Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

591

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

Істинне знання – це завжди знання про щось конкретне.

Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з

відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного

елемента ті умови, за яким проводиться експеримент по одер%

жанню до%відникових даних. Це виявляється в тому, що вка%

зується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормаль%

ного тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно

чистий елемент) і т. ін. Фіксування умов необхідно для того, щоб

вчений при проведенні експерименту міг одержати істинне

знання. З філософської точки зору це і означає виконання вче%

ними вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини – це залежність знання від

зв’язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від

умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Наприк%

лад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне за

наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і

невірне при відсутності цієї умови.

Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конк!

ретна. Конкретність міститься в об’єктивній істині. Внаслідок

цього поняття істини невід’ємне від її розвитку, від поняття твор%

чості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання.

Істинне знання має місце не тільки в науковому пізнанні.

Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна),

істина наукова, художня істина, істина моральна та ін. Інакше

кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне квалі%

фікується знання «Сніг білий». Науковим корелятом цієї істи%

ни буденного пізнання буде речення «Білизна снігу – це ефект

дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові ре%

цептори». Це речення являє собою не просту констатацію спо%

стережень, а наслідок наукових теорій – фізичної теорії світла

і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

 раціональна обгрунтованість, доказовість;

 спрямованість на відтворення сутності, закономірностей

об’єкта;

Є. А. Подольська «Філософія»

592

 особлива системна організація знання за усвідомленими

принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і роз%

горнутого теоретичного поняття;

 перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова

істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки

практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичай%

но, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істин%

ності того або іншого положення, адже той факт, що більшість

проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина.

Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки,

істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її.

7

$

  

Знання, яке відображує об’єктивну

реальність, також повинно розвиватися,

оскільки розвивається об’єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є статич%

ний стан, а являє собою процес. Для того

щоб пояснити «рух» істини, у філософії

вироблені поняття «абсолютної» і «відносної» істини. Світ об%

’єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізна%

вальний, тому на кожному історичному етапі людство має спра%

ву з істиною відносною – приблизно адекватним, неповним

знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання

зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної

культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен%

та і т. ін. Визнання відносності істини пов’язане з невичерпні%

стю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад,

уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему крово%

обігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускан%

ня, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об’єктивну істи%

ну, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але

в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові

уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком

зрозуміло, що об’єктивна істина, якою володіла медицина мину%

лого, складалася з двох частин – деяких абсолютних знань, які

не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знан%

593

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ня топографії кровоносної системи або висновок про зв’язок

крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості

відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвива%

лись (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про

джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і

нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у

елементи абсолютного знання. Абсолютна істина – це по!

вне, вичерпне знання про об’єкт. Різновидом абсолютної істи%

ни є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історич%

них подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене,

доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку на%

уки. Наприклад, висловлювання: «Наполеон помер 5 трав%

ня 1821 року», «Птахи мають дзьоб» і таке інше являють

собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина – це теж об’єктив!

на істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Зви%

чайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому ося%

гається не відразу, а лише в процесі нескінченного

історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в

повному обсязі можна досягти лише в нескінченному по%

ступовому русі в такому ряді послідовних людських по%

колінь, який для нас на практиці виявляється нескінчен%

ним. Людина не може відобразити одразу всю природу у

її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до

цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову

картину світу. Це пов’язано з тим, що об’єктивний світ

знаходиться в неперервному процесі історичного руху і

розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі

різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На

кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобра%

зити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені сус%

пільною практикою в кожний даний момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається та%

кож і тим, що предмети і явища матеріального світу за свої%

Є. А. Подольська «Філософія»

594

ми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад,

електрон так само невичерпний, як і атом, природа не%

скінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як

процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди.

Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини

до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істи%

на містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з

яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що

знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він

вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиб!

люватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків,

існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу,

або помилка. Термін «догматизм» було введено давньогрець%

кими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували мож%

ливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна ево%

люціонував. Кант вважав догматичним будь%яке знання, що

не базується на попередньому дослідженні його можливос%

тей і передумов. Для Гегеля догматизм – це метафізичне роз%

судливе мислення. Гносеологічну основу догматизму стано!

вить однобічне ставлення до істини, визнання в ній

абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її

відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою

схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз

і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збе%

реження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують ста%

більний стан суб’єкта, якщо в цьому є класова, групова або

індивідуальна зацікавленість.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. relativus –

відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсо!

лютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання

постійності змінності дійсності і заперечення відносної

стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивіз%

595

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

му становлять невизнання спадкоємності в розвитку знан%

ня, перебільшення залежності процесу пізнання від його

умов (наприклад, від біологічних потреб суб’єкта, його пси%

хічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долаєть%

ся попередній рівень знання, релятивісти розглядають як

доказ його неістинності, суб’єктивності, що приводить до

заперечення об’єктивності пізнання взагалі, до агностициз!

му. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише

чуттєвість, що не відображує об’єктивних і стійких явищ

(«людина є міра всіх речей»). Скептицизм перебільшує зна%

чення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від

історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності

знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI–

XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль викорис%

товували для критики догматів релігії і традиційних осно%

воположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні

емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму,

неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності

пізнання застосовували для обгрунтування суб’єктивізму.

На межі XIX–XX ст. у зв’язку з переусвідомленням ре%

волюції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали

відносність знань, Пуанкаре – їх умовність. Вони повністю

ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового

знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде

релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму,

агностицизму і софістики.

Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об’єктив%

ної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кож%

ного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній

істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює

спадкоємність наукового пізнання.

Деякі суб’єктивні ідеалісти, заперечуючи об’єктивність істо%

ричних знань, вважають, що оцінки і судження істориків

відносні і відображують суб’єктивні переживання, обумовлю%

ються політичними установками. Вони доводять: усе залежить

Є. А. Подольська «Філософія»

596

від свавілля історика, а кожне покоління заново переписує

історію (Р. Арон, К. Поппер). Розповсюдження принципу ре%

лятивізму на сферу моральних відносин призводить до того,

що моральним нормам надається відносний, повністю умов%

ний і змінний характер. Моральний релятивізм нерідко зми%

кається з аморалізмом.

Взагалі ж за різних історичних умов принцип релятивізму

має різне соціальне значення. У деяких випадках він об’єктив%

но сприяв розхитуванню старих соціальних порядків, догматич%

ного мислення і відсталості. Найчастіше релятивізм – наслідок

і виявлення кризи суспільства, спроба виправдати втрату істо%

ричної перспективи в його розвитку.

Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму

таку трактування істини, і якому пов’язані абсолютність і

відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання

є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне

систематичне нарощування істинного потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями в науковому пізнанні, зви%

чайно, трапляються псевдофакти і псевдотеорії, а в деяких

науках навіть мають місце також і дезінформація і неправ%

да. Дезінформація може бути усвідомленою і неусвідомле%

ною, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправда

звичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних

уявлень до істини. Дезінформація спрямована на те, щоб

ввести когось в оману. Трапляється і «неправда умовчан%

ня», коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зри%

ви, провали.

Помилка являє собою своєрідне теоретико%пізнавальне

явище. Вона є ненавмисною невідповідністю суджень або

понять об’єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє

її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка – хибні

твердження. Помилка – це невірне знання, яке сприймаєть!

ся за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як

хибна думка. Причини появи помилок у науці, зокрема в

природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин

597

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

можна вказати на характер пошуку істини: він завжди

пов’язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здо%

гадів. На сферу невідомого суб’єкт накладає свої попередні

уявлення, що грунтуються на вже відомому. Тлумачення ж

сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди

істинне. До гносеологічних факторів відноситься також ба%

гатоаспектність об’єктів та їх фрагментарне, спочатку одно%

бічне відображення, що й дає неістину. Припущення і гіпо%

тези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш

вірогідні, інші – менш або зовсім не вірогідні. Але згідно

вузькогрупових або соціальних інтересів суб’єкти здатні

гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко «прихована»,

а тому потрібні припущення, зіставлення і перевірка їх. Звичай%

но, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений має пра%

во на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом по!

шуку істини.

Помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до

створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню пра%

вильного шляху до вирішення проблем, побудові істинної

теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки

свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони вия%

вились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав

від істини, а необхідною сходинкою, спираючись на яку наука

наближалась до істини.

Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно

доведена і є суб’єктивна впевненість у цьому, і імовірним, що

характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, і є

побоювання, що наша впевненість не виправдається.

Англійський філософ і логік Карл Поппер підкреслював

«нереалістичність» точки зору на науку як на сукупність одних

лише істин. Безумовно, дійсна наука має справу з поєднанням

істини і хибних думок. «Ми, – відзначав К. Поппер, – шукачі

істини, а не її володарі. Ми не маємо у руках ніякої істини, а

лише вічно до неї наближаємося» [29].

Є. А. Подольська «Філософія»

598

Труднощі відокремлення істини від помилки в кожний да%

ний момент не означають, що істини немає або що не змінюєть%

ся обсяг цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі

формування і росту. Знаходячись у складі вірогідного (або імо%

вірного) знання, елементи об’єктивної істини визначають на%

прям розвитку знання. У науці має місце неперервне зростан%

ня обсягу істинного знання. Без сумніву, у підґрунті такого

росту – неперервний розвиток практики і посилення пізнаваль%

ної активності людського розуму.

599

  

 





3

Розділ дев’ятий

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО

ПОШУКУ: РІВНІ, ЕТАПИ, ЗАСОБИ

Процес пізнання об’єктивного

світу завжди здійснюється за допо%

могою історично вироблених ме%

тодів, прийомів. Вірне розуміння

об’єкта, що вивчається, може бути

отримано лише при правильному підході до його вивчення,

тільки за допомогою певних методів дослідження.

Метод – це спосіб побудови і обгрунтування системи філо!

софського і наукового знання, це шлях дослідження і практичного

перетворення дійсності. Це система правил, принципів і прийомів

підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи,

суспільства і мислення або практичної перетворювальної діяль!

ності людини. Зміст методу становлять деякі прийоми дослід%

ження або практичної діяльності, які забезпечують пізнання чи

зміни предмета, що визначаються закономірностями самого

об’єкта. Таким чином, будь%яка розумна дія обов’язково пов’я%

зана з певними прийомами її рішення, тобто з певним методом.

Лише завдяки використанню різних методів людська

діяльність може бути ефективною. Характеризуючи роль пра%

вильного методу в науковому пізнанні, англійський філософ%

матеріаліст Френсіс Бекон порівнював його з ліхтарем, який

освітлює мандрівникові шлях у темряві. Засновник емпіризму

підкреслював, що навіть кульгавий, який іде по дорозі, виперед%

жає того, хто біжить по бездоріжжю. Подібної думки дотриму%

вався і П. Лаплас, котрий вважав, що вивчити метод, яким ко%

ристувався вчений, роблячи геніальне відкриття, не менш

важливо для науки, ніж саме це відкриття.

Будь%який науковий метод не є вільним вибором

прийомів дослідження: його прийоми і принципи визнача%

ються особливостями і закономірностями самого предмета

Є. А. Подольська «Філософія»

600

дослідження. Метод лише тоді є правильним, науковим, коли

він вірно відображає об’єктивні закономірності явища або

предмета, що вивчається.

Розрізняють експериментальні та теоретичні методи, ев!

рістичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, залежно від форм

детермінації вони можуть бути однозначно!детерміністські та

імовірнісні.

Метод має об’єктивну основу, і чим він повніше відпові%

дає об’єктивним законам дійсності, тим ефективніше його за%

стосування. Але в той же час у метода є й суб’єктивна сто!

рона: він формується людиною і втілює в собі її устремління,

прагнення, цілі, використовується нею як знаряддя пізнан%

ня і перетворення об’єкта.

Але яким би не був науковий метод, сам по собі він не виз%

начає повністю успіху в дослідженні дійсності. Важливий не

тільки правильний метод, але й досвід його застосування. Отже,

завдання полягає в тому, щоб навчитись правильно і вміло за%

стосовувати той чи інший науковий метод. У процесі науково%

го пізнання використовуються чиселенні і різноманітні методи.

Всі методи наукового дослідження можна розділити на три

основних види, або групи залежно від того, у вузькій чи більш

широкій сфері вони застосовуються. Це – універсальні філо%

софські методи пізнання, загальнонаукові методи і методи кон%

кретних наук. Універсальними називаються методи, що діють в

усіх сферах пізнання і практики і регулюють та спрямовують

різну пізнавальну і свідому діяльність. Їх об’єктивною основою

виступають загальнофілософські закономірності розуміння на%

вколишнього світу, самої людини, її осмислення і процесу

пізнання, і процесу перетворення світу людиною. Таким мето%

дом пізнання поряд з філософськими методами є і метод мате%

ріалістичної діалектики, бо він має значення для пізнання в

будь%якій сфері дійсності, пронизує собою весь пізнавальний

процес. Філософські універсальні методи задають загальний

напрям, принципи підходу до вивчення об’єктів. Матеріалізм,

наприклад, орієнтує на розкриття закономірностей об’єктивних

зв’язків, діалектика – на аналіз суперечностей.