Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування

Подождите немного. Документ загружается.

У січні 1966 року Головну редакцію інформації очолив В.Жигилій.

Спільно з керівництвом Комітету він розробляє ряд заходів, спрямованих на

збільшення обсягів інформаційного мовлення і краще задоволення потреб

слухачів у інформації. На це були спрямовані й зусилля працівників

радіопромисловості та зв'язку, які були зобов’язані нарощувати приймально-

передавальні потужності. Спільні зусилля принесли відчутні результати: за

роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.) обсяги інформаційного мовлення з

Києва зросли більше, ніж у сім разів. Динаміка цього зростання

характеризується такими показниками: у 1965 році “Останні вісті” передавали

щодоби 5 випусків новин, 1966 - 8, 1967 - 12, 1968 - 19, 1969 - ЗО, 1970 - 36.

Якщо у 1966 році інформаційна служба Українського радіо передавала

щодоби 100-110 повідомлень про події внутрішнього та міжнародного життя,

то на кінець восьмої п’ятирічки їх було вже 400. При цьому істотно зросла їх

оперативність, бо Головна редакція інформації налагодила прямий

телетайпний зв’язок безпосередньо із ТАРС і почала одержувати звідти

інформацію одночасно із Всесоюзним радіо, газетами “Правда” та “Известия”.

Розширилися на цей час і обсяги інформаційного мовлення із обласних

центрів. Деякі з них, наприклад. Дніпропетровський, Донецький, Вінницький

та Чернігівський почали готувати і передавати щодоби по два випуски новин:

один - вранці, другий - ввечері. Загальна кількість випусків новин, переданих

за роки восьмої п’ятирічки з обласних центрів, перевищила 25 тисяч, а

кількість вміщених у них повідомлень - 300 тисяч.

Істотні зміни за ці роки відбулися також у роботі низового радіомовлення,

що діяло на заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах, на транспорті й

будівництві. Його організацією та налагодженням на місцях займалося понад

3,5 тисячі радіоредакцій, у діяльності яких брали участь робітники й

колгоспники, інженери, техніки, представники інтелігенції. Випуски низового

радіомовлення передавались у зручний для місцевих слухачів час і, як правило,

не порушували основних програм обласного, республіканського та союзного

мовлення.

141

На XXIV з’їзді КПРС здійснюваний курс на поліпшення системи

політичного інформування, а також зусилля засобів масової інформації у

цьому напрямі дістали позитивну оцінку. Одночасно з’їзд вказав на потребу

дальшого поліпшення дієвості й оперативності інформаційної роботи, закликав

повніше використовувати ресурси інформації як важливого інструменту

керівництва, засобу виховання та контролю.

Реалізуючи ці настанови партії, Українське радіо знову збільшує обсяги

інформаційного мовлення. З 1 січня 1971 року і до кінця дев’ятої п’ятирічки в

ефірі щодоби лунало по 46 випусків новин, загальна тривалість звучання яких

перевищувала 5 годин. Ще ширшим - з шести годин ранку і до першої години

ночі став часовий діапазон інформаційно-музичної програми “Промінь”.

Випуски новин почали передавати через кожні півгодини, а не через кожну

годину, як було раніше. В усіх обласних центрах були створені

кореспондентські пункти, акредитовані власні кореспонденти Українського

радіо, які до того діяли тільки у 15-ти із них.

XXV з’їзд констатував зростання впливу засобів масової інформації на

розвиток економіки, науки й культури та на все громадське життя. І знову

зусилля працівників інформаційної служби були спрямовані на збільшення

обсягів інформаційного мовлення.

Значних змін, зокрема, зазнає інформаційно-музична радіопрограма

“Промінь”. Вона переходить на цілодобове мовлення з одночасним

удосконаленням її інформаційної частини: основна увага творчого персоналу

цієї програми зосереджується на оперативному висвітленні та коментуванні

міжнародних подій. Міжнародна тематика зайняла приблизно три чверті

мовного часу, відведеного для інформаційних випусків.

Контрпропагандистська діяльність інформаційної служби, отже, стає

провідною.

З переведенням “Променя” на новий режим роботи вдалося розв’язати

цілий ряд проблем, що роками непокоїли інформаційну службу: налагодити

цілодобову передачу новин українською мовою, значно збільшити частоту

передачі випусків, підвищити оперативність інформації. Щодобова кількість

142

випусків новин в обох програмах республіканського радіо досягла на початку

1980 року 52, а кількість вміщуваних у них повідомлень перевищила 500. У

будь-який момент радіослухачі України могли тепер при бажанні дістати свіжу

інформацію з ефіру. Важливо й те, що радіоприймання передач стало

доступним практично кожній сім’ї, адже у 1980 році в Україні вже діяло 10,7

млн. радіоприймачів та 17,6 млн. радіоточок .

Таким чином, у роки “застою” ідею масової радіофікації, проголошену ще

на зорі радянської влади, було втілено в життя. Збулася й інша більшовицька

мрія: у будь-який момент, повернувши ручки приймача, слухач міг дістати з

ефіру усі політичні новини, усе найголовніше в подіях дня, а отже, жити, як

того хотів Ленін, “піднесеним політичним життям, знаючи щодня, що робить,

що здійснює уряд, що відбувається найголовнішого, утворюючи громадську

думку з найголовніших питань”.

Тим часом у творчому плані, у сфері суто журналістської діяльності,

пройнятої елементами нового, вдосконалення, збагачення чи розвитку, такого

прогресу не спостерігалося. Тут, як і повсюдно, наростали застійні явища. Як і

раніше, основну ставку в своїй діяльності інформаційна служба робить на

організаторську роботу. За прикладом Головної редакції інформації обласні

вісті створювали на важливих будовах контрольні пости. Під наглядом

громадськості тримався хід спорудження в республіці шкіл і дошкільних

закладів. Традиційними стали рейди, присвячені поліпшенню якості товарів

або початку сезонних робіт на селі. Щоправда, організаторську роботу

інформаційна служба вела тепер не самостійно, а часто у взаємодії із

редакціями газет і телебачення.

Ще інтенсивніше експлуатується досвід організації та проведення

ювілейних кампаній, здобутий у попередні роки. У “застійні” часи ця тематика

стає провідною. На багатому історичному матеріалі партія прагне посилити

патріотичне виховання підростаючого покоління, серед якого поступово

розвивається байдужість до марксистсько-ленінського вчення, зростає інтерес

до дисидентських поглядів. З цією метою партійні органи намагаються широко

відзначити різноманітні пам’ятні дати. Ось короткий і досить неповний перелік

143

ювілейних кампаній, проведених інформаційною службою у роки “застою”:

підготовка до відзначення 50-річчя Великого Жовтня (з грудня 1966 р.), 50-

ліття встановлення Радянської влади на Україні (з грудня 1967 р.), урочисте

відзначення 50-річчя Радянських Збройних Сил (лютий 1968), 25-річчя

визволення України від німецько-фашистських загарбників (жовтень 1969 р.),

100-річчя від дня народження В.І.Леніна (квітень 1970 р.), 25-річчя перемоги у

Другій світовій війні (травень 1970 р.), 50-річчя утворення СРСР (грудень 1972

р.) тощо.

Серед загалу цих кампаній, які набридли слухачам і зовсім не

утверджували почуття соціального оптимізму, все ж виділимо одну з них,

присвячену 30-річчю, а згодом і 40-річчю перемоги Радянського Союзу у

Другій світовій війні. Під час проведення цих урочистостей були здійснені

перші несміливі спроби об’єктивного підходу до аналізу й осмислення уроків

недавнього минулого, викривалося отруйне коріння людоненависництва,

загарбництва, панування одних націй і народів над іншими. Цю кампанію

інформаційна служба вела у формі спецвипусків та радіофільмів. У них у

хронологічній послідовності відтворювалися події 30-ти і 40-а річної давнини.

Радіослухачі мали можливість побувати на місцях минулих битв, послухати

спогади їх учасників, почути про зміни, що сталися тут у повоєнні роки.

Основу цих передач становили спогади - відомих воєначальників

(радянських, німецьких та союзницьких), уславлених партизанів, державних

діячів, командирів, підпільників. Часто у передачах лунали листи

радіослухачів - колишніх воїнів, де вони ділилися спогадами про війну, про

однополчан, про те, як склалася їхня доля у повоєнний час Такі листи, як

правило, подавалися у радіолітописі невеличкими новелами. Для підсилення їх

емоційності застосовували акторське читання, музику, шуми бою. Картину

боротьби доповнювали фронтові пісні, якими поєднувалися фрагменти

радіолітопису.

Сьогодні, звичайно, для кожного із нас не є секретом, що Другу світову

війну підготувало “партнерство” Сталіна й Гітлера, створення вісі Москва-

Берлін у геополітичних інтересах комуністичної російської імперії і

144

фашистської Німеччини. Це була завойовницька, загарбницька політика з боку

обох цих “партнерів”. Саме ці дві споріднені системи - комунізм і фашизм -

почали ділити Європу, Її території та ресурси на “сфери впливу”. Як Гітлер,

так і Сталін аналогічно підходили до розширення “життєвого

простору” своїх імперій. Тому-то й нав’язувана нам багато десятиліть

вигадка про “віроломний напад” є наскрізь лицемірною. І не тільки тому,

що “раптовість” наступу вермахту на СРСР документально й

вичерпно спростували у передачах свідки тих подій та історики, а й тому,

що говорити про взаємну “довіру” двох розбійницьких режимів, котрі не

визнавали ніяких міжнародних норм та угод, можна лише в межах злочинної

моралі, докорінно протилежної загальнолюдській.

Зрозуміло, творці тих передач ще не могли тоді неупереджено, правдиво

та всебічно описати перебіг подій війни, зокрема, участь у ній тих

представників українського народу, які вели нерівну боротьбу на два фронти.

Та все ж вони здійснили першу спробу відтворити історичну правду про Другу

світову війну засобами інформаційного радіомовлення. У грудні 1972 року

автори й редактори цих передач В.Жигилій та Ю.Немченко були удостоєні

республіканської премії в галузі журналістики.

Помітно консервативнішим стає інформаційне мовлення після політичної

поразки у 1972 році лідера українських комуністів Петра Шелеста, якої він

зазнав у своєму намаганні дибитися для України статусу автономної держави у

складі реальної радянської федерації, а також через небажання визнавати за

росіянами роль “старшого брата”. Його наступником, звісно, не без допомоги

Москви, став Володимир Щербицький - запеклий політичний супротивник

Шелеста. На відміну від попереднього, новий лідер українських комуністів

одразу ж демонструє свою безмежну відданість Москві й особисто Леоніду

Брежнєву, з яким його єднали роки співпраці на Дніпропетровщині. Він

слухняно виконує кожну вказівку Кремля, виявляє готовність жертвувати

економічними інтересами України задля розвитку інших республік СРСР і,

насамперед, Росії, потурає політиці русифікації.

145

Погляди Щербицького негайно позначились на змісті інформаційного

мовлення. Воно одразу ж виказує свою зневагу до політичних прибічників

Шелеста, вміщує критичні матеріали на них, допомагає проводити чистку в

партії. Ще більшу зневагу, а надалі й підкреслену неувагу воно виявляє до

українських дисидентів, котрі, як відомо, наголошували на легальних методах

боротьби з існуючим режимом, убачали можливість вирішення суспільних

проблем при дотриманні законів узагалі й повазі до прав особи зокрема. За

вказівкою органів держбезпеки інформаційна служба замовчує відомості про

дисидентський рух, а коли й подає їх, то змальовує у негативному світлі.

Слухняно й старанно у випусках оспівують кремлівську легенду про “нову

історичну спільність - радянський народ”. За цією новою ідеологічною

формулою теж не крилось нічого нового. Розповідаючи про розквіт, зближення

та злиття народів, інформаційна служба тим самим стимулювала процеси

русифікації. Усі найважливіші та найцікавіші виступи вона в цей час подає

здебільшого російською мовою, а нудні й нецікаві - українською. Зіставлення,

яке робили при цьому слухачі, виховувало в українцях комплекс

неповноцінності, породжувало численні глузування й знущання з української

мови як мови “селюцької”.

Висновок, що випливає з аналізу діяльності інформаційної служби в роки

“застою”, несе в собі подвійне враження.

З одного боку, очевидним є те, що за цей час незмірно виросли його

щодобові обсяги, підвищилася оперативність, зросла роль і участь у

розв’язанні конкретних проблем, що стояли перед республікою. Воно стало

надійним інструментом управління, потужним важелем впливу на роботу

господарських органів та контролю за їх діяльністю.

З іншого боку, нарощування обсягів інформаційного мовлення не давало

відчутних результатів у ідеологічній боротьбі, бажаної консолідації

суспільства. Незважаючи на масовий інформаційний наступ, “нова

історична спільність” не ставала від того монолітнішою і згуртованішою

навколо Комуністичної партії. Навпаки, серед населення слабшав її вплив,

146

росло невдоволення, бродив “грибок” інакомислення. Ніхто вже не вірив у

здатність СРСР наздогнати Захід за рівнем життя, до чого закликав Хрущов.

Це подвійне враження ще більше посилюється застійними тенденціями у

сфері творчості. Подібно до старіючої верхівки партійно-державного апарату,

яка прагнула модернізувати, але за всяку ціну зберегти сталінську систему,

інформаційна служба теж не виявляє особливого бажання до новаторських

пошуків, розвитку й збагачення здобутого досвіду. А відтак у практиці

переважає копіювання й багаторазове повторення уже раз знайденого.

Виразною стає схильність журналістів до парадності і водночас їх боязнь

відкрито інформувати про назрілі проблеми суспільного життя, спроби

згладити або обійти існуючі недоліки й труднощі. Не приносили користі,

звичайно, й пропагандистські штампи, стандартні формули й загальні фрази. У

випусках новин повторювалися близькі за змістом повідомлення, де мінялися

тільки цифри та прізвища. Вони нагромаджували загальновідому інформацію,

але не вели до якісних змін.

У РОКИ ПЕРЕБУДОВИ

(1982-1991 РР.)

Найважливішим досягненням і водночас яскравим свідченням якісного

оновлення інформаційного мовлення у період перебудови стала ранкова

інформаційна програма. Вона була створена у відповідь на кампанію

модернізації радянської системи, проголошену Михайлом Горбачовим. Щоб

провести задумані реформи, новий радянський лідер взяв курс на

запровадження демократичного стилю керівництва, закликав до гласності в

управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного

вибору.

Слід зазначити, що заклик цей мав для журналістів революційне значення,

бо знаменував собою своєрідний перехід від періоду мовчазного

однодумства до свободи слова. Проте свобода ця була з повними

обмеженнями. Якщо гласність означала право на обізнаність з усім тим, що

відбувається у світі й країні, право одержувати й поширювати

правдиву інформацію, не побоюючись за наслідки, то заклик до

147

плюралізму означав не що інше, як витончений спосіб регламентації

діяльності “підручних”. Радіожурналістам було дозволено показувати

усю множинність істин, увесь спектр політичних поглядів, але за умови,

якщо вони не будуть виходити за межі соціалістичного вибору. В саме

ж це поняття соціалізму вкладався дещо оновлений лад уже відомого

казарменого зразка.

Ось саме на цих засадах - гласності, плюралізму, демократії - й розробив

концепцію нової інформаційної програми головний редактор Головної редакції

інформації В.Рєзніков.

Перший випуск ранкової інформаційної програми з’явився в ефірі 1 січня

1988 року. На відміну від ранкового випуску, що вона замінила, нова програма

лунала в ефірі уже не пів, а цілу годину - з 8.00 до 9.00. Складалася вона із

кількох частин: “афішки”, що анонсувала найважливіші матеріали; випуску

новин, що, як правило, зачитували диктори; аналітичної частини, де

поглиблено досліджувалися щойно передані новини та повідомлялися інші

актуальні матеріали; і, нарешті, короткого резюме - заключного нагадування

суті раніше переданих новин та аналітичних матеріалів. Крім того, програма

містила чимало прагматичної інформації - відомостей про погоду, стан посівів,

рівень води в річках, відповіді на запитання радіослухачів, огляд пошти тощо.

Усе це не регламентувалося жорстким розкладом передач і подавалося після

музичних відбивок та пауз.

З першого дня свого існування нова програма стала потужним

інструментом перебудови. Вона відкрито й чесно повела мову про помилки

минулого й нелегкі шляхи досягнення намічених перетворень, стала

пропагувати нові методи й підходи до розв’язання назрілих проблем. На

конкретних прикладах і зразках ранкова програма прагнула показати, як

перебудова втілюється в життя: через демократизацію та гласність, через

економічну реформу, духовно-моральне оздоровлення суспільства, нові

підходи до соціальної політики.

Висвітлюючи й узагальнюючи досвід перебудови, інформаційно

забезпечуючи цей процес, ранкова програма й сама стає прикладом для

148

наслідування. Вона зламала застарілі принципи класичного радіомовлення, за

яким журналісти мали тільки писати, а диктори - тільки зачитувати їхні тексти.

Наперекір цим принципам і традиціям, які лише породжували знеосібку та

вузьку спеціалізацію радіопрацівників, творці ранкової програми стали

практикувати редакторський метод ведення передач. Крім дикторів, ранкову

програму почали вести ще й радіожурналісти - люди, які готували програму до

виходу в ефір. Природно, у порівнянні з дикторами вони були грунтовніше

ознайомлені з її змістом, а відтак і краще від них могли подати в ефір

написане.

З часом, із розвитком цього методу, журналісти стали не тільки

коментувати новини, а й показувати складні взаємозв’язки порушених

проблем, наголошувати на закономірностях чи тенденціях суспільного

розвитку, або ж, навпаки, - на їх випадковості й невмотивованості. Уже одне це

нововведення незмірно розширило можливості аналітичної інтерпретації

фактів, змінило саму тональність мовлення, посилило особистісні моменти у

викладі новин та їх коментуванні.

Змінилася й манера спілкування зі слухачами. Вона стала природною,

ненав’язливою, орієнтованою на повагу до людини.

Проте змінилася не тільки форма, а й зміст ранкового мовлення. У центрі

уваги опинилися не просто події й процеси, а насамперед люди, безпосередньо

причетні до них. За допомогою цих людей інформаційна служба стала

боротися із рутиною, утверджувати атмосферу критики, ініціативи та пошуку.

Спілкування із людьми, які відчули себе особисто причетними до процесів

соціального творення, дало змогу творцям ранкової програми розробляти

назрілі проблеми сміливо й глибоко, пристрасно й кваліфіковано.

Підтримуючи ентузіастів, поширюючи їхній досвід, ранкова програма

разом із тим захищала їх від тих, хто вважав розширення гласності ледь не

образливим для чиновницької гідності. Силою критичного слова вона боролася

проти тих, хто чинив опір та заважав перебудові.

Нова форма мовлення стала логічним завершенням багаторічних пошуків

інформаційної служби, спрямованих на поєднання двох способів відображення

149

дійсності повідомлення фактів та їх інтерпретацію. Разом із іншими ЗМІ вона

стала, говорячи словами проф.В.Здоровеги, “тією могутньою інтелектуальною

силою, яка зруйнувала заскорузлі догми, допомогла суспільству краще пізнати

себе, зрозуміти свою історію, сучасний стан, пробудити національну

свідомість народу”.

Важливою прикметою інформаційного мовлення у роки перебудови стали

прямі ефірні передачі.

Серед загалу цих передач своєю суспільною значимістю вирізняються

трансляції сесійних засідань Верховної Ради України, які інформаційна служба

налагодила у 1990 році. Організація таких передач дозволила слухачам

стежити за роботою найвищого законодавчого органу держави, незмірно

розширила їхню обізнаність із процесами законотворення.

Ще однією привабливою новинкою тих років стало “телефонне радіо”. З

його появою слухачі дістали можливість одержувати відповіді на свої

телефонні звертання на радіо прямо із студії у момент передачі. Застосування

телефону в практиці прямоефірного мовлення породило ціле сімейство

передач, у створенні яких почали брати участь самі.

Останній, до речі, є новим у практиці інформаційної служби. Він

зобов’язує журналістів враховувати усю множинність істин, точок зору та

поглядів, що виражають інтереси певних суспільних груп. Важливим

показником плюралізму сучасних інформаційних передач є збалансованість

викладу - автор подає різні факти, пов’язані з об’єктом відображення, включно

й такі, котрі суперечать іншим; або подає протилежні погляди у питанні, що в

даний момент хвилює громадськість. За таких обставин плюралізм

інформаційного мовлення стає своєрідним радником як для слухачів, так і для

владних структур, допомагає їм враховувати увесь спектр суспільних настроїв,

сприяє розв’язанню протиріч, що виникають у суспільстві, виробленню

оптимальних засобів та шляхів здійснення завдань новотворення.

Необхідно зазначити, що більшість із згаданих принципів уже закріплена

законодавче і покладена в основу практичної діяльності телерадіоорганізацій.

150