Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
в Марокко та Тунісі відбулися погроми європейців, причому в
Марокко загинуло близько ЗО французів. У результаті політичної
кризи поміркований уряд Марокко замінив новий кабінет, що майже
всуціль складався з націоналістів "Істіклялю". Перервано франко-
марокканські переговори, а султан Марокко забрав свого сина з
паризького ліцею, де той навчався.
Відсутність традицій парламентської демократії та фахівців-
адміністраторів серйозно ускладнювали розбудову державного
апарату. Посилаючись на це, в другій половині 50-х рр. королівський
двір цілеспрямовано проводив політику встановлення одноосібного
контролю монарха над усіма державними інститутами. Такі автори-
тарні тенденції природним чином викликали опір з боку опозиції. У
травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних
партій в уряді й призначив самого себе прем'єр-міністром.
Заступником прем'єра став син короля Хасан Мулай (1929—1999).
Саме він фактично виконував обов'язки керівника уряду аж до
самої смерті Мухаммеда V в 1961 р.
Внутрішня та зовнішня політика Хасана II
Вступивши в березні 1961 р. на престол під іменем Хасана II
(1961 —1999), молодий король зберіг за собою пост голови уряду аж
до перших в історії країни вільних парламентських виборів у
листопаді 1963 р. На цих виборах король усіма силами намагався не
допустити до влади представників "Істіклялю" та Національного
союзу опозиційних сил. У кінцевому результаті, правдами та
неправдами, парламентську більшість та уряд сформували члени
Фронту захисту конституційних інститутів. Представник фронту
Махджуб Ахердан став прем'єром.
Однак уряд М. Ахердана не зумів справитися з економічними
негараздами. У країні різко зросли ціни на продукти харчування,
почалися інфляція та збільшилося безробіття. Контрольований
монархістами парламент також працював винятково неефективно.
Упродовж 1963—1965 рр. він прийняв лише два закони.
Після того, як в червні 1965 р. у Касабланці вуличні
демонстації вилилися в масові заворушення, Хасан II розпустив
парламент, скасував дію конституції й увів в країні надзвичайний
стан. Для того, щоб убезпечитися від можливого контрнаступу
опозиції, марокканські спецслужби 29 жовтня 1965 р. викрали в
Парижі та вбили найавторитетнішого лідера опозиції та
колишнього спікера парламенту, керівника опозиції Мехді Бен
Барку (1920—1965). М. Бен Барка свого часу був домашнім
вчителем майбутнього короля Хасана II, що втім, не врятувало
опозиційного лідера від смерті.
Посилення авторитарних тенденцій та репресії проти
незадоволених убезпечили владу від змін, але покращити економічну
ситуацію, звісно ж, були не здатні. Розуміючи, що постійно правити
репресивними методами неможливо, Хасан II пішов на деяку
лібералізацію свого режиму. У 1970 р. оголошено нову конституцію та
проведено на її основі вибори до парламенту. Більшість депутатських
мандатів, не без сприяння влади, отримали контрольовані
королівським двором "незалежні" депутати. Однак, навіть такі
помірковані реформи викликали неприйняття з боку військових, що вже
звикли до упривілейованого становища часів надзвичайного стану. На
Хасана II було вчинено два замахи, причому обидва рази короля
врятували сталеві нерви та надзвичайна витримка. Улітку 1971 р., під
час бенкету на честь дня народження Хасана II, великий підрозділ
збунтованих десантників захопив палац у Рабаті, де відбувалися
урочистості. Потрапивши до рук змовників, монарх не розгубився,
а попросив дозволу попрощатися перед смертю з родиною. Коли це
дозволили, то у покоях свого палацу він утік від заколотників, зумів
зібрати вірну йому охорону й відбити напад. 15 серпня 1972 р., під
час повернення з європейського турне, літак з королем на борту
спробували збити три пілотовані офіцерами-змовниками винищувачі
марокканських ВПС. Літак пошкоджено, а кілька супутників
короля поранено. Хасан II сів на місце бортінженера й монотонним
голосом професійного радиста звернувся до пілотів винищувачів з
проханням припинити вогонь, бо, мовляв, короля було вбито
першими ж пострілами. Змовники повірили в швидкий успіх й
облишили королівський літак, а Хасан II вдруге дивом врятувався.
Після другого замаху король жорстоко покарав змовників. Генерала
Уфіркура (1920—1972), який колись був близьким приятелем короля,
але, як уважалося, був причетний до організації обох спроб перевороту,
Хасан II застрелив особисто.
Так і не домовившись із опозицією, Хасан II продовжував
правити, видаючи королівські укази. У 1973 р. на хвилі незадоволення
позицією західних країн, що допомогли ізраїльтянам звести унічию
чергову арабо-ізраїльську війну, король націоналізував значну
частину іноземної власності, а тим підприємцям, що ще залишилися
в країні, було наказано продати уряду частину своїх акцій та
збільшити присутність марокканців у керівних органах спільних
підприємств.
У роки правління Хасана II у зовнішній політиці Марокко
відбулися важливі зміни. Початково лояльне та помірковано
налаштоване до західних країн Марокко у 1970-х рр. розпочало
проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали
участь у арабо-ізраїльській війні жовтня 1973 р., а у листопаді 1975 р.
на територію Західної Сахари, що перебувала під управлінням
Іспанії, вступила
350-тисячна колона неозброєних марокканців. "Зелений марш"
у Сахару очолив особисто король Хасан II. Згодом територію
Західної Сахари Марокко розділило із Мавританією, причому
марокканцям дісталося дві третини території колишньої іспанської
колонії. З цим не бажало погодитися місцеве кочове населення, що
за допомогою Лівії та Алжиру створило військово-політичну
організацію Народний фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро
(ПОЛІСАРЮ). У лютому 1976 р. ПОЛІСАРЮ оголосив незалежну
Арабську Демократичну Республіку Сахари, яка не була визнана
жодною з країн світу. Після того як 1979 р. Мавританія
відмовилася від своєї частки колишньої Західної Сахари, її також
окупувало Марокко. Зважаючи на труднощі ведення бойових дій у
пустелі, партизанська війна зі змінним успіхом тривала до 1991 р., коли
зрештою було підписано перемир'я.
Активна зовнішня політика дещо виправила збляклий
попередньо імідж короля, й на чергових парламентських виборах 1977
р. переконливу перемогу здобуло Національне об'єднання
незалежних, що головним пунктом своєї програмної діяльності
декларувало вірність престолу. Монархісти зберегли контроль над
урядом.
У 1980-х рр. Марокко продовжувало боротися з тим самим
набором економічних проблем, що руйнували економіку країни й у
попередньому десятилітті: зростання цін, інфляція, безробіття. До
них, щоправда, додалася велика зовнішня заборгованість. Постійне
погіршення умов життя та запровадження урядом програми жорсткої
економії бюджетних коштів викликали численні демонстрації та
мітинги. Найбільші з таких виступів відбулися 1981 р. у Касабланці,
1984 р. — по всіх великих містах півночі країни, 1990 р. — у Фесі.
Боротьба з незадоволеними супроводжувалася порушеннями прав
людини, незаконними арештами та тортурами ув'язнених. Західні
країни оголосили, що уряд Марокко не отримає жодних програм
широкої економічної допомоги, поки в країні не буде покращено
ситуацію з дотриманням прав людини.
V зв'язку з цим упродовж 1991—1992 рр. уряд Марокко
змушений був випустити
частину політв'язнів, закрити таємні тюрми та продемонструвати свою
прихильність
до демократичних моделей розвитку суспільства.
У 1992 р. розпочався процес акціоналізації державних
підприємств. До кінця 90-х рр. у приватні руки перейшли акції на
суму в 1,5 млрд. диргемів. Бажаючи оздоровити фінансову сферу,
уряд перейшов від політики зовнішніх запозичень до внутрішніх
позик. До 1995 р. зовнішній борг вдалося дещо скоротити, але він
й надалі складав показну цифру в 15,2 млрд. доларів. За участь у
антиіракській коаліції часів війни в Перській затоці західні країни
пробачили Марокко 3,5 млрд. доларів боргу. Великі надходження
валюти країна отримувала від марокканців, що працювали за
кордоном. Крім цього, близько мільярда доларів щороку складав
прибуток країни від туризму.
Після смерті 23 липня 1999 р. Хасана II новим королем під
іменем Мухаммеда
VI (1963 р.н.) проголошено його сина. Новий монарх
швидко виявив самостійний
характер, одружившись, всупереч традиції, на простій програмістці
із звичайної
неаристократичної родини. Улітку 2002 р. через суперечку про
приналежність
двох незаселених крихітних острівців біля узбережжя Марокко
погіршилися
мароккано-іспанські відносини.
Позитивні тенденції в економіці Марокко, що позначилися в
середині 90-х рр., усе ж не можуть вирішити всіх соціальних проблем
країни. У зв'язку зі стрімким демографічним зростанням навіть в
успішні для національної економіки роки, ВНП у перерахунку на
душу населення постійно зменшувався. Зважаючи на майже 20-
відсоткове безробіття, велика, частина населення задіяна в
тіньовому секторі.
Упродовж 80—90-х рр. Марокко, пережило п'ять сильних
посух, що негативно позначилися на розвитку сільського
господарства. Разом з тим, країна продовжує модернізацію своєї
промисловості та соціальної інфраструктури, співпрацює з
міжнародними фінансовими організаціями та намагається провадити
збалансовану зовнішню політику. Останнім часом у Марокко
суттєво покращилася ситуація з дотриманням прав людини, що
засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські
вибори.
ІЗРАЇЛЬ
■ Внутрішня та зовнішня політика "робітничих" урядів
■ Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.
Внутрішня та зовнішня політика "робітничих" урядів
Перші парламентські вибори в Ізраїлі відбулися 25 січня 1949 р.
За 120 депутатських місць в кнесеті у виборчих перегонах змагалася
двадцять одна партія. Найбільше голосів здобула Партія робітників
Ізраїлю (МАПАЙ), якій дісталося 46 депутатських мандатів. Ще одна
робітнича партія — Об'єднана робітнича партія (МАПАМ) виборола
19 мандатів, головна партія правих — "Херут" ("Свобода") отримала
14 мандатів, комуністи здобули 4 місця. Майже на тридцять років у
країні встановилося домінування однієї робітничої партії — МАПАЙ.
МАПАМ, яка притримувалася марксистської ідеології, виступала за
орієнтацію на СРСР, централізоване економічне планування та
побудову в країні соціалістичного суспільства, в наступні роки
поволі втрачала своїх прихильників.
На наступних парламентських виборах в лютому 1951 р. до
кнесету обрано представників аж 13 різноманітних партій, але
МАПАЙ зберегла своє домінуюче становище. У країні сформувалася
складна політична конфігурація, у якій неодноразово союзи між
собою укладали цілковито різновекторно спрямовані політичні сили.
Протягом 1959—1977 рр. правляча МАПАЙ користувалася
підтримкою ортодоксально релігійного Національного релігійного
фронту. Щоправда, час від часу між несподіваними союзниками
виникали конфлікти. Здебільшого, їх спричиняли питання, що
торкалися релігійної догматики: релігійна освіта, діяльність міської
комунікації під час шабату, дотримання релігійних приписів
службовцями державних установ, служба жінок у армії, визначення
того, хто є, а хто не є євреєм. Останнє питання було остаточно
розв'язано лише в 1962 р., коли спеціальний закон визначив, що
євреєм є лише та людина, яка народилася від матері-єврейки й не
належить до жодної іншої релігії, крім іудейської.
У 1950 р. Ізраїль оголосив Західний Єрусалим своєю столицею.
Туди переїхали всі міністерства, за винятком міністерства
закордонних справ, яке змушене було залишитися в Тель-Авіві, щоб
підримувати контакт із закордонними посольствами. Міжнародне
співтовариство не визнало цього одностороннього кроку ізраїльського
уряду, продовжуючи вважати столицею країни Тель-Авів.
Війна 1948—1949 рр. коштувала ізраїльтянам досить
значних жертв. Знищено більшість насаджень цитрусових, сильно
постраждали хімічні підприємства Мертвого моря. У боях із арабами
загинуло близько 6000 осіб, що склало майже 1% тогочасного
єврейського населення країни. Однак, людські втрати часів війни
швидко були компенсовані стрімко зростаючою еміграцією до
Ізраїлю. 5 липня
1950 р. кнесет прийняв "Закон про повернення", яким
встановлено норму, згідно із якою до країни мав право переселитися
будь-який єврей світу. До кінця 1951 р. до Ізраїлю переселилося 687
тис. осіб, у тому числі понад 300 тис. із арабських та
мусульманських країн. Зокрема, до Ізраїлю повністю переселилося
єврейське населення Ємену — 44,5 тис, Іраку — 130 тис, Лівії
— 33 тис. осіб та ін. У 1958 р. на святкуванні десятої річниці
проголошення незалежності Д. Бен-Гуріон заявив, що населення
Ізраїлю досягнуло двох мільйонів. За станом на 1961 р., 69%
приросту населення країни склали переселенці, й тільки 31% —
діти, які народилися в єврейській державі.
Багато переселенців, які перебралися до Ізраїлю з країн Західної
Європи, були дуже розчаровані, опинившись у маленькій, бідній та
економічно відсталій країні. Соціальну напруженість створювала
конкуренція між євреями із африканських та азійських країн
(сефардами) та репатріантами із Західної та Східної Європи (ашкеназі).
Приріст населення серед сефардів був значно більшим, але
ашкеназі домінували в уряді та адміністративних органах. До 1974 р.
всі прем'єр-міністри та президенти Ізраїлю були ашкеназі й
походили із України, Білорусі, Польщі чи Росії. Рівень життя серед
сефардів був значно нижчим, аніж в переселенців із Європи. Лише
5% студентів країни в 1960 р. були сефардами. Така дискримінація
євреїв, які були вихідцями із азійських чи африканських країн,
зрештою призвела до соціального вибуху. В липні 1959 р. в
заселеному євреями-вихідцями із Марокко бідному передмісті
Хайфи почалися масові заворушення. Приводом до них став арешт
поліцією кількох п'яних бешкетників. Незадоволення місцевих
сефардів своїм упослідженим становищем вилилося в справжні
вуличні бої із силами правопорядку. Надалі уряду довелося уважніше
ставитися до проблем євреїв-сефардів. Зокрема, запроваджено
ширше призначення сефардів на адміністративні посади.
Для того, щоб прискорити інтеграцію репатріантів, уряд
здійснював активні заходи з відродження івриту. Відродження старої
мови мало слугувати об'єднанню нації. У 1953 р. створено Академію
івриту. Ізраїльські науковці провели велику роботу, доповнивши
мертву мову стародавнього Ізраїлю новою термінологією. У
сучасному івриті є власні незапозичені слова для позначення таких
сучасних явищ, як електрика, авіація чи атомна енергія.
У перші роки незалежності економіка країни трималася,
головним чином, завдяки зарубіжним фінансовим вливанням.
Міжнародні єврейські організації надавали Тель-Авіву щорічні
субсидії в 250 млн. доларів. Невдовзі ще одним джерелом
фінансування стала Німеччина, яка з 1953 р. почала виплачувати
ізраїльтянам значну фінансову допомогу, що мала послужити
компенсацією за гітлерівські переслідування та масове винищення
європейських євреїв. Загалом тільки в 1948—1952 рр. Ізраїль
отримав фінансової допомоги на величезну суму в 2,5 млрд.
доларів. Завдяки цьому країна зводила кінці з кінцями, хоча
щорічний ізраїльський імпорт переважав експорт в 4—5 разів.
Регіональна торгівля зовсім не розвивалася через бойкот
ізраїльських товарів з боку всіх арабських сусідів. Значні проблеми
створювала накладена Єгиптом заборона на рух через Суецький
канал суден з вантажами, призначеними для Ізраїлю. Ірак припинив
постачання нафти нафтопроводом до Хайфи, після чого ізраїльтянам
довелося купувати дорожчу іранську та мексиканську нафту.
Економічні проблеми ускладнювали великі військові видатки та
необхідність фінансування програм адсорбції емігрантів. Країна мала
одні із найбільших у світі видатків на охорону здоров'я, оскільки
переважна більшість тих, хто пережив гітлерівські табори та гетто, ще
довгий час потребували спеціальної медичної опіки.