Ільчук М.М., Іщенко Т.Д. (ред.) Підприємницька діяльність та агробізнес

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 3

 наявність лідерів, здатних за своїми менеджерськими якос-

тями забезпечити ефективне функціонування нового агроформу-

вання;

 обґрунтування організаційних підходів до поділу (за сільсь-

кими поселеннями, за спеціалізацією, за структурними підрозді-

лами реструктуризованого підприємства, за можливістю підпри-

ємницької діяльності, за перспективними інтересами тощо);

 недопущення (обмеження) надмірного подрібнення підприєм-

ства. Концентрація має бути умовою ефективного функціонування

новоствореної виробничо-підприємницької структури;

 можливість (доцільність) організації у разі потреби коопе-

ративних відносин між створеними в порядку поділу підприєм-

ствами.

Унаслідок поділу підприємства можуть створюватися два або

більше підприємств-правонаступників.

Трансформаційні зміни у формах господарювання, як показу-

ють дослідження, поки не супроводжуються зміцненням матеріа-

льно-технічної бази, фінансовою стабілізацією, створенням умов

для розширеного відтворення та інтенсифікації виробництва. За

такого стану першочергове значення має інноваційна спрямова-

ність інтенсифікації. Такий напрям, як свідчить аналіз роботи аг-

роформувань, у ринкових умовах забезпечує їм високу економічну

та фінансову стабільність. Тобто в сучасних агроформуваннях

чинники інтенсифікації мають обов’язково ґрунтуватися на вико-

ристанні складових досягнень науково-технічного прогресу: біоло-

гічних, технічних та технологічних, екологічних, економічних,

соціальних, інформаційних. Комплекс цих вирішальних чинни-

ків, як показують проведені дослідження на основі експертного

оцінювання їхніх складових, у великих господарствах може бути

використаний на 100 %, у середніх — 40 – 50, малих — 15 – 20 %.

Як показали розробки, частка підприємств, сформованих на

колективній організації праці, у виробництві окремих видів про-

дукції може становити 60 – 90 %. При цьому великотоварні сільсь-

когосподарські підприємства можуть і надалі посідати провідне

місце у виробництві продовольчого і фуражного зерна, цукрового

буряку, соняшнику, продукції садівництва, молока та яловичини,

продукції свинарства та птахівництва. В цих агроформуваннях

основна увага має приділятися підвищенню конкурентоспромож-

ності цієї продукції.

Однак унаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин конкурен-

тоспроможність реформованих сільськогосподарських підприємств

та фермерських господарств залишається низькою. Доступні для

нашого товаровиробника чинники підвищення конкурентоспро-

можності, які пов’язані з якістю продукції та ціновою конкуренто-

спроможністю, потребують посилення критичного самоаналізу

розвитку й обґрунтованого визначення стратегічної спрямованості

Приватна власність на землю і майно — основа розвитêó підприємництва на селі

виробничої діяльності. Збереження багатогалузевого характеру

виробництва, так само як і перехід до монопродукції на рівні під-

приємств, порушило їх організаційно-технологічну структуру, не

забезпечує у межах господарств раціонального поєднання велико-

го, середнього і малого виробництв.

У зв’язку з цим у розвитку сільськогосподарських підприємств

на майбутнє неприпустимим є як багатогалузева спрямованість їх,

так і виробництво монопродукції, що має місце останнім часом.

Тобто на перспективу для кожного агроформування має передба-

чатися науково обґрунтований склад галузей та їх розміщення за

підрозділами. Це має принципове значення, оскільки пов’язано зі

створенням відповідного ресурсного потенціалу на основі іннова-

ційних рішень.

Сучасні агроформування, як показав досвід роботи їх в умовах

ринку, доцільно орієнтувати на масштабніший та глибший розпо-

діл праці, посилення та розвиток внутрішньогосподарських, міжго-

сподарських і міжгалузевих зв’язків, з урахуванням яких потрібно

формувати перспективні типи підприємств й об’єднань. Трансфор-

маційна динаміка агроформувань має супроводжуватися поглиб-

ленням спеціалізації та збільшенням кількості самостійних органі-

заційно-господарських структур з використанням сучасної техніки

та технології. Нині у більшості господарств цих вимог не дотриму-

ють, підрозділи не є спеціалізованими. На перспективу у підприєм-

ствах і підрозділах, зайнятих виробництвом продукції рослинницт-

ва, доцільна їх спеціалізація на виробництві озимої пшениці, на-

сіння, цукрового буряку, соняшнику, овочевих, плодоягідної продук-

ції, кормових. Ці культури залежно від концентрації, як показали

розробки, можуть виступати типоутворюючими або в поєднанні з

іншими галузями визначати спеціалізацію підрозділів і господарс-

тва. Щодо тваринництва послідовний розподіл праці може супрово-

джуватися виділенням у межах підприємства самостійних органі-

заційно-технологічних ланок: виробництво молока; вирощування

та відгодівля надремонтного молодняку на м’ясо; вирощування ре-

монтного молодняку; вирощування та відгодівля молодняку спеці-

алізованих м’ясних порід. У свинарстві доцільні такі організаційно-

технологічні ланки: відтворення та вирощування поросят до 4-мі-

сячного віку; відгодівля молодняку з 4-місячного віку і до реалізації

на м’ясо; відтворення та вирощування ремонтного помісного пого-

лів’я. У вівчарстві організаційно-технологічні ланки можуть бути із

закінченим циклом відтворення; утриманням маточного поголів’я;

вирощуванням ремонтного та племінного молодняку. Птахівництво

на перспективу доцільно формувати на створеній системі спеціалі-

зованих господарств промислового типу, цеховій формі спеціаліза-

ції та концентрації виробництва.

Формування таких спеціалізованих ланок тваринництва стриму-

ється ліквідацією цієї галузі майже в половині господарств країни та

Розділ 3

малою кількістю поголів’я в тих підприємствах, де воно залишилося,

що виправдовується збитковістю галузі. Водночас проведене дослі-

дження по областях, районах і господарствах показує, що з підви-

щенням питомої ваги тваринництва в структурі товарної продукції

забезпечується такий самий рівень рентабельності, як і за виробни-

цтва так званих вигідних високодохідних ринкових культур.

На перспективу за умов обов’язкового об’єднання галузей рос-

линництва і тваринництва та найдосконалішої спеціалізації в

структурі товарної продукції господарств провідними галузями

можуть бути: зернові — 50 – 55 %, цукровий буряк — 30 – 35, со-

няшник — 30 – 35, овочі — 30 – 50, плоди і ягоди — 50 – 60, молоч-

не скотарство — 70 – 75, вирощування молодняку на м’ясо — 80 – 85,

вирощування нетелей — 60 – 80, свинарство — 70 – 80, птахівни-

цтво — 75 – 80, вівчарство — 50 – 60 %. Скорочення витрат завдя-

ки концентрації виробництва та підвищенню рівня його спеціалі-

зації може становити за інших однакових умов 20 – 25 %, підви-

щення продуктивності праці — в 2 – 2,5 раза.

Створення ефективної галузевої структури агроформувань на

основі розподілу праці, об’єднання різних за розмірами галузей і

розміщення їх за підрозділами за сучасних умов потребує поси-

лення принципів кооперації та інтеграції. Для агроформувань

найістотнішим є процес кооперації, який пов’язаний з трьома ос-

новними напрямами. Перший — кооперація на рівні первинних

виробничих підрозділів у складі великотоварних сільськогоспо-

дарських підприємств. Основа — об’єднання земельних і майно-

вих паїв членів трудового колективу підприємства. Кількість та-

ких підрозділів у спеціалізованих господарствах може становити

8 – 10, а в багатогалузевих — 15 – 20. Відповідно, в структурі під-

розділи рослинницького напряму можуть становити 45 – 50 %,

молочного — 20 – 22, свинарського — 10 – 11, з вирощування мо-

лодняку великої рогатої худоби — 10 – 12, інших галузей —

10 – 12 %. Другий напрям — кооперація підприємств, колектив-

них та особистих господарств з виробництва певних видів продук-

ції, особливо тваринництва, включаючи міжгосподарську коопе-

рацію. Основа — об’єднання для спільної діяльності окремих фун-

кцій господарств з метою ефективного використання виробничих

ресурсів. Зберігається економічна, юридична самостійність, розпо-

рядження доходами спільного підприємства є прерогативою учас-

ників кооперації. За інших однакових умов така концентрація

сприятиме збільшенню в 1,6 – 2 рази продуктивності поголів’я мо-

лодняку великої рогатої худоби і свиней, зменшенню затрат праці

на 1 ц приросту в 3 рази, кормів — у 2 рази, собівартості — на

25 – 40 %. Третій напрям — це кооперація приватних товаро-

виробників зі створенням системи обслуговуючих кооперативів.

Така кооперація буде вигідною і для підприємств. Мета — звести

до мінімуму втрати продукції під час реалізації її. Як показав

Приватна власність на землю і майно — основа розвитêó підприємництва на селі

аналіз, на сьогодні товаровиробник недоотримує близько 50 % кош-

тів від реалізації продукції. За сучасних умов у сільському госпо-

дарстві для кооперації характерною особливістю має стати широка

диверсифікація діяльності: виробничої, закупівельно-постачаль-

ницької, кредитної, інвестиційної. Це забезпечить стабілізацію

сільськогосподарського виробництва, збільшення обсягів та по-

ліпшення якості продукції, фінансового стану товаровиробників,

зміцнення регіонального ринку продовольства та поліпшення

продовольчого забезпечення населення.

Доцільно посилити єдність функціонування сучасних сільсько-

господарських підприємств з галузями переробної промисловості,

сфери заготівлі, транспорту, торгівлі, фінансовими структурами,

які безпосередньо беруть участь у виробництві та доведенні сіль-

ськогосподарської продукції і продуктів її перероблення до спожи-

вачів. Інтеграційні зв’язки для сільськогосподарського товарови-

робника вкрай необхідні для зменшення ризику за слабкої елас-

тичності попиту на продукцію, невідрегульованості продовольчого

ринку, необхідності підвищення конкурентоспроможності, розши-

рення робочих місць. З 1990 по 2004 рр. частка продукції перероб-

ки у структурі товарної продукції сільськогосподарських підпри-

ємств зменшилася. Водночас уже на рівні підприємств продукція

перероблення може становити 25 – 30 %, а в господарствах, на-

ближених до основної маси споживачів, — до 70 – 80 %. Участь

агроформувань в інтеграційних процесах має відбуватися в на-

прямі створення агропромислових виробництв на рівні підпри-

ємств, об’єднань, агропромислово-фінансових груп, вертикальних

інтегрованих структур — галузевих, господарських товариств, спі-

лок, асоціацій тощо. Потрібно створити продуктові підкомплекси

району — молочного, м’ясного, цукробурякового, плодоовочевого

та ін. Заслуговує на увагу створення з метою залучення інвести-

цій, пришвидшення оновлення матеріально-технічної бази, по-

глиблення перероблення сільськогосподарської продукції та ви-

рішення соціальних проблем села агропромислових холдингів.

Участь сільськогосподарських товаровиробників у такому типі ін-

тегрованих формувань потребує державного підтримання в на-

прямі збереження власності селян і створення умов співпраці на

принципах однакової окупності капіталу, включаючи землю, що,

як показує досвід, не забезпечується.

3.3. Особливості ãосподарювання на власних

і орендованих землях

Приватна власність на землю дає змогу формувати підприєм-

ницькі структури господарювання, нові виробничі відносини.

Отримання громадянином України державного акта на право

Розділ 3

приватної власності на землю засвідчує його перехід до нового ста-

тусу — статусу власника конкретної земельної ділянки. Статус

землевласника дає селянинові право повного розпоряджання

земельною ділянкою за власним розсудом, але згідно з чинним

законодавством. Цей статус зменшує залежність селянина від

первинності господарства та забезпечує підвищення рівня його

доходів.

Власники земельних ділянок можуть добровільно створювати

на основі належних їм земельних ділянок спільні сільськогоспо-

дарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства,

інші кооперативні підприємства й організації, передавати ці ді-

лянки у спадщину, дарувати, обмінювати, віддавати під заставу,

здавати в оренду, продавати громадянам України без зміни ці-

льового призначення земельних ділянок.

Власники земельних ділянок мають право обрати одну з трьох

запропонованих земельним законодавством можливостей.

По-перше, вони можуть самі господарювати на землі, створюю-

чи або беручи участь у сільськогосподарських підприємствах різ-

них типів чи інших об’єднаннях.

По-друге, селяни мають право на відчуження отриманої у влас-

ність земельної ділянки купівлею-продажем, даруванням, обмі-

ном тощо.

По-третє, вони можуть передавати земельну ділянку в оренду

іншому сільськогосподарському підприємству, яке має забезпечи-

ти її ефективне використання і сплачувати її власникові орендну

плату.

Власники та користувачі земельних угідь несуть відповідаль-

ність за:

 ефективне використання землі відповідно до цільового при-

значення та проекту внутрішньогосподарського землеустрою;

 використання природоохоронних технологій виробництва;

 погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господар-

ської діяльності.

Власник і користувач земельних угідь має здійснювати ком-

плекс заходів щодо охорони земель; раціональної організації те-

риторії; збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також ін-

ших властивостей землі; захисту земель від водної й вітрової еро-

зій, селів, підтоплення, засолення, забруднення відходами вироб-

ництва та від інших процесів руйнування; дотримання прав ін-

ших землевласників, землекористувачів, у тому числі орендарів.

Згідно з нормативно-правовою базою власниками землі стали

всі члени колективних господарств, тому потрібно враховувати

їхні інтереси під час організації виробництва. Для спільної діяль-

ності власники можуть об’єднати майно, землю і працю, працюва-

ти і використовувати права власників у складі колективних сіль-

ськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, виробни-

т н р ц Приватна власніс ь на землю і май о — основа озвитêó підприємни тва на селі

чих кооперативів. При цьому в акціонерних товариствах майнові і

земельні паї обліковують окремо, щоб у разі виходу з нього влас-

ник зберіг земельний пай, який йому належить.

Акціонерні товариства організаційно не відрізняються від ко-

лективних господарств. За таких умов вони не дають змоги зруй-

нувати наявні потужні комплекси, особливо тепличні комбінати,

свинокомплекси, молочні ферми промислового типу, садівничі та

глибоко спеціалізовані господарства, які ведуть виробництво на

індустріальних технологіях. При цьому у складі акціонерних то-

вариств можуть працювати первинні колективи з різним рівнем

усуспільнення власності або її відокремлення.

Реорганізацію сільськогосподарських підприємств створенням

виробничих кооперативів передбачає Закон України «Про сільсь-

когосподарську кооперацію». Система економічних відносин у та-

ких формуваннях ґрунтується на підприємницькій діяльності та

комерційному розрахунку, на основі плати за виконану роботу,

отриману продукцію, орендних платежах, отриманні дивідендів

на вкладений капітал у вигляді майнових і земельних паїв.

На основі колективних підприємств можуть створюватися при-

ватні та приватно-орендні структури. Керівник реформованого

сільськогосподарського підприємства або фахівці, використовуючи

свої паї, можуть організовувати приватне підприємство, взявши в

оренду майнові та земельні паї інших членів певного підприєм-

ства. Нове підприємство може бути організовано і кількома засно-

вниками-інвесторами, які можуть орендувати землю та майно у

їхніх власників.

На сучасному етапі найдоцільнішими є формування, побу-

довані на приватній власності на землю та майно і колективних

формах організації виробництва та праці. У таких формуваннях

орендні відносини мають відображувати утвердження власності та

основний метод господарювання і залучення інвесторів.

Успішному функціонуванню реформованих підприємств сприяє

реструктуризація виробництва, оскільки спільна діяльність у складі

організаційної структури великих сільськогосподарських підпри-

ємств потребує розроблення економічного механізму взаємовідносин.

Використання землі в Україні платне. Плата за землю стягу-

ється у вигляді земельного податку або орендної плати, визначе-

них залежно від грошового оцінювання земель.

Відповідно до Закону України «Про плату за землю» земельний

податок на сільськогосподарські угіддя, що використовуються за

цільовим призначенням, незалежно від того, до якої категорії зе-

мель вони належать, стягується за ставкою 0,1 % грошового оці-

нювання ріллі, сіножатей і пасовищ, 0,03 % — для багаторічних

насаджень. Власники землі та землекористувачі сплачують земе-

льний податок з дня виникнення права власності або права кори-

стування земельною ділянкою.

Розділ 3

Земельний податок сплачується однаковими частками власни-

ками землі й землекористувачами-виробниками товарної сільсь-

когосподарської продукції. Орендна плата має становити не мен-

ше ніж 1,5 %, а оптимально — 2 – 3 % грошового оцінювання зем-

лі. Фактично за 2003 р. із загальної суми виплат грошима було

сплачено 9,6 %, натурою (сільськогосподарською продукцією) —

83,9, відробітково (послуги) — 6,5, у тому числі сплачено селянам-

пенсіонерам 50,9 %.

Згідно із Земельним кодексом України земельні ділянки мо-

жуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам

України, іноземним громадянам і особам без громадянства, інозем-

ним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям,

а також іноземним державам. За згодою орендодавця орендована

земельна ділянка або її частина може передаватися в суборенду.

Орендодавцями земельних ділянок є їхні власники або уповнова-

жені ними особи. Численність власників означає, що є всі можли-

вості для розвитку справжніх орендних відносин. Нині практику-

ється передавання земельних ділянок і земельних часток (паїв)

разом з майновими паями своєму підприємству, фермерським гос-

подарствам та ін. Земельні ділянки використовують для організа-

ції та розширення фермерських господарств, інших господарських

формувань. У разі передавання в оренду земельного паю сільсько-

господарському підприємству чи приватному підприємцю його

власник зобов’язує тим самим орендаря (керівника) значно ефек-

тивніше використовувати землю, за яку треба сплачувати орендну

плату.

3.4. Реорãанізація êолеêтивних сільсьêо-

ãосподарсьêих підприємств, орãанізація

внóтрішньоãосподарсьêих відносин

На ефективність сільськогосподарського виробництва вплива-

ють підприємства суспільного сектора. Нині в користуванні цього

сектора є 65,8 % сільськогосподарських угідь, зайнято 60,8 % пра-

цюючих, виробляється 88 % зерна, 93 % цукрового буряку, 92 %

соняшнику — основної стратегічної продукції України.

Суспільний сектор представлено колективними підприємства-

ми з різними видами використання приватної власності у вигляді

земельних і майнових паїв. Земля, передана в колективну власність і поді-

лена між членами колективних господарств, завжди потребувала, а нині за наяв-

ності власників ще більше потребує чіткого механізму взаємовідносин між пер-

винними колективами власників. Проте основи приватної власності за колектив-

ної організації виробництва і праці недостатньо. Ось чому в разі спільного

використання землі та майна за умови добровільності й зацікав-

леності власників потрібно якомога повніше враховувати потенці-

П основа розвитриватна власність на землю і майно — êó підприємництва на селі

ал наявних системних зв’язків, пропорцій, балансів. Це означає,

що реформовані господарства та їхні підрозділи мають реструкту-

руватися не в напрямі руйнування їх, а для організаційного удос-

коналення. При цьому слід ураховувати, що утвердження власни-

ків землі та майна супроводжуватиметься збільшенням кількості

економічно самостійних підприємницьких структур з різними мож-

ливостями виходу на продовольчий ринок і споживача. У зв’язку з

цим усі внутрішньогосподарські структури мають отримати орга-

нізаційно-правову основу і функціонувати як товариства з різним

ступенем відповідальності: малі підприємства, кооперативи, асо-

ціації власників тощо. У реформованих господарствах, заснованих

на приватній власності, реструктуризація підрозділів має забез-

печити відповідність:

 економічного і юридичного статусів — новим відносинам вла-

сності;

 організаційної будови — вимогам економічної самостійності

та самоврядування, враховуючи інтереси власників;

 техніко-технологічного вдосконалення — вимогам підприєм-

ництва, самоокупності та самофінансування.

Важливим етапом має бути оцінювання і вдосконалення орга-

нізаційно-технологічних складових як підприємства загалом, так і

його підрозділів. Критерій оцінки — окупність капіталу, врахо-

вуючи землю, забезпечення високої матеріальної зацікавленості

власників. Оцінювання передбачає:

 об’єднання галузей, спеціалізацію і концентрацію;

 структуру посівних площ і сівозмін;

 кількість і співвідношення продуктивної худоби;

 склад і структуру виробничого потенціалу.

Під час реструктуризації виробництва особливу увагу приділя-

ють горизонтальній і вертикальній кооперації та інтеграції. Рі-

шення можуть бути різними. Основне, щоб товаровиробник мав

можливість через власний кооператив, власну агропромислову

структуру виходити на споживача, на прямі фінансові взаємороз-

рахунки. Між колективами власників, зайнятих у підрозділах,

незалежно від виду їх діяльності, розвиватимуться прямі і зворот-

ні зв’язки, які ґрунтуються на виробничих, економічних і соціаль-

них інтересах. Колективи власників у реформованих господарст-

вах у системі цих зв’язків можуть виступати як організаційні під-

системи за умови поєднання централізованого управління або як

самостійні структури, що делегують частину своїх функцій підзві-

тному апарату управління підприємством. Залежно від цього ор-

ганізаційно-економічні відносини між внутрішньогосподарськими

структурами можуть регулюватися за трьома основними напря-

мами:

 на основі двосторонніх договорів;

Розділ 3

 єдиним колективними органом, якому власники делегують

повноваження;

 змішано.

У реформованих підприємствах, заснованих на приватній влас-

ності, мають утвердитися такі принципи управління:

 управління власністю на рівні підприємства;

 оперативне управління виробництвом на рівні первинних

підрозділів;

 оперативне управління виробництвом на рівні первинних

підрозділів — колективів власників;

 забезпечення централізації функцій, загальних для всіх ко-

лективів власників первинних підрозділів;

 центральний апарат управління має виконувати функції ре-

гулювання внутрішньогосподарськими зв’язками, зокрема відно-

синами з власниками, здійснювати зовнішньоекономічні зв’язки

переважно маркетингового напряму.

Удосконалення організаційно-галузевої, техніко-технологічної,

управлінської систем має забезпечити зростання урожайності

сільськогосподарських культур, продуктивності тваринництва,

підвищення ефективності використання фондів і ресурсів, рента-

бельності й конкурентоспроможності. Тобто мають бути створені

умови для інтенсифікації виробництва. Водночас має бути еконо-

мічний механізм, що регулює взаємовідносини власників, які ба-

жають спільно використовувати землю і засоби виробництва.

Економічний механізм передбачає організацію повного та ко-

мерційного розрахунку, принципово нові підходи до формування

цін на продукцію та ресурси (роботи, послуги) внутрішньогоспо-

дарського обігу, прибутку і фондів.

Як свідчить аналіз, за сучасних умов зміни форм власності та

господарювання можливості сільськогосподарських підприємств з

реалізації внутрішньогосподарських відносин різні і залежать від

ступеня самостійності первинних колективів. Прийнята класифі-

кація виділяє три основні форми, які можуть застосовуватися на

практиці. Члени первинного трудового колективу (працівники та

власники-співвласники) мають самостійно приймати рішення про

вибір моделі внутрішньогосподарських економічних відносин. Як

показує аналіз, за сучасних умов залежно від ступеня самостійно-

сті первинних підрозділів, рівня економічної діяльності можуть

бути прийняті три моделі внутрішньогосподарських госпрозрахун-

кових відносин, подані на рис. 3.1. Унаслідок приватизації та ре-

організації підприємств внутрішньогосподарські відносини істотно

змінюються. Розподілення доходів відбувається за працею і капі-

талом. Нині ці відносини мають бути спрямовані на посилення

мотивації людей до високопродуктивної праці, досягнення опти-

мального поєднання особистих інтересів з врахуванням трудової

участі та власності.

êó підприємництва на селі Приватна власність на землю і майно — основа розвит

Під час вибору найдоцільнішої моделі потрібно виключити мож-

ливі суперечності між первинними трудовими колективами і керів-

ництвом підприємства насамперед з питань користування та роз-

поряджання власністю, управління і розподілу отриманих дохо-

дів. У всіх випадках важливо, щоб підрозділи несли відповідаль-

ність за кінцеві результати виробництва і були господарями ство-

реної продукції та доходу.

1 модель

Часткова самостійність підрозділів, не взаємодіють з інши-

ми підприємствами. Не розпоряджаються отриманою про-

дукцією, не мають поточного рахунку. Основа діяльності —

самоокупність поточних витрат. Фонд оплати — за залиш-

ковим принципом. Дивіденди — середні по підприємству.

Прибуток не розподіляється, фонди не формуються

2 модель

Підрозділи самостійно організовують розширене відтворення

за рахунок свого прибутку від реалізації всієї або частини

виробленої продукції. Всередині господарства взаємодіють за

розрахунковими цінами, міжгосподарський оборот ресур-

сів — за ринковими. Мають свій поточний рахунок, можуть

мати самостійний баланс. Дивіденди виплачують з ураху-

ванням результатів діяльності кожного підрозділу. Форму-

ють і розподіляють госпрозрахунковий дохід, прибуток

3 модель

Повна економічна самостійність підрозділів. Не володіють

правом юридичної особи. Діяльність здійснюють за ринко-

вими цінами з внутрішніми та зовнішніми партнерами.

Мають свій розрахунковий рахунок або рахунок у ФРЦ.

Формують комерційний (підприємницький) дохід, прибу-

ток. Дивіденди — за результатами діяльності підрозділу

Рис. 3.1. Моделі внутрішньогосподарських розрахункових відносин

За умов переважання приватної власності засоби виробництва,

які формують матеріальну основу підприємств, можуть бути про-

дані, придбані, орендовані, передані в спадщину, заставу тощо. В

кожному підприємстві необхідно добиватися збалансованості інте-

ресів, створюючи надійну базу для залучення позичкових коштів,

кредитів, інвестицій. Як показує досвід, краще переводити колек-

тиви первинних підрозділів на самостійну основу з постійним за-

кріпленням землі та інших засобів виробництва. При цьому основ-

ними умовами є забезпечення єдності власників і товаровиробни-

ків, підвищення реального рівня самостійності підрозділів. Колек-

тиви їх мають бути наділені статусом власника, бути матеріально

відповідальними, розпоряджатися продукцією, комерційним (під-

приємницьким) доходом.

Для підвищення ефективності діяльності різних форм господа-

рювання велике значення має удосконалення внутрішньогоспо-