Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

581

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

лок робиться загальний висновок, відбувається сходження від

окремого до загального. Наприклад:

Мідь при нагріванні розширюється

Залізо при нагріванні розширюється

Срібло при нагріванні розширюється

Мідь, залізо, срібло – метали

Усі метали при нагріванні розширюються

Дедуктивними називаються умовиводи, якщо із загальної

посилки робиться окремий висновок. Наприклад:

Усі метали проводять електрострум

Мідь – метал

Мідь електропровідна

Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних

особливостей. По%перше, воно здійснюється завдяки відволікан%

ню від несуттєвого в предметі; по%друге, воно має опосередко%

ваний характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чут%

тєве пізнання; по%третє, абстрактне мислення – це узагальнене

відображення дійсності.

Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних

особливостей. По%перше, воно здійснюється завдяки відволікан%

ню від несуттєвого в предметі; по%друге, воно має опосередко%

ваний характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чут%

тєве пізнання; по%третє, абстрактне мислення – це узагальнене

відображення дійсності.

Чуттєве і логічне пізнання являє собою єдиний процес. Воно

відображує один і той же матеріальний світ і відбувається на одній

загальній основі, якою є практика людини. Окрім того, ці два

ступені пізнання мають єдину фізіологічну основу – нервову

систему людини. Зрозуміло, що логічне мислення неможливе

без чуттєвого пізнання. У всіх своїх узагальненнях і висновках

мислення спирається на відомості органів чуття. З іншого боку,

чуттєве пізнання не може бути плодотворним без логічного

мислення. Виникнувши на засадах відчуття, мислення іде глиб%

ше від чуттєвого пізнання, збагачує його, розширює межі ново%

го змісту знання.

Є. А. Подольська «Філософія»

582

В історії філософії існували два напрями, які абсолютизува%

ли або чуттєве пізнання, або логічне мислення. Емпіризм (грец.



– досвід) вважав чуттєве пізнання основним і вбачав

головну мету у дослідному вивченні об’єктів. Емпіризм близький до

сенсуалізму. Цієї точки зору дотримувались англійські філософи

XVII ст. Бекон, Локк, Гоббс, французькі матеріалісти XVIII ст. Так,

Гельвецій стверджував, що «знання людини ніколи не досяга%

ють більшого, ніж надають її чуття. Усе, що недоступне чуттям,

недоступне і для розуму». Якщо матеріалісти%емпірики

(Ф. Бекон, Локк, Гоббс, Кондільяк) вважали, що чуттєвий

досвід відображує у пізнанні об’єктивно існуючі речі, то на про%

тивагу їм суб’єктивно%ідеалістичний емпіризм визнавав єдиною

реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).

У західній філософії XX ст. абсолютизуються не просто

психічні переживання суб’єкта, а деякі об’єктивно існуючі

чуттєві сутності («нейтральні елементи» світу Маха, «чуттєві

дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела). Представники логіч%

ного позитивізму вважають, що емпіричні речення можуть бути

зведені завдяки логічним процедурам до регістрування свідчень

чуттєвого досвіду, а тому аналітичні (раціональні) речення без%

змістовні. Сучасні емпірики змушені все більше звертатися до

логіки і математики для побудови теоретичного знання.

Визнаючи чуттєвий досвід джерелом наших знань, діалек%

тичний матеріалізм не зводить до нього весь зміст знань і

підкреслює активну діяльність мислення.

Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний) визнає розум ос!

новою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірра%

ціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Як цілісна система

раціоналізм почав формуватися у Новий час внаслідок розвит%

ку математики і природознавства. На противагу середньовічній

схоластиці і релігійному догматизмові раціоналісти XVII–XVIII ст.

(Декарт, Спіноза, Ляйбніц) визнають основою порядку не%

скінченний причинний ланцюг, що пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових прин%

ципів і положень математики і природознавства, раціоналісти

намагалися вирішити питання: як знання, одержане в процесі

583

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного, загаль%

ного і необхідного характеру. Вони твердили, що наукового

знання можна досягти завдяки розуму, що є його джерелом і

критерієм істинності. Наприклад, до основної тези сенсуалізму

«немає нічого в розумі, чого раніше не було б у чуттях» раціо%

наліст Ляйбніц додав: «крім самого розуму», тобто здатності

розуму осягати не тільки окреме, випадкове (чим обмежується

чуттєве пізнання), а й загальне, необхідне.

Саме звернення до розуму як до єдиного джерела знань

привело раціоналізм до ідеалістичного висновку про існуван%

ня вроджених ідей (Декарт) або нахилів і задатків мислення,

незалежних від чуттєвості (Ляйбніц). Приниження раціоналіз!

мом ролі чуттєвого сприймання, у формі якого реалізується зв’я%

зок людини з зовнішнім світом, повело за собою відрив мис%

лення від реального об’єкта пізнання.

Кант, який намагався примирити ідеї раціоналізму і сенсуал%

ізму, вважав, що «будь%яке наше знання починається з чуття,

переходить потім до розсудку і закінчується у розумі» [15]. Ро%

зум, за Кантом, не може бути універсальним критерієм істини.

Щоб пояснити властивості знання, він вводить уявлення про

апріорність не тільки понятійних форм (як це було в класично%

му раціоналізмі), але і форм споглядання – простору і часу. Але

кантівській раціоналізм поширюється тільки на світ явищ, а не

на «річ у собі», об’єктивну реальність, де панує агностицизм.

У філософії Гегеля першопочатком і сутністю світу була

оголошена абсолютна ідея, або абсолютний розум, а процес

пізнання було перетворено на самопізнання розуму, який ося%

гає свій власний зміст. Врешті%решт, розвиток об’єктивного

світу виявляється у Гегеля чисто логічним, раціональним про%

цесом, а його раціоналізм набуває характеру панлогізму.

У західній філософії XIX і XX ст. віру в необмежену силу людсь%

кого розуму було втрачено (позитивізм, неопозитивізм та ін.); пе%

реважаючою стає критика класичного раціоналізму з його ідеа%

лами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної

діяльності людини. Ця критика ведеться як з позицій ірраціо%

налізму (фрейдизм, інтуїтивізм, прагматизм і екзистенціалізм),

Є. А. Подольська «Філософія»

584

так і в дусі помірного, обмеженого раціоналізму, пов’язаного

вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з

пошуком соціально%культурного підґрунтя і меж раціонально%

го (наприклад, у концепціях Вебера і Манхейма).

Таким чином, як у живому спогляданні, яке являє собою

єдність мислення і чуттєвого пізнання, так і в абстрактному

мисленні вирішальну роль відіграє практична діяльність. Орган%

ічна єдність живого споглядання, абстрактного мислення і прак%

тики забезпечує суб’єкту необмежені можливості пізнання

світу, включення у сферу пізнання усе нових і нових предметів,

які стають завдяки цьому об’єктами. За допомогою практики

суб’єкт успішно вирішує важливу проблему оцінки такої сут%

тєвої властивості одержаних знань, як істинність.

4 



На підґрунті пізнавальних здатностей

людини розгортається її творча діяльність,

розкривається її творча сутність.

Питання про сутність творчості по%різно%

му ставилося в різні історичні епохи. В ан%

тичній філософії творчість пов’язувалася з тимчасовим,

змінним буттям, а вічне, нескінченне вважалося вище від будь%

якої діяльності. Платон же розвиває вчення про Ерос як своєр%

ідну спрямованість людини до досягнення вищого («розумно%

го») споглядання світу. Середньовічні філософи сприймають

творчість як Бога, що вільно творить світ. Творчість, таким чи%

ном, являє собою вольовий акт, що викликає буття з небуття.

У період Відродження виникає культ генія, інтерес до самого

акту творчості. У XVIII ст. Кант аналізує творчу діяльність у

вченні про продуктивну здатність уявлення. Він вважає, що

генії творять начебто у стані натхнення, несвідомо, опосеред%

ковано свободою. Шеллінг підкреслює, що в творчості людина

доторкається до абсолюта.

Розгорнуту концепцію творчості розробив Бергсон: це –

процеси народження, зростання, визрівання в природі, а також

виникнення нових образів і переживань у сфері свідомості. У

екзистенціалізмі носієм творчого першопочатку вважається

особа як прорив природної необхідності і розумового цілепок%

585

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ладання. У XX ст. неопозитивізм, прагматизм та інструмен%

талізм розглядають творчість як винахідництво, мета якого –

вирішувати завдання, поставлене певною ситуацією (Дьюї). Для

Уайтхеда, Гуссерля, Гартмана творчість – це не діяльність, а

інтелектуальне споглядання.

Зрозуміло, що поняття творчості співвідноситься з понят%

тям «діяльність», а передумовою людської творчості є активність

матерії на всіх її рівнях і така атрибутивна властивість матерії,

як відображення. Лише свідомість людини набуває здатності,

відображуючи предмет, створювати нове. В ідеальному концен%

трується і відображення, і майбутня конструкція предмета,

відносин, ситуацій і дій. Лише на підґрунті ідеального можли%

ве створення нового, того, що не в змозі створити сама приро%

да, хоча, звичайно, це нове неможливе без опори на об’єктивні

закономірності.

Ідеальне як нове – це не просто відображення; той об’єкт,

який буде утворений на базі ідеального, сам буде відображенням

ідеального. Для творчості характерний рух не від об’єкта до

суб’єкта, а від суб’єкта до об’єкта. У цьому плані відображення

і творчість – різні явища. Свідомість людини не тільки відобра%

жує об’єктивний світ, а й створює його. Саме втворчості люди%

на виходить за межі того, що дає природа, і на основі цього

створює нове, що відповідає потребам, меті. І хоча відображен%

ня і творчість різні за характером, вони тісно взаємозв’язані, і

не тільки в тому розумінні, що творчість без відображення не%

можлива. Творчі компоненти наявні в людини і в складі чуттє%

вих уявлень, і в системі понятійних образів як у живому спог%

ляданні, так і в емпіричному і теоретичному.

У свідомості людини функціонують поняття, спрямовані в

майбутнє. Чуттєві відображення значною мірою зумовлюють%

ся практикою, тими новими творчими уявленнями, в яких

втілюється майбутнє.

Звичайно, у пізнанні немає двох паралельних, незалежних

механізмів, один з яких обслуговує відображення, а другий –

творчість. Виділити такі «механізми» неможливо, оскільки

творчість пронизує весь пізнавальний процес. Відображення

Є. А. Подольська «Філософія»

586

містить у собі творчість як внутрішній момент, як свою проти%

лежність, діалектичне заперечення. Творчість і відображення

взаємно доповнюють і взаємопронизують одне одного.

Таким чином, творчість і відображення – різні, але взаємо%

пов’язані феномени. Поширеним є розуміння творчості як

діяльності людини, що перетворює природний і соціальний світ

відповідно до своїх потреб і цілей людства на основі об’єктив%

них законів дійсності. Але при такому тлумаченні за межами

творчості залишається те, що має місце в релігійних, міфологі%

чних конструкціях, у мистецтві, на буденному рівні свідомості.

Іноді вважають, що творчість – це поява такого нового, що

має позитивну суспільну значущість, сприяє прогресивному роз%

виткові людства. Але тоді до творчості не включаються і творчість

дітей, і рішення людиною головоломки і деякі досягнення твор%

чої думки людей, що одразу не були визнані. При такому підході

ігноруються індивідуальні інтереси та індивідуальна творчість,

особисте розчиняється в суспільному. Крім того, прив’язування

творчості тільки до прогресу дає привід окреслити вузьке коло

явищ, за межами якого виявляються звичайно творчі ідеї і вчин%

ки, але реакційних класів і осіб, які діяли в інтересах реакційних

сил, але нетворчими навряд чи можуть вважатися. Точніше буде

обрати такий кут зору на творчість, який міг би охопити різно%

манітні її прояви – і прогресивне, і реакційне, і консервативне, і

нейтральне ставлення до прогресу. Хоча, звісно, соціально зна%

чущу творчість, що служить прогресу, слід кваліфікувати як вищу

форму творчої діяльності.

Без сумніву, творчість – це процес людської діяльності, що

створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Існують різні

види творчості: виробничо%технічна, винахідницька, наукова,

політична, організаторська, філософська, художня, міфологічна,

релігійна, повсякденно%побутова та інша, інакше кажучи, види

творчості відповідають видам практичної і духовної діяльності.

В отриманні нового знання велику роль відіграє логічне

мислення, способи і заходи утворення нових понять, закони

логіки. Але досвід пізнавальної діяльності свідчить, що для ви%

рішення наукових проблем недостатньо індуктивного або де%

587

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

дуктивно розгорнутого мислення. Важливе місце в цьому про%

цесі посідає інтуїція (лат. іntueor – пильно дивлюся), яка надає

пізнанню новий імпульс і напрям руху.

Кожній людині притаманні такі особисті здібності як уява

та інтуїція. Поширеність, загальність інтуїції підтверджують

численні спостереження над людьми в звичайних, повсякден%

них умовах. У нестандартних ситуаціях за умов обмеженості в

інформації суб’єкт діє нібито «передчуваючи», що потрібно дія%

ти так, а не інакше.

Приклади інтуїції – очевидне уявлення про структуру мо%

лекули бензолу, яке виникло в Кекуле, або про будову атома в

Резерфорда, поява поняття про кватерніони у Гамільтона або

про нейтрино в Паулі.

В історії філософії поняття інтуїції вміщувало різний зміст.

Під інтуїцією розуміли форму безпосереднього інтелектуально!

го знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція) . Так, Пла%

тон стверджував, що споглядання ідей (про% образів речей чут%

тєвого світу) є видом безпосереднього знання, яке приходить

як раптове понадчуттєве прояснення, до якого веде тривала

підготовка розуму. Починаючи з античності, інтуїція протистав%

лялась не тільки чуттєвим формам пізнання, а й логічному

мисленню. Декарт, наприклад, розумів під істиною «не хиткі

свідоцтва чуття і облудне судження безладної уяви, а поняття

ясного і уважного розуму».

Гегель у своїй системі суміщав безпосереднє і опосередко%

ване знання. Фоєрбах трактував інтуїцію як пізнання у вигляді

чуттєвого споглядання (чуттєва інтуїція). Під істиною розумі%

ли і інстинкт, який безпосередньо, без попереднього навчання

визначає форми поведінки організму (Бергсон), і прихований,

несвідомий першопринцип творчості (Фрейд). Інтуїцію Берг%

сон пов’язував з інстинктом, пізнанням живого, мінливого, із

синтезом, а логічне – з інтелектом, аналізом.

Матеріалістична діалектика вбачає позитивну якість інтуїції

в характеристиці моменту безпосередності у пізнанні (не спи%

рається на логічний доказ), що являє собою єдність чуттєвого і

раціонального. Процес наукового пізнання, а також різні фор%

Є. А. Подольська «Філософія»

588

ми художнього опанування світу не завжди здійснюються в

розгорнутому, логічно і фактично доказовому вигляді. У про%

цесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються усі ті ознаки, за

якими здійснюється висновок, і ті засоби, за допомогою яких

він робиться.

Отже, інтуїція – це своєрідний тип мислення, коли окремі

ланцюги процесу мислення проносяться у свідомості більш!менш

підсвідомо, а чітко усвідомлюється тільки результат думки –

істина. Інтуїції буває достатньо для того, щоб угледіти істину,

але її замало, щоб запевнити в цій істині інших і самого себе.

Таким чином, інтуїція – це здатність осягнення істини

шляхом прямого її вбачання без доказового обгрунтування.

Інтуїції притаманні раптовість і неусвідомленість. Нерідко

рішення проблем (пошук нового поняття, теми, ідеї та ін.) при%

ходило раптово, випадково в непридатних для творчості умо%

вах, які контрастують з умовами цілеспрямованого наукового

пошуку. Інтуїтивне «убачання» здійснюється не тільки випад%

ково і раптом, але й без чіткої усвідомленості засобів і шляхів,

які приводять до результату. Інтуїція містить такі етапи:

 накопичування і неусвідомлений розподіл образів і абст%

ракцій у системі пам’яті;

 їх неусвідомлене комбінування і переробка для вирішен%

ня певного завдання;

 чітке усвідомлення завдання;

 несподіване для даної людини знаходження рішень.

Залежно від специфіки діяльності суб’єкта визначаються

особливості інтуїції історика, лікаря, біолога%експериментатора,

сталевара та ін. Виділяються такі види інтуїції, як технічна, на%

укова, буденна, лікарська, художня тощо.

За характером новизни інтуїція буває стандартизована і

евристична. Першу з них нерідко називають інтущією%редук%

цією. Приклад – лікарська інтуїція С. П. Боткіна. Відомо, що

поки пацієнт проходив 7 метрів від дверей до столу, Боткін

ставив попередній діагноз, уявно застосовуючи певну «матри%

цю» – схему. Евристична ж інтуїція пов’язана з формуванням

принципово нового знання. Той же С. П.Боткін як учений%

589

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

клініцист, який розробляв теорію медицини, неодноразово ви%

користовував таку інтуїцію у своїй науковій діяльності. Вона

допомогла йому, наприклад, висунути гіпотезу про інфекційну

природу катаральної жовтяниці («хвороби Боткіна»).

До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать

такі:

 фундаментальна професійна підготовка суб’єкта, глибоке

знання проблеми;

 стан проблемності, пошукова ситуація;

 напружені зусилля вирішити проблему;

 наявність «підказки», що є «пусковим механізмом» для

інтуїції.

У ролі такої реалізаторної причини для Ньютона, як відо%

мо, було яблуко, яке впало йому на голову і викликало ідею

всесвітнього тяжіння; для інженера С. Броуна – висяче між

гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею висячого

мосту; для Ф. А. Кекуле – змія, яка вхопила свій власний хвіст.

Важливість для інтуїції підказів, за якими стоять аналогії,

загальні схеми, принципи, веде до певних практичних рекомен%

дацій: суб’єктові, який знаходиться в творчому пошуку, необх%

ідно прагнути не тільки до максимуму інформації зі своєї спец%

іальності і суміжних дисциплін, але й до розширення діапазону

своїх інтересів, включаючи музику, живопис, художню, науко%

во%фантастичну і детективну літературу, науково%популярні

статті, суспільно%політичні журнали; чим ширший світогляд

людини, тим більше буде факторів для дії інтуїції.

  

  



Наші знання про закони приро%

ди і суспільства, перевірені практи%

кою, є знаннями, що правильно

відображують світ, тобто знаннями

вірогідними, які мають значення

істини. Питання про істинність нашого знання – основні пи%

тання теорії пізнання, найважливіші для будь%якої науки. Якщо

наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта.

Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших.

Не було жодного філософа, який не ставив би питання про

Є. А. Подольська «Філософія»

590

істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив

істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли в думці пов’я%

зується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у

самій дійсності пов’язане. Зв’язок думок у процесі роздумів і

доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а

мають об’єктивні засади у зв’язках самого буття. Арістотель

виявив необхідні закони нашого мислення, які не залежать від

волі людей і дотримування яких є обов’язковим у процесі до%

казу. Цю традицію в розумінні істини було продовжено у Но%

вий час переважно в матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну,

незмінну і абсолютну властивість ідеальних об’єктів (Платон,

Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його

апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм,

починаючи з Фіхте, вніс у трактування істини діалектичний

підхід. За Гегелем, істина являє собою діалектичний процес

розвитку знання, в якому досягається відповідність поняття

предмета думки.

З точки зору суб’єктивно%ідеалістичного емпіризму, істина –

це або відповідність мислення відчуттям суб’єкта (Юм, Рассел),

або співпадання ідей з намаганнями людини досягти успіху

(прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена%

ріус). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість ре%

чень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуан%

каре) виходить з того, що дефініція істини і її зміст мають

умовний характер. Як форму психологічного стану особи

сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість

концепцій істини у сучасній західній філософії характеризу!

ються запереченням об’єктивного змісту знання.

Саме об’єктивність і конкретність істини як знання, яке

відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне

розуміння істини від ідеалістичного. Об’єктивність істини

означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини,

ні від людства. Конкретність істини виявляється в тому, що

істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об’єкт,

фрагмент об’єктивної реальності.