Подольська Є. А. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
661
Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
ралі є моральна діяльність (вчинки, поведінка людини), мо%
ральні відносини, моральна свідомість.
Норми і принципи моралі, моральні ідеали, почуття становлять
систему моралі, яка визначає життєву позицію певної соціальної
спільності (соціальної групи), індивіда, орієнтує їх у світі ціннос%
тей. Специфікою моралі є те, що вона, на відміну від таких форм
суспільного регулювання як економічне право, адміністративне
тощо, які спираються на спеціальні установи спеціального держав%
ного примушення (право), грунтується на силі переконання, гро%
мадської думки, традицій, моральних авторитетів.
Мораль – історичне явище: змінюються уявлення про
добро і зло, обов’язок, щастя, справедливість. Можна гово%
рити про загальнолюдську мораль, основні правила людсь%
кого співжиття (співчуття, дружелюбність, ввічливість),
деякі загальні морально%психологічні почуття (сором,
вдячність та ін.). Важливим є співвідношення класового і
загальнолюдського. У наш час здійснюється повернення до
загальнолюдських цінностей, відмова від зведення в абсо%
лют класових норм моралі.
Зачатки моралі виникли ще в первісному суспільстві. З
ускладненням сфери морального життя суспільства з’явля%
ються своєрідні моральні кодекси (основні норми, правила,
заповіді), частково пов’язані з релігією. Моральна свідомість
включається в загальний світогляд людини, становить його
частину, пов’язана з питанням про сутність людини, уявлен%
ням про сенс життя, моральний ідеал, моральні цінності. Мо%
раль поширюється на такі відносини між людьми, що не ре%
гулюються державними установами або громадськими
організаціями (дружба, кохання). Мораль звернена насампе%
ред до внутрішнього світу і поведінки людини. Вона регулює
взаємовідносини між людьми в праці, в побуті, в повсякден%
ному спілкуванні.
Отже, мораль – система поглядів і уявлень, норм і оці!
нок, що стосуються регулювання поведінки індивідів, погод!
ження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей або
Є. А. Подольська «Філософія»
662
певної спільності способів виховання людей, створення і
зміцнення певних моральних якостей і відносин. Людина ви%
хована в дусі певної моралі, сама усвідомлює свій мораль%
ний обов’язок, тобто свої особисті обов’язки щодо інших
людей і певної спільності, сама оцінює свої вчинки, мораль%
но засуджує себе за неправильний вибір вчинків, за пору%
шення своїх обов’язків. Ця самооцінка поведінки, почуття
особистої відповідальності за поведінку, за вибір вчинків
має назву совісті.
Найбільш віддаленою від економічного базису формою
суспільної свідомості виступає релігія. Ранніми формами релігії
в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія.
Основна ознака релігії – віра в надприродне – Бога. Рел%
ігійний культ складається з певних обрядових дій, початок
яких має вихідним пунктом первісну магію. Через певні об%
рядові дії та забобони, встановлювані сучасними релігіями,
віруючі звертаються до Бога за втіхою, допомогою. Можна
виділити три елементи релігії:
релігійні уявлення;
релігійні почуття;
релігійний культ.
Релігія являє собою найбільш консервативну форму, що
спирається на «вічні і незмінні» догмати релігійного віров%
чення.
До світових релігій належать:
буддизм;
християнство;
іслам.
Релігія виконує в суспільстві певні функції: втішально%компен%
саційну, регулятивну, світоглядну, комунікативну, інтеграційну.
Однією з найдавніших форм суспільної свідомості є
естетична свідомість, тобто мистецтво, виникнення яко%
го належить до докласового суспільства. Мистецтво – ес!
тетичне освоєння світу в процесі художньої творчості –
особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність
663
Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
у конкретно!чуттєвих образах відповідно до певних есте!
тичних ідеалів.
Дослідження первісної культури свідчать про те, що люди
поступово навчились не тільки більш цілеспрямовано виготов%
ляти необхідні їм знаряддя, а й створювати перші художні тво%
ри (наскельні малюнки в печерах, різьблення на кістках, риту%
альні танці тощо).
Потреба, яку задовольняло мистецтво, була потребою в
красі, створенні речей, які давали б радість людині. Худож%
ня діяльність потребувала особливих естетичних здібнос%
тей, формувала естетичні почуття, смаки, оцінки, пережи%
вання, ідеї, що були специфічною формою відображення
світу людиною.
Поступово в суспільстві мистецтво стало переважною спра%
вою небагатьох обраних – поетів, художників, скульпторів,
музикантів. Воно стало предметом теоретичного аналізу. З’яви%
лась естетика як філософська наука про сутність і закони ос%
воєння світу за законами краси. Поза професійною сферою
мистецтво розвивалось у формі народної творчості (фольклор).
Одним з корінних питань естетики, мистецтвознавства стало
питання про відносини естетичної свідомості (уявлення про
прекрасне, потворне та ін.) і мистецтва до дійсності.
Загальна закономірність у розвитку мистецтва полягає
в тому, що найбільш значні його твори, які ввійшли в ду%
ховну скарбницю людства, були художнім втіленням прав%
ди життя, передових ідеалів. При цьому національна фор%
ма мистецтва допомагала художникам визначати передові
ідеї свого часу, якщо тільки художник, будучи сином свого
народу, не нехтував досягненнями інших народів. Зобра%
ження прекрасного й потворного, трагічного й комічного,
героїчного і вульгарного в житті суспільства і людини пе%
редбачає глибоке з’ясування соціальної дійсності, її розвит%
ку, її «смислу». Художник не фотографує природу, а есте%
тично освоює її. Отже, пізнавальне (а також політичне,
моральне, педагогічне) значення мистецтва необхідно роз%
Є. А. Подольська «Філософія»
664
глядати лише у зв’язку з його ідейно%теоретичною функ%
цією. Відтворюючи дійсність у художніх образах, художник
робить ідейно%естетичну оцінку дійсності, тобто виявляє
своє ставлення до неї відповідно до свого естетичного іде%
алу, своїх уявлень про прекрасне. Художній твір до чогось
закликає, щось засуджує, викликає певні почуття, прагнен%
ня. Мистецтво задовольняє незліченні людські запити, ви%
конує численні суспільні функції: комунікативну, пізнаваль%
ну, виховну, естетичну та ін.
Художній образ виявляє ідейну оцінку відображувано%
го, моральне, естетичне чи інше схвалення його або запере%
чення. Тому важливу роль у художній творчості відіграють
світогляд митця, розуміння ним дійсності, його ідеали. Ми%
стецтву властива відносна самостійність, яка полягає в
тому, що воно не механічно йде за економікою, а взаємодіє
з політичними, моральними та іншими формами свідомості.
Як у суспільній психології, так і в ідеології існує спад%
коємність розвитку, а також взаємодія різних форм свідо%
мості. Відносна самостійність суспільної свідомості вияв%
ляється також у взаємозв’язку і взаємному впливі форм
суспільної свідомості.
У кожну історичну епоху висуваються на перший план
певні форми свідомості, в яких найбільшою мірою концен%
трується свідомість даного суспільства. В античній Греції
особливо велику роль у суспільній свідомості відігравали
філософія і мистецтво (театр, скульптура, архітектура). В се%
редньовічній Європі переважаючий вплив на філософію,
мораль, мистецтво справляла релігія. Філософія була служ%
ницею богослов’я. В XVIII–XIX ст. філософія і література
стали основними формами політичної боротьби передових
суспільних сил.
Усі розглянуті вище форми суспільної свідомості, а та%
кож різні галузі природознавства беруть участь у форму%
ванні світогляду людей. Суспільна й індивідуальна свідо%
665
Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
мості постійно взаємодіють між собою, взаємно збагачують
одна одну. Кожний індивід протягом свого життя через
відносини з іншими людьми, шляхом навчання, виховання
відчуває вплив суспільної свідомості. Думка, яка походить
від індивіда, його переконання можуть стати і стають сусп%
ільним надбанням, набувають значення соціальної сили,
коли вони виходять за межі особистого існування, входять
у загальну свідомість, стають переконаннями, нормами по%
ведінки інших людей.
666
Розділ одинадцятий
ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ ПЕРСПЕКТИВИ У
ВИМІРАХ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ
На питання «Що таке людина?» Платон
відповів: «Це – тварина, що ходить на двох
ногах». Обміркувавши зауваження, що й птахи
ходять на двох ногах, мислитель додав: «але без
пір’я». Тоді жартівники підкинули вченому об%
скубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: «Лю%
дина, за Платоном». Цей історико%філософський жарт свідчить
про складність, багатовимірність, багатоаспектність людини.
Майже кожен філософ пов’язував сутність людини з якоюсь
ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арісто%
тель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізується
тільки в державі. Фома Аквінський наполягав на органічній
єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній
сутності. М. Монтень підкреслював рівність усіх людей у
суспільстві. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням:
«Мислю – отже, існую». За Ж. Ламетрі, людина – це машина, що
має двигун, відповідні механізми тощо. Кант підкреслював мо%
ральний характер природи людини, Й. Фіхте – роль діяльності,
Г. Гегель – духовності, Л. Фоєрбах – любовного ставлення до
ближнього. За К. Марксом сутність людини визначається сукуп%
ністю суспільних відносин. М. Бердяєв наголошує на значенні
свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особи.
Отже, мислителі підкреслювали, що людина:
частина природи, бо живе в природному середовищі, спо%
живає природні речі;
діяльна істота, адже виготовляє засоби для існування;
предметна істота, оскільки втілює в результати своєї
діяльності свій розум, інтереси, потреби, почуття;
мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття,
пізнає світ, подвоює його в уяві;
#$.
*.
667
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
суспільна істота, яка спілкується з подібними собі істота%
ми, формує мову, розвиває мислення, почуття.
Таким чином, вдалося виявити основні ознаки людини:
людина – природна, діяльна, предметна, мисляча (духовна),
соціальна (суспільна) істота.
У різноманітних філософських системах перевага надава%
лась певним ознакам. Наприклад, релігійна філософія, що мис%
лила людину «за образом і подобою божою», тлумачила люди%
ну як духовну (божественну) істоту. Р. Декарт, Ж. Ламетрі,
І. Кант теж ставили акцент на духовності людини. Сенсуалі%
стичний емпіризм XVII–XVIII ст. відтворює вигляд людини як
живої цілісності, притаманний античності та Відродженню.
Л. Фоєрбах акцентує увагу на чуттєво%тілесній організації лю%
дини. Представники натуралістичних течій зводять сутність лю%
дини до інстинктів і потягів, що знаходяться у сфері несвідо%
мого (3. Фрейд). Екзистенціалізм (А. Камю, Ж. П. Сартр,
К. Ясперс) обґрунтовує поняття тотальної людини, але не вир%
ішує проблему поєднання біологічних та соціальних якостей.
Враховуючи всі трактування людини, можна дійти виснов%
ку, що людина – жива істота, що має певні потреби, задоволь!
няє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності
свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це –
біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та
психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психо!
логічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному.
Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності,
взаємодії, взаємопроникненні.
Проблема особистості у соціальній філософії описується
категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Поняттям «індивід» позначається, як правило, конкретна
людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов’язують
з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи
органічну єдність природного і соціального. Індивід означає ок!
ремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологі!
чне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі
людські якості.
Є. А. Подольська «Філософія»
668
Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими.
Історія надає приклади повного злиття особи із суспільством
(буржуа XVIII ст. повністю ототожнював себе з усіма проява%
ми громадянського суспільства) або, навпаки, абсолютного
відчуження (пролетарі цього самого періоду відчували себе
знедоленими ізгоями). У цій єдності індивід розвивав свою
особливість (індивідуальність) і в той же час вміщував у собі
певні риси, притаманні усьому класові, нації, народу.
Індивід (від лат. іndividuum – неподільне, особа) – окремий
представник соціальної спільноти ( суспільства, класу, прошар!
ку, соціальної групи), якому притаманні основні соціально!демог!
рафічні або соціально!професійні характеристики певної спільно!
ти. Індивід екземплярний. Це не просто «один», а завжди
«один з ...». Різниця людей як індивідів – це, по%перше, різни%
ця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а
по%друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї
і тієї ж групи виявлені в різних її представниках. За допомо%
гою поняття «індивід» підкреслюється вихідна залежність кож%
ної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбувалось
її особистісне формування (від об’єктивного соціального поло%
ження, характеру включення в суспільне виробництво, від ви%
рішального в його групі загального інтересу тощо).
З моменту кризи просвітницьких ідей у першій третині ХІХ ст.
європейська філософія достатньо єдина у визнанні того, що
людського індивіда не можна трактувати у якості ізольованої та
замкненої монади, для якої існуючі суспільні відносини суть
лише «зовнішні умови життя», лише наявне «середовище існу%
вання». У будь%який момент, коли людина може усвідомлюва%
ти себе, вона існує як продукт соціальних відносин. Епоха, в яку
людина народилася і сформувалася, рівень культури, якого до%
сяг її народ, спосіб життєдіяльності, який відрізняє соціальну
групу, до якої він належить, – усе це накладає відбиток на інди%
відуальну поведінку, визначаючи первинні неусвідомлені уста%
новки та впливаючи на усвідомлені мотиви вчинків. Людина
змушена не просто враховувати умови та можливості суспіль%
ства, вона повинна ще зрозуміти, що зобов’язана останньому
669
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
багатьма якостями, які спочатку можуть здаватися їй само%
стійним надбанням.
Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивіду/
альність» як позначення неповторного поєднання природних
та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «осо!
бистість» як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.
Особистість (лат.– persona) – конкретний вираз сут!
ності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально
значущих рис і якостей суспільства. Невід’ємними рисами осо%
бистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відноси%
ни, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо
суспільства тощо. Слово «особистість» спочатку позначало мас%
ку, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало по%
значати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей
термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов’язаної
з цією роллю відповідальності.
Поняття «особистість» стоїть поряд з такими категоріями, як
людина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачить%
ся як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсаль%
ну причетність Homo sapiens до родової біосоціокультурної
організації, то індивід – це одиничний, конкретний, унікальний
суб’єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльніс%
ний, розумовий, життєвий потенціал). Особистість у такому разі
виступає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивіду%
альність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в
продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони
отримують органічне предметне втілення. Про особистість мож%
на сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досяг%
нення, відкриття, творчі успіхи).
Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність люди%
ни під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та
гармонійності, природності та невимушеності, то поняття осо!
бистості акцентує в ній свідомо%вольовий початок. Індивід тим
більше заслуговує право називатись особистістю, чим ясніше
усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контро%
лює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії.
Є. А. Подольська «Філософія»
670
Особистість – це ініціатор послідовного перебігу життєвих
подій, і її гідність визначається перш за все тим, що вона взяла
під свою відповідальність. Особистісне буття – це неперервне
зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється іти на ризик
вибору, намагається ухилитися від об’єктивної оцінки своїх
вчинків і від нещадного аналізу внутрішніх мотивів.
Отже, особистість – окрема людина як індивідуальність, як
суб’єкт стосунків та свідомої діяльності по перетворенню соц%
іальної реальності. Це відносно стійка система соціально значу!
щих та індивідуальних рис, що формується в процесі соціалізації
і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії.
Це індивід, який завдяки своїм якостям впливає на маси та хід
історії. Він знаходиться в центрі суспільної уваги внаслідок
соціальної позиції та виконання соціальної та професійної ролі.
Поняття «особистість» треба відрізняти від поняття «осо/
ба», яким позначається людський індивід в усій повноті якостей:
біологічних, соціальних, духовних, ментальних та тілесних. Осо/
ба – це окремий представник людського роду, який у процесі взає!
модії саморозвитку і соціалізації стає індивідуальністю та осо!
бистістю.
Кожна особистість в суспільстві має свій соціальний статус
та відіграє свою соціальну роль. Взаємодія особистості та сусп%
ільства – центральна проблема філософії: якими є особистості,
таким є і суспільство, а яким є суспільство, таким і особистості,
що живуть у ньому. Людина, яка підтримує ті самі культурні
зразки, що й більшість членів суспільства, визначається як мо%
дальна особистість. Стратифікація суспільства робить немину%
чим формування різних типів особистостей (особистість інте%
лігента, особистість підприємця, особистість лікаря тощо).
Сучасна особистість під впливом засобів масової комунікації,
освіти та індустріального досвіду включає до сукупності своїх
характеристик ініціативність, устремління до автономізації, до
планування життя на основі наукових знань, самостійність, іден%
тифікацію з більш широким соціальним середовищем.
Особистість постає як представник якогось класу, нації, на%
родності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, проле%