є. А. Подольська «Філософія»
696
запитами й прагненнями особистості, розумінням адекват%
ності набутого рівня власності уявленням, здібностям інди%
віда. Набута власність розглядається в даному випадку не
як результат соціальної активності особистості, сприймаєть%
ся не стільки як винагорода за працю й витрачені зусилля,
сумлінність, а як невід’ємна, обов’язкова, суто індивідуаль%
на, особистісно втілена половина буття індивіда. Дане уяв%
лення про власність не становить певної усталеності, а є по%
штовхом для примноження, що спричинює постійну
активність індивіда, спрямовує його на збільшення відпо%
відальності за набуту власність.
Особово!раціональний рівень усвідомлення власності
визначається у осіб, які в силу особливої соціальної поведі%
нки чи походження належать до найбільш забезпечених
людей. Власність як така для осіб, ідентифікованих у зазна%
ченій групі, не є результатом зусиль, витрачених особисто:
вона може бути наслідком надто привілейованого соціального
походження пращурів, які відіграли значну історичну роль у
суспільстві, справили великий вплив на розвиток науки,
культури чи мистецтва, що відіграло епохальне значення для
людства в цілому. До цієї групи можуть так само належати й
особи, які завдяки своїм особистісним рисам та особливос%
тям власної соціальної поведінки, що не завжди відповідає
морально%правовим нормам суспільства, досягають надто над%
мірного рівня забезпеченості. У подальшому діяльність таких
осіб може бути спрямована як на збільшення і без того над%
мірного рівня власності, так і навпаки: власники можуть не
докладати зусиль щодо примноження власності.
За ступенем емоційного сприйняття власності індивідами
існують власність фрагментарна та актуальна високого, серед%
нього та низького ступенів актуалізації.
Фрагментарна власність не становить для індивіда
фактично ніякої матеріальної та духовної цінності, а зали%
шається тільки своєрідним фрагментом у його діяльності.
697
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
Об’єкти даної власності можуть діставатися індивідові без
затрат фізичних, розумово%інтелектуальних сил, без матер%
іальних витрат. Така власність не становить для індивіда
ніякої актуальності, не є потрібною для власника, і останній
не отримує ніякої користі й насолоди від розпорядження
об’єктами такої власності.
Актуальна власність справляє ціннісно%моральний
вплив на власника, її об’єкти відповідають рівневі ціннісно%
духовних запитів особистості, являють собою певну акту%
альність для власника.
Актуальна власність високого ступеня актуалізації до%
сягається в результаті докладання особистістю зусиль, є об%
’єктом прагнення особистості, є повністю осмисленою інди%
відом, постає як максимально можлива реалізація задумів і
зусиль особистості, є свідченням найбільш повного вияву
нинішніх можливостей особистості, постає глибоко осмис%
леною і розуміється як найкраще і найоптимальніше по%
єднання запитів індивіда, його ціннісних прагнень і можли%
востей щодо їх реалізації. Такий вид власності відображає
єдність духовного, морального, соціального початків люди%
ни, стає фактично повним відображенням особистості і її
соціальної екзистенції. Об’єкти цієї власності являють со%
бою особливу цінність для власника, не є засобами обміну,
продажу чи дарування.
Актуальна власність середнього ступеня актуалізації є ос%
мисленою індивідом, досягається шляхом докладання особист%
істю відповідних зусиль. Однак, на відміну від власності висо%
кого ступеня актуалізації, використовується індивідом із суто
практично%прагматичної точки зору, є базою для подальшого
власницького наповнення й примноження і являє собою вияв
суто споживацьких інтересів власника.
Актуальна власність низького ступеня актуалізації являє
собою своєрідний запас, резерв для можливого подальшого
використання. Її становлять матеріально втілені речі та об’єкти,
Є. А. Подольська «Філософія»
698
які не належать до предметів постійного використання, на їхнє
придбання особистість не витрачає актуальні для неї кошти.
Визначаються три рівні внутрішньої власницької свободи:
вільної реалізації, прагматичної реалізації, індивідуально спря%
мований рівень.
Рівень вільної реалізації притаманний в основному осо%
бам, які сприймають власність на поверхово раціональному
рівні. Він характеризується розумінням власницьких взає%
мовідносин у соціумі як абсолютно партнерських, рівноп%
равних, безкорисливих і непрагматичних стосунків між
власниками.
Рівень прагматичної реалізації внутрішньої власницької
свободи визначається серед осіб, ідентифікованих у групі прак%
тично раціонального рівня усвідомлення власності. Внутрішня
власницька свобода в цьому випадку визначається прагматич%
ною налаштованістю осіб у взаємостосунках з іншими власни%
ками – учасниками соціумного процесу.
Індивідуально спрямований рівень внутрішньої влас%
ницької свободи характеризується розпорядженням власн%
істю з суто індивідуальних позицій. Притаманний даний
рівень особам, що ідентифіковані у групі особово%раціональ%
ного рівня усвідомлення власності. Ті витрати, які здатні
робити ці категорії осіб, не можуть порівнюватися із сумою
максимально можливих витрат решти людей. Але ці витра%
ти можуть бути спрямовані як для власного блага й про%
цвітання, так і адресовані у вигляді спонсорства, особливо
великих пожертвувань тощо.
Таким є проблемне поле філософії, яка в усі часи тримала у
фокусі людину, що вивчає світ, пристосовується до нього, пе%
ретворює, намагаючись вирішувати при цьому головне питан%
ня: «Як мені бути щасливим у цьому складному світі?».
699
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Антология мировой философии. – М., 1969. – Т.І. – С. 275, 276, 356, 622.
2. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4%х т. – М., 1976. – Т.І. – С. 145.
3. Аристотель. Сочинения. – М., 1978. – Т. 2.
4. Бердяев Н. А. Смысл истории. Опыт философии человеческой судь%
бы. – Париж, 1969. – С. 23–24.
5. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978. – С. 204, 241, 243.
6. Винер Н. Творец и робот. – М., 1966. – С. 82%83.
7. Гегель Г. Наука логики. – М., 1970. – Т.1. – С. 108.
8. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. – М., 1974. – Т.1. – С. 413.
9. Гегель Г. Наука логики. – М., 1972. – Т.3. – С. 295.
10. Гельвеций К.А. Сочинения.: В 2%х т. – М., 1974. – Т.1. – С. 148.
11. Гумилев Л.Н. География Этноса в исторический период. – Л., 1990. –
С. 29.
12. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С. 225–330.
13. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії //
Твори. – Т. 21. – С. 271.
14. Кант И. Сочинения.: В 6 т. – М., 1964. – Т.3. – С. 326.
15. Кант И. Сочинения.: М., 1964. – Т.3. – С. 340.
16. Костомаров М. Книга буття українського народу // Кирило%Мефо%
дїївське товариство: У 3 т. – К., 1900. – Т.1. – С. 169.
17. Кумпф Ф., Оруджев З. М. Диалектика. Логика. Основные принципы
и проблемы. – М., 1979. – С. 118.
18. Кун Т. Структура научных революций. – М., 1975. – С. 11.
19. Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции //
Структура и развитие науки. – М., 1978.
20. Лаэртский Д. О жизни, учениях и изречениях знаменитых филосо%
фов. – М., 1979. – С. 338%339, 375.
21. Ленин В.И. Карл Маркс // Полн. собр. соч. – Т.26. – С. 55.
22. Ленин В. И. Философские тетради // Полн. собр. соч. – Т.29. – С. 317.
23. Ленін В. І. Зібрання творів – Т.39. – С. 14%15.
24. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. – Т.46. – Ч.1. – С. 214.
25. Маркс К.и Энгельс Ф. Сочинения. – Т.46. – Ч.2. – С. 222.
26. Материалисты Древней Греции. – М., 1955. – С. 69.
27. Менделеев Д.И. Избранные сочинения – 1934. – Т.2. – С. 509.
28. Менделеев Д.И. Основы химии. – 1934. – Т.1. – С. 353.
29. Поппер К. Логика и рост научного знання. – М., 1983. – С. 226.
30. Послання Павла к римлянам до Галатів. 10.12, 3.28 // Біблія.
Є. А. Подольська «Філософія»
700
31. Потебня А.А. Из лекций по теории словесности. – X., 1905. – С. 133.
32. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике.– М.; Л., 1941.–
Т.4. – С.76.
33. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992. – С. 28.
34. Спиноза Б. Избранные произведения – М., 1957. – Т.1. – С. 361.
35. Тайлор Э. Первобытная культура. М., 1989.
36. Українка Л. Література великоруська, українська і галицька.– Львів,
1973. – С.42.
37. Уолтер Б. Живой мозг. – М., 1966. – С. 75.
38. Философская мысль в Киеве. – К., 1982. – С. 37.
39. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.
40. Шестов Л. Странствования по душам // На переломе. Философс%
кая дискуссия 20%х годов. – М., 1990. – С. 382.
41. Эйнштейн А., Инфельд Л. Эволюция физики. – М., 1965. – С. 264.
42. Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в челове%
ка: Диалектика природы // Соч. – Т. 20. – С. 59, 385, 387, 490.
43. Юм Д. Избранные сочинения: В 2%х т. – М., 1966. – т. 2. – С. 35.
44. Bernstein.R. The New Constellation Cambridge, 1991.
45. Heidegger М. Platons Lehre von der Wahrheit. – Bern, 1947. – S. 61.
46. Jaspers K. Der philosophiche Glaube angesichts der offenbarung. – Munch,
1962. – S. 157–158.
47. Jaspers K. Philosophic. – 1948. – Bd. 2B. – S. 4.
48. Habermas J. Theory of Communicative Acts.– Boston, 1987.