Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Соціалістичні та капіталістичні експерименти
Евіанські угоди поклали край кривавій семилітній війні. З
липня 1962 р. Алжир проголосив незалежність. Французька
адміністрація передала владу тимчасовій адміністрації країни, яку
очолив Юсеф бен Хедда. Претензії на владу в країні також
висловили радикали із ФНЛ, очолювані А. Бен Беллою. Скликане у
вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу
прем'єр-міністром. Прийнята наступного року конституція
проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р.
А. Бен Белла став її першим президентом.
Після закінчення національно-визвольної війни Алжир
змушений був взятися за вирішення цілої низки складних
економічних проблем. Велику частину з них створив масовий виїзд
європейців із країни. У багатьох галузях промисловості та
комунальних службах почало бракувати фахівців, а в сільській
місцевості великі земельні площі залишилися без господарів. Уряд
дозволив селянам займати покинуті європейськими колоністами поля.
На початок 1963 р. у руки алжирців перейшло майже 2 млн. га орної
землі. Єдиною галуззю господарства, що стабільно працювала та
приносила країні валютні надходження, була нафтовидобувна
промисловість, котру продовжували контролювати французи.
Водночас із економічними проблемами загострилася й низка
політичних питань. У 1963—1964 рр. Алжир пережив збройний
прикордонний конфлікт із Марокко, два збройні заколоти в Кабілії, а
також політичну кризу, спричинену заявою опозиції про
недемократичний характер новоприйнятої конституції. Хоча А. Бен
Беллі вдалося придушити антиурядові виступи та, принаймні
тимчасово, залагодити конфлікт із марокканцями, його стиль
керівництва країною зазнавав дедалі більшої критики. Великі
нарікання викликав авторитаризм президента та його спроби
встановити одноосібний контроль над військом, а також усунення від
влади колишніх соратників по партизанській боротьбі. Зрештою, 19
червня 1965 р. відбувся безкровний переворот, в результаті якого
армія позбавила А. Бен Беллу влади.
Новим президентом країни став авторитетний ветеран
національно-визвольної війни міністр оборони Хуарі Бумедьєн (1927
—1978). Усунувши авторитарний режим А. Бен Белли, Алжир
отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги, що мала
бути використана на відбудову та реконструкцію національної
промисловості. Надаючи ці кошти, Париж розраховував на те, що
алжирці відмовляться від ідей націоналізації нафтовидобувної
промисловості, яка продовжувала залишатися в руках
французьких підприємців. Водночас Париж збільшив
відрахування з прибутків за продану нафту, що переказувалися
алжирській стороні. У 1969 р. Алжир став членом Організації країн-
експортерів нафти (ОПЕК).
Спричинене світовою енергетичною кризою 1973—1974 рр.
зростання цін на нафту обернулося для Алжиру суттєвим
збільшенням валютних надходжень. У середині 70-х рр.
керівництво країни отримало змогу розгорнути широку програму
реформування сільського господарства, розбудови промислового
сектору та створення нових робочих місць. Підтримуючи
добросусідські відносини із Францією, Алжир водночас налагодив
співпрацю із СРСР. За допомогою Радянського Союзу в Алжирі
збудовано низку промислових об'єктів, розвивалася співпраця в
гірничій та військовій сферах.
27 грудня 1978 р., X. Бумедьєн помер. Після його смерті
президентом країни та генеральним секретарем правлячого ФНЛ
став міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р.н.). Новий
лідер країни дещо змінив зовнішньополітичний курс держави,
розпочавши зближення зі США. Водночас було розв'язано тривалі
супе-
речки із сусідами: в 1986 р. нормалізовано відносини із
Лівією, а 1988 р. завершилася тривала суперечка із Марокко про
приналежність Західної Сахари. Це дозволило створити
міждержавну організацію Союз Арабського Магрібу, до якої, крім
Алжиру, увійшли Лівія, Туніс, Марокко та Мавританія.
У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося.
Головною причиною цього стало падіння світових цін на нафту. На
зменшення валютних вливань швидко відреагувала економіка,
збільшилося безробіття та зросли ціни. У 1988 р. під тягарем
економічних та соціальних проблем правлячий ФНЛ передав частину
своїх повноважень прем'єру та місцевим органам влади. Незважаючи на
це, продовжувалися демонстрації протесту й мітинги, тому 1989 р.
парламент прийняв нову конституцію, що ліквідувала однопартійну
систему та скасувала монополію ФНЛ на владу.
Цим одразу скористалися опозиційні сили, що зареєстрували
низку легальних політичних партій. Найвпливовішою політичною
силою серед новопосталих партій швидко став заснований 1989 р.
професором психології Аббасі Мадані Ісламський фронт порятунку,
що сповідував ортодоксально фундаменталістські погляди. Оголо-
сивши про плани створити в Алжирі ісламську державу особливої
"мусульманської моделі розвитку", А. Мадані здобув підтримку вже
добряче втомлених соціалістичними та капіталістичними
експериментами алжирців. Першого приголомшливого успіху
фундаменталістам вдалося досягнути в червні 1990 р., коли на
місцевих виборах за них проголосувало 54% виборців. Це дозволило
ісламістам встановити контроль над 32 із 48 провінційних
парламентів країни. На проведеному 26 грудня 1991 р. першому турі
виборів до національного парламенту Фронт виборов 188 із 430
мандатів. Наступний тур виборів мав ще більше посилити позиції
ісламістів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до
влади ортодоксально фундамен-талістського режиму.
У цій ситуації владу в свої руки взяли збройні сили. 9 січня 1992
р. президент Ш. Бенджедід пішов у відставку, а військові
сформували Верховну раду безпеки. Призначений на 16 січня другий
тур голосування скасовано, а Ісламський фронт порятунку
заборонено. На скасування виборів ісламісти відповіли терором:
лише до кінця 1992 р. понад 40 чільних представників політичної
еліти країни було вбито й сотні поранено.
Фундаменталісти й гадки не мали змиритися зі своїм усуненням з
політичного життя й розпочали масовану кампанію збройної
боротьби. Головними організаціями, що оголосили війну режиму
військових, стали Озброєне ісламське угруповання, Ісламська армія
порятунку та Фронт ісламського джихаду. Збройна боротьба, що
почалася в Алжирі вже навесні 1992 р., одразу набрала винятково
кривавих та потворних форм. Озброєні підрозділи ісламістів
вирізали цілі села, що виявляли лояльність до уряду, а урядові
війська без суду й слідства розстрілювали людей за найменшою
підозрою у співпраці з фундаменталістами. Основними мішенями
терористів стали військові та поліцейські, державні службовці,
журналісти та представники інтелігенції, що виступали за
світський характер держави. З вересня 1993 р. почалися напади
терористів на іноземців, що перебували на території Алжиру.
Обурені тим, що Франція надала уряду Алжиру допомогу, ісламісти
перенесли бойові дії в Європу. Захопивши 24 грудня 1994 р.
французький пасажирський літак, бойовики Озброєного ісламського
угруповання змусили пілотів летіти до Марселя. Там терористи
зажадали повної заправки баків літака, й оголосили про намір
летіти до Парижа, де обіцяли оприлюднити свої вимоги.
Запідозривши, що ісламісти збираються таранити літаком якийсь
важливий об'єкт у французькій столиці, на що вказувала явно
надлишкова кількість пального,
Султан М. Бен Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до
французького уряду з меморандумом, у якому запропонував
обговорити перспективи франко-марок-канських відносин. На
переговорах, що відбулися в жовтні 1950 р. у Парижі, султан
поставив питання про надання його країні внутрішньої політичної та
економічної автономії та розширення прав султана. Відмовляючись
вирішувати марокканську проблему комплексно, французи
погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском
французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель
Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний
антифран-цузький рух і відмовився від більшої частини своїх
попередніх вимог. Скориставшись цим, французи арештували лідерів
"Істіклялю" та інших патріотичних партій. Як І в справі незалежності
Тунісу, ООН кілька разів розглядала питання мароккансько-
французьких відносин, однак не змогла виробити ефективного
вирішення проблеми.
На початку 1953 р. французи зробили спробу усунути від
влади відомого своїми націоналістичними поглядами султана. Для
цього було використано особистий конфлікт між султаном та пашею
Марракеша Аль-Глауї (1875—1956). Аль-Глауї провів успішну акцію
збору підписів під петицією, в якій вимагав позбавити султана влади.
Петицію підписали 270 пашів та каїдів. У відповідь прихильники
султана організували заяву 318 улемів, які засудили діяльність Аль-
Глауї. Паша Марракеша, за мовчазною згодою французів, створив з
берберів 20-тисячну особисту армію. У серпні 1953 р. армія Аль-
Глауї та його союзників підійшла до Марракеша. Загалом у
розпорядженні заколотників було близько 50 тис. чоловік. 14 серпня
палац султана було оточено, а М. Бен Юсуф отримав від французів
ультиматум з вимогами збереження спільного суверенітету над
Марокко та відмови марокканців від законотворчої діяльності.
Опинившись у безвиході, М. Бен Юсуф погодився виконати ці
вимоги. Однак Аль-Глауї не відмовився від своїх претензій на
владу і пригрозив розгорнути акцію громадської непокори. Пішовши
на поступки своєму союзнику, французи усунули М. Бен Юсуфа
від влади та 20 серпня 1953 р. вислали його на Мадагаскар. На знак
протесту проти дій колоніальної адміністрації низка впливових
посадових осіб місцевого походження пішла у відставку.
Адміністрація іспанської зони Марокко не визнала усунення
султана від влади.
Новим султаном негайно проголошено Мухаммеда Мулая Бен
Арафу, що користувався авторитетом у суспільстві, проте не брав
жодної участі в політичному житті країни. Використавши
незадоволення народу втручанням французів у династичні справи
країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги
вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики
вдалися до тактики індивідуального терору. У відповідь на дії таємної
марокканської організації "Чорний півмісяць", європейські колоністи
створили власну підпільну організацію Союз боротьби за
французьку присутність. Французи арештували близько 20 тис. осіб,
але не змогли опанувати ситуацію. З серпня 1953 р. по липень 1954 р.
марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів
саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам
почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії
Магрібу.
Зважаючи на загострення марокканського конфлікту, Париж
вирішив поступитися. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після
повернення колишнього султана із заслання та організованого
французами 1 жовтня 1955 р. в Танжері зречення М. Бен Арафи. 5
листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа
законним правителем Марокко, а наступного дня Франція
погодилася визнати незалежність колишнього протекторату.
Повернувшись після переговорів із Франції до Рабата, султан 16
листопада створив уряд, до якого ввійшли представники
"Істіклялю" та Демократичної партії незалежності. У той самий
день було скасовано "Берберський дахір", звільнено політв'язнів й
розширено права профспілок. Після двосторонніх переговорів
повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання
Францією незалежності Марокко, підписано 2 березня 1956 р.
Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У
серпні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під
іменем Мухаммед V (1957—1961).
Після проголошення незалежності Марокко зіткнулося з
рядом складних економічних та соціальних проблем, що були,
головним чином, наслідками відсутності національних кадрів та
капіталів, а також нерівності соціального, культурного та
економічного розвитку різних частин країни. Обережно ставлячись
до закликів націоналістів із "Істіклялю" та лівих партій
націоналізувати майно європейських підприємців, король проводив
помірковану економічну політику.
Намагання короля зберегти добросусідські відносини з
Францією невдовзі наразилося на значні випробування. Перший
серйозний конфлікт у відносинах з колишньою метрополією
розгорівся вже восени 1956 р. З ініціативи туніського лідера X.
Бургіби та султана М. Бен Юсуфа, на 22 жовтня 1956 р. у Тунісі
було призначено відкриття консультативної наради з алжирського
питання. На зустріч запрошено А. Бен Беллу та інших лідерів
алжирського руху опору. Алжирці вилетіли з Каїра до Іспанії, а
звідтіля до Марокко. Після урочистих зустрічей з лідерами
Марокко делегація на зафрахтованому марокканцями
французькому цивільному літаку вилетіла до Тунісу. Пролітаючи
над Алжиром, французький екіпаж зробив посадку на
контрольованій колоніальними військами території, і всі лідери
ФНЛ потрапили до рук спецслужб. У відповідь на цю операцію,