Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування

Подождите немного. Документ загружается.

особисті немайнові права індивідуума. Повинна існувати можливість для

розгляду випадків порушення основних прав і свобод незалежними судами у

порядку позовного виробництва.

Нині в Україні ведеться пошук стратегії для розширення і захисту

інформаційного простору, доступного суспільству. В результаті створено

Національну раду із захисту інформаційного простору.

За здійснення усіх цих численних умов, впевнена, наша країна матиме

цивілізований інформаційний простір. Зрозуміло, що цього досягнути відразу

нереально. Потрібні кроки, шляхи, способи, про які і йде мова у статті.

В останні роки Україна відчула нагальну потребу мати власне

інформаційне середовище і потребу у виході в міжнародний інформаційний

простір. Тим паче, що інформація про нашу державу, яка надходила за кордон

через треті (російські) руки, часто була тенденційною.

Кілька слів про необхідність не лише формувати, але й захищати власний

інформаційний простір від інформаційної експансії ззовні, оскільки над

українською культурою й мовою нависла реальна загроза. Цей захист має

здійснюватися у цивілізованих формах, без утиску інтересів виробників і

споживачів інформації.

Журналістський корпус країни висловлює глибоку занепокоєність

фактами інформаційної агресії з боку зарубіжних мас медіа, антиукраїнська

спрямованість багатьох публікацій яких уже давно стала швидше правилом,

аніж винятком.

Проте, якщо говорити про проблему в цілому, то найкращим засобом

захисту національного інформаційного простору є, на нашу думку, не заборони

і не введення цензури для зарубіжних видань, а забезпечення належних

економічних умов для діяльності вітчизняних періодичних видань, підвищення

їх конкурентоспроможності у світовому інформаційному ринку.

Наша держава нині перебуває на етапі відповідальних перетворень,

ініціативним учасником яких є засоби масової інформації — велика

державотворча сила. Останнім часом з усією гостротою та складністю постало

питання користування правом на інформацію, яке обумовлене та

взаємопов’язане з економічними та соціальними правами, тобто з внутрішніми

та зовнішніми проблемами держави,

У широкому розумінні право на доступ до інформації та її поширення

безпосередньо пов’язані із суверенністю національної держави і можливістю

нації висловлювати свою волю, брати активну участь у міжнародному житті та

відігравати визначену роль безпосереднього учасника у розв’язанні

міжнародних проблем, у яких зацікавлена держава.

ДОДАТОК 3

УКРАЇНСЬКЕ РАДІОМОВЛЕННЯ: ШЛЯХИ РОЗВИТКУ

О.ХОМИН

Вступ України в якісно нову добу її існування, а саме в

епоху державності, зумовив безліч кардинальних змін

практично у всіх сферах діяльності нашого суспільства. Одне з

чільних місць тут посідають засоби масової інформації, зокрема

радіомовлення, яке чи не найперше реагує на будь-які

суспільно-політичні зміни. Радіомовлення іманентне, має

здатність, і повинно, впливати на суспільні процеси. Спробуємо

розглянути ті зміни, яких зазнало наше радіо у зв’язку із

глобальними політичними метаморфозами на теренах

колишнього СРСР.

Очевидним є те, що за своїм характером українське

радіомовлення часів СРСР та радіомовлення української

держави істотно відрізняються. Уже зараз добре помітно певні

результати щодо якісних змін нашого радіомовлення. І це

закономірно, оскільки специфіка та функції радіомовлення

молодої держави, яка прокладає у світ власний шлях, є

іншими, ніж характер радіомовлення васала радянської імперії.

Спробуємо вивести кілька пунктів, за якими сучасне українське

радіомовлення відрізняється від свого попередника

радянського періоду.

По-перше, позбувшись московського цензора, українське радіомовлення

не притримується чужої лінії у висвітленні тих чи інших важливих питань, має

передумови для подачі об’єктивної та неупередженої інформації, і, що дуже

важливо, наше радіомовлення розширило рамки свого ефірного часу.

По-друге, змінився погляд на сприйняття і подачу інформації: замість

позиції ідеологічного прислужника КПРС на нашому радіомовленні викри-

сталізовується державницька позиція. Виникла низка постійних рубрик та

програм, де автори розглядають процеси становлення і розвитку української

держави, проблеми її зовнішньої та внутрішньої політики, економіки тощо.

По-третє, розпад тоталітарної імперії поклав початок переходу нашого

суспільства від тоталітарних до ліберально-демократичних світоглядних

орієнтирів та вартостей. Цілком природно, що ЗМІ, а, отже, й радіомовлення,

також підвладні цьому процесові. Однак варто зазначити, що він є тривалим і

доволі складним. Іноді й самі журналісти, які звикли до методів роботи, важко

змінюють засадничі підходи до журналістики, а що вже казати про владні

структури, які звикли до повного контролю мас-медіа. Крім того, жваве

зацікавлення засобами масової інформації із розпадом СРСР почали виявляти

представники не тільки владних, а й інших кіл. Наприклад, економічних,

комерційних, фінансових і навіть кримінальних, що, зрештою, не дивно. Звідси

злочини, жертвами яких є журналісти.

По-четверте, незважаючи не економічну скруту, збільшення кількості

радіостанцій в Україні, переважно за рахунок недержавних радіокомпаній,

спричинило зріст конкуренції між ними, яка, зі свого боку, стимулює творчий

пошук, змушує авторів робити програми цікавішими, оригінальнішими, а отже,

якіснішими.

По-п'яте, специфіка нашого радіомовлення змінюється ще й з огляду на

нові вимоги часу, спроби нашого суспільства стати на рейки ринкової

економіки. Постійним атрибутом сучасного радіо, на відміну від колишнього,

стала реклама, різні оголошення тощо. Переважна більшість недержавних

радіостудій орієнтується на молодого слухача, і тому основу їх ефіру становить

сучасна музика та розважальні передачі. Багато радіостудій у погоні за

масовою аудиторією, а, відтак, і рівнем популярності, що, безперечно, повинно

привабити потенційного рекламодавця, роблять наголос на так званих легких,

тобто розважальних, передачах різних ґатунків, інколи неоправдано

жертвуючи передачами інформаційного та аналітичного характеру.

Така тенденція сприяє поділові радіостудій за специфічними й

тематичними ознаками і дає підстави для класифікації нового типу

радіокомпаній - комерційного. Проте правомірність такої дефініції потребує

ґрунтовнішого вивчення та аналізу діяльності згаданих радіостудій.

По-шосте, з виникненням незалежної України було знято табу на вихід в

ефір передач на релігійну тематику. Яскравою ілюстрацією актуальності

програм може бути популярність радіо “Воскресіння”.

По-сьоме, проблема білінгвізму. Вихід в ефір головних каналів нашого

мовлення здійснюється українською мовою. Тут радіомовлення досягло

помітних успіхів порівняно з головними каналами телебачення, а особливо - із

пресою.

Це не повний перелік тих змін, які відбулися на українському

радіомовленні від часу виникнення нашої держави. До того ж не можна

говорити про зміну українського радіо як про одноразовий акт. Це тривалий

процес, який можна вважати розвитком нашого радіомовлення. Щоб

розглядати українське радіо у процесі його розвитку, щоб визначити, які

вимоги ставити йому на перспективу, треба дослідити обставини, в яких воно

розвивається. Якщо ми збираємось розглядати стан сучасного українського ра-

діомовлення та його діяльність в контексті створення й становлення ук-

раїнської державності, то для цього потрібно проаналізувати суспільно-

політичну ситуацію, яку маємо в Україні.

Те, що українці протягом останніх століть робили відчайдушні спроби

відновити втрачену державність, факт незаперечний. Безперечно, що в кожній

колишній радянській республіці були здорові сили, які бачили перспективу

існування свого народу лише у створенні власної національної держави. Проте

їхня потуга не була настільки великою, щоб зруйнувати радянську імперію.

Говорячи про українські національно свідомі сили, зазначимо, що на час

виникнення нашої держави вони не були готові стати суспільним лідером.

Подальша міжпартійна ворожнеча, протистояння амбіцій проілюстрували це.

До того ж за владу міцно тримались тодішні політичні вожді. А в цілому

українське суспільство хоча й показало 1 грудня 1991 року під час

референдуму приклад готовності до консолідації в критичні моменти історії,

але все-таки вступило у свою державну епоху, будучи помітно поділеним і

світоглядне, і мовно, і конфесійне, що, звичайно ж, тільки ускладнило хід

державотворчих процесів. Очевидно, що частина суспільства під час

голосування на референдумі за українську державу керувалась прагматичними

міркуваннями, сподіваючись швидкого підвищення рівня життя. Зрештою, у

тому нічого поганого немає, бо прагматичний підхід у політиці є

закономірним. Але таке мислення ще не є ознакою готовності суспільства до

державного існування.

На жаль, відсутність усвідомлення потреби державного існування, адек-

ватного сприйняття вимог часу, готовності визнати не лише права, які дер-

жавність дає нації, але й вимоги та обов’язки, які ця сама державність ставить

перед суспільством, повела українську державу не тим шляхом, на який ми

сподівалися. І, найгірше, що перш за все це стосується нашої політичної еліти.

Адже з багатьох причин того, що Україна ще не може виборсатись із

соціально-економічної кризи, найважливішою є, фактично, відсутність

політичної еліти з належним рівнем патріотизму, національної свідомості,

здатності поставити національні, державні інтереси вище за особисті чи

вузькопартійні. За своїм світоглядом багато наших політиків вищих рангів, не

кажучи вже про дрібніших чиновників, є типовими вихованцями радянської

системи, позбавленими будь-якого почуття відповідальності за свої діяння, а

інколи й бажання, і можливості конструктивно діяти. Влада їм потрібна не для

реалізації себе на державному посту для суспільного блага, а для безкарної

наживи за державний кошт.

Чим зумовлене таке незрозуміле, нелогічне ставлення українців до

держави? Схоже на те, що за століття бездержавного існування у нас засадничо

змінилась оцінка поняття держави як такого. Адже протягом останніх століть

держави, у складі яких перебували наші землі, більшою чи меншою мірою

провадили, м’яко кажучи, нелояльну, а іноді й відверто ворожу політику щодо

автохтонного населення.

Держава сприймалась якщо не як ворожа, то, принаймні, як чужа.

Коментувати ставлення поневоленого народу до такої держави, очевидно,

немає сенсу. Отже, несприятливі історичні обставини формували у народу

байдуже ставлення до держави, в якій він жив. До того ж знівельоване почуття

національної гідності у певної частини українців під час безперервних

русифікаційних кампаній лише підсилило їхню байдужість до власної держави.

Що ж до неукраїнців України, які займають непропорційно велику кількість

місць у владних, фінансових, управлінських та ін. Структурах, то тут і

дивуватись нема чого: що їм українська держава?

Отже, на превеликий жаль, у епоху державності ми вступили, не готовими

до цього. І тому перед нашими ЗМІ стоїть непросте завдання: формувати

державницьке мислення, формувати державницьку рису нашого менталітету на

всіх рівнях суспільства, навчити дивитись на власну державу, як на найбільшу

суспільну цінність, яка є гарантом безпеки і повноцінного існування нації.

Робити це потрібно переконливо, якісно, чітко, без вайлуватості, оскільки

державу вже маємо і вчитись жити по-державницьки мусимо для того, щоб її

не втратити. Щодо ролі радіомовлення у цих процесах, то потрібно звернути

особливу увагу на ті рубрики, де готуються матеріали політичного,

економічного, історичного, краєзнавчого характеру. Їхнім авторам потрібно

максимально творчо і фахово підходити до підготовки матеріалів, щоб вони

були оригінальними, аргументованими, на високому інтелектуальному рівні,

такими, що викликають зацікавлення і роздуми над темою, а не профанують її.

Щоб не відштовхнути вдумливого слухача, для радіожурналіста дуже важливо

уникати примітивізації у висвітленні піднятої теми, у спробі аналізу її проблем,

у підборі та побудові аргументації.

Для професійного аналізу складних суспільно-політичних чи економічних

процесів є необхідною точка зору та коментар компетентної особи,

авторитетного фахівця з даної галузі. До речі, цей журналістський засіб вдало

використовують ведучі суспільно-політичних та економічних рубрик

українського радіо, зокрема Емма Бабчук (програма “Фактор часу”), Ольга

Зарічанська (програма “Лідери”), Антон Філіпенко (програма “Економічна

політика в Україні. Штрихи до портрета”).

Закінчити розгляд вимог щодо діяльності українського радіомовлення у

контексті державотворення хотілось би тим, про що вже було згадано. Воно

повинно всіляко сприяти виробленню і прийняттю універсальної дер-

жавницької концепції, скерованої на створення держави національної не лише

за формою, а й за змістом. Держави, у якій пріоритетними були би права та

безпека автохтонної нації, як це є у кожній цивілізованій державі. І нехай це

звучить дещо патетично, але лише керуючись національними, державними

інтересами можна піднятись до належного економічного рівня, досягнути

успіхів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Адже відомо, що

первинною є проблема морального характеру, криза духовності, а суспільно-

політичні негаразди походять від головної проблеми.

ДОДАТОК 4

ДЕРЖАВНЕ РАДІО БУЛО, Є І МУСИТЬ БУТИ!

І. БЕТЬКОВ,

директор дирекції випуску

та інформаційно-аналітичного забезпечення

Національної радіокомпанії України

Тоді, коли з’явилося і почало бурхливими темпами розвиватися

телебачення, побутувала думка, що воно згодом замінить, витіснить інші

засоби масової інформації, в першу чергу — радіо. Реалії життя переконливо

спростували це твердження. Обидві гілки електронних мас-медіа довели

абсолютну життєздатність, кожна з них зайняла свою нішу в суспільстві, своє

місце в житті людини, ні в якому разі не заважаючи одна одній. Радіо так само

активно розвивалося, постійно вдосконалюючись, розширюючи свої

функціональні можливості, охоплюючи все більшу кількість слухачів. І як

результат — нині Національна радіокомпанія України веде внутрішнє

мовлення на трьох каналах протягом майже 63 годин щодоби і має серед усіх

засобів масової інформації найбільшу аудиторію. Українське радіо —

потужний державотворчий орган, який виконує обов’язки просвітителя,

одного з найактивніших організаторів духовного життя народу.

Можна з усією впевненістю говорити про те, що жодна комерційна станція

не зможе робити те, що робить НРКУ, і за будь-яких обставин не стане в

такому великому обсязі забезпечувати інформаційне, громадсько-політичне та

художнє мовлення. Адже комерційні станції не мають для цього відповідної

бази. Джерела інформації, особливо внутрішньої, з яких черпає матеріали

Українське радіо, надзвичайно потужні. Це розгалужена кореспондентська

мережа, творчі колективи обласних телерадіокомпаній, авторський актив, що

складався впродовж багатьох років — учені, письменники, митці,

представники різних галузей інтелектуальної праці.

Наявність великих і малих студій звукозапису дозволяє створювати

найскладніші за формою програми, записувати літературно-драматичні твори,

оперні спектаклі, симфонічні концерти, програми популярної музики, тощо.

Нарешті, солідна фондова фонотека, яка налічує понад 110 тисяч унікальних

записів — усе це дає змогу стверджувати, що немає і не може бути сьогодні в

Українського радіо конкурента, який міг би забезпечити такий масив

мовлення.

Тому цілком зрозуміло, наскільки важливо, щоб вся система

радіомовлення працювала без збоїв, щоб у кожній оселі мали можливість

слухати Українське радіо. Втім, саме тут з’являються проблеми. І перша з них

— фінансова. Як відомо, радіопрограми НРКУ розповсюджуються за

допомогою радіопередавачів — в ефір і через єдину проводову трансляційну

мережу, що охоплює всю територію країни. Остання забезпечує прийом

передач Українського радіо і в містах, і в селах, робить радіо доступним і для

заможних людей, і для найбідніших верств населення, оскільки плата за

користування динаміком, підключеним до системи проводового мовлення,

майже символічна— 50 копійок на місяць. Ці гроші одержує “Укртелеком” —

структурний підрозділ Міністерства зв’язку, що забезпечує функціонування

названої мережі.

Виникає парадоксальна ситуація. Слухачі платять не за те, що до їх

будинків підведено проводи, а за радіопрограми, які задовольняють їх духовні

запити, тобто, практично платять за інтелектуальну продукцію, яку виготовляє

Національна радіокомпанія України, а гроші одержує “Укртелеком”.

Серед певної категорії зв’язківців почали з’являтися думки, що це, мовляв,

несучасна технологія донесення радіопрограм до слухача, що ця система

взагалі —спадок тоталітарного режиму. А радіопрограми треба

розповсюджувати лише за допомогою ефірних передавачів...

А чому ж тоді кабельне телебачення вважається прогресивним і

розвивається неабиякими темпами? Чому в Америці почали розвивати

проводове радіомовлення, використовуючи для цього телефонні кабелі і

передають по них багато програм? Тут варто зауважити, що саме у такий

спосіб частина американців українського походження слухають передачі

нашої першої програми. До речі, не так давно в надрах Міністерства зв’язку

існувало конструкторське бюро, яке розробило техніку і відповідну технологію