Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

561

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії

пізнання пов’язувалися з дослідженнями історичного розвит%

ку форм практичної і пізнавальної діяльності.

Фоєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу,

довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних

перешкод, що в людини якраз стільки органів чуття, скільки не%

обхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим

ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні зако%

номірності об’єктивного світу, абстрактне мислення людини. У

філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудува%

ти таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь%яких

припущень про реальність. Кант стверджував залежність реаль%

ності від самого пізнання: об’єкт, за Кантом, існує сам по собі

лише у формах діяльності суб’єкта. Після Канта німецька класич%

на філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онто%

логічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв’язок суб’єкта і

об’єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протис%

тавлення. За Гегелем, суб’єкт і об’єкт тотожні, бо підґрунтя діяль%

ності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсо%

лютним суб’єктом, який має об’єктом самого себе.

Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм

і обгрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолют%

ною ідеєю. «Прихована сутність Всесвіту, – писав він, – не

володіє силою, яка була б спроможна дати опір розумовому

пізнанню, вона повинна перед ним відкритися, розгорнути пе%

ред його очима багатство і глибини своєї природи і дати йому

вдовольнитися ними». Гегель стверджував, що людина здатна

пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю при%

родою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософсь%

ку систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, аб%

солютною істиною в останній інстанції. Однак, заперечуючи

первинність матерії, об’єктивний ідеаліст наділяє вищою актив%

ністю «світову ідею», все ж принижує пізнавальні можливості

людини. Але більшість ідеалістів, відділяючи свідомість від ма%

терії, заперечують можливість пізнання сутності речей. Таку

позицію, як правило, займає і суб’єктивний ідеалізм.

Є. А. Подольська «Філософія»

562

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно

пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії

філософії склалися дві позиції: пізнавально!оптимістична і

агностична.

Філософські напрями, які заперечують можливість пізнан!

ня зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агности%

цизм зародився ще в стародавньогрецькій філософії. Протагор

у V ст. до н. е. мав сумніви в існуванні богів. «Про богів, – пи%

сав він, – я не можу знати, є вони, чи немає їх, тому що багато

всього перешкоджає такому знанню – і питання темне і людсь%

ке життя коротке» [20]. Різним людям притаманні різні знан%

ня, різні оцінки одних і тих самих явищ, а тому «людина є міра

всіх речей». Таким чином, філософ робив висновок про немож%

ливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущо%

го»), знання про сутність навколишніх явищ.

У школі софістів ставилась мета обгрунтувати будь%які суд%

ження, точки зору, удаючись навіть до логічних передержувань

і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму

Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось

здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде

істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося

перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про

предмет (його сутність) може бути з рівним правом протистав%

лене твердження, яке йому суперечить. Саме такий хід думки

привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був ви%

ражений у поглядах англійського мислителя Юма (1711–1776)

і в концепції німецького філософа Канта (1724–1804).

Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі самі по

собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм

не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, а й мав сумн%

іви щодо об’єктивної реальності світу. Ми, говорив він, маємо

справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчут%

тями. Усе наукове пізнання, всі закони природи, на його думку,

суть порядок, до якого звикають люди. Силою звички людина

складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у

563

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм

одержав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб’єктивну

причинність – нашу звичку, наше очікування зв’язку одного

явища з іншим і фіксацію цього зв’язку у відчуттях. За межі цих

психічних зв’язків ми проникнути не можемо. «Природа, –

стверджував Д. Юм, – тримає нас на поважливій відстані від

своїх таємниць і надає нам лише знання небагатьох поверхо%

вих якостей об’єктів, приховуючи від нас ті сили і принципи,

від яких цілком залежать дії цих об’єктів» [43].

Поставивши проблему «Що я можу знати?», Кант розгор%

нув її в «Критиці чистого розуму» в питання «Як можливе

апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розпало%

ся на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можли%

ва математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) в

ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або ду%

шевні сили людини, які лежать у фундаменті кожної з цих сфер

пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безпе%

рервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання

завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися

«речі самі по собі» [14]. Скільки б ми не заглиблювались у яви%

ща, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони

насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального

скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного

забобону про всесильність наукового знання, проти переоцін%

ки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у

собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма, Кант не заперечував існування зовні%

шнього світу, який впливає на органи чуття людини, спричи%

нюючи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Кан%

та. Але, визнаючи об’єктивне існування речей, Кант, слідуючи

за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що

являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому

Кант називав їх «речами в собі». З точки зору Канта, людина

пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину,

тобто пізнає тільки явища. «Ми, – говорить Кант, – можемо

Є. А. Подольська «Філософія»

564

пізнати об’єкти тільки такими, якими вони нам являються, а не

такими, якими вони можуть бути насправді».

Агностицизм досить поширений у сучасній західній філо%

софії і навіть у природознавстві. Такі напрями філософії, як праг%

матизм, логічний позитивізм, екзистенціалізм та інші течії ста%

ранно захищають агностицизм, вони використовують його як

засіб, за допомогою якого намагаються підірвати довіру до нау%

кової теорії. Звичайно, сучасні західні філософи не заперечують,

що наука має значні досягнення в пізнанні світу. Але ці досяг%

нення вони намагаються розтлумачити у дусі агностицизму.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які

супроводжуються невпинною зміною одних теорій іншими,

руйнуванням старих понять і виробленням нових наукових

ідей, які відповідають усе більш глибшому проникненню людсь%

кого розуму в сутність мікросвіту і більш широкому обсягу

макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову від вірного

наукового пізнання і представити всі досягнення науки як

вияв абсолютної відносності нашого пізнання. Така абсолюти%

зація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве

виявлення в «теорії конвенціоналізму» (від лат. conventio – зго%

да), яка була висунута ще на початку XX ст. французьким ма%

тематиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією

теорією, всі основні принципи науки є результатом конвенції

(згоди) між вченими і не мають ніякого об’єктивного змісту.

Послідовник Пуанкаре Карнап у 30%ті роки XX ст. сформу%

лював принцип терпимості, згідно з яким у підґрунтя будь%якої

природничо%наукової теорії можна покласти систему аксіом і

правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору «ра!

дикального конвенціоналізму», сутність якого полягає в тому, що

зображення світу в науці залежить від вибору понятійного апа%

рату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціо%

налізму є і у неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі.

Неспроможність конвенціоналізму виявляється у запереченні

об’єктивної основи конвенцій у науці, в ігноруванні меж, у яких

угоди в науці мають силу. Ці межі зумовлені самою дійсністю,

565

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, гео%

метрій, формалізмів, мов тощо) лежить об’єктивно існуюче

різномаїття явищ зовнішнього світу.

Зрозуміло, що обсолютизація відносності наукових знань

серед учених є результатом насамперед незнання ними діалек%

тики, яка дає наукове розуміння співвідношення абсолютного

і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм – явище не випадкове. Гносеологічні

корені агностицизму складаються, по%перше, з того, що агности%

цизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових

знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість до!

стовірності знань. По%друге, агностицизм перебільшує, розширює

відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолюти%

зує критичне ставлення до показань органів чуття і в силу цього

проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По%третє,

гносеологічні корені агностицизму – в складності і суперечливості

самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям

агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовніш!

нього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб’єктивні

моменти в процесі відбиття об’єктивного світу і його законо%

мірностей. Цим значною мірою пояснюється те, що агностицизм

досить поширений не тільки в сучасній західній філософії, соц%

іології, а навіть у природознавстві.

Наука й суспільна практика на кожному кроці виявляють

недосконалість агностицизму. Вони все глибше і повніше роз%

кривають закономірності об’єктивного світу. Те, що було не%

відомим для нас ще вчора і являло так звану «річ у собі», стає

відомим і перетворюється на «річ для нас».

Аналіз проблем теорії пізнання в західній філософії XX ст.

характеризується такими особливостями. Вперше в історії теорії

пізнання ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм) по%

єднується з онтологізмом, тобто з певними припущеннями про

реальність і її властивості («нейтральні» елементи світу Маха,

«чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела і т. п.). Друга

особливість сучасної західної філософії полягає в появі на%

прямів (логічний позитивізм, неопозитивізм, аналітична філо%

Є. А. Подольська «Філософія»

566

софія), які заперечують осмисленість теорії пізнання (як і всієї

філософії). З точки зору логічного позитивізму ідеалом осмис%

леності є наукове знання: всі речення науки можна розділити

на синтетичні (висловлювання емпіричних наук) і аналітичні

(істини логіки, математики); класичні ж філософські проблеми

(відношення суб’єкта і об’єкта, природа реальності та інші) не

мають смислу, мають характер псевдопроблем.

Екзистенціалізм, на противагу неопозитивізму, надає кри%

тиці теорію пізнання (і всю класичну філософську «метафізи%

ку») за близкість до правил, які прийняті для формулювання

питань у науці або буденній мові. У II половині XX ст. більше,

ніж будь%коли раніше, стала очевидною неспроможність пре%

тензій різних напрямків ідеалістичної гносеології на вирішен%

ня основних проблем теорії пізнання.

Які ж основні положення і принципи філософської теорії

пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони

зводяться до такого: теорія пізнання – це теорія про законо!

мірності правильного відображення у свідомості людини зовні%

шнього світу і його законів, це вища форма відображення

дійсності. Сам процес відображення, який здійснюється у прак%

тичній діяльності людини, являє собою здатність людського

мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри

повноти і точності існуючі поза ним об’єкти, їх властивості,

якості зв’язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є по%

няття, судження і умовиводи, які виражаються в матеріальній

оболонці – в словах, мові, тобто в мозку людини формуються

суб’єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. Наприк%

лад, дерево і думки про дерево відносяться одне до одного як

матеріальне та ідеальне. Думка про будь%яке дерево відображає

дерево, є копією, знімком, його зображенням, але сам пізнаваль%

ний образ не має тих об’єктивних властивостей, що притаманні

відображеному в ньому предметі: думка про дерево не має ко%

ренів, листків, стовбура, воно не цвіте, з нього не можна як із

справжнього дерева приготувати дрова і розтопити піч. Точне

відображення властивостей об’єкта, пізнавальний образ, тобто

567

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ідея дерева не має властивостей дерева. Тому пізнання є не

матеріальним, а духовним виробництвом, створенням не самих

речей і їх властивостей, а їх ідеальних образів – ідей, понять,

уявлень, тобто в мозку людини формуються тільки суб’єктивні

образи зовнішнього світу. Ці образи називаються суб’єктивни%

ми, тому що вони існують тільки в свідомості суб’єкта. У формі

цих суб’єктивних образів проходить усе наше пізнання.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом

відображення є об’єктивно існуючий матеріальний світ. Ніяке

пізнання неможливе без дії предметів об’єктивного світу на

нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов,

реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в

нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів,

уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які думки не виникали б у голові людини, вони є ні чим

іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх власти%

востей, зв’язків і відносин, тобто мають об’єктивний зміст. Тому

процес пізнання повинен бути органічно зв’язаним з предме%

тами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Матеріалістич%

на теорія пізнання не роз’єднує, подібно агностицизму, люди%

ну і природу, а навпаки, об’єднує, зближує їх. Мозок людини і

зовнішній об’єктивний світ – це два якісно різних види матерії,

один з яких відображає інший. Визнання природи, об’єктивно%

го світу, його предметів і явищ в якості єдиного джерела наших

знань складає підґрунтя теорії пізнання.

Отже, пізнання – це складний, діалектично суперечливий про!

цес постійного відтворення у свідомості, в системі ідеальних образів

сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя сусп!

ільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворен!

ня понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною

навколишнього світу, який у міру заглиблення і розвитку знань

усе повніше й багатобічніше перетворюється людьми.

У цьому полягає сутність пізнання, і втіленням її є системи

знань, які утворюються в ході складної діяльності людей і відби%

ваються в мові і спеціальних знакових моделях різних наук, а

також у продуктах матеріальної практики людства.

Є. А. Подольська «Філософія»

568

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що

пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впли%

ву на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином зав%

дяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практич%

ної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять

суспільно%виробнича, соціально!політична, науково!експеримен!

тальна, сімейно!побутова та інша практична діяльність людей.

Тільки в процесі практичної зміни природи і змін суспільного

життя в людини формується певне ставлення до явищ об’єктив%

ного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу,

встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що

цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркаль%

не мертве відображення матеріального світу і його законів у

свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і супе!

речливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ,

як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого

знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання зумовлюєть%

ся складністю і суперечливістю самого об’єкта пізнання, склад%

ністю і суперечливістю навколишнього світу. Тому пізнання не

може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу

пізнання є тільки відображенням діалектики об’єктивного світу.

Світ знаходиться в процесі неперервної якісної зміни, розвит%

ку, постійного відновлення, тому й наші знання про світ не

можуть бути постійними, незмінними, придатними для всіх

часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово твор%

чим відображенням реального світу, бо його результатом є не

створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в іде%

альних образах дійсності і можливості того, що може статися у

майбутньому.

Зрозуміло, що людське пізнання – це неперервний процес

уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін

дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку

дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухоми%

569

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ми, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання

того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо

він здійснюється вірно, повинен відтворювати об’єктивну лог%

іку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у

головному і основному повинен співпадати з історичним хо%

дом розвитку процесу, речі.

 – 

,   

.

' 

Одним з важливих принципів

теорії пізнання є й те, що гносеоло%

гія на відміну від агностицизму ви%

ходить з визнання того, що наші

знання про закони природи, пере%

вірені досвідом, суспільно%історич%

ною практикою, є вірогідними знан%

нями, які мають значення істини. Підґрунтя всього пізнання

становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для

потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практич%

ної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні

уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її,

набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалеж%

но від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети

і явища природи просто тому, що останні діють на органи па%

сивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина – не па%

сивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство,

що між людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль

у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає при%

роду і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна було зу%

стріти поняття «досвід», «практика», але в ці поняття вкладав%

ся зовсім інший зміст, ніж вкладає сучасна філософія. У них

йшла мова про експеримент, про особистий індивідуальний

досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у

пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як

діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів практику тільки

як духовну діяльність, «вольову діяльність ідеї».

Суб’єктивно%ідеалістична філософія вбачала в практиці

тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею

Є. А. Подольська «Філософія»

570

людини. Таку волюнтаристську точку зору на практику про%

водили Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасно%

го суб’єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив прак%

тику до «релігійного досвіду», тобто чисто духовної діяльності.

Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне,

вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як «родової»

істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної

діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична діяльність має усвідомлений харак%

тер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак%

тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не озна%

чає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід

зауважити, що в діалектичному взаємозв’язку теорії і практики

пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому тео%

рія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її тео%

ретичного коментування. Вона покликана випереджати практи%

ку, виявляти об’єктивні потреби і тенденції соціального розвитку.

Практика – це матеріальна, чуттєво!предметна, цілепокла!

даюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і пере!

творення природних і соціальних об’єктів і становить загальну

основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні

під практикою мають на увазі усі види чуттєво%предметної діяль%

ності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, на%

приклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по!

треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих

актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо%

могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, є кри%

терієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання.

Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матері%

альна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої

дійсності. Вона з’єднує і співвідносить об’єкт і дію, котра

здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії ви%

являється істинність думки.