Подольська Є. А. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
571
Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
Практика – це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна
діяльність людей, спрямована на перетворення природи і сусп!
ільства, на пристосування природного і суспільного середовища до
потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілес!
прямована діяльність людей, яка веде до перетворень об’єктив!
ного світу.
Суспільно%історична практика людей включає в себе безліч
форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.
Основним і вихідним видом суспільної практики є насам%
перед матеріально!виробнича діяльність людей, пов’язана
зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме
в процесі матеріальної виробничої практики людина
пізнає предмети і явища об’єктивного світу, його законо%
мірності, ставлення людини до природи. На основі цієї
практики розгортається суспільне буття, тобто реальний
процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість.
Але суспільна практика не обмежується тільки однією
виробничою стороною. До практики входять і інші види
суспільної діяльності.
Соціальна діяльність, відносини між класами, націями,
державами, діяльність держави, політичних партій, рухів,
діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.
Науково!пізнавальна діяльність: до поняття практики вхо%
дить також експеримент (виробничий, природничо%нау%
ковий і соціальний).
До практики входить також діяльність людей у сфері
сімейного і побутового життя, що являє собою певну су%
купність матеріальних та ідеологічних відносин. Практич%
на діяльність у сфері сімейно%шлюбних відносин – госпо%
дарчо%побутова, за своїм характером принципово не
відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж
дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері
ідеологічних відносин.
У такому широкому розумінні практика і становить основу
всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико%
пізнавальну і гносеологічну роль.
Є. А. Подольська «Філософія»
572
Проблема практики в пізнанні – це проблема взаємодії суб’єкта
і об’єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної
філософії під суб’єктом розуміли людину як особливу природ%
ну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати
себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна
сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишньо%
го світу. Об’єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що
існує поза суб’єктом і його діяльністю і активно впливає на
суб’єкт. Тому зв’язок між суб’єктом і об’єктом виявлявся
зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того,
що суб’єкт пасивно сприймає об’єктивний світ.
У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб’єктом
пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й
як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з інши%
ми людьми. Людина може бути суб’єктом тільки як член сусп%
ільства, включений до системи суспільних відносин.
Суспільний характер має не тільки суб’єкт, але й об’єкт, з
яким на основі практики суб’єкт взаємодіє. Суб’єкт взаємодіє на
кожній сходинці свого розвитку не з усім об’єктивним світом,
а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається
до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі
пізнання. Наприклад, електрон як об’єктивна реальність став
відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був
об’єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвит%
ку суспільства, визначивши який можна з’ясувати, котрий пред%
мет природи стане об’єктом пізнавальної діяльності людей.
Таким чином, об’єктом пізнання на кожній історичній схо%
динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся
об’єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у
взаємодії із суб’єктом у його практичній діяльності. Точніше,
об’єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залуча%
ються до сфери трудової діяльності.
Отже, обов’язковою умовою пізнання на основі практики
виступають взаємодії між суб’єктом і об’єктом. Вирішальним у
цьому експерименті є об’єкт, бо він зумовлює можливості влас%
ної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдя%
573
Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
ки активній, перетворюючій діяльності суб’єкта, тобто в діалек%
тичній взаємодії суб’єкта і об’єкта. Активною стороною тут ви%
ступає суб’єкт.
Які ж гносеологічні функції практики?
По%перше, вона зв’язує суб’єкт пізнання, тобто людину
з об’єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення лю%
дини до явищ об’єктивного світу не може бути зрозумілим,
якщо не враховувати роль практики як своєрідної з’єднуваль%
ної ланки між пізнавальною свідомістю і об’єктом пізнання.
Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практи%
ки. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрун%
тування його. У цьому відношенні практика виступає як
джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати,
вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матер%
іал, який свідчить про практичну обумовленість найважлив%
іших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати
були одержані людьми з різних продуктів живлення. В ре%
зультаті багатьох «проб і помилок» емпіричним шляхом
люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й
лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом
було знайдено дозування лікарських речовин.
По%друге, зв’язок практики з процесом пізнання поля%
гає в тому, що саме пізнання об’єктивного світу зумовлене по!
требами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані су%
часного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі
людського знання виникли з практичних потреб суспільства.
Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності
визначати успішне мореплавання людей, геометрія була пород%
жена потребою виміру земельних площин, фізика – з необхі%
дності знати будову і властивості матерії з метою практично%
го оволодіння силами природи. Під впливом практичних
потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з’явились і
виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (ра%
діоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космо%
навтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки
виникають і розвиваються з потреб практики.
Є. А. Подольська «Філософія»
574
По%третє, практика вказує людині об’єкт пізнання, який
виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої
дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Прак%
тика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який
підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує
сам об’єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і на%
прям його розвитку.
Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним
обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.
Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього
пізнання.
Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випад%
ку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є
не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для
задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і лю%
дини. Практичне втілення ідей, перетворення їх у предметний
світ являє собою опредмечування. Знання опредмечуються не
тільки в мовній формі, але й у творах матеріальної культури. З
переходом від абстрактного мислення до практики пізнаваль%
ний процес не переривається. Виявлені на практиці мінуси
теорії потребують подальших теоретичних розробок, тобто ви%
никає необхідність в абстрактному мисленні, а частіше всього і
в накопиченні нових експериментальних даних, що припускає
включення до пізнавального процесу органів чуття. Так взає%
модіють теорія і практика за умов вирішальної ролі останньої.
Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу
роль, адже практика:
основа наукового пізнання;
вихідний пункт пізнавального процесу;
рушійна сила розвитку пізнання;
критерій його істинності;
кінцева мета.
Таким чином, пізнання – це процес активного цілеспрямо%
ваного відображення матеріального світу в свідомості людини.
Це відображення є складний процес руху людського пізнання
від незнання до знання, від неточного знання до знання більш
575
Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнан%
ня існування об’єктивного світу і відображення його в мозку
людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину приро%
ди і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всьо%
го процесу пізнання є практика – критерій істини.
6 2
Відображення світу у свідомості
людини на основі практики відбу%
вається у двох формах: чуттєвій і ра!
ціональній, розумовій.
Процес пізнання завжди почи%
нається з безпосереднього живого
споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в прак%
тичній діяльності з предметами і явищами. Основні форми чут/
тєвого пізнання:
відчуття;
сприймання;
уявлення.
Першою і початковою формою і джерелом чуттєвого пізнан!
ня є відчуття. Це безпосередній зв’язок свідомості із
зовнішнім світом, це перетворення енергії зовнішнього подраз%
ника у факт свідомості. Предмети і явища насамперед діють на
наші органи чуття. Людина має п’ять органів чуття: зір, слух,
дотик, нюх, смак. Вони виступають тими «вікнами», через які
в нашу свідомість проникають відомості про навколишній світ.
Кожний з органів чуття виконує певні функції. Наприклад,
завдяки зору ми сприймаємо колір, форми предметів, світ в усій
його барвистості і різноманітності; дотик дає нам знання про
твердість, пружність, шорсткість предметів; завдяки слухові ми
сприймаємо різні звуки і одержуємо можливість користувати%
ся звуковою мовою, яка нерозривно пов’язана з теоретичним,
науково%абстрактним мисленням, що є вищим етапом пізна%
вального процесу.
У людини досить органів чуття для всебічного пізнання ма%
теріального світу в його сукупності і цілісності. Відчуття є коп%
іями явищ і предметів, суб’єктивними образами об’єктивного
світу. Вони суб’єктивні не в розумінні викривлення дійсності,
Є. А. Подольська «Філософія»
576
а в тому розумінні, що ці образи знаходяться у свідомості, на%
лежать суб’єкту, що вони є ідеальними процесами, функцією
певним чином організованої матерії. І хоча вони суб’єктивні за
формою, але об’єктивні за змістом, оскільки вірно відображують
світ і його явища. Втім, суб’єктивні ідеалісти Берклі, Юм, Мах,
Авенаріус спотворювали питання про відчуття, вважаючи, що
людина може сприймати лише свої власні відчуття, а не пред%
мети матеріального світу. Весь світ вони сприймали як комп%
лекс відчуттів, а тому самі відчуття, на їх думку, – єдина ре%
альність, вони первинні і не мають ніякого об’єктивного змісту.
Що ж дають нам відчуття як найпростіша форма чуттєвого
пізнання? Завдяки відчуттям у нашій свідомості відображують%
ся лише окремі властивості предметів і явищ. Наприклад, якщо
ми спостерігаємо будь%яку рослину, то завдяки зору відчуває%
мо її форму, колір, величину. Нюх установлює запах рослини,
відчутність надає відомості про характер поверхні стовбура,
листя, тобто окремі відчуття відображають не всі властивості
предмета, а лише одну або кілька. Цілісність же образу пред%
метів відображується у свідомості людей завдяки більш високій
формі чуттєвого пізнання – сприйманню.
Сприймання є більш досконалою формою, його підґрунтям
виступає відчуття. Але якщо відчуття дають нам лише образи
одиничних ознак предметів, то сприймання відображує пред%
мети в їх цілісності, у сукупності усіх властивостей. Тому сприй/
мання – це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості
людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матері!
ального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей,
сторін, які відображені у відчуттях. Здатність сприймання
відображувати предмети в цілому зумовлена природою самого
предмета, в якому різні ознаки і властивості знаходяться у не%
розривній єдності. Чуттєве сприймання є, таким чином, уза!
гальненням відчуттів окремих властивостей, ознак предмета в
цілісний образ. Це більш складний ступінь відображення люди%
ною зовнішнього світу.
Наступною формою чуттєвого пізнання і до того ж більш
розвиненою є уявлення, котрі походять з чуттєвих сприймань,
577
Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
але, на відміну від них, безпосередньо не зв’язані з предмета%
ми. Уявлення – це чуттєвий образ тих предметів, які колись
безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за
«відбитками», які збереглися в мозку за умов відсутності самого
предмета. Звісно, цей образ буде більш блідий, без подробиць,
але будуть відображені лише самі головні і загальні риси.
Саме в уявленнях закріплюються знання, які одержані в
процесі чуттєвого пізнання, а тому уявлення більше, ніж інші
форми чуттєвого пізнання, пов’язані з діяльністю мислення і
відіграють досить значну роль на ступені абстрактного мислен%
ня. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що
з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації,
будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких
вона сама ніколи не бачила. Такий процес поєднання і перетво%
рення різних уявлень у цілісну картину нових образів нази%
вається уявою, що має велике значення в мистецтві, техніці,
науці і взагалі всюди, де потрібна творчість, а не просте копію%
вання явищ життя.
Отже, уявлення порівняно зі сприйманням становить більш
узагальнений образ дійсності і є за своєю сутністю сходинкою
до логічного або раціонального відображення дійсності.
Таким чином, відчуття, сприймання і уявлення, які виника%
ють внаслідок дії на наші органи чуття матеріального світу, є
формами чуттєвого пізнання.
Чи може процес пізнання обмежитись тільки чуттєвим
пізнанням? Зрозуміло, що чуттєве пізнання дає знання окре%
мих сторін речей і зовнішніх зв’язків між ними, знання одинич%
ного і не спроможне розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між
предметами і явищами, їх неможливо безпосередньо бачити або
відчувати, а можна виявити тільки на шляху логічного, абстрак%
тного мислення, котре спирається на суспільну практику. Це
вже якісно новий і вищий етап пізнання.
Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення –
це глибокий діалектичний стрибок у пізнанні, сутність якого
полягає в тому, що людина завдяки абстракції відволікається від
усього другорядного, виділяючи сутність речей, їх внутрішні
Є. А. Подольська «Філософія»
578
закономірності, тобто людина в процесі абстрактно%логічного
мислення виходить за межі наявних чуттєво%конкретних об%
разів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення –
це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини
суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних
зв’язків речей і явищ.
Процес абстрактного, логічного мислення
здійснюється
також у трьох основних формах:
поняттях,
судженнях,
умовиводах.
Поняття – це така форма мислення, в якій відображують!
ся найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості,
якості різних речей і явищ та їх стосунки. Утворення понять –
тривалий науковий процес, у якому беруть участь цілі поколі%
ння людей. Вони виникають як наслідок тривалої узагальнюю%
чої, абстрагуючої діяльності нашої думки, завдяки великій
кропіткій переробці в процесі пізнання множини даних чуттє%
вого пізнання. Вивчаючи предмети і явища за допомогою
органів чуття, людина порівнює, зіставляє їх, відволікаючись від
усього другорядного, випадкового, і виділяє в них загальні риси.
Саме ці загальні, необхідні і суттєві риси предметів і явищ відоб%
ражуються в поняттях. Наприклад, абстрагуючись від конкрет%
них особливостей кожного конкретного виду тварин, людина
за допомогою мислення установлює загальні риси, притаманні
всім тваринам, і відображує їх у понятті «тварина». Поняття
«людина» відображує основні риси всіх людей (біологічна, соц%
іальна істота), відволікаючись від конкретних рис характеру,
кольору волосся, віку тощо.
Характеризуючи складний науковий процес формування
понять, Горький писав, що «всі явища природи одягнуті робо%
тою нашого розуму в слова і оформлені у поняття». Рух повітря
ми назвали словом «вітер» і залежно від сили впливу на наше
тіло розмежували його на тихий, сильний, поривчастий, теплий,
вологий, жагучий і т. ін. Говорячи «земля», ми включаємо в це
поняття родючий чорнозем, суглинки, неплідні піски, кам’яні
579
Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
скелі, болото. Отже, кожне наше поняття – результат вікових
спостережень, порівнянь.
За своєю глибиною і широтою відображення дійсності по%
няття можуть бути різними: одні з них узагальнюють риси не%
великої кількості предметів (стіл, олівець, сірка, ялинка), інші –
більш широке коло предметів і явищ (наприклад, рослина, тва%
рина, метали), а треті охоплюють і відображують загальні влас%
тивості, притаманні всім предметам і явищам матеріального
світу («матерія», «свідомість», «простір», «час», «необхідність»
та ін.). Останні поняття є безмежно широкими і називаються
категоріями.
Кожна наука, узагальнюючи явища об’єктивного світу,
оперує поняттями, які відображують те чи інше коло явищ.
Наприклад, фізика виробила поняття «маса», «енергія», біо%
логія – «спадковість», «вид», «мінливість», філософія –
«рух», «буття», «ідеальне», хімія – «атом», «молекула», «ве%
личина», «валентність».
Поняття як форми абстрактного мислення так само як
і чуттєві сприймання є образами, копіями, знімками явищ
об’єктивного світу, тобто вони об’єктивні за своїм змістом,
за своїм джерелом.
Оскільки у поняттях відображуються речі, явища у їх зміню%
ваності, русі, то й самі поняття рухомі, змінювані, бо поглиблю%
ються наші знання про зовнішній світ, і на зміну старим понят%
тям приходять нові, які точніше відображують дійсність
(наприклад, радіолокація, біоніка, комп’ютер та інші).
Другою формою логічного мислення є судження. Щоб
відобразити взаємозв’язок і взаємозалежність явищ, поняття
вступають у певні зв’язки одне з одним у вигляді суджень.
Мислити – це значить судити про щось, міркувати, виявляти
певні зв’язки і відношення між різними сторонами предметів
або між предметами. Судження – це така форма мислення, у
якій завдяки зв’язку понять щось стверджується або запере!
чується. Залежно від цього судження поділяються на стверд!
жувальні і заперечні. Якщо у стверджувальних судженнях відоб%
ражується наявність ознак у предмета (наприклад, рух –
Є. А. Подольська «Філософія»
580
необхідний атрибут матерії; усі люди вмирущі; релігія подвоює
світ на земний і нереальний, небесний), то заперечні вказують
на відсутність ознак у предмета (наприклад, без власності і
конкурентності людина не розвиває свою індивідуальність;
деякі люди не вміють плавати).
Залежно від правильності відображення дійсності суджен%
ня можуть бути істинними або помилковими, хибними.
Судження відіграють значну роль у пізнанні, бо у формі
суджень виявляються усі знання про об’єктивний світ, закріп%
люються результати пізнавальної діяльності людей, їх наукові
висновки, відкриті закони природи і суспільства. За допомогою
суджень у вигляді мовних речень люди передають результати
пізнавальної діяльності іншим людям, наступним поколінням.
У ході розумової діяльності судження поєднуються у
своєрідні комбінації з метою одержання нового знання, утво%
рюючи умовиводи, що є третьою формою логічного мислення.
Умовивід – це такий розумовий акт, у якому з двох або декіль!
кох істинних, правильних суджень виводиться нове судження про
речі і явища об’єктивного світу, тобто умовивід являє собою вис!
новок з кількох взаємопов’язаних суджень. Наприклад, усі мета%
ли проводять електричний струм, мідь – метал. Ми можемо
зробити умовивід, що мідь проводить електричний струм. Дру%
гий приклад: електрони – матеріальні об’єкти. Усі матеріальні
об’єкти структурні. Ми можемо зробити умовивід, що всі елек%
трони структурні. Судження, які кладуться в основу умовиводів,
називаються посилками, а те судження, яке ми одержуємо, вис!
новком, або умовиводом.
Умовиводи дають нам можливість розпізнати не тільки
ті предмети, явища, які ми спостерігаємо нині, а й ті, що
відбувалися в минулому або можливі в майбутньому. Умо%
виводи є міцним засобом побудови наукового передбачен%
ня. Наприклад, Д. І. Менделєєв відкрив невідомі хімічні еле%
менти завдяки умовиводам на основі відкритого ним
періодичного закону.
Умовиводи бувають індуктивні і дедуктивні. Індуктивними
називаються умовиводи, в яких з одиничних і поодиноких поси!