Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Подождите немного. Документ загружается.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ

І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМ. І.Ф. КУРАСА

СУЧАСНА

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА

Аналітичні доповіді

Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Київ

2009

УДК 321.01 (477)

ББК 66.3 (4Укр) 43

С91

Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф.Кураса НАН України

(протокол № 7 від 25 грудня 2008 р.)

Редакційна колегія:

Левенець Ю.А., доктор політичних наук, академік НАН України (голова)

Войналович В.А., доктор політичних наук

Дергачов О.П., кандидат історичних наук

Зеленько Г.І., доктор політичних наук

Котигоренко В.О., доктор політичних наук

Майборода О.М., доктор історичних наук

Михальченко М.І., доктор філософських наук, членкореспондент НАН Ук

раїни

Шаповал Ю.І., доктор історичних наук

Перевезій В.О., кандидат історичних наук (відповідальний секретар)

С91 Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інститу

ту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Ку

раса НАН України. — К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН

України, 2009. — 448 с.

ISBN 978"966"02"5312"4

Пропонована Вашій увазі робота є збірником аналітичних доповідей Інс

титуту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН Ук

раїни з ряду актуальних проблем суспільнополітичного розвитку України.

ISBN 9789660253124 © Інститут політичних

і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2009

ЗМІСТ

Переднє слово . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

Доповідь І. Політичні зміни в Україні в контексті

трансформаційної і модернізаційної парадигм:

Порівняльний аналіз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Доповідь ІІ. Еволюція політикоправового устрою

сучасної України: витоки, стан, перспективи . . . . . . . . . . . . . 89

Доповідь ІІІ. Сучасна політична ідентичність населення

України: джерела, прояви, тенденції

(національний і регіональний вимір) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153

Доповідь IV. Вплив російського та європейського

цивілізаційних чинників на етнополітичний розвиток

України в умовах глобалізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203

Доповідь V. Політичні аспекти міжконфесійних та

міжцивілізаційних відносин в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . 242

Доповідь VI. Суспільнополітичні чинники розвитку

стосунків між Україною та Росією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324

Доповідь VII. Кримськотатарський контекст соціальної

інтеграції громадян України різних національностей,

які проживають у Криму: виклики для держави . . . . . . . . . 381

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Академічна наука в Україні традиційно спрямовує фундамен

тальні дослідження з врахування практичних потреб. Співро

бітниками Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф. Кураса НАН України було виконано 8 наукових дослі

джень тем на замовлення вищих органів влади України. Книга,

що пропонується увазі читача, являє собою збірник скорочених

аналітичних записок, підготовлених нашими вченими у співав

торстві з представниками інших наукових закладів. Сподіваємося,

що вони зацікавлять і фахівців, і політиків, адже порушені у них

питання мають широкий суспільний резонанс.

Робота над цими темами в черговий раз актуалізувала проблему

взаємовідносин влади і науки. Як відомо, наука є автономною ді

яльністю наукового співтовариства. Разом з тим, вона виконує певні

суспільні функції. Відповідно, суспільство фінансує роботу вче

них, очікуючи від них належних результатів. Від імені суспільства

фінансування і матеріальне забезпечення науки здійснюється

державою, чим визначається характер організаційних структур,

в які наука поставлена. Державна влада, фінансуючи науку, не

просто виступає спонсором структури, яка склалася незалежно від

неї, але й активно формує її. У зв’язку з цим виникає питання —

чи впливає це на сам зміст наукової діяльності та на її методоло

гічні засади? Без жодного сумніву, впливає, причому цей вплив

визначається характером існуючого політичного режиму. Багато

хто пам’ятає, що в Радянському Союзі владний диктат над уче

ними був, практично, нічим не обмеженим.

У незалежній Україні спостерігається інша крайність у відно

синах влади і соціогуманітарної науки. Ці відносини відзначаються

яскраво вираженим імітаційним характером. Влада користується

тим, що в пострадянському суспільстві зберігся достатньо високий

рівень довіри до вчених, а тому дуже часто звертається до наукової

експертизи як інструменту легітимізації власних дій. Між тим,

ці дії нерідко не знаходять розуміння у науковому середовищі.

Склався суто утилітарний, нерідко просто зарозумілий підхід

української влади до науки, найчастіше сконцентрований у фразі:

«Це чиста теорія». Тобто, коли потрібно проігнорувати думку

вчених, у хід ідуть аргументи про надмірну теоретизацію пробле

ми. І в той же час стало звичною модою повторювати як закли

нання, що складні проблеми нашої країни зумовлені науково

обґрунтованою відсутністю стратегії розвитку. У такий спосіб спи

суються прорахунки і помилки державного управління. Усе це ми

чули впродовж усіх вісімнадцяти років незалежності України.

Це не просто нездорова, але дуже небезпечна тенденція.

Влада і наука — це ті інститути, від взаємодії яких великою

мірою залежить динаміка процесів розвитку суспільства і держа

ви. Цей постулат особливо актуальний для України, яка пережи

ває нині один з найскладніших (але й доволі багатообіцяючих!)

періодів своєї історії. Сьогодні для нас немає і не може бути іншої

політики, іншої національної ідеї, крім стратегії відчутного пок

ращання економічної ситуації, крім підвищення рівня і якості

життя людей, цілеспрямованого формування на цій основі вільної

і відповідальної особистості. Тому що лише вільні громадяни, які

мають гідне життя, здатні побудувати громадянське суспільство

і правову державу і вберегти нашу країну від чергових перекосів

у її розвитку.

Тим часом, саме тепер у суспільстві спостерігається характер

ний для будьякого перехідного періоду деякий перебір емоцій за

дефіциту плідних перспективних ідей, а тому тим більш зростає

роль науки і вчених у житті країни. Втім, поки що ми не впевнені

у тому, що влада це усвідомлює.

Як наслідок, «маємо те, що маємо»: влада виділяє вченим пев

не, доволі скромне утримання, свого роду допомогу з безробіття,

а вчені за такого розкладу мають можливість не відповідати за стан

справ у країні. Назвати такий стан речей прикрим — значить

нічого не сказати. Могутній довготривалий негативний ефект мо

дусу взаємовідносин між владою і наукою полягає в першу чергу

у тому, що суспільство не може перебороти воістину самовбивчий

потенціал існуючих антиінтелектуальних настроїв. Останні ж,

у свою чергу, завжди були і будуть благодатним ґрунтом для ви

никнення тоталітарних тенденцій, що збільшує небезпеку повер

нення на безплідний, тупиковий шлях розвитку. Гадається, наво

дити для підтвердження цієї аксіоми історичні приклади немає

потреби — вони загальновідомі. Але слід нагадати, що у держа

вах, за нашими мірками досить благополучних, зовсім інше став

лення до наукової творчості. Керівники таких держав користують

ся інтелектуальними послугами, усім обсягом знань і вмінь свого

суспільства аж ніяк не спорадично, не з кон’юнктурних мірку

вань і не в авральних ситуаціях, а на системній, постійній основі.

Там це стало традицією. За такого підходу діалог влади з наукою

Аналітичні доповіді

є корисним, бо вчений сприймається не як «винтик», а як дійсно

фахівець, тобто як людина, що знає набагато більше за інших.

Тут існує міцно вкорінене розуміння того незаперечного факту, що

технології в сучасному світі можуть стрімко розвиватися тільки

завдяки зростанню можливостей і здатності вчених, всієї сфери

науки.

Нинішній етап у житті України може стати у цьому відношенні

переломним. Потрібен діалог між владою і наукою, який може

і повинен перерости у свого роду конвергенцію і сталий позитив

ний фактор суспільнополітичного процесу і соціальноекономіч

ного розвитку країни.

Кінцевий результат колосального поступу, який розпочала Ук

раїна, залежить і від влади, і від науки, від нового способу їх від

носин. При цьому завдання влади — підтримувати і культивувати

здорові, конструктивні сили й ідеї, формувати сприятливе конку

рентоспроможне середовище для діяльності вчених. Це обов’яз

кова і необхідна умова, реалізація якої немислима без розвитку

демократії і подолання бюрократизму, який створює атмосферу

необмеженої безвідповідальності. Звісно, демократія не є найдос

коналішим суспільним устроєм. Це більшою мірою ідеал, причо

му у повноті своїй недосяжний. Але саме демократія попри всі її

негаразди є найбільш надійним гарантом від суспільних поми

лок, від застою і войовничого антиінтелектуалізму. В умовах де

мократії, підтримуваної сильною дієздатною правовою державою,

творча співдружність влади і науки буде надзвичайно перспек

тивною і плідною.

Директор

Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,

академік НАН України Ю.Левенець

Сучасна українська політика

Доповідь І

ПОЛІТИЧНІ ЗМІНИ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ

ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ І МОДЕРНІЗАЦІЙНОЇ

ПАРАДИГМ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Авторський колектив:

член6кореспондент НАН України, д.філос. . М.І.Михальченко

(керівник) (Вступ, Розділ І, Висновки); д.політ.н. М.С.Кармазіна

(Розділ ІІІ); к.і.н. О.П.Дергачов (Розділ ІІ); к.політ.н. В.О.Кова6

левський (Розділ ІV); к.і.н. М.Є.Горєлов (Розділ VI); к.філос.н.

З.Ф.Самчук (Розділ V).

У аналітичній доповіді розкриті завдання сучасного етапу

політичних реформ, зроблена прогнозна оцінка найближчого

майбутнього України, проаналізовані переваги і недоліки транс6

формаційної і модернізаційної парадигм політичного розвитку і

обґрунтовано провідну роль однієї з парадигм. Результати про6

веденого аналізу розкривають модель модернізаційних політич6

них змін у тісному взаємозв’язку з етнополітичними, еко6

номічними та ідеологічними перетвореннями.

В аналитическом докладе раскрыты задачи современного

этапа политических реформ, дана прогнозная оценка ближай6

шего будущего Украины, проанализированы преимущества и не6

достатки трансформационной и модернизационной парадигм

политического развития и обоснована ведущая роль одной из па6

радигм. Результаты проведенного анализа раскрывают модель

модернизационных политических изменений в тесной взаимос6

вязи с этнополитическим, экономическим и идеологическим

развитием.

In analytical the notes of modern stage of political reforms are

exposed to the message, prognosis of the nearest future of Ukraine is

given, advantages and lacks of transformation and modernization

paradigms of political development are analyzed and the leading role

of one of paradigms is grounded. The results of the conducted analy6

sis expose the model of modernization political changes in close inter6

communication with ethno political, economic and ideological devel6

opment.

Аналітичні доповіді

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Розділ І. Політичні зміни в Україні: методологія розуміння

багатовекторності і пробуксовування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

Розділ ІІ. Деякі проблеми моделювання національного

розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21

Розділ ІІІ. Інститут президентства: між авторитаризмом

і демократією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Розділ ІV. Медійна сфера України: від вимушеної

трансформації до потреб у модернізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

Розділ V. Концептуалізація соціального розвитку:

в пошуках ефективної парадигми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

Розділ VІ. Історичні корені теоретичних основ сучасної

української політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82

Вступ

Кінець 2008 року за висновками політиків, аналітиків і за оцін

ками громадської думки показав, що спроби політичних реформ,

які здійснювалися в Україні протягом майже двадцяти років (вклю

чаючи і 1990–1991 рр.), не дали належного позитивного результату.

Очевидні ознаки зростання неефективності і без того вже слабкої

держави, посилюється відчуження народу від влади, регіонів від

центру, не працює модель взаємодії гілок влади. Отже, в суспільст

ві склався висновок: країна «зависла» в стані переходу від тоталіта

ризму до демократії. Перспективи політичного розвитку будуть

невтішні, якщо правляча верства не знайде у себе сили повести

суспільство до більш перспективної моделі розвитку і змінити ко

румповану бюрократію. Економічна криза, корупція в усіх гілках

влади лише посилюють негативістські настрої населення.

Автори цих аналітичних доповідей мали на меті більш глибоко

проаналізувати різні аспекти політичної ситуації в Україні і по

казати деякі напрями необхідних політичних змін. Загальний

методологічний підхід до політичних змін у роботі поєднаний

з конкретноісторичним підходом до деяких аспектів цих змін.

Безумовно, деякі питання національного розвитку авторський

колектив не зміг розглянути через обмеженість дослідницького

Сучасна українська політика

ресурсу (матеріального та інтелектуального). Так, спеціально не

розглядалася проблема взаємозв’язку політичного і економічно

го розвитку, оскільки в Україні навколо цієї проблеми нагромад

жено стільки банальностей, демагогії, ідеологічних спекуляцій,

що цей напрям наукових досліджень варто виділити в самостій

ний і для цього необхідно сформувати комплексний дослідниць

кий колектив з політологів, економістів, соціологів, юристів та

представників інших галузей суспільствознавства.

Головним завданням дослідників було — дати реалістичне ро

зуміння складної ситуації у політичній сфері українського су

спільства, довести необхідність самообмеження в проведенні аб

сурдної політики боротьби за взаємознищення політичних сил,

самообмеження амбіцій у боротьбі за посади. Важливо було та

кож наголосити на відомій і водночас слушній тезі — зосередити

ся на консолідації політичних сил з метою відродження ефектив

ної і сильної, але демократичної, соціальноправової держави,

без якої неможливо буде здійснити політичні й економічні зміни

в інтересах народу.

При цьому дослідники виходили з того, що жоден з майбутніх

президентів, прем’єрміністрів, голів Верховної Ради не зможе роз

робити і здійснити авторитарну програму змін. Занадто складні

проблеми, які стоять перед країною. І народ України вже не від

мовиться від тих надбань свободи, які завоював. Потрібні не

стільки герої, скільки конструктивні, розумні політики, які по

кажуть, «куди йдемо?» і яким шляхом прийдемо.

Розділ І

Політичні зміни в Україні: методологія розуміння

багатовекторності і пробуксовування

Лідери держави, політичних партій і громадських об’єднань,

громадської думки, звичайні громадяни постійно наголошують:

політичні зміни в Україні йдуть надто повільно, вони нецілеспря

мовані, суперечливі, пробуксовують, необхідно коригувати курс

політичних перетворень (реформ). Політичні реформи зайшли

в безвихідь і т.д. Більшість критичних зауважень щодо процесу

політичних змін в Україні справедлива. Як справедливі зауважен

ня міжнародних інституцій, що Україна надто повільно просу

вається шляхом створення демократичної, правової, соціальної

Аналітичні доповіді

держави, політично нестабільна, а населення ціннісно розколоте.

Є й більш радикальні оцінки з боку лідерів громадської думки,

науковців, міжнародної спільноти: в Україні сформувався олі

гархічний режим, який не зацікавлений у політичних реформах

і свідомо гальмує їх здійснення.

У кожній з перерахованих (а є ще десятки не наведених) то

чок зору є частина істини. А є і загальна істина: Україна не тіль

ки зупинилася в прогресивному політичному розвитку, але й дає

підстави для заяв, що не відбулася як сучасна, європейська дер

жава і до цього часу знаходиться в ситуації самовизначення в ге

ополітичному і геоекономічного просторах. Тобто, Україна «за

висла» в перехідному періоді, на стадії транзиту.

У чому ж сутність такої ситуації і що робити далі тим політич

ним силам, які посправжньому, а не демагогічно вболівають за до

лю народу України, відстоюють національні інтереси країни? Вар

то розібратися в цих питаннях більш ґрунтовно, без алярмізму

і теорій міжнародної змови проти країни з боку Росії, НАТО, сіо

ністів, терористів і т.п.

З самого початку сучасних політичних змін (приблизно з 1989 р.,

коли ці зміни були усвідомлені і проголошені на рівні громадсь

кої думки) їх мета не була чітко визначена. Був окреслений лише

один елемент кардинальних політичних змін — суверенітет, неза

лежність України. При цьому і суверенітет, і незалежність країни

трактувалися в основному в політичному плані — вихід з СРСР

і розбудова суверенної європейської держави. Ця часткова політич

на мета досить швидко була досягнута. Цьому сприяли зовнішньо

політичний (розпад СРСР) і внутрішньополітичний (розвал влади

комуністів усередині країни і популярність гасел національного

відродження) чинники.

Але за цим кроком потрібні були інші: обрання парламенту

незалежної України, формування принципово нового уряду, кар

динальна зміна принципів місцевого самоврядування тощо. Цього

зроблено не було. Курс був узятий на поступову трансформацію.

Старе, віджиле поєднувалося з елементами нового. А такий до

свід, як ще констатувалося у Біблії, нічого доброго не дає.

Фактично мета політичних змін — розбудова незалежної дер

жави — була проголошена в аморфній формі, без визначення

конкретних рубежів, етапів. Крім того, проявилася давня «со

ціальна хвороба» України, яка завадила країні стати незалежною

під час Хмельниччини, Руїни і подій 1917–1920 рр.: відсутність

Сучасна українська політика