Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування

Подождите немного. Документ загружается.

газет, оскільки власну кореспондентську мережу Українське радіо ще не

встигло відновити.

10 липня 1944 року припинила свої передачі з Москви

радіостанція “Радянська Україна”. Відтоді все мовлення для

українського населення ведеться з Києва. Кількість випусків новин

зростає із трьох у 1944 році до семи у 1945, що перевищувало

довоєнний рівень. Крім того, редакція щоденно готує огляди

республіканських газет, спеціальні випуски для мешканців західних

областей; налагоджує передачі для українців, що проживають за

кордоном; спортивні й шахові випуски; веде в разі потреби

позастудійні передачі про відбудову Хрещатика, роботу річковиків та

залізничників, передплату та випуск воєнної позики тощо.

Наприкінці 1945 року інформаційній службі республіканського радіо

дедалі більшу допомогу починає надавати місцеве радіомовлення, яке на той

час вже функціонувало в усіх обласних і в понад ста районних центрах.

Надзвичайно цікавими, сповненими хвилюючих документів і вражень є

випуски “Останніх вістей” за переможний день війни – 9 травня 1945 року.

Повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини працівники радіо

одержали після другої години ночі, негайно переклали його українською

мовою і через певні проміжки часу передавали до ранку.

“Повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини й оголошення 9

травня Днем Перемоги, - читаємо у першому ранковому випуску “Останніх

вістей за 10 травня, - викликало загальну радість. Незважаючи на пізній час, у

будинках спалахнуло світло, кияни висипали до вуличних репродукторів.

Зовсім незнайомі люди обнімалися, вітали один одного з Перемогою...”

Таким чином, з першого й до останнього дня війни інформаційна служба

Українського радіо була на передньому краї боротьби з фашизмом. Окупанти

боялися створюваних нею передач. Під страхом смертної кари вони

забороняли населенню їх слухати, а місця, звідки велося мовлення, позначали

на картах льотчиків як об’єкти першочергового знищення.

121

Створена нами картина, проте, носить однобічний характер, бо вона

відображає діяльність інформаційної служби радіо,

контрольованої більшовицьким режимом. Тим часом на окупованій німцями

території України виникло і діяло ще 15 радіостанцій, що вели мовлення для

українського населення. У радянській історіографії їх, як правило,

іменують “ворожими”, “фашистськими” або “націоналістичними”. Крім

цих ярликів, про них майже нічого не відомо.

Щоправда, в радянській літературі можна знайти деякі подробиці про

діяльність німецьких воєнних станцій. Прагнучи деморалізувати населення і

війська, ці станції поширювали брехливі чутки, сіяли міжнаціональну

ворожнечу, вихваляли успіхи “бліцкригу”, твердили про швидкий і неминучий

крах Червоної Армії. Працювали на таких станціях, за відомостями із тих же

джерел, спеціально вимуштрувані офіцери пропаганди, під командуванням

яких перебували цілі підрозділи “роти пропаганди”. Про ефективність роботи

геббельсівських радіопропагандистів радянська історіографія теж нічого не

пише, хоч відомо, що більшовики змушені були конфіскувати в українського

населення всі радіоприймачі, аби запобігти згубному виливові фашистської

радіопропаганди. До таких же конфіскацій вдавалися і німці, щоб населення не

слухало передачі радянських радіостанцій.

Це по суті все, що відомо про діяльність радіостанцій, котрі протистояли

більшовикам. Хто їх створював, як вони виникали, хто там працював, як вони

впливали на населення? Чи й справді серед тих станцій були націоналістичні,

мовлення яких носило патріотичний характер і спрямовувалося на побудову

української державності? Відповіді на всі ці запитання ще треба знайти. Знання

усіх цих документальних фактів дасть змогу відтворити об’єктивну картину

інформаційної боротьби в ефірі в роки війни.

Можна висловити припущення, що радіомовлення в ті часи лихоліття

1941-1945 рр. зазнало такого ж розколу, як і все українське суспільство. Війна

поставила народ перед вибором. І він зробив його: частина пішла за

комуністами; декотрі пристали до німців, вбачаючи у них своїх визволителів з-

під більшовицького ярма; інші ж повели боротьбу на два фронти: проти

122

німецьких та російських окупантів. Подібну ситуацію, очевидно, можна

відтворити і в галузі інформаційного радіомовлення, вивчивши та

простеживши діяльність усіх тих радіостанцій, що в роки війни адресували

свої передачі українському народу.

ОПЕРАТИВНИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ ВІДБУДОВИ Й ВІДРОДЖЕННЯ

(1945-1953 РР.)

Напередодні Другої світової війни Україна була за радянськими мірками

розвиненою радіомовною республікою. На її території діяло 10 радіостанцій та

624 радіотрансляційних вузли. Прийом передач здійснювався за допомогою

1.047.300 радіотрансляційних точок і 255.000 радіоприймачів. Усе це в роки

війни зазнало страшного руйнування: фашисти вивезли до Німеччини цінну

апаратуру, знищили радіотрансляційну мережу, зруйнували майже всі

радіовузли. Збитки, котрих зазнали радіокомітети республіки, перевищували

20 млн. карбованців.

Відбудова зруйнованого радіогосподарства почалася ще в роки війни. У

визволених областях разом із пуском найважливіших народногосподарських

об'єктів ставало до лав діючих і радіо. У багатьох випадках плани

першочергового відновлення роботи радіо розроблялися ще до визволення

обласних центрів від ворога. Через те у Луцьку, наприклад, радіопередачі були

відновлені на третій день після визволення; у Львові вуличні динаміки

заговорили вже в перший день після визволення, а через шість днів тут було

завершено монтаж радіовузла на 1000 Вт.

Велику допомогу у відбудові зруйнованого радіогосподарства республіки

подав уряд Союзу РСР. Завдяки цій допомозі вже у 1946 році в Україні знову

працювало 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, 862 радіотранляційних

вузли, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів.

Високі темпи радіофікації зберігалися в Україні й у наступні роки.

Особлива увага зверталася на розвиток радіомережі в західних областях, де у

цей час кількість радіоточок на тисячу мешканців була у 5-6 разів меншою, ніж

у східних. Тому, за свідченням статистики, у 1951 році в республіці вже діяло

123

1.481.700 радіоточок та понад 314 тисяч радіоприймачів, а ще через п’ять років

- майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч радіоприймачів.

Усе це, безперечно, мало важливе значення для інформаційного мовлення,

оскільки із розвитком технічної бази збільшувалася аудиторія слухачів і

відповідно зростали масштаби його впливу.

Після війни до редакції "Останніх вістей" повернулися лише два

працівника - Ф.Венгеров та Є.Максимчук. Першого було призначено

відповідальним редактором, другого - відповідальним секретарем. Інші

працівники, якими заповнювали штат, раніше в радіомовленні не працювали.

Труднощі добору творчого складу, як у столиці, так і в обласних центрах,

поглиблювалися загальною нестачею людей із вищою освітою. Тому крім

демобілізованих офіцерів, до творчої роботи прилучалися випускники

педагогічних інститутів, сільськогосподарських і технічних вузів, які

проходили перепідготовку на короткотривалих курсах, а то й просто у

редакціях. Вони оволодівали специфікою інформаційного мовлення "на ходу",

в процесі створення й підготовки передач, вчилися на власних помилках і

помилках своїх колег.

Зусиллями цих працівників обсяг інформаційного мовлення був доведений

до довоєнного рівня, а потім і перевершений. Уже в 1946 році з Києва щоденно

передавалися сім випусків "Останніх вістей". У містах і селах люди з великим

інтересом дослухались до повідомлень про хід відбудовних робіт. Кожна

звістка про відродження нової шахти чи домни, заводу чи фабрики радістю

відлунювалася в серцях.

Одночасно за завданням директивних органів інформаційна служба

готувала й щоденно передавала три спеціальних випуски, поява яких була

зумовлена складністю політичної та господарської обстановки.

Перший із них адресувався росіянам, які у великій кількості прибували в

Україну на поселення і не розуміли української мови, їх переселення

стимулював український уряд, який за рахунок припливу переселенців

намагався ліквідувати гостру нестачу промислових робітників, державних

чиновників та партійних функціонерів. Для цієї категорії слухачів

124

інформаційна служба була зобов’язана щоденно готувати оглядовий випуск

республіканських новин російською мовою. Другий щоденний спецвипуск

адресувався слухачам західних областей, котрі знову прилучалися до

радянського способу життя. Він інформував про розгортання колективізації із

одночасним проведенням індустріалізації краю, про соціальні зміни на

Західній Україні. Але основне вістря цього спецвипуску спрямовувалося проти

греко-католицької церкви, ОУН та УПА, які чинили запеклий опір

радянському режиму і вбачали в ньому свого найлютішого ворога.

Третій спецвипуск був звернений до киян, яких редакція щоденно

інформувала через столичну трансляційну мережу про хід відбудови міста.

Крім того, редакція щоденно готувала огляди республіканських газет,

щосуботи випускала журнал радіохроніки “Наш тиждень”, щонеділі -

популярний у ті часи шаховий випуск і щопонеділка –“Спортивні вісті”.

Важливо зазначити, що діяльність інформаційної служби з Києва

доповнювали у цей час 25 редакцій “Обласних вістей” та 120 редакцій

районного радіомовлення.

Масштаби інформаційного радіомовлення, як бачимо, були великими. Але

тематика і літературний рівень його не завжди задовольняли владні структури.

Часто радіо передавало застарілі факти, що поверхово відображали місцеве

життя. Інформація про життя Радянського Союзу була одноманітною, мова її -

бідною, у випусках новин недостатньо популяризувався передовий досвід.

Саме на ці недоліки в діяльності інформаційної служби вказувала постанова

ЦК ВКП(б), ухвалена у січні 1947 року.

Постанова ця згадана невипадково. І не тільки тому, що вона була першою

у повоєнні роки в галузі радіомовлення, а головним чином тому, що відіграла

особливу роль в організації діяльності інформаційної служби. Справа в тому,

що у постанові всі радіокомітети, крім московського, були оголошені

місцевими і зобов’язані “ширше використовувати багатий місцевий матеріал,

доповнювати ним передачі Центрального мовлення”. Тим самим українське

радіомовлення, як і мовлення усіх союзних республік, позбавлялося права на

самостійну інформаційну діяльність і спрямовувалося на шлях “доповнень”.

125

ЦК ВКП(б) акцентував увагу на змісті інформації, підкреслюючи, що

“пропаганда п’ятирічного плану, показ трудового героїзму, завзяття й

наполегливість радянських людей у подоланні труднощів післявоєнного часу і

популяризація методів роботи передових робітників і колгоспників, а також

досвіду підприємств та колгоспів, що перевиконують завдання п’ятирічного

плану, повинні завжди бути в центрі уваги працівників радіомовлення”.

Відтоді основне місце у випусках “Останніх вістей” посіли повідомлення

про відродження шахт і заводів Донбасу та Придніпров’я, машинобудівних та

інших велетнів індустрії. Слухачі стали регулярно одержувати відомості про

хід реконструкції та спорудження нових підприємств у західних областях,

індустріалізацію Львова, початок освоєння Львівсько-Волинського вугільного

басейну, будівництво газопроводу Дашава-Київ. У галузі сільського

господарства увага зосереджувалася на тих об’єктах, що вже ввели в обіг усі

довоєнні посівні площі, збільшили виробництво зерна і продуктів

тваринництва. З відродженням економіки України у випусках зростала

кількість повідомлень про підвищення матеріального добробуту та культури

людей скасування карткової системи постачання, зниження цін на товари

масового споживання (як виявилося згодом, економічно необґрунтоване),

поліпшення житлових умов, розширення мережі шкіл, лікарень, наукових та

культурно-освітніх закладів.

Концентрація зусиль інформаційного мовлення на висвітленні

народногосподарської тематики, а також поступове скорочення кількості

випусків на республіканську мережу (з семи у 1946 р. до чотирьох у 1948 р.)

позначилися на якості передач. Вони стали цікавішими, змістовнішими.

Підтвердження цьому знаходимо у звіті республіканської редакції “Останніх

вістей” за 1948 рік, де для прикладу викладено зміст кількох із них.

Ось, скажімо, ранковий випуск від 12 січня 1948 року. Його відкривала

добірка повідомлень про змагання на підприємствах республіки на честь 30-

ліття встановлення радянської влади на Україні. Далі йшло повідомлення про

машини й обладнання, що виготовляв Новокраматорський машинобудівний

завод для новобудов України; інформація про роботу лісорубів, підготовку до

126

весняної сівби у радгоспах республіки. З випуску слухачі дізнавалися також

про успіхи колгоспу, створеного на Волині українцями-переселенцями з

Польщі, про відбудову спаленого фашистами села Геничівка на Львівщині, про

програму культурних заходів у селах Київщини на честь наступного ювілею

тощо.

У звіті наведені також інші показники роботи редакції. Впродовж півріччя

вона передала 12.453 повідомлення, які тематично розподілялися так:

промисловість - 4347, сільське господарство - 3851, культурне будівництво -

1449, фізкультура і спорт - 287, зарубіжна інформація - 1862, різне - 657.

Співвідношення переданих матеріалів за авторством розподілялося так:

повідомлення ТАРС і РАТАУ - 40%, штатних кореспондентів - 32%,

нештатних - 21,5%, працівників апарату редакції - 6,5%. Редакція з гордістю

відзначала, що “жодна важлива подія в житті республіки тепер не проходила

повз увагу “Останніх вістей”

Аналіз і зіставлення цих показників із аналогічними даними за інші

півріччя свідчать про стабільність роботи редакції впродовж усього

післявоєнного десятиріччя. В окремі періоди, звичайно, були відхилення у бік

зменшення або збільшення цих показників, але в середньому за кожний рік

вони мають приблизно такий же вигляд - і за кількістю, і за тематикою, і за

авторством.

Істотне значення для поліпшення інформаційного радіомовлення мало

удосконалення техніки радіомовлення. У перші повоєнні роки українські

інженери сконструювали й передали на озброєння працівників радіомовлення

нові звукозаписуючі апарати - магнітофони. У Києві, зокрема, був випущений

магнітофон “Дніпро”, що дістав широке застосування у практиці

республіканського та обласного радіомовлення. Він дав можливість робити

звукозаписи в будь-якому місці - на заводах, у шахтах, колгоспах і радгоспах, а

потім у зручний для слухачів час відтворювати їх. Записи, здійснені на місці,

мали сильний емоційний вплив, з небувалою досі достовірністю й

переконливістю відображали “звукові картини” повоєнного життя.

127

У наступні роки з освоєнням техніки монтажу магнітної стрічки у

практику інформаційного мовлення широко входить радіорепортаж, за

допомогою якого журналісти прагнули висвітлювати найважливіші події

в житті республіки. У свою чергу, розвиток репортажу зумовив появу

радіожурналу “Радянська Україна”. На відміну від свого попередника,

що складався здебільшого із текстових повідомлень та виступів, радіожурнал

“Радянська Україна” почав знайомити із найсуттєвішими подіями у

формі репортажних повідомлень із місця. Завдяки цьому він швидко здобув

популярність і надовго закріпився у радіомовних програмах.

Показовим щодо змісту й форми звукових матеріалів тих років є репортаж

із Новокраматорського машинобудівного заводу, присвячений достроковому

виконанню замовлень Волго-Донського судноплавного каналу. У цьому

репортажі брали участь 6 передових виробничників підприємства. Вони

розповіли про свій внесок у здійснення поставлених завдань. Інженер Доценко,

наприклад, згадував, як були реалізовані його пропозиції щодо відливки

великих деталей частинами із наступним їх зварюванням, майстер Корнєв

говорив про швидкісні методи обробки деталей на металорізальних верстатах,

монтажник Цвілий -- про прискорений спосіб монтажу лебідок для шлюзів

каналу тощо. Виступи усіх учасників підсумував директор Катрич.

Подібні репортажі в ті роки передавалися часто. Основне змістове

навантаження у них несли виступи людей, тексти яких заздалегідь ретельно

редагувалися. Роль ведучого зводилася до того, аби надавати

виступаючим слово. Підводки до виступів робилися приблизно так:

“до кімнати зайшов директор”, “до нас наближається начальник цеху”, “Ми

біля робочого місця токаря”... Подібний схематизм тогочасних

репортажів обумовлювався недосконалістю звукозаписуючої техніки та

складністю її перенесення.

Звісно, не обминули інформаційну службу у цей період й

ідеологічні нагінки, до яких вдавався Сталін, щоб посилити контроль за

суспільством. Спочатку вона була втягнута в кампанію таврування

ганьбою космополітів та оспівування російської культури й науки.

128

Згодом у боротьбу з “українським націоналізмом”, якому нібито не надавали

належної відсічі в республіці. “Останні вісті” викривали “суттєві

недоліки” в “Історії української літератури”, в першому томі “Історії

України”, опері К.Данькевича “Богдан Хмельницький”... Апогей цього

ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 році, коли на вірш

В.Сосюри “Любіть Україну” впало звинувачення в “націоналізмі”, а його

автора змусили виступити із принизливим каяттям. Слідом за цим

інформаційна служба була спрямована на боротьбу із сіонізмом. Радіо

передавало сміховинні твердження про співпрацю “українських

націоналістів” із єврейськими сіоністами...

Усі ці пошуки ідеологічних відхилень відроджували примару кривавих

чисток, пережитих Україною у 30-і роки, сіяли паніку, породжували

принизливу практику каяття. Та 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер. Із

його смертю припиняються й ідеологічні нападки, ганебну причетність до яких

мала й інформаційна служба.

ХРУЩОВСЬКА "ВІДЛИГА" (1953-1964 РР.)

Після смерті Сталіна, доки його колишні соратники вели боротьбу за

владу, Всесоюзне радіомовлення було усунуте від активної політичної

діяльності. За взаємною згодою “колективного керівництва”, що заступило

одноосібне правління Сталіна, воно підпорядковувалося союзному

Міністерству культури й зобов’язувалося пропагувати у цей час культурні

надбання в галузі музики та літератури .

Аналогічну реорганізацію пережив у ті часи й Український радіокомітет,

перейменований у Головне управління радіоінформації Міністерства культури

України (скорочено - Укррадіо або ГУРІ). Увага теж зосереджується на

пропаганді культурних надбань, а всі важливі події політичного й

економічного життя висвітлюються за матеріалами інформаційних агентств

ТАРС та РАТАУ часто задовгими й багатослівними для випусків новин.

Водночас інформаційній службі було наказано щоденно передавати в ефір

передову статтю газети “Правда” у перекладі українською мовою. Тим самим

працівники інформаційної служби, а також ті, що стояли за ними і скеровували

129

їх діяльність, страхувалися від можливих звинувачень у неправильній

орієнтації громадської думки.

Перемогу, як відомо, здобув Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з

Україною. Після переїзду до Москви для роботи на посаді секретаря столичної

партійної організації, Хрущов зберіг тісні стосунки з українською компартією.

Вона, між іншим, першою підтримала його в боротьбі за владу і впродовж

тривалого часу була для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою

за послугу. Він почав активно висувати українських партійців на керівні

посади, як у самій Україні, так і в партійно-державних структурах союзного

рівня. По суті, між Києвом та Кремлем виникло негласне порозуміння, за яким

українцям пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радянською

імперією; росіяни, зрозуміло, залишали за собою роль “першого серед рівних”.

Тому й не дивно, що перша пропагандистська кампанія, яку інформаційна

служба проводила після приходу до влади Хрущова, була присвячена 300

річчю Переяславської угоди. Щоправда, відзначення цього ювілею почалося

ще раніше. Проте Хрущов, скориставшись нагодою, надав їй особливого

розмаху і звучання. Вона проводилася у всесоюзному масштабі і з

надзвичайною помпою. Вістря було спрямоване на розвиток та поглиблення

російсько-українського партнерства.

До речі, подібна “турбота” про підвищення культурного рівня

слухачів із роками стала традицією. Тепер щоразу, коли у Москві

виникала криза влади, радіослухачі й телеглядачі мали можливість

насолоджуватися “Лебединим озером”.

Впродовж 1954 року “Останні вісті” передали в ефір сотні

повідомлень, присвячених ювілею, виклади численних промов та

газетних публікацій на цю тему. У багатьох із них підкреслювалося, що із

приєднанням західних областей до Радянської України збулася віковічна

мрія українського народу про возз’єднання всіх земель в єдиній державі. У

розвиток цієї кампанії ЦК КПРС випустив спеціальні “тези”, присвячені 300-

річчю возз’єднання України з Росією. Відгуки на цей документ, що у

великій кількості готувала й передавала інформаційна служба,

130