Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування

Подождите немного. Документ загружается.

для шестиканального радіомовлення по телефонних кабелях То чому ж

найзручніший і найнадійніший спосіб передачі програм треба вважати

несучасним?

Свою думку щодо цього питання однозначно висловили слухачі, коли в

минулому році у своєму виступі по радіо президент Національної

радіокомпанії України Володимир Резніков розповів про тривожну ситуацію з

проводовим мовленням. Протягом кількох днів не змовкали телефони, на

адресу радіокомпанії надійшли сотні литів. У всіх, без винятку, зверненнях —

обурення і конкретна вимога: цей спосіб доставки радіопрограм треба

зберегти. Для основної маси людей радіоточка — єдине вікно у широкий світ,

єдине джерело інформації про події в Україні і за її межами, єдина можливість

прилучитися до надбань мистецтва, культури, літератури... У цих же листах і

телефонних дзвінках пропонувалися виходи із складного становища, в якому

опинилося проводове мовлення. Найреальніший звичайно, — це підвищення

абонентної плати. Навіть якщо ця сума виросте у два-три рази, то більшість

громадян зможе її сплачувати. А за рахунок цих коштів можна було б

поліпшити фінансове становище Національної радіокомпанії.

ДОДАТОК 5

МОРАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЖУРНАЛІСТІВ

ЗА СТВОРЕННЯ ПРИВАБЛИВОГО ОБРАЗУ УКРАЇНИ В

АУДІОВІЗУАЛЬНИХ ЗМІ

І.ПЕНЧУК

Важливим у період розбудови нашої держави в умовах зміни ідейних

цінностей та політичних пріоритетів є дослідження створеного на телебаченні

та у радіопросторі публіцистичного образу держави, виявлення тенденцій у

його становленні. Так, її позитивний імідж здатний відображати національну

ідею, консолідувати націю, виховувати повагу своїх громадян до своєї країни

і до своєї нації. Він може також сприяти шанобливому ставленню до нашої

держави представників інших націй, громадян інших країн, світового

співтовариства тощо. І навпаки, негативний образ роз’єднує націю, формує

негативне ставлення до держави не тільки у своїх громадян, а й у громадян

інших країн.

У російськомовному регіоні України питання особистої відповідальності

журналістів - рушій національно свідомого працівника радіо й телебачення.

Щоб робота з виховання національної свідомості молоді була успішною,

працівники радіо й телебачення повинні враховувати регіональні

особливості, які можна класифікувати за основними характеристиками умов

проживання населення (географічними, економічними, технічними) і

факторами, які визначають пріоритети місцевого населення (історичні,

політичні, релігійні, національні, демографічні). Без регіональної

компетентності місцевий журналіст ні авторитету у населення не буде мати,

ні високого рейтингу не досягне.

Слід враховувати, що продукція радіо й телебачення сьогодні – це товар

рівня духовного наркотику і сучасна молода людина залежна від нього, бо

засоби масової інформації гіпнотизують особу настільки, що та втрачає будь-

яку волю і проводить біля телеекрану, з радіонавушниками значно більше

часу, ніж того вимагають власні потреби в інформуванні та розвагах. Як у

випадку з наркотиками, споживач сучасної, звільненої від контролю етики

програми, не в змозі реально оцінювати характер її дії на психіку та

поведінку. Більше того, людина, “залежна” від телерадіоефіру, продовжує

споживати продукцію, навіть розуміючи згубність її впливу. Отже,

керуючись принципом “наркотичної” залежності, засобами мас-медіа

сьогодні найлегше впливати на психіку людей, підривати їхні культурні

норми, здійснювати перерозподіл влади за власним бажанням.

Важливим чинником вдалої маніпуляції є руйнування психологічного

захисту людини, а особливо молодої, тих основ, на яких тримається її

здатність критично сприймати запропоновану інформацію. Людина жадібно

сприймає образи, які продукують телебачення й радіо, для того, щоб

захистити себе від інформаційного голоду, а журналісти часом забувають, що

боротьба за національну свідомість нелегка й довготривала, і що ця боротьба

потребує віри в перемогу, а досвід поразок, присипляє розум, навіює

безвихідні почуття. Нерідко молоді журналісти, ді-джеї самі стають

“наркотично” залежними від своєї слави, вони припиняють будь-яку роботу

із самовдосконалення, вступаючи у фазу стагнації (“зіркової хвороби”).

Інформаційники радіо й телебачення сьогодні не пропонують новини,

вони їх формують, створюючи фіктивну реальність, забуваючи, що

маніпулювати свідомістю, подаючи тільки позитивні новини – небезпечна

фальш. Журналісти, готуючи новини, не завжди добирають їх з позицій

державника, скеровуючи свої інтелектуальні операції на формування

національних ідеалів, на виховання української національної свідомості.

Слухаючи інформаційні добірки, розумієш, що українські новини мають

робити українські журналісти, які знають ситуацію, живуть одними

проблемами зі своїм народом і не соромляться того.

Руйнівною для виховання національної свідомості є “американізована”

журналістика катастроф. Це явище народилося в США, позиціонуючись від

дефініції “інформація – товар і тільки товар” і, хоч багато американських

журналістів змінюють таке розуміння новин, але деяка частина українських

журналістів продовжує їх сліпо мавпувати. Тому журналістика катастроф є

популярною на усіх телевізійних та радіоканалах Запоріжжя. Є переконання,

що така журналістика породжує катастрофізм свідомості, бо після поразки

інформаційної може бути поразка фактична. Звідси випливає, що не варто

зациклюватися на показі життя регіону тільки у негативі: катастрофи,

страйки, кримінал, адже чим більше негативу лунає у програмах, тим більше

бідних і соціально агресивних слухачів ми маємо.

Разом із тим варто пам'ятати, що інформація – носій демократичних,

культурологічних засад, тому події життя українців мусять з'являтися частіше

на екранах телевізорів, у радіоефірі, показувати їх треба сміливо та цікаво, бо

тільки так можна відшукати аналітично мислячих людей, спеціалістів у галузі

стратегії бізнесу, економіки, політики, державності, а їх залучення може

принести економічний успіх, і тоді не треба буде шукати “трагічних

оптимістів”, жертовних патріотів і розв'яжеться проблема плинності кадрів.

Нерідко українські журналісти вдаються до іншої крайності: до

розважальної журналістики, до “голлівудизації новин” (за визначенням Дена

Резера із американської Сі-Бі-Ес), забуваючи, що низька сенсаційність,

банальність, бульварний тон позначаються на моралі молодіжної аудиторії.

Працівники українських телерадіоорганізацій мусять згадати Шевченкове: “І

чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!” [1, 254]. Неодмінно треба учитися

у американських професіоналів оперативності, точності, об'єктивності, уваги

і поваги до факту; у німецьких – раціональності, виваженості, лаконічності,

ґрунтовності аналізу; у французьких – шарму, легкості, дотепності,

вишуканості стилю, тонкого відчуття гумору, але перед мають вести

національні надбання – висока оригінальна думка, любов, самопожертва.

Не варто забувати, що не тільки інформативні функції виконує

регіональне телебачення та радіо, що саме ці інституції покликані виконувати

виховні, просвітницькі функції, формуючи національну свідомість молоді.

Аналіз телепрограм показує, що телеканали ведуть проросійську, а не

проукраїнську політику. Так, телекомпанія “АЛЕКС” 18-19 годин на добу

демонструє продукцію російських каналів НТВ, ТБС, залишаючи 5-6 годин

для власного продукту.

Сьогодні регіональні радіо й телебачення, ігноруючи історію та культуру

України, плекають стереотип чужої архаїчності, подаючи народний,

історичний календар, узяті з російського Інтернету. Цей шлях найменшого

спротиву свідчить про відсутність знань із українознавства, адже є надбання

попередніх віків, є безліч книг із українського народознавства (Олекси

Воропая, Ксенофонта Сосенка, Павла Чубинського), розроблено сценарії,

методичні посібники; свідчить це і про нехить до копіткої роботи, до

пошуків. Тому необхідно, щоб щоденно подавалися в Інтернеті варіанти

українського народного, історичного календаря, звичаїв, прикмет; щоб на

всіх телерадіоканалах переважали українські фольклорні форми у музиці,

літературі, а не кантрі чужих країн.

Без сумніву, необхідно зберегти автентичний фольклор, скарби народної

літератури, культури, шедеврів класики, але вони не повинні монополізувати

термін “українська культура”, бо є складовою частиною цілого, еволюційний

розвиток якого триває.

Поряд із тим викликає тривогу той факт, що сьогодні масова українська

культура зберігає провінційність, меншовартісність, має схильність до

калькування (мавпування), а віковічні етнографічні традиції і цінності

української культури не відповідають динамічному, урбаністичному

сьогоденню, рідко знаходять відгуки серед молоді. Для виховання

національної свідомості українців актуальною є проблема модернізації

культури, тому не варто плекати відсталий візуальний образ українця з

оселедцем у шароварах, вважаємо за потрібне не глузувати, не кепкувати із

національних традицій, а пропускати їх крізь критичне осмислення і

шанувати; відкидаючи з минулого штучне, недосконале, треба узяти

найцінніше. Пора подавати український фольклор індустріальної людини,

щоб сучасна молодь трактувала себе європейцями, але у деяких журналістів

“Бажання одягти неньку-Україну за західними викройками в окремих осіб

виявляється настільки сильними, що в прокрустове ложе складається навіть

історичне минуле, яке безжалісно шматується на догоду ілюзіям, помилкам,

чи просто свавіллю” [2, 760 - 761].

Інколи ми самі вбачаємо у рідних традиціях відсталість, яка заважає

еволюційному поступу, штучно створюємо вакуум сучасного культурного

простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно

створюють чужим націям імідж, ілюзію могутності.

Працівникам радіо й телебачення необхідно поєднати вивчення,

дослідження, переосмислення нашого минулого з сучасним світосприйняттям

урбанізованого українця. Використовуючи новітні технології у пропаганді

урбаністичних форм культури, варто звернутися до творів Віктора Петрова

(Домонтовича), Валеріана Підмогильного, Леоніда Кисельова, Юрія

Андруховича; Олександра Архипенка, Олександри Екстер (Григорович),

Петра Левченка, засновника японської ліногравюри, одного з

основоположників

Звичайно, багатьом журналістам легше, зручніше оперувати вже

набутими знаннями, не вдаючись до роботи з самоосвіти, роблячи відкриття

нового перш за все для себе. Наприклад, радіо “Ера” веде щоденні передачі

“День Янгола”, розповідаючи про імена і знаменитих носіїв цих імен; але

українців серед героїв дня немає. Так, 4 травня 2003 року у день Дениса

подавався матеріал про Дениса Фонвізина, хоч більш доцільним був би

матеріал про Дениса Січинського – композитора, організатора співацького

товариства “Боян”, автора романсів, опери “Роксолана”. Вважаємо, що велика

мета потребує великих зусиль, тому є потреба у вивченні велетів духу в

історії державотворення, в науці, культурі, спорті; журналісти повинні

белетризувати нашу історію. Варто позбавити образи героїв нашарувань

застарілості, показати красу, шляхетність, сучасність їхньої інтелектуальної

спадщини.

Національна свідомість, гідність молодої людини будується на культі

героїв-переможців, бо культ поразок не здатен виховати героя. Тільки

знімаючи мірку із звитяг, а не принижень, створюючи оптимістичний образ

держави, можна орієнтувати на майбутні перемоги, виховувати гідність

громадянина. Тут варто згадати досвід США, коли починався “новий курс”

Франкліна Рузвельта. Тоді під загрозою тюремного увязнення “Голівуду”

було заборонено створювати кінофільми із страхіттями, із песимістичним

завершенням. Тримаючи посмішку, американці створили певну філософію

країни із стовідсотковим оптимізмом. Україні не бракує оптимізму, тому слід

звернутися до оспівування перемог української зброї, бо ті, хто писав нам

нашу історію, не були в цьому зацікавлені. Нашим журналістам варто рішуче

відмовитися від тактики виправдовувань, пояснень, адже масова свідомість

сприймає впевненість, аргументованість, що теж потребує чітких знань,

переконань.

Наприклад, на радіо “Запоріжжя-FM” пролунав цикл романтичних

історій про кожного з 28 полковників доби Хмельницького, про гетьманів

України, про маршала Франції, чиє імя носить аеропорт Орлі – Григора

Орлика, про генералів армії Української Народної Республіки, про Тараса

Бульбу-Боровця і Романа Шухевича. Виходячи з листів читачів, на радіо

“Запоріжжя-FM” з успіхом пройшов цикл передач Ганни Черкаської про

українців – кавалерів ордена Почесного легіону, імена українців на

географічній карті світу, бо захоплюючі розповіді про співвітчизників

пробуджують національну гордість і бажання знати більше.

Незнання зразків елітарної, аристократичної культури стоїть на заваді їх

донесення до українців: не повною мірою оцінили ми творчість Лесі

Українки, Миколи Зерова, Івана Світличного; не знаємо жодної цитати з

творів “імператора залізних строф” Євгена Маланюка, не дослідили “княжу

емаль” Оксани Лятуринської, твори грандеси Наталени Королевої, поезію

пантеїста Ігоря Антонича, горду красу лірики Олекси Стефановича.

Необхідно пропагувати й стимулювати найкращі риси історичної

ментальності, національного характеру. Разом із тим важливо почуття міри,

критичне сприйняття національної спадщини, щоб піднесено-патетичні

передачі не втрачали реальності; а, відроджуючи найкраще в національній

традиції, треба називати і визначати національну ганьбу, хибні уроки

минулого, долаючи традиційні стереотипи.

Мудрість віків учить: пізнайте самих себе і приведіть себе в порядок, але

на передній план варто поставити вивчення і культивування творів

вишуканих, із шармом романтичних почуттів у всіх їхніх виявах. Всі

надбання нашої культури, ментальності мають стати підвалинами для

побудови собору національного світогляду молоді.

Усвідомлення телерадіожурналістами особистої відповідальності за

створення привабливого образу України має привести до переконання, що

прийшов час працювати так, щоб не втратити державність, адже Олег

Ольжич зауважував: “Держава не твориться в будучині, держава будується

нині” [3, 89]. Творити українське радіо, телебачення мусять люди, які вірять у

майбутнє України, живуть життям багатобарвним й цікавим, з поглядом у

майбутнє творять державу, не розмінюючись на пошуки ворога та його

викриття.

Працівникам радіо та телебачення необхідно також чесно, обєктивно і

самокритично проаналізувати власні якості: світогляд, соціально-політичні

позиції, професійні нахили, досвід, відповідальність, рівень здібностей. Після

такої ревізії власних складових, прагнучи до максимально ефективної роботи,

бажаючи принести реальну користь справі, треба визначити першочергові

завдання в роботі над собою, над своїми працями.

Важливо, щоб продукт праці такого журналіста відзначався новизною,

оригінальністю, ефективністю та довершеністю, “родзинкою”, неповторним

іміджем, тому робота над шліфуванням власних здібностей не повинна

припинятися.

Україномовним ді-джеям треба опановувати форму інтелігентної,

глибокої, цікавої для обох сторін бесіди; потрібна активність, здатність

сполучати те, що в реальному житті ніяк не повязане.

Для сучасної молоді необхідно натхнення – особливий духовний стан

виступаючого перед мікрофоном, вид “чистого” психосинтетичного впливу,

бо не створює у підсвідомості ніяких мимовільних установок. Натхнення

ведучих, авторів притягує слухача, створює сприятливий мікроклімат на

самій станції. Радіопередача, побудована на натхненні, несе духовну енергію

колективу, ефективно впливає на усі соціальні верстви населення і привертає

багатих.

Сьогодні для радіо потрібні працівники із швидким розумом,

кмітливістю, надійністю, старанністю, відчуттям мови, а для телебачення –

особистість із неповторною індивідуальністю, талантом, мудрістю,

професіоналізмом, привабливістю. І навіть побутовий стан ведучого – це

галузь його психологічної підготовки, переконань виховання, походження.

Молодіжну аудиторію підкорює інтелектуал, людина небайдужа, пряма,

щира, обєктивна, смілива – сильна особистість з розвиненим почуттям

гумору; з приємним, добре поставленим голосом, чіткою дикцією; із

доступною мовою, але багатим словниковим запасом і знанням іноземних

мов. До мікрофона треба посміхатися.

Неможливо дозволити нудьгу, повинні лунати імпровізаційний сміх,

обмовки, весела плутанина, суперечка ведучих, де уміння дещо віддалятися

від теми, створює ефект нормального людського спілкування.

Аналізуючи мовлення сучасного радіоведучого, іноді можна помітити

негативні моменти: байдужість, поверховість автора у висвітленні проблеми,

а також прагнення самоутвердитися, продемонструвати свої кращі риси через

приниження гостя студії, або телефонного співрозмовника інтерактивної

передачі, менторський тон журналіста. До негативних рис можна віднести

також убогість словникового запасу ведучих, млявість, тавтології,

багатослівність, погано “поставлений” голос, який не дозволяє за допомогою

тембру, тональності повною мірою передати зміст; не оптимальне

використання темпу мовлення. Відомо, що інтонація у пять з половиною

разів ефективніша за текст, сприйняття на підсвідомому рівні більше впливає

на аудиторію, ніж смислове та емоційне. Слово ведучого, який не

відпрацьовує, а живе, є животворним, сприяє мисленню й мріям, тому

важливо, щоб це слово було сказано рідною мовою.

Підвищення ролі регіонального радіо й телебачення зумовлено не тільки

більшою довірою до нього населення у порівнянні з центральним мовленням,

але і його призначенням за сучасних умов, надзавданням, історичною місією

– стати ключовою консолідуючою ланкою в системі комунікацій, яке

обєднує населення регіону на основі культурних цінностей, самобутніх

історичних традицій, що відповідають його запитам. Сьогодні культурне,

духовне, моральне середовище формується не за сприяння власної держави, а

всупереч цьому. Молоді запоріжці шукають рідномовну літературу: твори

видавництва (“Основа”), якісні часописи (“Сучасність”, “ПіК”), книги Юрія

Андруховича. І українці знаходять її, своїх однодумців, адже у суспільстві

подібне прагне подібного, тому варто створювати комфортні умови (духовні,

моральні, правові) для молоді.

Національно свідомий журналіст – духовно незалежна особистість, котра

пізнає себе і свій народ критично, з високою мірою вимогливості - має

зайняти свою соціально-світоглядну позицію, засвоїти, що обрав важкий і не

завжди вдячний шлях і цей вибір потребує високого фахового рівня,

організованості, дисципліни, щоденної нелегкої праці над собою, бо служіння

національній ідеї потребує злиття воєдино себе, натхнення і надзавдання.

Сьогодні спостерігається явне омолодження працівників телебачення і

радіо Запорізької області. Найбільш активна і перспективна молодь у

пошуках кращої долі емігрує до Києва, Москви, природно, що регіональні

ЗМІ бідніють. Натомість серед нового покоління працівників зявилося

немало випадкових, неосвічених людей, без теоретичних знань, практичного

досвіду в галузі телерадіомовлення, далеких від норм професійної етики.

Особливо це стосується ді-джеїв – тінейджерів, які повинні мати уяву про

деонтологічні принципи й норми. Деонтологія (від грец. deon – потрібне,

необхідне і logos – вчення) – галузь знань про етичні принципи поведінки,

професійні обовязки, моральні вимоги журналіста.

Для подолання аматорства, непрофесіоналізму виникла потреба у

залученні високопрофесійних і високоморальних журналістів до викладання

майбутнім працівникам ефіру теоретичних основ, системи знань. “Щоб

вирощувати і формувати практично професіоналів, необхідно, спираючись на

власний національний досвід, навчаючись на зразках якісної західної

журналістики, моделювати еталони журналістської майстерності, ставлячи на

перший план компетентність, здатність журналіста проникати в суть

життєвих проблем, моральність, мужність і вміння говорити правду.

100