Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю. Управління розвитком регіону

Подождите немного. Документ загружается.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

Т.Л. Миронова

О.П. Добровольська

А.Ф. Процай

С.Ю. Колодій

УПРАВЛІННЯ

РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Київ—2006

УДК 332.12(075.8)

ББК 65.050.2я73

У 67

Гриф надано

Міністерством освіти і науки України

(лист №14/18.2-192 від 31.01.2006 р.)

Рецензенти:

О.В. Єфремов — доктор економічних наук, професор, Національна ака-

демія природоохоронного й курортного будівництва;

В.М. Узунов — доктор економічних наук, професор, Університет еко-

номіки і управління (м. Сімферополь);

В.А. Подсолонко — доктор економічних наук, професор, Таврійський

національний університет ім. В.І. Вернадського.

Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю.

Управління розвитком регіону: Навчальний посібник. — К.: Центр

навчальної літератури, 2006. — 328 с.

ISBN 966*364*250*5

Розглянуто принципи й методи регіонального управління, проаналізова-

на галузева й функціональна структура господарства регіону як об’єкта уп-

равління, розглянуті цілі й завдання регіональної політики на сучасному

етапі. Показано роль і види прогнозування й програмування економічного й

соціального розвитку регіонів, виділені особливості управління розвитком

регіонів. Висвітлено питання реформування органів управління регіоном:

державних органів і органів місцевого самоврядування, регіонального бюд-

жетного менеджменту, управління регіональним природокористуванням.

Для студентів, що навчаються за спеціальностями: менеджмент ор-

ганізацій, державне управління, а також для аспірантів, викладачів, фахівців

в області державного й регіонального управління, економістів, географів.

ISBN 966-364-250-5

Процай А.Ф., Колодій С.Ю. , 2006

Âñòóï

Реформування господарського механізму України в період

переходу до ринкової економіки принципово змінило поло-

ження регіонів у загальній системі управління. В умовах рин-

кового господарювання формування нової моделі управління

регіоном не може ґрунтуватися тільки на використанні важелів

саморегулювання — необхідна також активізація участі держа-

ви в управлінні регіоном. Ця участь проявляється у форму-

ванні державної політики, що сприяла б зміцненню загального

економічного простору, вирівнюванню соціально-економічно-

го розвитку регіонів, їхньому економічному росту й стійкому

соціальному розвитку, а також у різноманітних формах і мето-

дах державного регулювання економіки регіону.

Підвищення самостійності й посилення ролі регіонів у за-

гальнодержавному господарському комплексі викликає потре-

бу у вивченні регіональних аспектів розвитку ринкового госпо-

дарства, удосконалюванні методичного інструментарію уп-

равління процесами соціально-економічного розвитку регіонів.

Регіон у навчальному посібнику розглядається як багато-

функціональна й багатоаспектна система. Обраний підхід до

регіону як до соціуму (спільності людей, що живуть на певній

території) дозволяє сформулювати основне завдання уп-

равління соціально-економічним розвитком регіону як

послідовне й стійке підвищення рівня і якості життя населен-

ня, відтворення соціального життя, включаючи населення й

трудові ресурси, освіту, охорону здоров’я, культуру, навко-

лишнє середовище й т. ін.

Дослідження регіону як об’єкта управління дозволило про-

аналізувати його галузеву й функціональну структуру, розгля-

нути особливості адміністративно-територіального устрою дер-

жави, економічне районування й проблемні економічні райони.

У посібнику розглянута система територіального плану-

вання, що включає методичні підходи до розробки тери-

торіальних прогнозів, аналіз програмних документів еко-

номічного й соціального розвитку регіонів, особливості

регіонального програмно-цільового планування й управління.

Âñòóï

Особливо виділені функції й завдання управління на рівні

міських утворень, організація взаємодії міських органів місце-

вого самоврядування з підприємствами, а також рекомендації

з формування структури міського господарства на основі

оцінок профільності підприємств.

Реалізація завдань управління соціально-економічним

розвитком регіону залежить від можливостей відтворювати й

залучати на свою територію фінансові ресурси. Тому увага в

навчальному посібнику приділяється бюджету, організації

бюджетного процесу в регіоні, методам і видам бюджетного

фінансування. Джерелами коштів для фінансування витрат на

утримання і розвиток міста можуть служити кошти підпри-

ємств і доходи населення. Разом з бюджетом вони утворять

потенціал самофінансування. У цьому зв’язку розглядаються

можливі стратегії фінансової політики міста з опорою на бюд-

жет, потенціал самофінансування, на залучення зовнішніх

джерел: кредитів, дотацій та інших коштів.

Важливою структурною складовою регіону є природне се-

редовище, тому велика увага приділяється питанням уп-

равління регіональним природокористуванням: розглянуті

структура й сутність еколого-соціально-економічної системи

як об’єкта територіального управління природокористуван-

ням, формування фінансово-кредитного механізму природо-

користування, екологічний маркетинг регіону.

Навчальний посібник підготовлений на кафедрі державно-

го й регіонального управління Таврійського національного

університету ім. В.І. Вернадського авторським колективом: Т.Л.

Миронова — канд.екон.наук, доц. (загальна редакція, передмо-

ва, розділи 1, 3, 4, 5, 6, п.2.1.), О.П. Добровольська — канд.ге-

огр.наук, доц. (п.2.2., розділ 8), А.Ф. Процай — канд.екон.нвук,

доц. (п. 2.3., 5.2.), С.Ю. Колодій — канд.екон.нвук, доц. (розділ

7). При підготовці посібника використані матеріали наукових

досліджень, виконаних авторами на замовлення регіональних

органів управління, а також матеріали розроблених ними курсів

лекцій за дисциплінами: “Розміщення продуктивних сил і

регіоналістика”, “Державне регулювання економіки”, “Регіо-

нальна економіка”, “Бюджетний менеджмент”, “Територальне

управління природокористуванням”.

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

Ðîçä³ë 1. ÐÅÃ²ÎÍ ßÊ ÎÁ’ªÊÒ ÓÏÐÀÂË²ÍÍß

1.1. Ïîíÿòòÿ “ðåã³îí” ³ ñòðóêòóðí³ çâ’ÿçêè â ðåã³îí³

Територія й регіон. У Малому економічному словнику

регіон трактується як “область, район; частина країни, що

відрізняється від інших областей сукупністю природних і

(або) історично сформованих, відносно стійких економіко-ге-

ографічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з

особливостями національного складу населення” [1].

Оскільки територія країни неоднорідна за географічними,

національними, демографічними, економічними, соціальними

та іншими ознаками, з’являється природна потреба поділу те-

риторії й виділення відносно однорідних одиниць за кожною з

ознак або їхнім сполученням, прийнятих за основу розподілу.

При цьому для позначення міри розподілу території крім

регіону вживаються різні терміни: район, зона, ареал і інші.

Найчастіше в науковій літературі й практиці використовують-

ся терміни “район” і “регіон”. Район визначається як територія

за сукупністю елементів, що її насичують, що відрізняється від

інших територій, яка володіє єдністю, взаємозв’язком складо-

вих елементів, цілісністю, причому ця цілісність — об’єктивна

умова й закономірний результат розвитку даної території [2].

За своїм змістом термін “район” є синонімом поняття “регіон”.

Раніше “район” був більше вживаним у російській мові, зараз

цей термін використовується для позначення певних типів

регіонів: адміністративний район, внутріміський район, вели-

кий економічний район.

Багато вчених-регіоналістів (Е.Б. Алаєв, Н.Н. Некрасов,

О.М. Румянцев, А.М. Пробст, П.М. Алампієв, В.Ф. Павленко,

В.О. Поповкін, М.Г. Чумаченко й ін.), досліджуючи поняття

“регіон”, знаходили різні відтінки цього визначення, але за-

гальним виявилося те, де за основу приймалися такі ознаки, як

територія, спеціалізація й наявність економічних зв’язків.

У рамках Європейського економічного співтовариства

розроблене загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою,

за якою ту або іншу територію можна представити як відносно

самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність

із усією національною економікою, тобто економічні процеси,

що протікають на ній, повинні відображати певні зако-

номірності суспільного відтворення, що формуються під впли-

вом взаємозалежних економічних, соціальних і природних

факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення

регіону: “Під регіоном варто розуміти територіально-

спеціалізовану частину народного господарства країни, що ха-

рактеризується єдністю й цілісністю відтворювального проце-

су” [3]. Тому що регіон і територія співвідносяться як частина

й ціле, можна виділити визначення територіального й

регіонального управління. Територіальне управління означає

регулювання процесів суспільного відтворення з метою підви-

щення його ефективності за рахунок удосконалювання тери-

торіального поділу праці й міжрайонних зв’язків. Уживається

цей термін у тому випадку, коли мова йде про просторове

розміщення продуктивних сил і територіальних пропорцій

соціально-економічного розвитку всієї країни. Територіальне

управління є виключним правом уряду й покликано забезпе-

чити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного

відтворення з урахуванням особливостей територіального ас-

пекту. Регіональне управління має справу з відтворювальни-

ми процесами, локалізованими на конкретній території.

Регіональні процеси унікальні, їхня ефективність залежить від

структурної, інвестиційної, соціальної, природоохоронної,

фінансової, зовнішньоекономічної регіональних політик. Від

того, наскільки збалансовані ці політики, залежить комплекс-

ний пропорційний розвиток регіональної економіки. Отже,

регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного ком-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

плексу країни, а й відносно самостійною його частиною із

закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву

стадій відтворення й специфічними особливостями соціаль-

них і економічних процесів.

Структура регіону. Структура як сукупність стійких

зв’язків об’єкта забезпечує його цілісність, тобто зберігає ос-

новні властивості при різних зовнішніх і внутрішніх змінах.

Поняття структури співвідноситься з поняттям системи й ор-

ганізації в такий спосіб: якщо система характеризується

безліччю проявів деякого складного об’єкта (його елементи,

будова, зв’язки, функції й т.ін.), то структура виражає лише те,

що залишається стійким, відносно незмінним при різних пере-

твореннях системи. Нерозривний зв’язок системи й структури

пояснюється тим, що перша має потребу в структурі як “кістя-

ку”, здатному додати необхідної сили “зчеплення” всім її скла-

довим частинам, “забезпечити міцне й стійке її буття як ціло-

го, стабільне й ефективне її функціонування як цілого, прогре-

сивний й ощадливий її розвиток як цілого” [4]. Основна

функція структури полягає в тому, щоб забезпечити системі

внутрішню міцність, стабільність, високий ступінь спряже-

ності всіх її компонентів.

Регіон — це складна система, що включає такі структурні

елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну

сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною

складовою цієї системи є населення регіону.

Природне середовище являє собою сукупність природних

умов існування суспільства. Природне середовище включає

фактори природного або природно-антропогенного походжен-

ня, що мають властивості самопідтримки й саморегуляції без

постійного коригувального впливу з боку людини, прямо або

побічно впливають на окрему людину або людські колективи;

енергетичний стан, склад і динаміку атмосфери й гідросфери;

склад і структуру поверхні землі, ґрунту й надр; вигляд і склад

біологічної частини екологічних систем (рослинності, тварин-

Ðîçä³ë 1

ного світу й мікробного середовища) і їхніх ландшафтних ком-

плексів; щільність населення й взаємовплив самих людей як

біологічний фактор.

Соціальне середовище являє собою систему життєзабез-

печення, що впливає на соціально-відтворювальний процес,

забезпечує умови життєдіяльності. Воно включає комплекс

галузей, соціальних організацій і інститутів, покликаних за-

безпечувати соціально-відтворювальний процес: вироб-

ництво, розподіл і споживання ресурсів і життєвих благ

(соціально-економічна складова інфраструктури); підтримка,

відновлення й перетворення балансу природного, штучного й

популяційного середовищ життєдіяльності людини (соціаль-

но-екологічна складова інфраструктури); вироблення зразків і

норм діяльності, поведінки, спілкування й взаємодії із природ-

ним, культурним і соціальним оточенням, а також прилучення

до цих зразків і норм кожного нового покоління людей (ідео-

логічна складова інфраструктури).

Населення — найбільш динамічна складова частина при-

родно-господарського комплексу. Динамічність її визна-

чається природним рухом (народжуваністю, смертністю) і ме-

ханічним рухом. Населення характеризують такі показники,

як статевовікова структура, соціальний склад, зайнятість насе-

лення в суспільному виробництві, розподіл трудових ресурсів

між сферами діяльності, рівень кваліфікації, тривалість життя,

здоров’я й т.ін. Найважливішою характеристикою населення є

його потреби, що постійно зростають, змінюються, визначають

структуру суспільного виробництва й темпи його розвитку. В

суспільній свідомості потреби перетворюються в інтереси, які

трансформуються в безпосередні мотиви діяльності людини.

У ході розвитку відбувається зростання і видозміна потреб,

зникнення одних й виникнення інших, нових, у результаті чо-

го коло потреб розширюється, їхня структура якісно

змінюється, частка інтелектуальних і соціальних потреб зрос-

тає, а фізичні потреби усе більше “облагороджуються”; у ви-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

никненні й у визначенні способу їхнього задоволення все

більшу роль відіграють соціально-культурні моменти.

Поняття “потреба” має два рівні. З погляду індивіда — це

деякі необхідні умови життя й продовження роду з урахуван-

ням певного якісного рівня, заданого не тільки фізіологічними

потребами, а й уявленням про якість життя. З погляду

суспільства — це суспільні відносини у зв’язку з можливостя-

ми споживання матеріальних і духовних благ. Ці відносини

розширюють або звужують, а також трансформують можли-

вості задовольняти потреби, але не змінюють суті першого

рівня розуміння потреб людей.

Розглядаючи потреби як щось єдине й нерозривне, що

складається з матеріальних, енергетичних та інформаційних

компонентів, що частково компенсують один одного, й виник-

нення наслідків, що розрізняються часом, виділяють п’ять ос-

новних груп потреб.

А. Біологічні (анатомо-фізіологічні, фізичні) потреби

представлені групою потреб людини, що спричиняють його

виживання й збереження фізичного здоров’я.

Б. Психологічні потреби людини (етолого-поведінкові).

В. Етнічні потреби.

Г. Соціальні потреби людини.

Д. Трудові потреби.

Е. Економічні потреби.

Остання група потреб включає не абсолютно специфічні

економічні потреби, відокремлені від інших потреб людини.

Економічна необхідність виникає лише тоді, коли людина

прагне задовольнити якісь інші свої потреби. Економіка лише

забезпечує їх, компенсує недолік у задоволенні якихось інших

потреб.

Певні групи потреб знаходять свою реалізацію в кожній зі

складових природно-господарського комплексу. Так, у сфері

матеріального виробництва населення задовольняє свої тру-

дові й економічні потреби, у природному середовищі —

Ðîçä³ë 1

біологічні, у соціальній сфері — соціально-культурні, соціаль-

но-побутові, соціально-рекреаційні. Таким чином, проекція

повного комплексу потреб людини може стати основою моде-

лювання навколишнього середовища людини.

Всі складові регіонального комплексу взаємозалежні. При

цьому жодна із груп потреб, а отже й підсистем навколишньо-

го середовища не може замінити одна одну або бути виведе-

ною із загальної системи. Підсистеми здатні лише підсилюва-

ти або послабляти дії одна одної, але не знімати цих впливів,

наприклад, природний кліматичний дискомфорт може бути

тільки ослаблений соціальним оптимумом. Відставання у

рівні розвитку окремої складової системи неминуче викличе

негативні наслідки у всіх інших і втрату ефективності в ціло-

му всього комплексу. Так, якщо матеріально-технічну базу

охорони здоров’я, його кадрове забезпечення привести до

світового рівня, а техніку, технологію, організацію вироб-

ництва й рівень охорони навколишнього середовища залиши-

ти на колишньому рівні, то вся діяльність системи охорони

здоров’я буде спрямована тільки на усунення наслідків

функціонування екологічно шкідливого виробництва, еко-

номіка в результаті стане руйнівною, а соціальна політика

збитковою.

Досліджуваний нами природно-господарський комплекс

можна уявити у вигляді векторів стану природного середови-

ща ( ), соціальної сфери ( ) і матеріального виробництва

().

Стан природного середовища може характеризуватися по-

казниками, що відображають вплив господарської діяльності

на субстрати навколишнього середовища, тобто показниками

забруднення повітря й води (N

), виснаження родючості

ґрунтів (N

), запасів природних ресурсів (N

) і т.ін.

{}

NNNNN ,...,,,

321

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ