Криволапчук В.О., Бондарчук М.Т., Зленко С.М. та інш. Соціально-психологічні аспекти виявлення і попередження корупції та інших правопорушень серед працівників міліції

Подождите немного. Документ загружается.

За допомогою терапевтичної дії у людини з’являється можли-

вість переоцінити і змінити багато аспектів своєї особистості і поведі-

нки: уявлення про себе, стиль міжособистісних відносин, пізнавальні

процеси, емоційні реакції, цінності, життєві цілі, способи структури-

зації часу – і це далеко не повний перелік. В свою чергу, ретельне ви-

вчення особистісних властивостей допомагає вибирати засоби, за до-

помогою яких можуть бути модифіковані небажані форми поведінки,

так щоб даний індивідуум міг перейти до більш ефективніших спосо-

бів функціонування.

Існує безліч різних теоретичних підходів до розуміння особис-

тості. Не дивлячись на всю їх різноманітність, теорії особистості ма-

ють загальну концептуальну основу, каркас, що складається з шести

основних блоків: структура, мотивація, розвиток, психопатологія,

психічне здоров’я і зміна особи внаслідок терапевтичної дії. Сукуп-

ність концепцій, що висуваються теорією з метою пояснити кожен з

цих блоків, говорить про основний зміст даної теорії особистості.

Способи вирішення цих концептуальних питань дають можливість

зрозуміти найбільш загальні перспективи кожної теоретичної позиції.

2.4. Критерії оцінки теорії особистості

Для систематизованої оцінки теорій особистості використову-

ються шість основних критеріїв. У науковому співтоваристві досягну-

тий такий консенсус щодо оцінки теорії особистості: вона може бути

оцінена позитивно в тому випадку, якщо задовольняє кожному з пере-

рахованих нижче критеріїв.

Веріфікованість

По даному критерію теорія оцінюється позитивно в тому ступе-

ні, в якій її положення відкриті для перевірки, здійснюваної незалеж-

ними дослідниками. Це означає, що теорія повинна бути сформульо-

вана так, щоб концепції, які містяться в ній, пропозиції і гіпотези були

визначені ясно і недвозначно та логічно пов’язані один з одним. При

такому викладі теорії її емпіричні висновки легко обґрунтовуються

логічно і перевіряються у формальному дослідженні.

Евристична цінність

Для психолога емпіричної орієнтації питання про те, в якому

ступені теорія стимулює учених проводити подальші дослідження,

має першорядне значення. Теорії особистості надзвичайно сильно від-

різняються за своєю здатністю задовольняти цю вимогу. Деякі з най-

більш спірних теоретичних визначень особистості, такі, наприклад, як

гуманістична теорія Еріха Фромма і теорія особистісних конструкт

Джорджа Келлі, дають мінімальний імпульс для подальшої дослідни-

цької діяльності всередині самої психології. Подібне положення справ

зазвичай є результатом того, що теоретик не зумів дати робоче визна-

чення своїм концепціям, тобто не встановив, за допомогою яких опе-

рацій вони можуть бути виміряні або з якими характеристиками пове-

дінки вони співвідносяться. Звичайно, компетентні послідовники ви-

датного теоретика можуть підвищити евристичну цінність теорії шля-

хом перекладу базисних концепцій в таку форму, яка дасть поштовх

дослідницької активності.

Внутрішня узгодженість

У цьому критерії існує наступна умова: теорія повинна бути ві-

льна від внутрішніх суперечностей. Тобто хороша теорія повинна по-

яснювати несхожі між собою феномени, слідуючи внутрішньо логіч-

ному методу. Теорія, що заслуговує уваги, також повинна складатися

з положень і визначень, які послідовно узгоджуються один з одним. В

цілому, теорії особистості цілком задовольняють цьому стандарту, і в

тих випадках, коли виявляються ті, що суперечать один одному, їх ви-

токи зазвичай можна прослідкувати в нерозумінні дослідником почат-

кових положень теорії. Маючи ряд гіпотез про природу людини, ціл-

ком можливо вивести теорію особистості, концепції і положення, якої

логічно узгоджуються між собою.

Економність

Теорію також можна оцінювати з позиції кількості концепцій,

потрібних для опису і пояснення подій в межах сфери даної теорії.

Згідно принципу економності, простіші і чіткіші пояснення повинні

переважати складніші. Інакше кажучи, чим менша кількість концепцій

і припущень потрібна даній теорії для пояснення якого-небудь фено-

мена, тим вона краща. І навпаки, за інших рівних умов, теорія, що міс-

тить надмірну кількість концепцій і припущень, розглядається в ціло-

му, як невдала.

На жаль, не існує простих і однозначних правил оцінки еконо-

мічності теорії. Економічність – суб’єктивний критерій, оскільки

об’єм знань, що є на сьогоднішній день, про різні аспекти особистості

далеко не повний. Більше того, теорія, що виглядає сьогодні економі-

чною, може виявитися нездібною пояснити майбутні відкриття. Про-

те, хороша теорія не повинна містити надмірного теоретичного бага-

жу [67].

Широта обхвату

Цей критерій відноситься до широти і різноманітності феноме-

нів, що охоплює теорія. Чим більш багатобічною є теорія, тим на бі-

льшу сферу поведінкових проявів вона розповсюджується. Таким чи-

ном, всебічна теорія переважає над вузькою і обмеженою. Ще одна

достойність всебічної теорії полягає в тому, що вона може бути вико-

ристана як логічний каркас для об’єднання і інтеграції нових, розріз-

нених фактів, встановлених в спостереженні або експерименті. Тоді як

деякі персонологи створюють широкомасштабні теорії, інші поступа-

ються їм в цьому відношенні. Опора на певний ряд положень про

природу людини допомагає забезпечити внутрішню узгодженість, але

в той же час приводить до звуження сфери наукового інтересу теоре-

тика до обмеженого діапазону поведінкових реакцій. В той же час слід

визнати, що жодна з існуючих теорій не може пояснити всіх аспектів

людського функціонування. Таким чином, в кожному випадку слід

вирішувати, чи є феномени, що отримали пояснення в одній теорії, та-

кими ж важливими і чи грають вони таку ж істотну роль в розумінні

людської поведінки як феномени, на які акцентована інша теорія.

Функціональна значущість

Останній з критеріїв визначення хорошої теорії полягає в її зда-

тності допомогти людям зрозуміти їх повсякденну поведінку. Теорія

повинна також допомагати людям вирішувати їх проблеми. Цілком

природно, що фактично всіх нас привертає можливість дізнатися яко-

мога більше про себе і про людей, що нас оточують. Дійсно, основна

цінність теорії особистості для непрофесіонала полягає в її здатності

пролити світло на нього самого і на його міжособистісні відносини.

Знання внутрішніх і зовнішніх закономірностей, отримане нами від

дослідників особистості, може істотно збагатити наше розуміння і

оцінку нюансів людських вчинків.

Приведені вище критерії – верифікованість, евристична цін-

ність, внутрішня узгодженість, економність, широта обхвату і функці-

ональна значущість – складають основу для оцінки кожної теорії осо-

бистості, а також дають можливість зрозуміти, чому одна теорія пере-

важає іншу.

2.5. Приклади теорії особистості

Творцем першої теорії особистості був Зігмунд Фрейд

(1856–1939) який перший охарактеризував психіку особистості як по-

ле бою між непримиренними силами інстинкту, розуму і свідомос-

ті [67]. Його психоапатична теорія характеризується терміном «пси-

ходинамічний» і є прикладом психодинамічного походу. Вона відво-

дить провідну роль складній взаємодії між інстинктами, мотивами і

бажаннями, які конкурують або змагаються один з одним за верховен-

ство в регуляції поведінки людини. Поняття динаміки, щодо особис-

тості, полягає в тому, що поведінка людини є скоріше детермінованою

ніж довільною або випадковою. Згідно до Фрейда, не тільки наші вчи-

нки часто є ірраціональними, але також значення і мотиви нашої по-

ведінки рідко бувають простими для усвідомлення, що підкреслює

значення несвідомих психічних процесів в регуляції.

Протягом тривалого періоду розвитку психоаналізу Фрейд при-

ймав томографічну модель особистісної організації, згідно до якої в

психічному житті є три рівні: свідомість, передсвідоме і несвідо-

ме [70].

Концепція психодинамічних психічних процесів була ключовою

в ранньому описі особистісної організації. Проте, на початку 20-х ро-

ків Фрейд переглянув її і ввів в анатомію особистості три основні

структури: ід, це і супер це, більш відоме як структурна модель психі-

чного життя. Згідно Фрейду: ід – щось тісне, біологічне, хаотичне, та-

ке, що не знає законів, не підкоряється правилам і що зберігає своє

центральне значення для індивідуала впродовж всього життя; це –

компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішення,

одержуючий свою структуру і функцію від ід, такий, що еволюціонує

з нього і запозичує від ід частину енергії для своїх потреб; супер це –

останній компонент особистості, яка розвивається, що є інтерналізо-

вану версією суспільних норм і стандартів поведінки. На відміну від

ід і це, організм людини не народжується з супер це, а отримується в

процесі свого розвитку [70].

Важливим етапом в історії психодинамічного напряму стала по-

ява нових теорій, направлених на їх розвиток або переосмислення.

Авторами цих теорій стали Альфред Адлер (1870–1937) – індивідуа-

льна теорія особистості і Карл Густав Юнг (1875–1961) – аполітична

теорія особистості Адлера, в ній вперше була введена типологія уста-

новок, обумовлених стилями життя (Dreikurs, 1950), і представляється

у вигляді класифікації, побудованої за принципом «двовимірної» схе-

ми, в якій одне вимірювання представлене «соціальним інтересом», а

інше – «ступенем активності» [67]. Соціальний інтерес є симпатіями

до людей, а ступінь активності показує, як людина підходить до вирі-

шення життєвих проблем.

Типи особистості за Адлером [71]

Тип, що керує

. Люди самовпевнені і напористі, достатньо акти-

вні, але не в соціальному плані. Для них характерна установка перева-

ги під зовнішнім світом.

Тип, що бере.

Їх основна турбота в житті – отримати від інших

якомога більше4 володіють низьким ступенем активності.

Уникаючий тип

. Немає ні достатнього соціального інтересу, ні

активності. Інертний, не здатний боротися з труднощами і невдачами.

Соціально-корисний тип

. Володіє високим ступенем соціально-

го інтересу і активності; усвідомлює, що вирішення основних життє-

вих завдань – роботи, дружби і любові – вимагає співпраці, особистіс-

ної мужності і готовності вносити свій внесок до благополуччя інших

людей.

Найбільш відомим внеском Юнга в психологію і теорію особис-

тості вважають описані ним дві основні спрямованості, або життєві

настанови: екстраверсія і інтроверсія (Jung, 1921–1971), які згідно йо-

го теорії, співіснують в людині одночасно, але одна з них зазвичай

стає домінантною. Незабаром після цього Юнг розширив свою типо-

логію, ввівши в неї наступні психологічні функції: мислення, відчуття,

почуття і інтуїція [68].

Мислення і почуття Юнг відніс до раціональних функцій, оскі-

льки вони дозволяють утворювати думки про життєвий досвід. Про-

тилежна мисленню функція – почуття – інформує так про реальність

на мові позитивних або негативних емоцій. Відчуття і інтуїцію Юнг

назвав ірраціональними, оскільки вони пасивно «схоплюють», реєст-

рують події його зовнішнього світу (відчуття) або внутрішнього (інту-

їція), не оцінюючи їх і не пояснюючи їх значення. При цьому, відчут-

тя є безпосереднім, безоціночним реалістичним сприйняття зовніш-

нього світу, а інтуїція характеризується субліминальним і неусвідом-

леним сприйняттям поточного досвіду.

Згідно з теорією Юнга ці дві орієнтації і чотири психологічні

функції, взаємодіючи, утворюють вісім різних типів особистості, які

можна сформулювати так: екстраверти-інтроверти; сенсорики-інтуїти;

логіки-етики; раціонали-ірраціонали [72].

Наступним етапом розвитку теорії особистості стала поява пси-

хології, що з’єднала в собі три основні напрями: Е. Еріксон – теорія

особистості; Е. Фромм – гуманістична теорія особистості; К. Хорні –

соціокультурна теорія особистості [68].

Червоною ниткою створеної Е. Еріксоном (1902–1994) теорії

розвитку є положення про те, що людина в плині життя проходить че-

рез декілька універсальних для всього людства стадій, процес розвер-

тання яких регулюється відповідно до епігенетичних принципів дозрі-

вання.

Гуманістична теорія особистості Еріха Фромма (1900–1980) на-

магається довести, як обширні соціокультурні впливи взаємодіють з

унікальними людськими потребами в процесі формування особистос-

ті, що обумовлене тим, що структура характеру (типи особистості)

пов’язана з певними соціальними структурами.

Соціокультурна теорія особистості Карен Хорні (1885–1952)

відрізняється від раніше розглянутих тим, що вона майже повністю

заснована а клінічних спостереженнях і орієнтована на опис невро-

тичних потреб, які використовуються людиною з метою співволодіння

з недоліком безпеки і безпорадності з орієнтацією на певні типи лю-

дей.

Поступливий тип

: орієнтація на людей передбачає такий стиль

взаємодії, для якої характерні залежність, нерішучість і безпорадність.

Відособлений тип

: орієнтація від людей як стратегія оптимізації

моноособових відносин, що передбачає наявність у них характерного

прагнення до відокремленості, незалежності і самодостатності.

Ворожий тип:

орієнтація проти людей – це такий стиль поведін-

ки, для якого характерні домінування, ворожість і експлуатація.

До основоположників диспозиціонального напряму в теорії осо-

бистості відносять: Р. Олпорта, Р. Кеттела і Г. Айзенка. Теорія Гордо-

на Олпорта (1897–1967) є поєднанням гуманістичних і індивідуальних

підходів до вивчення людської поведінки. Відмінною рисою теорети-

чної орієнтації Олпорта є його переконаність в тому, що поведінка

людини завжди є результатом тієї або іншої конфігурації особових

рис, що дає підставу називати диспозиціональну теорію особистості

теорією рис особистості Олпорта [67]. Він визначає рису особистості

як «нейропсихичну структуру, здатну перетворювати множину функ-

ціонально еквівалентних стимулів і направляти еквівалентні форми

адаптивної і експресивної поведінки» (Allport, 1961, р.347). Кажучи

іншими словами, межі – це схильність вести себе аналогічним чином в

широкому діапазоні ситуацій [67].

На відміну від ідеоградичного вивчення рис за Олпортом, суттє-

вий інший напрям в психології рис особистості відкривається завдяки

методу факторного аналізу, прихильники якого вважають, що люди

володіють стійкою схильністю реагувати певним чином і ці основні

параметри особистості мають ієрархічно впорядковану структуру.

Ключова особливість такого підходу полягає в кількісному вимірю-

ванні рис особистості. Видатним представниками цього методу є Рей-

монд Кеттел (1905) і Ганс Айзенк (1916) [67].

Структурна теорія рис особистості Кеттела прагне пояснити

складні взаємодії між системою особистості і об’ємнішою соціокуль-

турною матрицею функціонуючого організму. При цьому, він вихо-

дить з того, що адекватна теорія особистості повинна враховувати чи-

сленні риси, складові індивідуальності, ступінь обумовленості цих рис

спадковістю і впливом навколишнього середовища, а також те, яким

чином генетичні чинники і чинники навколишнього середовища взає-

модіють між собою, впливаючи тим самим на поведінку особистості

[73].

Згідно Кеттелу, особистість – це те, що дозволяє нам передбачи-

ти поведінку людини в даній ситуації (Catell, 1965) через управління

специфікацією, відповідно до якого природа специфічної реакції лю-

дини (R), яка означає, що він робить, або думає, або висловлює, є де-

яка невизначена функція (f) від стимулюючої ситуації (S) в конкрет-

ний момент часу і від структури особистості (P), тобто

R = f (S, P).

Наведене рівняння специфікації показує, що характерна реакція

на будь-яку ситуацію є функція від комбінації всіх рис, значущих для

даної ситуації: причому кожна межа взаємодіє з ситуаційними чинни-

ками, які можуть здійснювати на неї вплив [67].

На відміну від Кетелла, Ганс Айзенк вважає, що, по-перше,

стратегія дослідження повинна починатися з достатньо обґрунтованої

гіпотези за основною межею, що цікавить дослідника, за якою слідує

точне вимірювання всього того, що для цієї межі характерне і, по-

друге, Айзенк переконаний, що для пояснення великої частини пове-

дінкових реакцій людини необхідно не більше трьох суперрис (типів).

Суть теорії Айзенка полягає в тому, що елементи теорії особистості

можуть бути розташовані ієрархічно таким чином: типи (суперриси) –

риси – первинні реакції – специфічна реакція (Eysenk, 1967, р. 63). У

своїх перших дослідженнях Айзенк виділив два основні типи (Eysenk,

1947, 1952), які отримали назву інтроверсія-екстраверсія, нейротизм-

стабільність (або нестабільність-стабільність). Це дозволило йому на

основі вираженості двох незалежних параметрів визначити наступні

чотири категорії людей: інтроверт-стабільний, інтроверт-

невротичний, екстраверт-стабільний, екстраверт-невротичний.

Автором навчально-біхевіорального напряму в теорії особисто-

сті був Беррес Фредерік Скіннер (1904–1990), який вважав, що особи-

стість з точки зору навчання – це той досвід, який людина придбала в

плині життя. Іншими словами – це накопичений набір вивчених моде-

лей поведінки. Учбово-біхевіоральний напрям займається відкритими

(доступними безпосередньому спостереженню) діями людини, як по-

хідними від її життєвого досвіду. Вивчення особистості по Скіннеру

включає знаходження своєрідного характеру взаємин між поведінкою

організму і результатами, підкріплюючими це. Відповідно до такої то-

чки зору, індивідуальні відмінності між людьми слід розуміти в тер-

мінах інтеракційповедінки – оточення в часі (Skinner, 1974, р. 167–

168).

Послідовниками навчально-біхевіорального підходу Скіннера

були відомі персонологи Альберт Бандура (1925) Джуліан Роттер

(1916). Не дивлячись на те, що теорія кожного з них істотно відмінна

від радикального біхевіоризму Скіннера, вони зберігають сувору нау-

кову експериментальну методологію, яка характеризує біхевіористсь-

кий підхід [67]. Бандура описує психологічне функціонування людини

в термінах безперервного взаємовпливу біхевіоральних, когнітивних

чинників, які відносяться до навколишнього середовища. Основна

концепція Бандури – моделювання через спостереження відображає

його когнітивну орієнтацію, що містить інформативну і спонукальну

функції. При цьому, значна увага приділяється процесу саморегулю-

вання через самоспостереження, думку і самооцінку [74].

Теорія соціального навчання Роттерта підкреслює значення мо-

тиваційних і когнітивних чинників для пояснення поведінки в кон-

тексті соціальних ситуацій. При цьому, Роттер виділяє чотири змінні:

потенціал поведінки, очікування, цінність підкріплення і психологічна

ситуація і поєднує їх в основну формулу прогнозу. Формула показує,

що потенціал даної поведінки в специфічній ситуації є функцією очі-

кування того, що підкріплення слідує за цією поведінкою, плюс цін-

ність підкріплення.

У основі когнітивної теорії особистості Джорджа Олександра

Келлі (1905–1967) лежить спосіб, за допомогою якого індивіди осяга-

ють і інтерпретують явища (або людей) в своєму оточенні. Назвавши

свій підхід теорією особистісних конструктів, Келлі концентрує увагу

на психологічних процесах, які дозволяють людям організувати і зро-

зуміти події, що відбуваються в їх житті. Особистісний конструкт

Келлі визначив як ідею або думку, яку людина використовує, щоб за-

судити або інтерпретувати, пояснити або передбачити свій досвід. Він

припускав, що всі особові конструкти біполярні і дихотомічні за при-

родою, тобто суть мислення людини полягає в усвідомленні життєво-

го досвіду в термінах чорного або білого, а не відтінків сірого. У

1955 році Келлі запропонував «Репертуарний тест польового констру-

кта» (Реп-тест) для оцінки важливих конструктів [75]. Реп-тест оцінює

особові конструкти, які люди використовують в інтерпретації ролевих

відносин і інших аспектів свого досвіду.

Створену Келлі гуманістичну теорію особистості Абрахам Ха-

рольд Маслоу (1908–1970) називав ще і психологією третьої сили. Во-

на поклала початок зображенню людства, радикально відмінний від

зображення нею в психоаналізі або біхевіоризмі. Знаходячись під

впливом екзистенціальної філософії, гуманістична психологія за свої

основні принципи висуває трактування особистості як єдиного цілого,

невідповідність досліджень тварин, сприйняття людини як істоти ро-

бить акцент на вивчення психічного здоров’я.

Будучи основним напрямом гуманістичної психології теорія

Маслоу описує людську мотивацію в термінах ієрархії потреб. Нижчі

(основніші) потреби в ієрархії повинні бути розумно задоволені перш,

ніж потреби високого рівня стають домінантними спонукальних сил

поведінки людини. Ієрархія потреб по Маслоу в порядку їх доміну-

вання або потреби, має наступний вигляд: 1) фізіологічні; 2) безпека і

захист; 3) приналежність і любов; 4) самоповага; 5) самоактуалізація.

Гуманістична суть теорії Маслоу особливо яскраво виявляється в кон-

цепції самоактуалізації, прагненні до найвищої реалізації свого потен-

ціалу [67].

Маслоу, також, розрізняв дві великі категорії мотивів людини:

дефіцитарні мотиви і мотиви зростання. Дефіцитарні мотиви направ-

лені на зниження напруги, а мотивація зростання націлена на підви-

щення напруги, шляхом пошуку повної напруги, яка хвилює.

Феноменологічна теорія особистості або фенологічна психоло-

гія відстоює як свою основну доктрину положення, що психологічна

реальність феноменів є виключно функцією того, як вони сприйма-

ються людьми. Почуття людини не має прямого віддзеркалення реа-

льного світу: дійсна реальність – це реальність, яку спостерігає і ін-

терпретує реагуючий організм. Таким чином, можна стверджувати, за

Карлом Ренсом Роджерсом (1902–1987), що кожна людина інтерпре-

тує реальність відповідно до свого суб’єктивного сприйняття, і її вну-

трішній світ повною мірою доступний тільки їй самій (Rogers, 1959).

Роджерс стверджував, що єдиною реальністю, з погляду сприй-

няття людини, є суб’єктивна реальність – особистісний світ пережи-

вань людини. Центральне місце в нім належить Я-концепції, найбільш

важливому персонологічному конструкту Роджерса. У його системі

елементами, які визначають розвиток Я-концепції, є потреба в позити-

вній увазі, умови цінності і безумовна позитивна увага [76].

Розділ 3. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ, ЩО

СПРИЯЮТЬ ВСТАНОВЛЕННЮ КОРУПЦІЙНИХ ВІДНОСИН У

ОПЕРАТИВНО-СЛУЖБОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОВС

Існуючі сьогодні теорії причин корупції в правоохоронних орга-

нах також суперечливі, як і численні: це і політичний вплив, і відсут-

ність стандартів для працівників поліції (міліції) та поліцейської мо-

ралі, і недостатній контроль, і невідповідна підготовка, певні явища

соціального характеру тощо. Спроба звести проблему до єдиного фак-

тора є серйозною помилкою.

У поясненні динаміки корупції в поліції склалися дві теоретичні

позиції, перша з яких розглядає питання організації, друга – особисто-

сті. Прихильники першої позиції показали, що корупція виникає вна-

слідок розвитку неформальної структури усередині поліцейської ор-

ганізації, інфраструктури, яка надає поліцейському можливість не

тільки порушувати встановлені правила, але й переступати певну

грань, що заохочується неформальним субкультурним кодексом віри

та очікувань. Показано, що неформальні організації відіграють суттє-

ву роль у формуванні моделі поведінки за межами особистих намірів і

працівники поліції здатні сприйняти також неналежні форми поведін-

ки у тому випадку, коли субкультура вважає такі форми поведінки

прийнятними.

У поясненнях, що базуються на особистісному аспекті, наво-

дяться докази наявності певних обмежень, щодо можливостей особис-

тості довільно впливають на перебіг подій. Соціальні структури не іс-

нують в ізоляції, а створюються та підтримуються за допомогою тлу-

мачень і дискреційних дій ії членів. Тому для працівника поліції імо-

вірність виявитися замішаним у корупції більше пов’язана з особис-

тою вигодою, отримуваною ним від акту корупції, ніж від його взає-

мовідносин з поліцейською інфраструктурою.

Корупція в поліції з’являється в результаті розриву, що виникає

між етичними нормами, встановленими у поліцейському департаменті

та етичними нормами, яких дотримуються окремі працівники.

До числа важливих причин та умов, сприяючих розповсюджен-

ню корупції в органах внутрішніх справ, слід віднести етичне розкла-

дання працівників, які зневажають вимоги закону з метою отримання

матеріальної вигоди. Декаданс професійної етики, норм моралі у пра-

цівників ОВС неможливо усунути негайно. В умовах соціально-

економічної кризи держава не може надати можливість представни-

кам влади жити в матеріальному відношенні гідно. Як наслідок – від-

бувається дегенерація, звироднілість етичних та моральних принципів

виконання службових обов’язків працівниками міліції. Саме тому, не

дивлячись на наявність «Кодексу чести працівника ОВС», затвердже-